Зустріч Русі з Руссю: галичани нa

Волині й Київщині

 

Оцінюючи безпосередні наслідки Люблінської унії, не можна обійти увагою міграційних процесів, стимульованих зміною державної приналежності українських земель після 1569 р. Розділена доти між двома державами – Короною Польською і Великим князівством Литовським – більшість регіонів Русі (Галичина, Поділля, Холмщина, Волинь і Наддніпрянщина) вперше злилася в один політичний організм у складі однієї держави. На момент зустрічі мешканці її польського і литовського відламів, незважаючи на спільність мови й віри, відчували стосовно одне одного виразну відчуженість. Для волинців і киян, навіть між собою не вельми пов'язаних, галицькі панове заграничники (як їх тоді називали) були людьми з чужого, інакше збудованого світу. Ні ті, ні другі не відчували себе дітьми однієї землі. Для галичан вітчизною була політична батьківщина – Польська держава, a матір'ю-годувальницею – власна Галицька чи Подільська Русь. У свідомості волинців і киян вітчизни в політичному сенсі ще взагалі не існувало: служилося великому князю, a рідним краєм був конкретний територіальний обшар, до соціальних структур якого належав індивід.

Люблінська унія, ліквідувавши міждержавний кордон, стала точкою відліку консолідаційних процесів. Головним практичним тлом, на якому розсмоктувався бар'єр відособленості, був уже згаданий вище спалах князівської могутності. В останній чверті XVI ст. різко зростає число дрібної шляхти з західноукраїнських регіонів при дворах волинських можновладців. Більш освічена, призвичаєна до двірського церемоніалу, ініціативніша й розкутіша, ніж боярство Волині й Київщини, галицька шляхта нарівні зі своїми польськими колегами стає правою рукою вельможних патронів, дістаючи з часом за їх протекцією поважні становища і маєтки в Україні. Міграційний потік шляхти з Галичини, привабленої перспективами служби на княжих дворах, охоплював десятки, якщо не сотні осіб. На Волинь, a звідти на Київщину та Брацлавщину проникали нові люди, які з руки князя обдаровувалися службовими маєтками і урядницькими посадами в новопридбаних володіннях. Спостереження над міграціями шляхти показують, що, наприклад, у таких точках відліку, як середина XVI – кінець XVI – перша третина XVII ст. вони стрибкоподібно виростають у пропорції 1:2:4, причому основний потік мігрантів рухається по осі Галичина/Волинь – > Київщина/Брацлавщина. Утворення нових князівських латифундій на півдні потягло за собою і переміщення всіх соціальних шарів населення, про що детальніше йтиметься далі. В цілому ж руйнування давньої взаємовідособленості українських земель, що відбувалося завдяки фізичному перемішуванню населення різних регіонів, стало однією з головних передумов виокремлення з православної руської маси Речі Посполитої – білорусів та українців – усвідомленої української спільноти.

 

Острозька aкадемія

 

Незалежна й ініціативна галицька шляхта, чий освітній багаж був непорівнянно ширшим, a світогляд – розкутішим на тлі вихованої по-старосвітському волинсько-київської еліти, принесла з собою в колишню "Литовську Русь" ще одну новинку – поворот обличчям до європейського Заходу. Перші помітні наслідки це дало завдяки скупченню цвіту тогочасних інтелектуалів у княжому Острозі. Це місто з багатьох причин надавалося на роль культурного осередку. Так, Остріг був одним з двох титулярних центрів єпархії Східної Волині, владика якої титулувався луцьким і острозьким, у зв'язку з чим Богоявленська замкова церква – один з наймонументальніших православних храмів того часу – мала статус кафедрального собору. Кілька богородичних образів, написаних у тодішньому Острозі, фахівці відносять до шедеврів православного іконопису. Замилування князя Василя-Костянтина в церковному співі і штат музик, якими він себе оточував, призвели навіть до виникнення особливого "острозького наспіву", якому, без сумніву, мало передувати довготривале плекання традицій хорового мистецтва. У церкві й замку існувала чимала книгозбірня, що містила і грецьку богослівську літературу, і західноєвропейські видання світського та церковного змісту: космографії, словники, граматики, передруки античних авторів, католицькі й протестантські теологічні твори.

Інтелектуальний осередок, який на середину 70-x років XVI ст. склався довкола князя Василя-Костянтина, був співзвучний його особистим замилуванням. Симптоматично, однак, що поява Острозького центру хронологічно збігається з першими наслідками впровадження в життя рішень Тридентського католицького собору (1544–1563), котрий виробив радикальну програму реформ для зміцнення Римської церкви. Зокрема, у 1564 р. на землях Речі Посполитої вперше з'явилися єзуїти – члени санкціонованого собором чернечого ордену нового типу, націленого на активну місіонерську і педагогічну роботу серед іновірців. Виникають перші єзуїтські колегії, в тому числі у Вільні (1569), a на Русі – в Ярославі (1574). На хвилі цих новацій у 1574 р. був написаний (надрукований 1577 р.) трактат відомого єзуїтського теолога, ректора Віленського університету Петра Скарги "Про єдність Божої Церкви під одним Пастирем", що присвячувався князю Острозькому. У книзі обґрунтовувались переваги істинної (Римської) церкви над хибною (Грецькою). Підкреслюючи нелад, що панує в останній, Скарга особливий наголос кладе на неосвіченості православного кліру. На його думку, це й зрозуміло, бо:

 

не було ще на світі і не буде жодної академії, колегії, де б теологія, філософія та інші визволені науки іншими мовами [окрім латинської і грецької] вивчались… Зі слов'янської мови жодний не може бути вченим.

 

На виклик, кинутий Скаргою, місцеві освітні заклади не могли дати відповіді, бо, як писала київська шляхта 1571 р., з млодости иншого писма отцове наши учити нас не давали, одно своєго руского. Тож з кінця 1576 р. в Острозі (коштом князя Острозького починає діяти науково-видавничий заклад принципово інакшої спрямованості. Його початкова мета була цілком конкретною – підготувати випуск першої друкованої Біблії церковнослов'янською мовою і тим самим утвердити її рівновартісність загальновизнаним сакральним мовам – давньоєврейській, грецькій і латинській. У цій програмі ховалася відповідь на закиди Скарги, a, окрім того, відлунювала уперше висунута тоді ж ідея перенести центр Константинопольського патріархату на територію України зі столицею в княжому Острозі (дещо пізніше обговорювався й інший варіант – зробити столицею патріархату Київ як найдавніший релігійний осередок усієї Русі).

Біблія, звірена за кількома авторитетними списками, у тому числі грецьким – з Ватикану, отриманим від папи, і слов'янським – з Москви, від царя Івана Грозного, вийшла в світ 12 серпня 1581 р. Ця книга, надрукована в Острозі російським емігрантом Іваном Федоровим Москвитином, з поліграфічного боку є визнаним шедевром слов'янського книгодрукування, a текстологічно і донині вважається канонічною.

Робота вчених в Острозі була, по суті, історико-філологічними науковими студіями богослівського ухилу, що спрямовувалися на виправлення зіпсованих переписувачами місць, текстологічні розшуки і порівняння, переклад з грецької та коментування східнохристиянської класики. Тим-то сучасники прикладали до Острозького вченого осередку назву академія, якою у XV–XVI ст. традиційно іменували наукові угрупування чи товариства. Інколи це поняття вживали й узагальнено, маючи на увазі і власне академію, тобто гурт вчених, і школу, що при ньому функціонувала. Остання, ймовірно, створилася у 1578 р.; папський нунцій у Польщі Болоньєтті згадує школу під 1583 р., називаючи її грецькою колегією, a Симон Пекалід у своїй панегіричній поемі, присвяченій Острогу (1606), вживає висловів тримовний ліцей і тримовна гімназія. Відтак школа функціонувала без статуту й навчальної регулярності як свого роду придворний ліцей, що готував освічені кадри для академії, a також надавав безкоштовну освіту дітям княжих васалів та клієнтів.

Про обсяг навчальних предметів, що тут викладалися, є лише побіжні свідчення. Припускають, що учні студіювали (очевидно, в скороченому вигляді) дисципліни циклу семи вільних мистецтв – граматику, арифметику, геометрію, астрономію, музику, риторику й діалектику. Риторика, найімовірніше, доповнювалася відомостями з поетики, a в курсі діалектики основи філософії поєднувалися з елементами логіки. Нововведенням, яке невдовзі тріумфально увійшло в практику української освіти, стало вивчення граматики трьох мов – грецької, латинської і церковнослов'янської. Створення школи слов'яно-греко-латинського типу було справжньою революцією в освітній православній традиції, вперше поєднавши на порубіжжі греко-слов'янського культурного ареалу і католицької Європи візантійський Схід з латинським Заходом.

З початком XVII ст. і академія, і школа починають занепадати у зв'язку зі збайдужінням надто старого віком князя Василя-Костянтина. Помираючи (1608), він, на жаль, так і не подбав про юридичне затвердження школи хоча б у ранзі учбового закладу середнього рівня з правом викладати сім вільних мистецтв (це більш ніж парадоксально, бо 1595 р. на пограниччі України й Польщі, не так далеко від Острога, Ян Замойський заклав у Замості потужний вищий учбовий заклад – Замойську академію). На перешкоді цьому, як і багатьом іншим починанням старого князя, стояли прикметні вади його характеру – половинчастість у рішеннях і швидка втрата інтересу до розпочатої справи.

 

 

§ 2. Від Берестейського собору дo легалізації православної митрополії (1596–1632)

 

Пошуки шляхів релігійного

Порозуміння

 

Проблема релігійного порозуміння між православною і католицькою конфесіями на теренах України-Русі народилася вже наприкінці XIV ст., коли вперше були об'єднані під одним державним дахом поляки, литовці та русини. Першою акцією, спрямованою на досягнення цього порозуміння, стала ініціатива Київського митрополита-грека Ісидора, котрий на Флорентійському соборі у 1439 р. підписав акт з'єднання Східної і Західної церков. Рішення Флорентійської унії лишилися нереалізованими, однак як прецедент і теологічна основа можливого церковного союзу вони були згадані знову на Тридентському соборі (1544–1563). Йшлося передовсім про зміцнення західного християнства завдяки церковному порозумінню з Московською державою. Проте невдача місії папського легата Антоніо Поссевіно при дворі Івана Грозного (1581) внесла корективи в унійні задуми. До цього особливо прислужився звіт Поссевіно, невдовзі виданий окремою книжкою під назвою "Московія" (1586). Автор пояснює неуспіх своєї місії тим, що справу було розпочато не з Русі, a з Московії. Як писав Поссевіно, остання за традицією надзвичайно залежить у справах релігії від Русі… Тому буде дуже важливо для навернення Московії, якщо єпископи або владики королівської Русі [тобто України та Білорусі] приєднаються до Католицької церкви.

У 1582 р. бачимо Поссевіно вже у Варшаві, де він разом з тодішнім нунцієм Курії Болоньєтті, спираючись на досвід ордену єзуїтів, до якого належав, розробляє програму заходів, корисних з перспективи досягнення церковного порозуміння – створення місцевих семінарій для підготовки місіонерів; пропаганда серед руської, a особливо княжої еліти; налагодження книговидавництва руською мовою. Впродовж 1583–1584 рр. Поссевіно і Болоньєтті розпочинають переговори з князями Василем-Костянтином Острозьким і Юрієм Слуцьким, не без успіху намагаючись схилити їх до підтримки унійних ініціатив. Смерть у 1585 р. папи Григорія XIII, прихильника унійної ідеї, a також від'їзд з Польщі Болоньєтті та Поссевіно спричинили взагалі втрату до неї інтересу Римської курії. Однак сама ідея вже встигла пустити коріння і навіть оформитися у двох відмінних варіантах можливої реалізації. Перший перегукувався з точкою зору, висловленою ще в 40-x роках XVI ст. нераз згаданим публіцистом Станіславом Оріховським-Роксоланом, який вважав, що обидва відлами християнства як самодостатні мали б з'єднатися у загальній унії на рівноправних засадах згідно з домовленостями Флорентійського собору.

Інших позицій дотримувався лідер католицької Польщі кардинал Станіслав Ґозій, який тлумачив унію як підпорядкування Східної церкви папі. Під таким же кутом зору розглядається унійна перспектива в книзі одного з найпомітніших церковних письменників кінця XVI – початку XVII ст. Петра Скарги, що була видана у Вільні 1577 р. під назвою "Про єдність Божої Церкви". Скарга переконував читача, що істинною є лише одна церква – Римо-католицька, тож найкорисніше для Русі було б відкинути помилки греків і об'єднатися зі столицею істинної віри.

Проминаючи критику розходжень у догматах, варто звернути увагу на реальні переваги визнання православними верховенства папи, які підкреслює в своїй книзі Скарга (і які невдовзі ляжуть в основу позитивної програми прибічників унії). На його думку, це сприяло б зняттю напруги у відносинах між православними і католиками, підвищенню культурного рівня і суспільного престижу руського духівництва, викоріненню "єретиків", себто протестантів, зміцненню держави, в якій вщухнуть конфесійні роздори. Для з'єднання церков, підкреслює Скарга, досить того, щоб Київського митрополита благословляв не Константинопольський патріарх, a папа, і щоб православні, визнавши його зверхність, прийняли католицький канон віри, лишаючись при власній обрядовості і мові богослужіння.

Проте за життя папи Сикста V, який негативно ставився до унійного задуму, справа обмежувалася приватними переговорами та концепційними обміркуваннями. Ініціатива практичної підготовки вийшла з неочікуваного джерела, співпавши зі смертю папи. 20 червня 1590 р. четверо владик руських єпархій (луцький – Кирило Терлецький, львівський – Гедеон Балабан, пінський – Лев Пелчицький, холмський – Діонісій Збируйський) на синоді в Бересті склали лист-проект, у якому заявляли про готовність визнати верховенство папського престолу за умови збереження церковного устрою і чину богослужіння Східного обряду. Цей крок навряд чи можна розцінити як разюче несподіваний. Ідея унії циркулювала в умах еліти вже трохи не півстоліття, обіцяючи сприятливі перспективи для нормалізації розладнаного внутріцерковного життя. Необхідність кардинальних реформ була очевидною для кожного, хто критично дивився на деморалізацію церковних верхів, заклопотаних боротьбою за прибуткові вакансії, a не за душі пастви, та на разючу неосвіченість і принижене становище нижчого кліру, залежного від примх світських землевласників. Пожвавлення релігійного життя в католицькій церковній спільноті, започатковане Тридентським собором, ставило Східну церкву в особливо програшне становище, виопуклюючи її вади і підкреслюючи симптоми застою. Врешті, несподівано з'явився додатковий політичний стимул, що пришвидшив події. У 1589 р. була проголошена автокефалія Московського патріархату, глава якого отримував титул патріарха Московського і всієї Русі, що в підтексті містило претензії на всю Русь, тобто українсько-білоруські землі. Останнє автоматично робило прихильниками унійної ідеї і короля, і вищу політичну еліту Речі Посполитої.

Відтак після першої заяви владик впродовж 1591–1594 рр. починається активна підготовка унійного акту, полегшена тим, що з 1593 р. володимиро-берестейським владикою став колишній берестейський каштелян і сенатор Іпатій (Адам) Потій, людина освічена, впливова і авторитетна. Але одночасно прийшли й ускладнення: князь Костянтин Острозький висунув власний проект, зіпертий на принципи згаданої вище загальної унії, тобто з'єднання церков за згодою усіх східних патріархів. Це робило справу нереальною як з огляду на вороже ставлення Москви до "латинства", так і зважаючи на турецькі влади, котрі не дали б дозволу на співпрацю християнських верхів своєї держави з Римом.

Проте всупереч волі князя наприкінці 1594 р. були укладені так звані Торчинські артикули з викладом умов, на яких могла б бути здійснена унія (цей документ завізували тодішній митрополит Михайло Рагоза і семеро владик. У лютому 1595 р. Кирило Терлецький вручив Торчинський акт папському нунцію в Польщі Маласпіні, a той передав його до Рима.

Ось головний зміст цих артикулів, на підставі яких невдовзі буде проголошена унія: 1) Форми таїнств та обрядів Руської церкви лишаються незмінними; 2) Кандидати на вищі духовні пости обираються, згідно з традицією, духовними особами лише з-поміж людей руської і грецької нації; владик посвячує митрополит, a митрополита – владики, однак потвердження він мусить дістати від папи, як раніше діставав з Константинополя; 3) Владики отримують обов'язкові місця в сенаті нарівні з католицькими єпископами (цей пункт не був реалізований аж до 1790 р.); 4) Усі монастирі, церкви і церковні братства перебувають під контролем владик без втручання світських осіб; 5) Людей Грецького обряду забороняється вихрещувати в латинство; допускаються мішані шлюби без переходу одного з подружжя до віри іншого (ці пункти теж лишилися тільки декларацією); 6) Руська церква нарівні з Римською може закладати школи та семінарії грецької і слов'янської мови, a також влаштовувати друкарні під контролем церковних влад; 7) Юрисдикція патріархату Східної церкви на території Русі втрачає чинність, відтак оголошуються недійсними усі посвячення чи номінування, що йтимуть від патріархів.

Після тривалих консультацій з Курією на початку осені 1595 р. було вирішено, що Кирило Терлецький та Іпатій Потій як представники Київської митрополії вирушать до Рима для завершення унії. Тим часом ситуація в Україні мирному від'їздові не сприяла. Артикули, які Потій надіслав для ознайомлення Костянтину Острозькому, викликали гостро негативну реакцію князя, який відповів знаменитим Оповіщенням – універсалом від 25 липня 1595 р., надрукованим в Острозькій друкарні. Титулуючи себе Константин, Божою милостю княжа Острозскоє, він закликав православну Русь стати на захист загроженого благочестя.

 

Два собори в Бересті

 

Руські владики, всупереч погрозам Острозького і чуткам, що княжі люди схоплять їх по дорозі в Польщі, Австрії чи самій Італії, дісталися до Рима благополучно. Після офіційних слухань і переговорів 23 грудня 1595 р. у залі Константина – одній з найпарадніших зал Ватикану, у присутності 33 кардиналів відбулася урочиста церемонія адоптації Руської церкви до союзу з Римською, в пам'ять чого папа наказав вибити медаль з написом Ruthenis receptis (На прилучення русинів); цим же днем датується і папська булла, яка оголосила унію звершеною. Найближчі місяці показали, що в дійсності до цього було ще далеко.

За ті півроку, поки Потій і Терлецький їздили до Риму (з осені 1595 по березень 1596 рр.), агітація проти унії набрала щонайрізкіших форм. На сеймі, що проходив між 26 березня і 6 травня, православні депутати вимагали від короля змістити з єпископських кафедр Потія і Терлецького, a отримавши відмову, оголосили, що не визнають ні унії, ні церковних влад, які підписали її без згоди вірних.

До церковного собору, призначеного на 16 жовтня в Бересті, обидві сторони готувалися не як до екуменічної акції, a як до вирішальної сутички. Уніатська партія в очікуванні полемічних дебатів була зміцнена чотирма єзуїтськими теологами на чолі з самим Петром Скаргою і трьома католицькими єпископами. Православну сторону, окрім ієрархів, які не підписали артикули унії (львівського і перемишльського), представляли троє високопоставлених уповноважених Константинопольського патріархату і близько двохсот осіб із середньої ланки духівництва: архімандрити, ігумени, протопопи. Поза тим, шляхта кожного з руських воєводств вислала до Берестя світських депутатів, a міщанство великих міст – власні делегації.

З'їхавшись до Берестя і не дійшовши, як і можна було чекати, порозуміння навіть щодо спільного засідання, обидві партії на третій день, 18 жовтня, почали соборувати нарізно: уніати в міській церкві св. Миколая, що охоронялася гайдуками котрогось із королівських посланців, a православні – в господі, де зупинився князь Острозький. Кожен із соборів розпочав з проголошення власної правомірності, a скінчив засудженням "відступників". Уніатський митрополит Михайло Рагоза викляв і позбавив сану неслухняних львівського та перемишльського владик, a на православному соборі протосинкел (намісник) патріарха Никифор, у свою чергу, відлучив від церкви і позбавив сану митрополита Рагозу та всіх владик-уніатів.

Так відбулося те, чого побоювалися перед відправкою Потія і Терлецького до Риму – Русь розділилася на дві нерівні половини. З одного боку став увесь православний загал, a з другого опинилися руські ієрархи-уніати без вірних. I на тих, і на других лягла тінь церковної анафеми. I тих, і других огорнув запал цілком світської ворожнечі. A в зверненні Костянтина Острозького до Жиґимонта III князь кваліфікував те, що сталося, як порушення прав і привілеїв руського народу, що може призвести ку остатной згубі всеї Корони Польської.

Відповіддю короля, який рішуче зайняв сторону уніатів, можна вважати універсал від 15 грудня 1596 р., де рішення Берестейського уніатського собору проголошувалися обов'язковими. A оскільки королю належало право патронату над людьми грецької руської віри, і саме такими, на відміну від "відступників", вважалися прибічники унії, то за ними офіційно закріплювалися церковні посади, кафедри, монастирі та їх землі, a також церковна юрисдикція над усім духівництвом Східного обряду.

Починалося велике протистояння (вповні не розв'язане й донині), що перетворило Берестейську унію, задуману як інструмент порозуміння, на символ розбрату, ворожнечі й насильства, коли обом сторонам, захопленим стихією боротьби, судилося нарівні стати жертвами власного фанатизму і затятості. Розмірковуючи над витоками цього феномену, мусимо визнати, що православний загал України-Русі на унії нічого не втрачав, ба – логіка владик-уніатів, які через голову можновладців Польської католицької церкви шукали опіки могутнього Рима і тим самим зміцнювали позиції православних у католицькій державі, була поза всякими сумнівами слушною. Нічого не загрожувало й зовнішній традиційній обрядовості Східної церкви, a всі глибші догматичні розходження в акті унії були потрактовані з максимальною делікатністю, відкладаючись на розсуд і дебати богословів у далекому майбутньому. Тож в основі ворожого ставлення до унії лежав ментальний опір новині, неприйняття всякого нововведення, яке сприймалося як замах на усталену, відтак – справедливу й добру старовину. Поштовхом же до організованого опору стали не конфесійно-світоглядні причини, a швидше соціальний інстинкт. Перед Руссю постала дилема: за ким іти, чиєму заклику коритися – монарха на троні чи власного некоронованого володаря Божою милістю? Вибравши князя Острозького, Русь тим самим відповіла, кому, за її уявленнями, належить першість влади.

 

Словесна війна

 

Випробуваною зброєю релігійних полемік XVII ст. було слово – проповідь і друкована книга. Зокрема, розповсюдження реформаційного вільнодумства проходило під акомпанемент полеміки, супроводжуючись появою величезної друкованої продукції з конфесійних проблем, обсяг книжкової продукції такого роду збільшувався лавиноподібно і в Польщі. Нерідко зі справді блискавичною оперативністю вона дублювала у польському перекладі латиномовні видання, що з'являлися на Заході. Тоді ж склалася практика одночасного видання двох мовних версій твору – латинської і польської, a також оперативного друку коротких листів-памфлетів, спрямованих до конкретного опонента з обґрунтуванням хибності його поглядів, оголошених у якійсь попередній книзі.

Цей арсенал прийомів і тактики належало в найкоротший час освоїти Східній церкві, якщо вона хотіла встигнути за часом. Потік друкованих полемічних творів відкриває книга ректора Острозької колегії Герасима Смотрицького "Ключ царства небесного", видана в Острозі 1587 р. Цей твір, написаний сильно й жваво, адресувався до брошури Бенедикта Гербеста "Виклад віри Римської церкви" (1586). На коротку апологетичну історію католицизму Смотрицький відповів такою ж короткою викривальною історією папства, спираючись на протестантську тезу про папу-антихриста, чия влада є передпеклом, у той час як ключ царства небесного знаходиться в руках людей статечної грецької православної віри.

Початок довколоунійним дебатам поклала книга анонімного автора (найімовірніше, Іпатія Потія), видана у Вільні 1595 р. під назвою "Унія альбо выклад артикулов ку зодноченю Греков с костьолом Римским". Не обминув Потій і тезу про папу-антихриста, звертаючись з властивою йому енергійністю до читача: Нехай же тобі, дурню, што их слухаєш… скажут геретыкове, єсли відают, имя тоє Антихристово… Відповідь не забарилася. Наступного року (1596), якраз напередодні Берестейського собору, Стефан Зизаній видає у Вільні одночасно польською і руською мовами "Казаньє святого Кирила, патріархи Ієрусалимського, o антихристі и знакох єго". Використавши трактат кальвініста Зібранда Любберта "De Papa Romano" (Про римського папу), Зизаній перераховує одинадцять знаків на підтвердження того, що папа є посланцем самого пекла.

Нової сили словесні баталії набули після собору 1596 р., відразу й надовго визначивши "лінію барикад", яка розділила Русь уніатську і Русь православну. Однак найпомітнішим серед ранніх полемічних творів став написаний на замовлення князя Костянтина Острозького і виданий восени 1597 р. у тій самій друкарні в Кракові польською, a на початку 1598 р. в Острозі руською мовами трактат під назвою "Апокрисис" (Відповідь). Автор цього твору підписався псевдонімом Христофор Філалет (Христоносець Правдолюб), під яким, найімовірніше, ховалася довірена особа старого князя, протестант (чеський брат) з Великої Польщі Мартин Бронєвський. Ця книга, позначена яскравим літературним хистом і майстерністю досвідченого диспутанта, який влучною логікою б'є по слабких місцях опонента. Ще суттєвішим є те, що власне в "Апокрисисі" була сформульована програма, на яку впродовж десятиліть спиратиметься українська опозиція. Підкреслюючи порушення прав православних, Філалет звертається до шляхти Речі Посполитої з багатозначним закликом. Права й вольності русинів і поляків в єдних дощках… замкненыи єдними звязками утвержени суть, тому порушення їхньої рівноваги – це шлях до громадянської війни. Відтак милість і згода, про яку говорять уніатські владики, може обернутися катастрофою для держави, котра важиться зазіхати на віру своїх громадян, бо ж ничого не єст так доброволного, як набожество и віра.

Немає потреби зупинятися на всіх творах, які після 1598 р. вийшли з-під пера про- і антиуніатськи настроєних публіцистів: ріка полемічної літератури охоплювала надто багато імен і праць, виданих в Острозі, Львові, Вільні, Києві. У цьому потоці можна виділити два головні напрями, що відбивали властивий часові спосіб думання і, своєю чергою, спонукали читача до дій. Перший з них, започаткований книгою Філалета, попри гостроту полемічних випадів, відбивав тривожне передчуття катастрофи, закликаючи шукати шляхи полагодження небезпечного розколу. З особливо пронизливою силою така позиція відображена у творах Мелетія Смотрицького.

Максим (у чернецтві Мелетій) Смотрицький (бл. 1577–1633) був сином першого ректора Острозької колегії Герасима Смотрицького. Вчився в Острозі; з 1600 р. як наставник білоруського княжича Богдана Соломерецького здійснив разом зі своїм підопічним освітню мандрівку, слухаючи лекції у протестантських університетах Вроцлава, Лейпціга, Нюрнберга і Віттенберґа. З 1608 р. мешкав у Вільні, прийнявши 1618 р. чернечий постриг у Віленському братському монастирі, a восени 1620 р. був висвячений у сан полоцького архієпископа; впродовж 1625–1626 рр. здійснив паломництво на Схід. Після повернення на запрошення князя Олександра Заславського, спадкоємця Острозьких, став архімандритом Дерманського монастиря поблизу Острога, де прожив до смерті. Очевидно, саме тоді ж, у 1627 р., почав схилятися до унії, про що відкрито оголосив через рік, після конфлікту з учасниками Київського православного собору 1628 р. На цьому соборі була піддана анафемі його книга "Апологія", у котрій Смотрицький доводив, що в найголовніших догматах Західна і Східна церкви не розходяться, a тому примирення між ними можливе і навіть бажане з перспективи майбуття Русі.

Окрім знаменитої "Граматики словенської" (1619), що стала першою науковою кодифікацією церковнослов'янської мови східнослов'янської редакції, перу Смотрицького належить ряд книг теологічно-публіцистичного змісту. Зокрема, гучну славу молодому теологу принесла вже перша з них – догматичний трактат "Антиґрафи" (1608), написаний у відповідь на твори Іпатія Потія "Герезія" та "Ґармонія". Проте знаменитим його зробила видана у Вільні 1610 р. книга "Тренос або Плач Східної церкви", яка відлунює передчуттям громадянської війни Русі з Руссю.

Впродовж 1628–1629 рр. у світ виходить аж три праці Смотрицького (згадана вище "Апологія", "Протестація" та "Паренесис" (Напучування)), у яких теолог намагається знову й знову переконати опонентів, що примирення зберегло б православ'я від занепаду, a руському народові дало права, сприятливі для розвитку освіти й культури. Унія, доводить він читачеві, нічим не загрожує українцям і білорусам, більше того – боротьба між уніатами й православними не варта того, аби ми, Русь, одна одну проклинали: батьки синів, брат брата, сини батьків. Гостро критикуючи православну церковну спільноту в останній зі своїх праць, виданій у Львові 1629 р. під назвою "Екзетесис" (Співставлення), Смотрицький підкреслює її найголовнішу ваду – нездатність до самооновлення: не прогресує освіта, не стабілізується церковний порядок, все лишається по-старому, тобто в стані консерватизму й деградації, уособленням яких в очах автора є руська добра старовина.

Протилежний полюс ціннісних установок репрезентує найталановитіший руський письменник того часу Йоан Вишенський родом з м. Судова Вишня поблизу Перемишля. Біографічні відомості про нього вкрай скупі: народився між 1545 і 1550 рр.; жив у Луцьку, Львові та Острозі; чернечий постриг, імовірно, прийняв у Дубенському монастирі на Волині. Близько 1576–1580 р. виїхав на Святоафонську гору у Греції, де жив ченцем, a під кінець життя – аскетом-пустельником (умер бл. 1620 р.). За цей час відвідав Україну єдиний раз – у 1604–1606 рр. На заклик повернутися додому, бо цього вимагає народно ожиданіє, відповів категорично: "Ни бо аз с народом завіти завіщевал, ниже отвіти творил… Почто мя ожидают?"

Печать максимального ригоризму лежить на всіх 16 збережених творах Вишенського, написаних переважно у формі послань (жодне за його життя видрукуване не було, хоча, без сумніву, вони читалися у вужчих інтелектуальних колах). Що ж до їхньої загальної спрямованості, то чи афонський пустельник з незрівнянним художнім темпераментом громить владик-відступників, чи метає громи на здохлий труп Римської церкви, чи палко проповідує смиренну глупоту на противагу латинским басням… його позиція безхитрісно проста. Нехай як слина щезне все, що порушує старовину. Опора ж останньої – у збереженні руської простоти під гаслом ліпше дома в благочестии, єсли и немного знаючи, седіти, ніж наразитися на огонь пекелный.

Настільки ж відірваний від сучасного йому життя, наскільки й безмежно талановитий як майстер філігранного слова, Вишенський репрезентує найвищу форму православного консерватизму, чиїм символом віри було повернення до вже неіснуючих візантійських святощів.