Або посібник для газетних дискусій

Це коротке керівництво розраховане не на учасників полеміки, а на читачів, щоб вони могли хоча б приблизно орієнтуватися в прийомах полемічної боротьби. Я говорю про прийоми, але ніяк не про правила, бо в газетній полеміці, на відміну від всіх інших видів боротьби – двобоїв, дуелей, бійок, побоїщ, сутичок, матчів, турнірів і взагалі змагань чоловічої сили, немає ніяких правил – принаймні у нас. У класичній боротьбі, наприклад, неприпустимо, щоб супротивники лаялися під час змагання. У боксі не можна зробити удар у повітря, а потім заявити, що супротивник нокаутований. При штиковій атаці не прийнято, щоб солдати обох сторін обмовляли один одного – це замість них роблять журналісти в тилу. Але все це, і навіть набагато більше – абсолютно нормальні явища в словесній полеміці, і важко було б відшукати що-небудь таке, що знавець журнальних суперечок визнав би недозволеним прийомом, незнанням бою, грубою грою, брехнею або нешляхетними хитрощами. Тому немає жодної можливості перерахувати й описати усі прийоми полемічної боротьби; дванадцять прийомів, що я наведу, – це лише найбільш поширені, що трапляються в кожній, навіть у невибагливій боротьбі друкованих засобів. Охочі можуть доповнити їх дюжиною інших.

1. Despicere («дивитися згори» – з лат.) або прийом перший. Полягає в тому, що учасник диспуту повинен дати відчути супротивникові свою інтелектуальну й моральну перевагу, іншими словами, дати зрозуміти, що супротивник – людина обмежена, недоумкувата, графоман, базіка, абсолютний нуль, порожній звук, епіґон, безграмотний шахрай, матолок, полова, покидьок і взагалі суб’єкт, не вартий того, щоб з ним розмовляли. Така апріорна установка дає вам потім право на той панський, зарозуміло-повчальний і самовпевнений тон, що невід’ємний від поняття «дискусія». Полемізувати, засуджувати когось, не погоджуватися й зберігати при цьому повагу до супротивника – усе це не входить у національні традиції.

2. Прийом другий або Termini (термінологія – лат.). Цей прийом полягає у використанні спеціальних полемічних зворотів. Якщо ви, наприклад, напишете, що пан Ікс, на вашу думку, у чомусь неправий, то пан Ікс відповість, що ви «віроломно накинулися на нього». Якщо ви вважаєте, що, на жаль, у чомусь бракує логіки, то ваш супротивник напише, що ви «ридаєте» за цим чи «проливаєте сльози». Аналогічно до цього говорять «розбризкує слину», замість «протестує», «обмовляє», замість «зазначає», «обливає брудом», замість «критикує» тощо. Якщо ви навіть людина на рідкість тиха й необразлива, немов ягня, за допомогою подібних висловів ви будете зображені як суб’єкт дратівливий, навіжений, безвідповідальний і почасти ненормальний. Це, до речі, само собою пояснює, чому ваш шановний супротивник навалюється на вас так гарячково: він просто захищається від ваших віроломних нападів, лайки і сварки.

3. Прийом третій відомий за назвою «Caput canis» (тут: приписувати неґативні якості – лат.). Він полягає в мистецтві вживати лише такі вирази, що можуть створити про супротивника лише неґативну думку. Якщо ви обачні, вас можна назвати боягузом; ви дотепні – скажуть, що ви претендуєте на дотепність; ви схильні до простих і конкретних доказів – можна сказати, що ви посередні й тривіальні; ви використовуєте абстрактні арґументи – вас вигідно представити зарозуміли схоластом тощо. Для спритного полеміста просто не існує характеристик, точок зору і щиросердечних станів, на які не можна було б приклеїти ярлик, що вже своєю назвою викриває разючу порожнечу, тупість і непотрібність переслідуваного супротивника.

4. Non habet (тут: констатувати відсутність – лат.) або прийом четвертий. Якщо ви серйозний учений, над вами легко здобути перемогу за допомогою третього прийому, заявивши, що ви тугодум, балакучий мораліст, абстрактний теоретик тощо. Але вас можна знищити, застосувавши прийом Non habet. Можна сказати, що вам не вистачає тонкої дотепності, безпосередності почуттів й інтуїтивної фантазії. Якщо ж ви виявитеся саме непересічною людиною, яка володіє тонкою інтуїцією, вас можна вразити твердженням, що вам бракує твердих принципів, глибини переконань і взагалі моральної відповідальності. Якщо ви розсудливі, то ви ні на що не здатні, тому що позбавлені глибоких почуттів, якщо ви володієте ними, то ви просто ганчірка, тому що вам бракує більш високих раціональних принципів. Ваші справжні риси не мають значення – потрібно знайти те, чого вам не дано, і затоптати вас у багнюці, відштовхуючись саме від цього.

5. П'ятий прийом називається Negare (тут: заперечувати наявність – лат.) і полягає в простому запереченні всього вашого, усього, що вам притаманне. Якщо ви, до прикладу, освічена людина, то можна іґнорувати цей факт і сказати, що ви поверховий базіка, пустодзвін і дилетант. Якщо ви протягом десяти років завзято повторювали, що (припустимо), вірите в чортову бабцю або Едісона, то на одинадцятому році про вас можна в полеміці заявити, що ви ще ніколи не піднімалися до позитивної віри в існування чортової бабці або Томаса Альви Едісона. І це пройде, тому що невтаємничений читач нічого про вас не знає, а обізнаний зловтішатиметься, усвідомлюючи, що про вас заперечують очевидне.

6. Imago (тут: підміна – лат.) – шостий прийом. Полягає в тому, що читачеві підсувається якесь вигадане опудало, що не має нічого спільного з реальним супротивником, після чого цей вигаданий супротивник знищується. Наприклад, спростовуються думки, що ніколи не приходили в голову супротивникові, які він, природно, ніколи не висловлював; йому показують, що він дурень і глибоко помиляється, наводячи для прикладу дійсно нерозумні й помилкові тези, що, однак, йому не належать.

7. Pugna (побиття – лат.) – прийом, що родичається з попереднім. Він заснований на тому, що супротивникові або концепції, котру він захищає, присвоюють неправдиву назву, після чого вся полеміка ведеться проти цього довільно взятого терміна. Цей прийом найчастіше використовують у так званих принципових полеміках. Супротивника звинувачують у якому-небудь непотрібному «ізмі» і потім розправляються з цим «ізмом».

8. Ulixes (Улісс (Одіссей) – символ хитрості – лат.) – прийом восьмий. Головне тут – відхилитися вбік і говорити не по суті. Завдяки цьому полеміка вигідно пожвавлюється, слабкі позиції маскуються й уся суперечка набуває нескінченного характер. Це також називається «вимотувати супротивника».

9. Testimonia (свідчення – лат.). Цей прийом будується на тому, що іноді зручно звертатися до авторитету (якого завгодно), наприклад, заявити – «ще Пантаґрюель говорив», або «як довів Трейчке». При певній начитаності на кожен випадок можна знайти яку-небудь цитату, що звалить супротивника наповал.

10. Quousque... (доки... – лат.) Прийом аналогічний до попереднього й відрізняється лише відсутністю прямого звернення до авторитету. Просто говорять: «Це вже давно відкинуто», або «Це вже пройдений етап», або «Навіть дитині відомо» тощо. Проти того, що спростовано таким чином, не потрібно наводити жодних нових арґументів. Читач вірить, а супротивник змушений захищати «давно спростоване», а це досить невдячна справа.

11. Impossibile (тут: не можна допускати – лат.). Не допускати, щоб супротивник хоч у чому-небудь виявився правим. Варто визнати за ним хоч дещицю розуму й істини – вважайте всю полеміку програною. Якщо якусь фразу не можна спростувати, завжди залишається можливість сказати: «Пан Ікс береться мене повчати...», або «Пан Ікс оперує такими плоскими і давно відомими істинами, як його «відкриття...», або «Дивуйся, увесь світ! Сліпа курка знайшла зерно і тепер куд-кудаче, що...». Словом, завжди що-небудь знайдеться, чи не так?

12. Jubilare (тріумфувати – лат.). Це один з найбільш важливих прийомів, і полягає він у тому, що поле бою завжди потрібно залишати з виглядом переможця. Вправний полеміст ніколи не буває переможений. Поразки завжди зазнає його супротивник, якого зуміли «переконати» і з яким «покінчено». Тим-то й відрізняється полеміка від будь-якого іншого виду спорту. Борець на килимі чесно визнає себе переможеним; але, здається, жодна ще полеміка не закінчувалася словами: «Вашу руку, ви мене переконали».

Існує багато інших прийомів, але позбавте мене від їхнього опису; нехай уже літературознавці збирають їх на ниві нашої журналістики.

Переклала Оксана Дащаківська

До питання 5. Поміркуйте над поданими нижче тезами. Складіть причинно-наслідкові ланцюжки для їх доведення.

ü Зайва людина та, яка загубила в собі велике (М.Руденко).

ü Нема скарбів дорожчих за освіту (Рукдакі).

ü Тому, хто не осягнув науку добра, будь-яка інша наука завдає лише шкоди (М.Монтень).

ü Завжди терновий вінець буде кращим, ніж царська корона. Завжди величніша путь на Голгофу, ніж хід тріумфальний; так з передвіку було і так воно буде довіку, поки житимуть люди і поки ростимуть терни (Леся Українка).

 

До питання 6.

ü Доведіть, що в основу більшості повір’їв покладено логічну помилку „після цього – не означає тому”. Наведіть приклади.

ü Який прийом застосовували в полеміці проти сенатора від штату Флорида К. Пеппера, внаслідок чого останній отримав поразку на виборах? Його суперник заявив: „...у се ФБР і кожний член конгресу знають, що Клод Пеппер – безсоромний екстраверт. Більш того, є підстави вважати, що він практикує непотизм стосовно своячки, яка була феспіанкою у гріховному Нью-Йорку. Нарешті, і цьому важко повірити, добре відомо, що до одруження Пеппер практикував целібат”. (Екстраверт – товариська людина; непотизм – влаштування родичів на прибуткові посади, кумівство; феспіанка – прихильниця драматичного мистецтва; целібат – безшлюбність).

До питання 7. Робота в парах.Один учасник полемікиготує промову на одну із пропонованих тем, а інший спростовує аргументи та/або демонстрацію, використані опонентом.

ü Мовлення людини − це розповідь про її життя (Сенека).

ü Справедливість − це стримування сили мудрістю (П.Загребельний).

ü Тільки великий народ може народити велику людину (Р.Іваничук).

ü Кохання − це вічний пошук одної половини за другою під чарівні тони зачарованої скрипки. Коли половини знайшли себе й поєдналися, тони скрипки затихають. Коли ж людина знайшла свою половину, але не поєдналася з нею, скрипка плаче сумно-тужливо, поки не порвуться струни й не розіб’ється скрипка (М.Мочульський).

ü Ідеалом українського кохання-любові є прагнення здобути любов, не втративши кохання (М.Томенко).

ü Кохання − це зойк крові, це бездумний, непереломний голод тіла, це наказ вічності, яка не допускає опору собі (В.Винниченко).

ü Люди навіщось мордують одне одного із садистською витонченістю, ніби складають іспит на ремесло ката. Навіщо? (М.Матіос).

ü „…Наше слово було колись у честі й повазі і служило до виявлення високих думок, мудрих законів і щирого, глибокого чуття…” (І.Франко).

 

 

Комплексні завдання

1. Проаналізуйте промову Миколи Міхновського „Самостійна Україна” за схемою:

– використані в промові полемічні принципи;

– використані в промові полемічні прийоми (виправдані невиправдані (хитрощі));

– використані в промові аргументи. Співвідносність їх кількості та якості;

– використана в промові демонстрація;

– чи наявна в промові критика аргументів опонентів;

– надайте свою критику аргументів Миколи Міхновського, якщо таку маєте.

 

 

„Самостійна Україна” – це промова Миколи Міхновського, виголошена ним в 1900 році на Шевченківському святі в Полтаві та Харкові, і в тому ж році віддрукована окремою брошуркою у Львові. Як дипломований юрист і адвокат, Микола Міхновський у ній обґрунтував правові, історичні, культурні, ідеологічні підстави Української Держави”.

Микола Міхновський

САМОСТІЙНА УКРАЇНА

Кінець XIX віку визначився з’явищами, що характеризують новий зворот в історії людськості. Ці з’явища свідчать за те, що п’ятий акт великої історичної трагедії, званої „боротьбою націй”, уже начався й закінчення наближається. Ті з’явища – це уоружені повстання зневолених націй проти націй гнобителів. На наших очах відбулися криваві повстання Вірмен, Кретян-Греків, Кубанців і нарешті Боерів. Коли ще поглянути на ту більше чи менше гостру боротьбу в її перших фазах, яку провадять зрабовані народи Австрії, Росії та Туреччини проти націй-панів, на той смертельний антагонізм, який існує поміж німцями і французами, англічанами і росіянами, коли зважити, яку страшну масу регулярного війська утримують ворожі поміж собою нації, то стане зовсім очевидним, що все світове національне питання вже зовсім достигло хоч і далеко стоїть до необхідного, дійсного та справедливого розв’язання. Проте, шлях до розв’язання єдино можливий, певний і хосенний показали нації, що вже повстали проти чужого панування, у якій би формі політичного верховенства воно не виявлялося, і цей шлях є противний Гаазькій конференції.

Ми визнаємо, що наш нарід теж перебуває в становищі зрабованої нації.

Отже, коли справедливо, що кожна нація з огляду на міжнародні відносини хоче виливатись у форму незалежної, самостійної держави; коли справедливо, що тільки держава одноплемінного національного змісту може дати своїм членам нічим не обмежовану змогу всестороннього розвитку духового й осягнення найліпшого матеріяльного гаразду; коли справедливо, що пишний розцвіт індивідуальності можливий тільки в державі, для якої плекання індивідуальності є метою, – тоді стане зовсім зрозумілим, що державна самостійність є головна умова існування нації, а державна незалежність є національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин.

Отаке виникає питання: чи визволення національне можливе для нас?

П'ятий акт драми ще не наступив для нашої нації. Вона переживає ще й досі довгий і важкий антракт у своїй історії: за коном щось діється, йде якась пильна праця, від часу до часу грюкотить грім, але завіса ще не піднялася. Антракт власне починається з 1654 року, коли Українська Республіка злучилася з московською монархією політичною унією. З того часу українська нація політично й культурно помалу завмирає, старі форми життя зникають, республіканська свобода нівечиться, надія знесилюється, гине, але потім знов відроджується, з-під попелу старовини виникає ідея нової України, ідея, що має перетворитись у плоть і кров, прибрати конкретні форми.

З часу Переяславської конституції минуло сьогодні 247 років, незабаром Росія справлятиме 250-літній ювілей цієї події.

Коли доводиться нам іти на свої збори під допитливими поглядами цілої фалянґи правительственних шпіонів, коли українцеві не вільно признаватися до своєї національності, і коли любити вітчизну рівнозначно, що бути державним зрадником, тоді зовсім до речі виникає повне обурення питання, яким правом російське царське правительство поводиться з нами на нашій власній території, наче зі своїми рабами? Яким правом відносно нас, тубільців своєї країни, видано закон з 17 травня 1876 року, що засуджує нашу національність на смерть? На підставі якого права на всіх урядах нашої країни урядовцями призначено виключно росіян (москалів) або змоскалізованих ренеґатів? На ґрунті якого права з наших дітей готують по школах заклятих ворогів і ненависників нашого народу? Через що навіть у церкві панує мова наших гнобителів? Яким правом правительство російське, здерті з нас гроші витрачає на користь російської нації, плекаючи й підтримуючи її науку, літературу, промисловість і так далі? І нарешті найголовніше, чи має право царське правительство взагалі видавати для нас закони, універсали та адміністраційні засади?

Чи становище царського правительства відносно нас є становище права чи насилля? Відомо гаразд, що ми власновільно прийшли до політичної унії з московською державою і заступником її – царським правительством. Ця власновільність, на думку наших неприхильників, забороняє нам нарікати на несправедливість того, що нам діється, бо ми ніби самі того хотіли, самі обрали собі те правительство. Це твердження примушує нас розглянути природу й характер угоди з 1654 року.

Держава наших предків злучилася з московською державою „як рівний з рівним” і як „вільний з вільним”, каже тогочасна формула, цебто дві окремі держави, цілком незалежні одна від другої щодо свойого внутрішнього устрою, схотіли з’єднатися для осягнення певних міжнародних цілей.

Виникає питання, чи по злуці цих двох держав обидві вони зникли, а на місце їх почала існувати третя держава, наступниця тих двох? Чи, навпаки, незважаючи на злуку, обидві держави існують поруч себе? І коли так, то який вплив мала злука на обидві держави з погляду міжнароднього права? Сучасна наука міжнаціонального права вчить, що держава може бути як простою, так і складною. Вона каже, що дві або кілька держав можуть стати між собою до злуки і сформувати „спілку держав” („Staatenbund”). Спілка держав – це така форма злучення, при якій шановання й підлягання спільним інституціям не тільки не виключає внутрішньої й надвірної самостійності злучених держав, але навпаки, оберігання тієї самостійности стає метою злучених держав. Держави – члени спілки зберігають право міжнародних зносин поруч із Заступництвом цілої спілки. Усі вони мають право поокремо зав'язувати конвенції та посилати послів, аби тільки їх міжнародні зносини не мали на меті шкодити інтересам цілої спілки або окремих членів. Така спілка цілком можлива не лише поміж державами, що мають однаковий політичний устрій, але й з різними формами державного устрою, і не перестає існувати навіть тоді, коли в одній з держав зміняється форма правління, або вимирає пануюча династія. Цим особливо „спілка держав” відрізняється від так званої „реальної унії держав”, яка може існувати тільки поміж монархічними державами, раз-у-раз може перекротити своє існування, або вимерла династія. Спілка держав виникає із взаємної згоди держав, що стають до спілки. Зразком „спілки держав” можуть бути: Північно-Американські Злучені Держави, Швайцарська спілка і найбільша Германська Спілка.

Якже злучилася держава московська з державою українською? Шляхом погодження, а погодження це вилилося у формі т. зв. „переяславських статей”.

Переяславський контракт так формулював взаємні й обопільні відносини держав (наводимо головніші пункти, надаючи їм характер сучасних висловів):

1. Влада законодатна й адміністраційна належиться гетьманському правительству без участи й утручання царського правительства.

2. Українська держава має своє окреме самостійне військо.

4. Суб’єкт неукраїнської національності не може бути на уряді в державі українській. Виїмок становлять контрольні урядники, що доглядають певність збирання данини на користь московського царя.

6. Українська держава має право обирати собі голову держави по власній уподобі, лише сповіщаючи царське правительство про своє обрання.

13. Незломність стародавніх прав, як світських, так і духовних осіб, і невтручання царського правительства у внутрішнє життя української республіки.

14. Право гетьманського правительства вільних міжнародних зносин з чужими державами.

Аналізуючи ці постанови Переяславської конституції, доходимо висновку, що в ній є всі ті прикмети, що характеризують „спілку держав”. Таким чином, головніший закид, який роблять нам наші суперники, пильнуючи довести нам безвиглядність наших стремлінь, закид, ніби ми ніколи не складали держави й через те не маємо під собою історичної підстави, – є тільки випливом неуцтва й незнання ані історії, ані права. Через увесь час свого історичного існування нація наша з найбільшими зусиллями пильнує вилитися у форму держави самостійної й незалежної. Коли навіть поминути удільні часи, де окремі галузі нашої нації складали окремі держави, то перед нами виникає й литовсько-руське князівство, де геній нашого народу був культурним фактором, і найголовніше – галицько-руське королівство – спробунок злучити докупи усі галузі, усі гілки нашого народу в одній суцільній державі, спробунок, повторений далеко пізніше Богданом Хмельницьким і ще раз – Іваном Мазепою.

Таким чином, українська держава в тій формі, у якій вона сформована й уконституйована Хмельницьким, є справді державою з погляду міжнаціонального права. Суперечники наші ще закидають нам і те, що українська республіка, сформована Переяславською угодою, не була самостійною державою, бо платила „данину” царському правительству. Коли й так, – то все ж навіть з їх погляду, Українська республіка була напівнезалежною державою на зразок Болгарії, колись Сербії та інших балканських держав. А півнезалежні держави відзначаються тим, що не мають права міжнародних зносин з надвірного боку: тим часом Переяславська конституція надавала це право українській державі. Якже проте розуміти ту „данину”, що платила українська республіка московській монархії? Годі розв’язати це питання з погляду сучасної науки міжнароднього права, бо вона не знає й не уявляє собі такої держави, яка б, маючи атрибути самостійної, платила „данину”; як з другого боку не може припустити, щоб півнезалежна держава користувалася правом засилати послів.

Це дасться пояснити тільки тоді, коли згідно з текстом конституції ми приймемо, що „данина” давалася не державі московській, а цареві московському, яко протекторові особливого роду, бо держава українська від спілки з московською виразно бажала тільки „протекції”, а не підданства. З цього погляду та „данина” має значення вкладу до спільної скарбниці, призначеної для міжнародних зносин спільної ваги. Такий характер стверджується ще й тим, що українська держава не була завойована московською монархією, або придбана дипломатичним шляхом, як Польща, а злучаючись з московською монархією, не поступилася ані одним зі своїх державних або республіканських прав, і устрій московської монархії для української держави був зовсім байдужний. Переяславська конституція була стверджена обома контрагентами: народом українським і царем московським на вічні часи. Московські царі чи імператори не виповнювали своїх обов'язків по конституції 1654 року й поводяться нині з нами так, наче Переяславська конституція ніколи й не існувала. Вони чинять з нами так, наче наша нація зреклася своїх державних прав, віддалася на ласку російським імператорам і згодилася поділити однакову долю з росіянами, що самі обрали собі царів. Але наш нарід ні сам, ні через своє правительство ніколи не давав такої згоди й ніколи не зрікався прав, що належаться йому по Переяславській конституції. Через те Переяславська умова є обов’язкова для обох контрагентів: монархії московської й республіки української на підставі засади, що ніяка умова не може бути знищена або змінена однобічною волею одного контрагента без виразно висловленої згоди другого. Через те „Єдиная неділимая Россія” для нас не існує. Для нас обов'язкова тільки держава московська, і всеросійський імператор має для нас менш ваги ніж московський цар. Так каже право. Та в дійсності ніякої ваги не має Переяславська конституція, усеросійські імператори є наші необмежені пани, а Переяславська конституція тільки „історичним актом” та й годі. Якже з погляду права відноситися до такого знущання над правом? Коли один з контрагентів, каже право, переступив контракт, то другому контрагентові лишається на вибір: або вимагати від свого контрагента виконання контракту в тому розмірі й напрямку, у якому він був принятий обома ними, або узнавши контракт зломаним у всіх його частинах, зірвати усякі зносини з контрагентом. І тоді вже є панування сили, але не вплив права.

Наші суперечники можуть відповісти нам, що хоч справді контракт був повернений у нівець насиллям, облудою й підступом одного з контрагентів, але другий контрагент вже згубив не тільки право розпоряджатися своєю долею, але навіть право протестування, бо своїм довговіковим мовчанням він освятив неправні вчинки, і те, що було придбане кривдою, на підставі задавнення зробилось правним. Через те вже пізно відшукувати колишні права.

Але в тім розміркованні немає ані крихітки правди. Перше: не може бути придбане на підставі задавнення те, що захоплене грабіжницьким або злодіяцьким шляхом. Удруге: розуміння про задавнення не може відноситися до зневолення свободи. Задавнення може мати вагу тільки в правних відносинах, але не з безправних, а такі відносини московської монархії до української республіки. У міжнаціональних відносинах задавнення може мати місце тільки відносно тих націй, що вже вимирають, що вже не мають життєвої сили, бо доки нація живе, доки відчуває себе живою й сильною, доти нема місця для задавнення. Але мимо того розмова про задавнення не може відігравати ніякої ролі, бо наш народ своїми повсякчасними протестами проти панування Москви (Дорошенко, Мазепа, Кирило-Методіївське братство, Шевченко, селянські повстання 80-их років і т. д.) перервав течію задавнення, давши напрям розв'язати суперечку про обов'язковість Переяславської конституції тим способом, який може уважатися єдино дійсним і серйозним, цебто силою. Та навіть коли б ми не бачили в нашій історії безупинних протестів, то й тоді наше власне існування є протест проти насилля не тільки над нами, але й над нашими предками, воно перериває течію задавнення, воно накладає на нас обов’язок розбити пута рабства, щоб ми – спадкоємці Богдана Хмельницького – по праву могли користуватися нашою спадщиною!

Але коли ми маємо досить правних підстав для повернення Переяславської конституції й визволення зрабованої волі, то чи так стоїть питання про фізичні й матеріяльні засоби для осягнення нашої мети?

Наші суперечники кажуть, що логіка подій, напрям і течія життя з непереможною силою пруть до повного вимирання, до повного винародовлення нашої нації.

Над нами висить чорний стяг, а на йому написано: „Смерть політична, смерть національна, смерть культурна для української нації?”

Це не є самі слова: зміст їм відповідає. Коли в української держави відібрано право бути державою, то поодинокі члени колишньої республіки позбулися усіх елементарних політичних прав людини. Колишній український республіканець має менше прав ніж нинішній найостатніший московський наймит. Правительство чужинців розпоряджається на території колишньої української республіки наче в завойованій свіжо країні, висмоктує останні сили, висмикує ліпших борців, здирає останній гріш з бідного народу. Урядовці з чужинців обсіли Україну й зневажають той люд, на кошт якого годуються. Непокірливі тубольці погорджуються невимовне, а небезпечні з них засилаються на Сибір. Законами російської імперії зневажається право совісти, погорджуеться право свободи особистої, гнобиться навіть недоторканість тіла. Колишній протектор української республіки перемінився нині на правного тирана, якому належиться необмежене право над життям і смертю кожного з українців. Царський закон з 17 травня 1876 року наложив заборону на саму мову спадкоємців Переяславської конституції і вона вигнана зі школи й суду, церкви й адміністрації. Потомство Павлюка, Косинського, Хмельницького й Мазепи вже збавлене права мати свою літературу, свою пресу: йому загадано навіть у сфері духовій працювати на свого пана. Таким чином, українська нація платить "данину" не лише матеріяльними добрами, але навіть психіку та інтелект її експлуатують на користь чужинців. І не тільки панує над Україною цар-чужинець, але й сам Бог зробився чужинцем і не вміє української мови. Просвіта занедбана, культура знівечена й темрява панує скрізь по Україні, і через 247 років по Переяславській конституції „вільний і рівний” українець відіграє ще гіршу ролю ніж колишній ілот, бо в ілота не вимагали принаймні інтелектуальної "данини", бо від ілота не вимагали любови й прихильности до своїх гнобителів, бо ілот розумів свій гніт, українець же тільки відчуває його. Така то є логіка подій і такі її наслідки. І от посеред таких лихих обставин ми зійшлися докупи, ми згромадилися в одну сім'ю перейняті великим болем та жалем до тих страждань, що вщерть наповнили народню душу, і хай навпаки логіці подій ми виписали на свому прапорі: "Одна, єдина, неподільна, вільна, самостійна Україна від гір Карпатських аж по Кавказькі". Чи не захоплюємось ми?

Чи не є цей ідеал наш однією з тих пишних, святих ілюзій, якими живе людськість, на які сподівається та які розпливаються зараз, скоро схочеш їх здійснити?

Може наша пристрасна любов до України підказала нам думку безглузду, безпідставну?

І чи можемо ми надіятися на симпатії широкого суспільства українського?

І, головне, чи здійснення цього бажання буде хосенне для нашої нації? Здебільшого, як головний арґумент проти нашого права на національне існування, проти нашого права на самостійність державну, виставляють те, що ми не маємо історичної традиції, не маємо минулого. На цьому аргументі не спиняємося через те, що помилковість його вже доведена нами попереду, теж і через те, що відсутність державно-історичної минувшини не може мати ніякого значення для другої, бадьорої нації, що відчула свою силу і хоче скористуватись своїм „правом сильного”. Для нас далеко важніший другий арґумент – це закид, що нація наша безсильна, некультурна й інертна. Хіба може, кажуть нам, темна, незорганізована, розбита маса, неодушевлена ніякою ідеєю творить історію при сучасних обставинах життя? Хіба та маса відчуває національний або політичний гніт? Горстка божевільних може тільки смішити, але не викликати симпатій навіть поміж інтелігенцією, бо ціла українська інтеліґенція охоче, без протесту йде шляхом винародовлення, а за нею й культурніші одиниці з народу. Та й врешті, хіба українська національність не є тільки різноманітністю російської? Коли б навіть було доведено, що ми тільки різноманітність російської нації, то й тоді нелюдські відносини росіян до нас освячують нашу до їх ненависть і наше моральне право убити насильника, обороняючись від насилля. Кров, коли вона пролита братньою рукою, ще дужче благає о помсту, бо то брата кров! Нехай учені розшукають, хто був кому родичем, – ображене чуття нації й кривда цілого народу гидують визнати моральні зв'язки з російською нацією! Через те ми можемо обсуджувати тільки засоби й способи боротьби!

І так ми некультурні. Це безперечно правда: наша нація некультурна. Власне, культурність її історична, бо вона замерла на тім ступіню, на якім вона була ще в XVII ст. Це правда, що нація наша в загальній культурності з часу конституції з 1654 року поступила дуже мало наперед, а з багатьох поглядів вона мусіла вернутись до нижчих форм життя, як політичного, так і соціяльного. Усі ті релігійно-культурні рухи, що були наслідком високої освічености й хвилювали наше суспільство у XVI І віці, обіцяли статись джерелом не тільки свободи совісти, але й свободи політичної. Усі ці рухи були задавлені силоміць, були знівечені навіть елементарні політичні права, як право особистої свободи (панщина), і нація кинена в безодню темряви. Тоді була вбита стародавна культурність української нації, культурність так інтенсивна, що кількома своїми проміннями вона змогла покликати до життя й могутности націю нинішніх наших господарів.

Еге! Нині наші маси некультурні, але в самім факті нашої некультурности знаходимо ми найліпший, наймогутніший, найінтенсивніший арґумент і підставу до того, щоб політичне визволення нашої нації поставити своїм ідеалом! Бо хіба можливий для нашої нації поступ і освіта доти, доки нація не матиме права розпоряджатись собою і доки темрява є спосіб держати нашу націю в неволі!? Доки ми не здобудемо собі політичних і державних прав, доти ми не матимемо змоги уладнати стан речей у себе дома до нашої вподоби, бо інтерес наших господарів є цілком супротилежний нашим інтересам, бо розплющення очей у рабів є небезпечне для панів. Цю останню задачу мусить узяти на себе національна інтелігенція. Це її право і її обов'язок.

А в історії української нації інтелігенція її раз-у-раз грала ганебну й сороміцьку ролю. Зраджувала, ворохобила, інтригувала, але ніколи не служила свому народові, ніколи не уважала своїх інтересів в інтересах цілої нації, ніколи не хотіла добачати спільности тих інтересів. На очах історії сильна, освічена і культурна інтелігенція України прийняла в XVI і XVII віках польську національність, і усі оті Четвертинські, Чорторийські, Вишневецькі та Тимкевичі – плоть від плоті нашої і кість від костей наших! Тоді сильним і могутнім замахом український народ породив нову інтелігенцію. Ця друга прийняла російську національність протягом XVIII і XIX в. І всі оті Безбородьки, Прокоповичі, Яворські, Прощинські, і всі от, Гоголі, Гнідичі, Потапенки, Короленки і „їм же ність числа” – усі вони наша кров. Народ знову лишиться без інтелігенції, інтелігенція покинула його в найгірші, найтяжчі часи його існування. Чи можемо зрівняти війну, пошесть навіть з оцим масовим відступництвом інтелігенції? І війна, і пошесті – вони косять без розбору і вчених, і темних, бідних і багатих, відступництво забрало цвіти нації – найкультурнішу її верству.

Це були такі дві страти, що годі знайти їм рівні в історії якоїнебуть нації. Але український народ здобув у собі досить сили, здобув навіть посеред найгірших обставин політичних, економічних та національних витворити собі нову третю інтелігенцію. Еволюція українського інтелігента третьої формації ще не починалася, але характеристична його прикмета служення свому власному народові відбилася в ньому з повною силою. Отже коли третя інтелігенція має органічні зв'язки з українською нацією, коли вона є заступником українського народу, єдино свідомою частиною української нації, то стерно національного корабля належить їй. Годі через те казати, ніби маса українського суспільства не має нічого спільного з останньою формацією своєї інтеліґенції – українська інтеліґенція є само суспільство в мініятурі, стремління суспільства – це стремління інтелігенції, пориви інтелігенції – це пориви й симпатії цілого суспільства.

А коли так, то ми стаємо око в око з питанням: „Коли українська інтелігенція є, коли вона заступник суспільства, коли вона бореться, то чому ми не чуємо про цю боротьбу, не бачимо наслідків її і навіть не відаємо й про те, за що власне бореться нова інтеліґенція?”

Годі ось тут докладно відповісти на всі оті питання. Одно можна сказати, що первозвісника сучасного політичного українства – Шевченка не зрозуміло ні його власне покоління, ані поблизькі до нього. Коли Шевченко своїми стражданнями й смертю освятив шлях боротьби за волю політичну, національну, та економічну українського народу, то поблизькі до нього покоління з так званого українофільського табору на своїм прапорі написали: „Робім так, щоб ніхто ніде не бачив вашої роботи!” Ці покоління „білих горлиць” своїм псевдопатріотизмом деморалізували ціле українське суспільство протягом півстоліття. Налякані стражданнями Шевченка, а почасти й прикростями, яких зазнали його товариші, ці покоління виплекали цілий культ страхополохства, виробили цілу релігію льояльяности, ці покоління своїм нечуваним сервілізмом, своєю безідейністю, своєю незвичайною інертністю відіпхнули від себе цілий ряд рухів молоді, що стояла на українсько-національному ґрунті. Ці покоління зробили український рух чимсь ганебним, чимсь смішним, чимсь обскурантним! Ці покоління надали українофільству характер недоношеної розумом етнографічної теорії. Ці покоління самі найліпше назвали себе українофілами, цебто людьми, що симпатизують Україні. Вони не хотіли навіть звати себе українцями. Тактика й політика українофілів довела до того, що ціла молода Україна з відразою від них одсахнулася, симпатій же старої України вони не змогли собі приєднати. Таким чином українофіли лишилися без потомства, і сучасна молода Україна вважає себе безпосереднім спадкоємцем Шевченка, а її традиції йдуть до Мазепи, Хмельницького, та короля Данила, минаючи українофілів. Між молодою Україною й українофілами немає ніяких зв’язків – крім однієї страшної й фатальної зв’язі – своєю кров'ю заплатити за помилки попередників.

Часи вишиваних сорочок, свити та горілки минули й ніколи вже не вернуться. Третя українська інтеліґенція стає до боротьби за свій народ, до боротьби кривавої й безпощадної. Вона вірить у сили свої й національні, і вона виповнить свій обов’язок. Вона виписує на свому прапорі ці слова: „Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ”. Вона віддає себе на служення цьому великому ідеалові і доки хоч на однім клапті української території пануватиме чужинець, доти українська інтеліґенція не покладе оружжя, доти всі покоління українців йтимуть на війну. Війна провадитиметься усіма засобами, і боротьба культурна вважається також відповідною, як і боротьба фізичною силою. Потреба боротьби випливає з факту нашого національного існування. Нехай наша історія сумна й невідрадна, нехай ми некультурні, нехай наші маси темні, подурені, ми все ж існуємо й хочемо далі існувати. І не тільки існувати як живі істоти, ми хочемо жити як люди, як громадяни, як члени вільної нації. Нас багато — цілих ЗО мільйонів. Нам належиться будуччина, бо зовсім неможливо, щоб 1/30 частина усієї людности, ціла велика нація могла зникнути, могла бути задушеною, коли вона спроможна воювати з цілим світом! Ми існуємо, ми відчуваємо своє існування і своє індивідуальне національне "Я". Наша нація у своєму історичному процесі часто була не солідарною поміж окремими своїми частинами, але нині увесь цвіт української нації по всіх частинах України живе однією думкою, однією мрією, однією нацією: "Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ". Нині ми всі солідарні, бо зрозуміли через що були в нас Берестечки і Полтава. Ми відродилися з ґрунту наскрізь напоєного кров'ю наших предків, що лягли в боротьбі за волю України, ми виссали з молоком наших матерей стародавню любов нашої нації до вітчизни і її свободи і ненависть до насилля над нами. Як не можна спинити річку, що зламавши кригу на весні бурхливо несеться до моря, так не можна спинити нації, що прокинувшись до життя ламає свої кайдани. Наша нація ступила на новий шлях життя, а ми мусимо стати на її чолі, щоб вести до здійснення великого ідеалу. Але ми мусимо пам'ятати, що ми тільки оповіщуємо його силу, ми тільки його післанці. Цей великий – увесь народ український.

Але як партія бойова, партія, що виросла на ґрунті історії і є партією практичної діяльности, ми зобов’язані вказати ту найближчу мету, яку ми маємо на оці. Ця мета – повернення нам прав, визначених Переяславською конституцією 1654 року з розширенням її впливу на цілу територію українського народу в Росії. Ми виголошуємо, що ми візьмемо силою те, що нам належиться по праву, але віднято в нас теж силою. Наша надія довго нездужала, але нині вже стає до боротьби. Вона добуде собі повну свободу і перший ступінь до неї: Переяславська конституція.

Ми розуміємо, що боротьба буде люта й довга, що ворог безпощадний і дужий. Але ми розуміємо й те, що це вже остання боротьба, що потім уже ніколи не настане слушний час до нової боротьби. Ніч була довга, але ранок наблизився і ми не допустимо, щоб проміння свободи усіх націй заблищало на наших рабських кайданах: ми розіб’ємо їх до схід сонця свободи. Ми востаннє виходимо на історичну арену, і або поборемо, або вмремо... Ми не хочемо довше зносити панування чужинців, не хочемо більше зневаги на своїй землі. Нас горстка, але ми сильні нашою любов'ю до України! Сини України! Ми, як той Антей, доторкаючись до землі, наберемось усе більшої сили й завзяття. Нас мало, але голос наш лунатиме скрізь по Україні, і кожний, у кого ще не спідлене серце, озветься до нас, а в кого спідлене, до того ми самі озвемось!

Нехай страхополохи та відступники йдуть, як і йшли, до табору наших ворогів, їм не місце поміж нами і ми проголошуємо їх ворогами вітчизни.

Усіх, хто на цілій Україні не за нас, той проти нас. Україна для українців, і доки хоч один ворог чужинець лишиться на нашій території, ми не маємо права покласти оружжя. І пам’ятаймо, що слава і побіда – це доля борців за народню справу. Вперед, і нехай кожний із нас пам’ятає, що коли він бореться за народ, то мусить дбати за ввесь народ, щоб цілий народ не згинув через його необачність.

Уперед! Бо нам ні на кого надіятися і нічого озиратися назад!

2. Проаналізуйте промови Івана Франка за схемою:

– сформулюйте основну тезу, яку доводить оратор;

– які полемічні принципи та прийоми було використано в промові?

– які аргументи було використано в промові. Визначте їх співвідносність за кількостю та якістю;

– чи наявна в промові критика аргументів опонентів;

– надайте свою критику аргументів та самого способу доведення тези, використаних Іваном Франком, якщо таку маєте.

Іван Франко