Перші згадки про козаків. Генезa українського козацтва

Слово козак вперше зафіксоване в латино-персидсько-кипчацькому рукописі "Codex Cumanicus", укладеному наприкінці XIII ст. (виникнення кодексу пов'язують з Кафою (сучасна Феодосія), де у 80-x роках XIII ст. існувала місіонерська школа ченців-францисканців). Згідно з Куманським кодексом, слово козак означало сторож, вартовий. Під 1308 р. у Суґдеї (сучасний Судак) згадуються козаки, але вже як розбійники. За пізнішою фіксацією це слово в цілому ряді тюркських мов позначало вільних найманців, вояків, що покинули свої улуси, степових розбійників, a в ширшому значенні – вигнанців, бездомних людей, авантюристів, нежонатих молодиків.

У Криму в другій половині XV ст. місцеві джерела згадують серед татар і найманих козаків- вартових, і козаків- розбійників. Наприклад, з середини XV ст. якісь козаки несли конвойну і вартову службу в Кафі та інших ґенуезьких колоніях, a в 1474 р. козаки татарського царевича Касима, васала московського царя, пограбували в степах купецький караван тих же кафинців. I взагалі, як скаржилися кафинські купці, їм постійно завдають збитків степові добичники – наші сусіди.

Під 1492 р. серед цих небезпечних сусідів вперше згадуються козаки-християни (кияне і черкасці), які в гирлі Дніпра розбійницьки напали на турецький корабель. У привілеї 1499 р. київському воєводі на стягнення податків з тубільного і прийшлого населення знову натрапляємо на козаків, котрі повз Київ ходят водою на Низ до Черкас и далій. A в 1502–1504 рр. хан звинувачує київських і черкаських козаків у нападах на Дніпрових перевозах на його купців і послів.

Легке вживання слова козак нарівно і татарськими, і руськими адміністраціями свідчить про те, що в порубіжному ареалі кінця XV ст. воно було цілком звичним і прикладалося як до татар, так і до русинів. Це поняття позначало, з одного боку – найманих караванних конвоїрів та вояків прикордонних загонів, a з другого – розбійників, які промишляли грабунком на степовій дорозі. У будь-якому разі тих і других, християн і татар, годувало козацьким хлібом (як стали говорити пізніше) Поле.

Аж до останньої чверті XVI ст., про що детальніше мова піде далі, козацтво – це заняття і спосіб життя, a не соціальний статус. У козацтво, себто степовий промисел (від рибальства і мисливства до конвоювання караванів і принагідного розбою на широкій дорозі), ходили переважно подніпровські міщани й бояри, збираючись у тимчасові промислові ватаги або наймаючись для варт і конвоїв. Так, збройний супровід східних караванів по степових дорогах до Києва, що належав до офіційних обов'язків черкаського намісника, незмінно здійснювався саме козацьким контингентом.

Іншим варіантом козацької ватаги був рухливий кінний загін, очолений отаманом, що збирався для якоїсь розбійницької акції – нападу на купецький караван, посольську валку чи на татарських чабанів. Показово, що за усталеним звичаєм наміснику Черкаського замку належала данина пограбованої здобичі з козацьких розбоїв: панцир, або кінь, або татарин (тобто, бранець). У першій чверті XVI ст. антитатарські експедиції починають організовувати і прикордонні адміністратори з Черкас і Канева, вербуючи до своїх загонів (почтів) звичних до ризикованих пригод і добре навчених степовій тактиці бою козаків. Власне з цієї сторінки почалося повільне сходження степових добичників до рангу окремого збройного стану.

Витоки української козаччини стали предметом однієї з найдовших дискусій, яка точиться між істориками з XVIII ст. донині. Принциповим розходженням у спорах істориків було те, чи розцінювати козацтво як органічне явище, що виросло з надр руського життя, чи визнати його за факт привнесений, відгомін тюркських інститутів. На думку автора цих рядків, у такому протиставленні немає сенсу хоча б тому, що в житті будь-якого народу навряд чи знайдеш явище, яке б виникало саме з себе, не обплутуючись масою подеколи непрямих і важко вловлюваних сторонніх впливів. Тож і в проблемі генези козаччини доцільно вичленовувати швидше баланс свого з чужим, бо саме в такому сплаві зароджувалася козацька стихія.

Строго беручи, тюркське і українське козакування – це речі різної генетичної природи, об'єднані лише наявністю спільного полігону – Поля. Козаків-татар породжував розклад родо-племінних відносин, з яких виламувалися свавільні одиниці. Натомість перші козаки-християни, котрі здаються ніби дзеркальним відбитком своїх татарських колег, були ранніми носіями розвинутого індивідуалізму, протиставленого державі та її контролю. Окрім того, збройно-сторожова і розбійницька функції у слов'янському козакуванні від початків ішли в парі з промислово-господарською діяльністю на степових уходах, a невдовзі – і з піонерським землеробством. Останнє, цілком чуже кочовому тюркському світові, прокладало шлях просуванню осілого способу життя в степи, здійснюючись і з власної ініціативи і не тільки не потребуючи підтримки офіційних влад, але навпаки – уникаючи державного нагляду.

З цього пункту бачення козацькі ватаги XV ст., безумовно, не були кардинальним нововведенням. Їx віддаленим попередником слушно вважають напіввоєнізовану-напівпромислову слов'янську людність XII–XIII ст., згадувану в літописах під назвами бродників і берладників, яка мешкала в пониззях Дунаю й Дністра у найтіснішому сусідстві з половцями, не підпорядковуючись безпосередньо княжій владі. Слов'янські поселення в районі Дніпрового Низу, зокрема – на острові Хортиця, в останній період їх існування (XIII–XIV ст.) дослідники ідентифікують теж як "бродницькі". Їхнє населення вело напіввійськовий-напівмирний спосіб життя, займаючись рибальством, полюванням, лоцманством на торговельних транзитних шляхах, а також, як і згадувані впродовж XIV ст. татарські козаки – конвоюванням купецьких караванів. Найхарактерніше, що ці поселення були етнічно мішаними, слов'яно-тюркськими.

Перед нами – неначе гігантський маятник, де певна критична маса в сусідстві двох етносів – руського і татарського – переміщується то на користь однієї, то на користь другої сторони. В епіцентрі її, на буферній порубіжній смузі між кочовою і хліборобською цивілізаціями, за власними законами виживання побутує етноконтактна зона, освоєна відчайдушними авантюристами з обох сторін. Цей мобільний пояс-амортизатор не переймається етнічними й релігійними упередженнями, перемішуючи одяг і тип їжі, мову і звичаї, збройні навички й спосіб мислення. Зовнішньополітичні зміни кінця XV – першої половини XVI ст., про які мова піде далі, остаточно прибивають степових добичників до руського берега. За вірою вони на цей момент ще навряд чи однорідні (навіть набагато пізніше, у 1578 р., королівський посланець писав про козаків-черкащан, що вони релігії переважно магометанської (нехай це твердження і навіяне азіатськи-екзотичним виглядом геройських молойців, однак цілком скидати його з уваги не варто). Що ж до мови – то українсько-татарська двомовність серед козацтва є досить поширеним явищем і в набагато пізніші часи, тож немає сумніву, що вона побутувала тоді, коли тюркський компонент населення прикордонних замків був доволі виразний. Запозичення ж козаками-слов'янами побутових реалій від своїх татарських колег переконливо фіксується і в їхньому зовнішньому вигляді, і в заміні назв для буденних широковживаних понять. Руський меч був замінений на криву татарську шаблю, руські гуслі – на кобзу, порти – на шаровари, довге слов'янське волосся – на оселедець. Своїх молодих слуг вони стали називати вже не отроками, a джурами, свої гурти не дружинами, a ватагами; до військової атрибутики увійшли тюркські поняття осавул, булава, бунчук, барабан, сурма, табір, майдан тощо. Тож не дивно, що турки іменували запорожців буткалами, себто змішаним народом.

У цьому контексті навряд чи правомірно вважати українську козаччину породженням споконвічного протистояння осілого хліборобського побуту з кочовою цивілізацією, як звично твердиться. Навпаки, її поява – це свого роду компроміс із Полем, де саме життя витворило еластичну буферну смугу, на якій поєдналися навички виживання в Полі з орієнтацією на цінності осілого світу. Козаки й татари увійшли до історії нероздільно спаяними переліком взаємних відплат, немов аверс і реверс однієї медалі. Тим-то їхні війни так часто переходили у військове співробітництво, a обмін полоненими й торгові контакти тривали взагалі безперервно, на що, зокрема, вказує вельми характерна зазначка, яку під 1572 р. подає Бартош Папроцький, описуючи Дніпровий Низ. При впадінні Кінських Вод у Дніпро, говорить він, є урочище Карайдубина; це – місце збору, або ринок, де татари й козаки провадять свої торги.