Та довідково-інформаційні матеріали. До практичного заняття № 2

До практичного заняття № 2

Підготовка промови

Підготовка до виступів може бути щоденною й до конкретного виступу. Щоденна підготовка складається з таких чинників:

1) самоосвіта – постійне прагнення до нових знань, постійне незадоволення собою;

2) створення власного архіву – збирання вирізок з газет, журналів, виписки з прочитаної літератури, прислів’я. Приказки, крилаті слова, афоризми; записування питань, що задають слухачі. Лектор без архіву – це музикант без інструмента, лекторський архів – це творча біографія, мовчазний свідок його великої праці (Е.Адамов);

3) оволодіння технікою мовлення –її основні елементи: фонаційне (мовленнєве) дихання, голос (правильні навички голосоутворення), дикція (ступінь виразності під час вимови слів, складів, звуків);

4) підвищення культури усного й писемного мовлення: увага до правильного мовленнєвого спілкування в побуті. Активна мовленнєва практика (бесіди, дискусії, семінарські й практичні заняття), регулярне листування. “Перо – кращий творець і наставник красномовства” (Цицерон);

5) критичний аналіз виступів – аналіз виступів на зборах, конференціях, по рідіо, телебаченню: зміст промови, форма викладу, мовленнєва майстерність, ораторські прийоми, контакт з аудиторію, що сподобалося, що викликало негативну реакцію, самоаналіз;

6) оволодіння методикою публічного виступу – для цього необхідно знати: з яких етапів складається діяльність оратора, як підготуватися до зустрічі зі слухачами, як побудувати промову, які прийоми управління аудиторію можна використати...

Підготовка до конкретного виступу визначається: видом ораторської промови, темою, метою й завданнями, індивідуальними особливостями, складом аудиторії.

Етапи розробки ораторської промови:

1. Визначення теми (пропонована тема або самостійно обрана).

2. Назва теми не повинна бути довгою й занадто загальною, а стислою й конкретною; слід уникати незрозумілих іншомовних слів (особливо в популярних лекціях); назва може мати підзаголовок.

3. Формулювання мети: для чого? З якою метою? Якої реакції слухачів досягти? Мета повинна бути сформульована для оратора й для слухачів, бо “кожне слово, вимовлене вголос, – сказане для чогось чи для когось” (К.Станіславський).

У процесі вибору теми й визначення цільової настанови П.Сопер радить для контролю поставити перед собою такі запитання: Чи дійсно мене цікавить тема, чи може вона стати цікавою для мене? Чи достатньо я знаю з цього питання, чи достатньо в мене матеріалу? Чи зможу вкластися у відведений час? Якщо я хочу переконати, чи достатньо переконаний і щирий я сам? Чи будуть відповідати тема й мета рівню знань, інтересам і настановам слухача?

4. Добір матеріалу – джерела: офіційні документи; наука, науково-популярна література, довідкова література, художня література, статті з газет і журналів, радіо- й телепередачі, результати соціальних опитувань, власні знання й досвід, особисті контакти, бесіди, інтерв’ю, роздуми й спостереження.

5. Відпрацювання навичок: психічні дії, що сприяють формуванню цих навичок:

· пригадування прочитаної раніше літератури з теми виступу;

· перегляд власної бібліотеки чи каталогу (для оратора важливі уміння користуватися різними каталогами);

· перегляд в останніх номерах журналів переліку надрукованих за рік статей;

· перегляд бібліографічних видань;

· перегляд довідкової літератури.

6. Вивчення відібраної літератури: настанови під час читання (для чого читати?), визначення виду читання (суцільне, вибіркове, комбіноване; вивчаюче (розуміння до 100%, швидкість 60 слів/хв.), ознайомлювальне (розуміння 70-75%, швидкість – 120-150 слів/хв.), оглядове (розуміння 25-30%, швидкість 300-500 слів/хв.), реферативне (для переказування іншим); попереднє знайомство з книгою (видавництво, рік видання, класифікаційна характеристика, зміст, анотація). “Одні книги можна лише спробувати, інші – проковтнути, і врешті-решт, небагато треба розжувати й проковтнути” (Ф.Бекон).

7. Усвідомлення прочитаного: знання набуті раніше + нові знання, набуті під час читання (переказ прочитаного своїми словами; систематичне й послідовне читання літератури).

8. Записування прочитаного здійснюється двома способами: виписки (робити тільки з одного боку аркуша, указувати джерело, автора, назву, сторінку, вихідні дані) і конспектування. “Знайдена, але не записана думка – це знайдений і загублений скарб” (Д.Менделєєв).

9. Вироблення власної позиції: думати → сперечатися з автором → зіставляти прочитане з реальними позиціями → де й коли використати матеріал. “Готуватися – це означає думати, виношувати думки, згадувати, відбирати ті з них, які приваблюють, відшліфовувати їх, розташовувати в певному порядку” (Д.Карнегі).

Види підготовки публічного виступу:

1) писати чи не писати текст виступу?

Писати. Античні теоретики ораторського мистецтва вважали записування виступу – єдиним правильним способом підготовки промови. Цицерон зазначав: “Як корабель, що продовжує пливти навіть після припинення веслування, так і промова, отримавши поштовх від письмових заміток, продовжує йти своїм ходом, навіть коли замітки вже вичерпалися”. Квінтіліан: “Тільки за допомогою питання можна досягти легкості мовлення”.

Не писати. А.Коні стверджував, що не писав промов, не витрачав на це часу, але початківцям радив писати промови, редагувати їх.

2) Оволодіння матеріалом виступу (репетиція).Виступи:

· з опорою на текст (вироблення системи позначок, підкреслень, виділень) створює враження вільного володіння матеріалом;

· без записів можливий тільки з набуттям досвіду. О.Леонтьєв у роботі “Психологічні механізми й шляхи виховання умінь публічного мовлення”, спираючись на теорію формування розумових дій П.Гальперіна і на теоретичні й клінічні дослідження мовлення Л.Лурія, радить спочатку використовувати повний текст виступу, потім переходити до конспекту, із збереженням текстових моментів: першу або 2-3 фрази, кінцівка (2-3 фрази), найважливіші формулювання, цитати, цифрові дані, власні імена.

Отже, основні форми роботи над виступом: повний текст (не для читання, а для переказування своїми словами); детальний конспект з основними формулюваннями, кінцівкою, цитатами, числами, власними іменами; стислий конспект з визначенням переходів від блоку до блоку, цитатами, план з цитатами, промова “без папірця”;

· виступ експромт вимагає великої мобілізації пам’яті, енергії, волі. На думку французів, найкращий експромт той, що гарно підготовлений. Імпровізація можлива тільки не ґрунті міцних попередніх знань, закріплених риторичних умінь і навичок.

Після того, як доповідь (лекція, промова тощо) складено необхідно почати готуватися до виступу. Покажемо схематично основні етапи підготовки до заздалегідь підготовленої й імпровізованої промови.

Заздалегідь підготовлена промова	Імпровізована промова
1. Почати готувати до кілька днів, це дозволить запам’ятати промову.	1. Чітко сформулюйте тему й основну думку промови.
2. Два-три рази прочитати промову перед дзеркалом.	2. Визначте тезу й аргументи (їх не повинно бути багато – 2-3).
3. Під час репетиції не “рвати” текст на шматки, а читати його повністю. Така тактика дозволяє відтворити ситуацію реального виступу.	3. Сформулюйте кілька вступних і заключних зауважень.
4. На невеличких аркушиках (які буде зручно тримати в руках) можна записати необхідні дані (цифри, цитати, аргументи тощо) або ключові слова.	4. Якщо ще є час, подумайте про факти, приклади, цитати, афоризми, приклади з історії або літератури, які зможете використати.
5. Тренуючись, спробуйте “змалювати” портрет майбутньої аудиторії.	5. Продумайте переходи від однієї композиційної частини до іншої.
6. Запам’ятайте: під час кожної репетиції ваша промова буде звучати по-різному. Це добре, бо, можливо, один із варіантів стане вашою реальною промовою.	6. Пам’ятайте: імпровізована промова по­винна бути короткою (не більше 5-7 хвилин), мати чітку структуру, бути зрозумілою для слухачів, а також яскравою й виразною.

Риторичне “дерево”. “квіти” красномовства.

Давні ритори й оратори порівнювали ораторськи виступ з деревом:

корінь, схований від очей аудиторії – це причини, що привели оратора на трибуну;

стовбур – тема, основна проблема виступу;

основні гілки – основні питання в плані лекції (у класичній риториці їх частише три);

менші гілочки – ті питання, на які розбиваються основні;

крона дерева, що складається з листя – слова, у які оратор „вдягає” свій виступ;

„квіти” – тобто прикраси, які можуть зробити мовлення витонченим, виразним. Цицерон називав такі прикраси “лекіфом” (леків – античний флакон тонкої роботи, у якому жінки зберігали парфуми).

Риторичні виражальні засоби.

Ще в давні часи було розроблено тисячі риторичних виражальних засобів, названих риторичними фігурами. Риторичні засоби дають можливість наочно представити зміст мовлення, переконливо, захоплююче, активно впливати на слухача. “Фігурами мовлення називаються речення й комплек­си речень, які, типізуючись, ідентично повторюються. Такими є влучні вислови, які завжди спадають на думку. Вони необхідні, щоб зробити повідомлення стислим, таким, що швидко запам’ятовується” (Карл Ясперс).

Риторична фігура (схимата, образ, стилістична фігура, синтаксична фігура, фігура мовлення) – мовний зворот, своєрідне сполучення слів і синтаксична побудова фрази, відмінна від порядку слів, узвичаєного даною мовою, що служить засобом підсилення емоційної вмотивованості художнього або ораторського мовлення.

Література

Основна

1. Коні А. Як привернути й утримати увагу аудиторії // Закон і бізнес. - 2004. № 36. - С. 17.

2. Мацько Л.І., Мацько О.М. Риторика: Навч.посіб. – К., 2003.

3. Онуфрієнко Г.С. Риторика. Навч.пос. – К., 2008. – С. 111-232.

4. Ораторське мистецтво: Навчальний посібник для студентів вищих навч.закладів юрид.спец. Видання друге / Н.П.Осипова та ін. – Х., 2006.

5. Тягнирядно Є.В., Яворська Г.Х. Риторичні вміння правників: теорія і практика: монографія // Є.В.Тягнирядно, Г.Х. Яворська – Одеса: ОДУВС, 2009. – 190 с.

6. Тягнирядно Є.В. Практичні завдання з риторики: метод. пос. / Є.В. Тягнирядно. – Одеса: ОДУВС, 2011. – 72 с.

 

Додаткова

1. Кохтев Н.Н. Риторика: Учебн.пособие. – М., 1994.

2. Москаль Р. Професійна лексика та юридична техніка як засоби професійного успіху юриста // Юрид. вісн. України. - 2002. № 51. - С. 9.

3. Овчиннікова А.П. Тенденції розвитку сучасної риторики // Актуальні проблеми держави і права. - Вип. 18. - О.: Юрид. літ., 2003. - С.69 - 74.