Лекція 1-2. Предмет, методи та система екологічного права України

Модуль 1. Загальна частина екологічного права

1. Історичний розвиток діяльності в сфері охорони навколишнього середовища

2. Предмет і методи екологічного права

3. Поняття екологічного права

4. Принципи та функції екологічного права

5. Система екологічного права як науки та навчальної дисципліни

6. Об’єкти екологічного права

1.

В науковий обіг термін «екологія» вперше введено у 1866р. нім. біологом Гекелем. Наука розумілось вузько і розумілась як вчення про живі організми. У зв’язку з посиленням впливу людини на природу і навколишнє природне середовище (далі – нпс) у 20 ст. термін «екологія» та екологія як наука знаходять свій розвиток і починають розглядатись як наука про взаємодію живих організмів з навколишнім середовищем.

У 70-х рр. ХХ ст. із загальної екології виділяється екологія людини як наука про взаємодію суспільства з навколишнім середовищем (довкіллям).

Екологічне право є різновидом соціальної екології, а саме правової екології.

У процесі становлення і розвитку екології як науки, виділення соціальної екології складались т.зв. концепції взаємодії людини і природи. Виділимо найбільш цікаві з них:

- антропоморфізм

o Предмети, явища природи, міфічні істоти наділялись людськими фізичними та психологічними якостями (Стар. Греція, Стар. Рим)

o Одна із найдавніших концепцій

- Анімізм – 1871 рік,заснований Тайлером. Сили природи наділялися душею, людськими можливостями.(Давньогрецька, давньоримська міфології) Енерго – інформаційний обмін між людиною та природою.

 

- Конкордизм – соціально – етична концепція – основною думкою є відновлення внутрішнього світу людини із гармонією з природою.

- Споживацька концепція – за радянських часів.

- антропологізм

o Всі явища природи залежать від потреб людини, які переважають над потребами природи

- антропоцентризм

o Людина трактується як основа, мета світобудови

- екоцентризм

o Напрямок етики (екологічної етики), який розглядає довкілля в одній площині з людськими істотами.

o З позиції концепції головною цінністю є комплексні екосистеми.

- натуралістична концепція

o Основне гасло «Назад до природи»

o Вважається, що людина не повинна змінювати природні середовища, а має пристосовуватись до них та брати всі блага з природи

- концепція сталого розвитку

o Найбільш застосовувана

o Сталий розвиток – це така взаємодія людини та природи, при якій задовольняються екологічні, економічні, соціальні потреби теперішнього покоління людей без завдання шкоди природним ресурсам та вичерпання таких ресурсів для майбутніх поколінь.

o Концепція пронизує всі рівні взаємодії людини і природи.

- концепція «золотого мільярда»

o Існує на противагу концепції сталого розвитку.

o Суть: країни G7 залишають за собою право використовувати всі природні ресурси, яких достатньо лише для одного мільярда людей. Ресурси решти держав можна використовувати скінчено, за рахунок чого відбуватиметься відмирання таких держав.

Термін екологія походить від слів «екос» - будинок, житло, «логос» - наука. 1886 році Е. Гекель – загальна теорія організму. Більш широкого змісту набуває у 20 ст. Викликано індустріалізацією. Виникає підрозділ у загальній екології – Соціальна екологія – наука про взаємодію суспільства з природою. Екологічне право виділилося із соціальної екології. Передумовами формування екологічного права були потреби у встановленні загальнообов’язкових норм та правил використання, охорони та відтворення природних ресурсів.

Початок формування екологічного права на теренах України датується 1960 роком, коли вперше було прийнято Закон об охране природы СССР.

Перші праці в цій сфері належать вченим: Колбасов О.С., Петров, Мунтян В.Л. та ін.

Бурхливий розвиток відбувається після аварії на ЧАЕС 1986р.

Першопричиною появи та розвитку екологічного права є екологічна криза.

Розвиток вітчизняного екологічного законо­давства. У розвитку екологічного законодавства слід виділити три етапи: перший - з часів "Руської правди" й до 1917 року; другий - з 1917 по 1991 р.; третій - з 1991 р. й до сьогодення.

Для першого етапу характерним був розвиток за­конодавства, яке забезпечувало охорону природних ресурсів, насамперед як об'єктів власності. Екологіч­ний аспект у правовому регулюванні використання природних ресурсів хоч і почав набувати певного зна­чення наприкінці цього етапу (зокрема, у 1888 році було прийнято Положення про збереження лісів), усе ж таки залишався другорядним, а тому в природокорис­туванні превалювали споживацькі тенденції. У період з 1917 до 1991 року здійснилося поступове формуван­ня екологічного законодавства. За цей період був пройдений шлях від прийняття розрізнених актів, що регламентували окремі аспекти природокористування, охорони довкілля від техногенних впливів, до запрова­дження комплексного підходу у регулюванні питань охорони природи, раціонального використання приро­дних ресурсів. Особливо тут слід зазначити прийняття Закону "Про охорону природи "Української РСР (1960), який уперше у вітчизняній практиці установив єдині правові засади охорони та раціонального використан­ня окремих природних ресурсів, яким були присвячені самостійні розділи. Суттєвий внесок у посилення екологізації законодавства зробили прийняті в наступні роки земельний, водний, лісовий кодекси, кодекс про надра, закони про охорону атмосферного повітря, про тваринний, які зв'язували охорону окремого природно­го ресурсу у взаємозв'язку з іншими природними ре­сурсами, навколишнім природним середовищем у ці­лому. З 1991 року розпочався сучасний етап розвитку екологічного законодавства. Початок йому було покла­дено Законом України "Про охорону навколишнього природного середовища" (1991), який із врахування позитивного зарубіжного досвіду, попередньої вітчиз­няної законодавчої практики у вирішенні питань охо­рони довкілля сформулював основні базові положення щодо охорони довкілля, зокрема, передбачив запрова­дження економічних механізмів в управлінні природо­користуванням, приділив особливу увагу забезпеченню екологічної безпеки, встановив базові положення щодо екологічного моніторингу, екологічної експертизи, еко­логічного страхування, екологічної стандартизації та екологічного нормування, відшкодуванню екологічної шкоди тощо. Характерною рисою сучасного етапу роз­витку екологічного законодавства є забезпечення екологізації практично всіх сфер господарської діяльності, яка впливає на стан довкілля, пов'язана із споживан­ням природних ресурсів. Сучасний період характери­зується й посиленням уваги до міжнародно-правової охорони довкілля.

У вітчизняній правовій літературі зустрічається й інша періодизація розвитку екологічного законодавст­ва. Проте запропоновані етапи формування і розвитку національного екологічного законодавства більш реа­льно відображають тимчасові характеристики його становлення.

 

 

2.

Найбільш визнаним на сьогодні є широкий підхід до тлумачення екологічного права.

Є позиція кафедри екологічного права КНУ ім. Тараса Шевченка щодо предмету екологічного права. Він складається із трьох груп правовідносин:

1) природоресурсові відносини - це відносини в галузі використання, відтворення та охорони природних ресурсів, а саме земель, вод, лісів, атмосферного повітря, корисних копалин, об’єктів рослинного світу та тваринного світу;

2) природоохоронні відносини (забезпечувальні відносини) – це правовідносини щодо охорони нпс в цілому, в галузі охорони особливо охоронюваних об’єктів природно-заповідного фонду, природних ландшафтів, інших природних комплексів та екосистем (e.g. континентальний шельф та внутрішня морська економічна зона);

3) антропоохоронні правовідносини (правовідносини в галузі екологічної безпеки) – це відносини в галузі охорони життя та здоров'я людини від негативного впливу навколишнього середовища (природного та антропогенного характеру).

Метод правового регулювання екологічного права – це сукупність правових способів та засобів, за допомогою яких екологічне право впливає на екологічні відносини.

Основним методом в екологічному праві є імперативний метод (метод гетерономії).

Однак не можна не зауважити про застосування поряд з імперативним і диспозитивного методу. Зокрема, широко це відбувається в природоресурсових відносинах.

На сьогодні обґрунтовується наявність спеціального методу – методу екологізації правових норм (передбачається, що регулювання будь-якої діяльності, яка впливає на нпс, має здійснюватись на основі пріоритетності забезпечення вимог екологічної безпеки).

 

3.

Ознаки екологічного права як галузі:

- відносна «молодість» галузі та надзвичайна інтенсивність формування джерел галузі;

- специфічна термінологія екологічно-правових джерел;

- глобальний характер правових приписів екологічного права;

- конфліктність екологічного права;

- комплексність та інтегрованість всієї галузі.

Отже, екологічне право – це комплексна інтегрована правова спільність, яка об’єднує систему правових норм, що регулюють екологічні відносини в сфері взаємодії людини та природи з приводу раціонального використання природних ресурсів, охорони нпс та забезпечення екологічної безпеки в інтересах теперішнього та майбутнього поколінь.

 

4.

ПРИНЦИПИ ЕКОЛОГІЧНОГО ПРАВА

Принципи є основними, вихідними ідеями, на яких базується галузь права.

Принципи екологічного права – це основоположні засади, на яких ґрунтується галузь екологічного права та законодавства.

Принципи права можуть бути покладені в основу правової доктрини.

Класифікація принципів екологічного права.

Чаусова пропонує оригінальну класифікацію принципів:

- такі, що визначені законом;

- такі, що випливають з правових норм.

Традиційно визначають наступні види принципів:

- загальні

- спеціальні (галузеві), до яких належать принципи галузі права, підгалузей, правових інститутів та окремих норм права.

Загальні принципи екологічного права:

- законності

- гласності (при прийнятті рішень відбувається залучення громадськості)

- невідворотності юридичної відповідальності

- компенсаційності заподіяної шкоди

- сталого розвитку

- міжнародного співробітництва.

Спеціальні принципи визначені у ст. 3 ЗУ «Про охорону навколишнього природного середовища». До них належать:

1. пріоритетність вимог екологічної безпеки, обов'язковість додержання екологічних стандартів, нормативів та лімітів використання природних ресурсів при здійсненні господарської, управлінської та іншої діяльності;

2. гарантування екологічно безпечного середовища для життя і здоров'я людей;

3. запобіжний характер заходів щодо охорони навколишнього природного середовища;

4. екологізація матеріального виробництва на основі комплексності рішень у питаннях охорони навколишнього природного середовища, використання та відтворення відновлюваних природних ресурсів, широкого впровадження новітніх технологій;

5. збереження просторової та видової різноманітності і цілісності природних об'єктів і комплексів;

6. науково обгрунтоване узгодження екологічних, економічних та соціальних інтересів суспільства на основі поєднання міждисциплінарних знань екологічних, соціальних, природничих і технічних наук та прогнозування стану навколишнього природного середовища;

7. обов'язковість надання висновків державної екологічної експертизи;

8. гласність і демократизм при прийнятті рішень, реалізація яких впливає на стан навколишнього природного середовища, формування у населення екологічного світогляду;

9. науково обгрунтоване нормування впливу господарської та іншої діяльності на навколишнє природне середовище;

10. безоплатність загального та платність спеціального використання природних ресурсів для господарської діяльності;

11. компенсація шкоди, заподіяної порушенням законодавства про охорону навколишнього природного середовища;

12. вирішення питань охорони навколишнього природного середовища та використання природних ресурсів з урахуванням ступеня антропогенної зміненості територій, сукупної дії факторів, що негативно впливають на екологічну обстановку;

13. поєднання заходів стимулювання і відповідальності у справі охорони навколишнього природного середовища;

14. вирішення проблем охорони навколишнього природного середовища на основі широкого міждержавного співробітництва;

15. встановлення екологічного податку, збору за спеціальне використання води, збору за спеціальне використання лісових ресурсів, плати за користування надрами відповідно до Податкового кодексу України.

 

Андрейцев класифікує принципи екологічного права наступним чином:

- спецальні

o міжгалузеві (пріоритетність вимог екологічної безпеки, гарантування безпечного середовища, запобігання впливу на довкілля, орієнтованість на формування екологічної свідомості, узгодження екологічних, економічних, соціальних інтересів, поєднання міждисциплінарних знань, обов’язковість екологічної експертизи, прогнозування якості стану НПС, обов’язковість дотримання екол. стандартів, нормованість і оцінка впливу екологічно значимої діяльності, платності за забруднення НПС)

o галузеві (обов’язковість дотримання вимог лімітів використання природних ресурсів, збереження просторової і видової різноманітності природних об’єктів і комплексів, різноманітність форм права власності на природні ресурси та форм права природокористування, безоплатність загального і платність спеціального використання природних ресурсів, комплексність та ефективність використання прир. ресурсів та ін.)

Підхід Шемшученка:

- галузеві принципи

o системності та комплексності врегулювання екологічних відносин;

o пріоритетності права гр-н на безпечне довкілля;

o сталого розвитку як основи гармонійного розв’язання соціальних, економічних та екологічних проблем;

o запобігання екологічній шкоді;

o раціонального використання природних ресурсів;

o особливої охорони природних ресурсів та об’єктів, що мають особливу екологічну цінність;

o доступу ф/о та ю/о до екологічної інформації;

o платності спеціального природокористування;

o поєднання прав і обов’язків, стимулювання відповідальності в галузі екологічного права;

o міжнародного екологічного співробітництва.

Харківська школа (Попов, Анісімова) пропонують свій підхід до принципів екологічного права:

- принципи галузі екологічного права

o правового забезпечення досягнення гармонійної взаємодії людини і природи;

o приналежності природних ресурсів конкретним суб’єктам права;

o цільового використання природних ресурсів;

o стимулювання власників і користувачів природними ресурсами до правильного їх використання;

o комплексного підходу до використання і відтворення природних ресурсів.

- принципи підгалузей

o принципи екологічної експертології.

ст. 6 ЗУ «Про екологічну експертизу» виначає, що основними принципами екологічної експертизи є:

1) гарантування безпечного для життя та здоров'я людей навколишнього природного середовища;

2) збалансованість екологічних, економічних, медико-біологічних і соціальних інтересів та врахування громадської думки;

3) наукова обгрунтованість, незалежність, об'єктивність, комплексність, варіантність, превентивність, гласність;

4) екологічна безпека, територіально-галузева і економічна доцільність реалізації об'єктів екологічної експертизи, запланованої чи здійснюваної діяльності;

5) державне регулювання;

6) законність.

- принципи інститутів

o принципи інституту екологічного страхування (e.g. обов’язковість здійснення страхування екологічних ризиків)

Найважливішими є принципи-пріоритети.

 

ФУНКЦІЇ ЕКОЛОГІЧНОГО ПРАВА

Функції екологічного права – це основні напрямки впливу норм екологічного права на кологічні правовідносини.

· загальносоціальні функції:

o екологосоціальна (гуманістична)

o гносеологічна

o аксіологічна

o ідеологічна

o інформаційна

o аналітична

Підхід Андрейцева В.І.

· загальноправові

o регулятивна

o охоронна

o превентивна

o виховна

o стимулююча

· спеціально правові

o екологічна

o природоохоронна

o антропоохоронні

 

5.

Систему екологічного права як галузі права складають

- норми права

- інститути

- підгалузі.

Екологічне право складається із загальної та особливої частини.

Загальна частина – сукупність правових норм та інститутів, які визначають зміст права громадянина на безпечне НПС, інших прав громадян.

Особлива частина – це підгалузі природо ресурсного права, природоохоронного права, право екологічної безпеки. (існує думка, що останнє слід виділяти як окрему галузь)

Природоохоронне право регулює відносини в природно-заповідній, рекреаційні сферах, щодо використання і охорони континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони.

Право екологічної безпеки складається із інституту права громадян на екологічну безпеку, інститут здійснення екологічно небезпечних видів діяльності (використання ядерної енергії, пестицидів, агрохімікатів, лікарських засобів, перевезення небезпечних речовин), забезпечення екологічної безпеки за надзвичайних екологічних ситуацій.

Система екологічного законодавства відповідає системі галузі права.

Першим інститутом за новими підходами визначають принципи екологічного права.

Поняття "система екологічного права" включає в себе три значення: галузь права, правова наука, на­вчальна дисципліна.

Як галузь права екологічне право має, як уже за­значалось, свій особливий предмет правового регулю­вання і має певну систему. У ній виділяються норми загального характеру, що визначають основні поло­ження щодо організації охорони навколишнього при­родного середовища. Ці норми утворюють загальну ча­стину екологічного права. Норми ж, присвячені без­посередньо врегулюванню питань охорони та викори­стання природних ресурсів, забезпеченню екологічної безпеки в окремих сферах суспільного життя, утворю­ють особливу частину екологічного права.

Основу екологічного права складають еколого-правові норми. Як і інші правові норми вони мають наступні ознаки: являють собою загальне правило (ре­гулюють не поодинокі відношення, а типові види від­носин); містять положення, що розповсюджуються на певне коло осіб; розраховані на неодноразове застосу­вання (тобто мають застосовуватися невизначену кіль­кість разів, аби були юридичні факти, що є підставою для застосування відповідних норм). Як і інші правові норми еколого-правові норми мають структуру, елемен­тами якої є гіпотеза, диспозиція, санкція.

За змістом еколого-правові норми поділяються на: а) норми-принципи; б) норми пріоритети; в) норми-правила.

Норми принципи закріплюють засади охорони до­вкілля, визначають ключові, базові положення екологічної політики держави. Вони містяться в Конституції України й інших законодавчих актах. Зокрема, стат­тя 3 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища" до основних принципів охо­рони навколишнього природного середовища віднес­ла: пріоритетність вимог екологічної безпеки, обов'язковість додержання екологічних стандартів, нормативів і лімітів використання природних ресур­сів при здійсненні господарської, управлінської та іншої діяльності; гарантування екологічно безпечного середовища для життя і здоров'я людей; запобіжний характер заходів щодо охорони навколишнього при­родного середовища; екологізація матеріального виро­бництва на основі комплексності рішень у питаннях охорони навколишнього природного середовища, ви­користання та відтворення відновлюваних природних ресурсів, широкого впровадження новітніх технологій; збереження просторової та видової різноманітності й цілісності природних об'єктів, і комплексів; науково обґрунтоване узгодження екологічних, економічних і соціальних інтересів суспільства на осноеі поєднання міждисциплінарних знань екологічних, соціальних, природничих і технічних наук і прогнозування стану навколишнього природного середовища; обов'язко­вість екологічної експертизи; гласність і демократизм при прийнятті рішень, реалізація яких впливає на стан навколишнього природного середовища, фор­мування у населення екологічного світогляду тощо.

Норми-пріоритети встановлюють певні переваги щодо охорони окремих природних ресурсів. Так, зако­нодавством передбачено пріоритет охорони земель сільськогосподарського призначення, використання водних джерел, насамперед для задоволення питних і побутових потреб, охорони лісів, що мають кліматич­не, оздоровче, санітарно-гігієнічне значення, збереження генетичного різноманіття тваринного світу то­що.

Норми-правила містять вимоги, правила щодо охорони навколишнього природного середовища, за­безпечення екологічної безпеки. Ці норми поділяються на попереджувальні (спрямовані на запобігання вини­кненню шкідливих екологічних наслідків), заборонні (містять заборони щодо дій, які можуть заподіяти шкоду довкіллю), управомочуючі (визначають умови та порядок виникнення права природокористування та його реалізації), відновлювальні (визначають умови та порядок відшкодування шкоди природним ресур­сам шляхом відновлення в натурі або компенсацією витрат на ліквідацію шкідливих екологічних наслідків і відновлення природних ресурсів), каральні (передба­чають юридичну відповідальність за порушення еко­логічного законодавства), заохочувальні (регулюють порядок економічного стимулювання діяльності, по­в'язаної з охороною навколишнього природного сере­довища).

Зазначені еколого-правові норми об'єднуються в інститути, підгалузі права, які в сукупності й утворю­ють екологічну галузь права.

Під інститутом екологічного права розуміється су­купність правових норм, що регулюють вузьке коло подібних суспільних відносин (інститути права природо­користування, економіко-правового регулювання, здій­снення екологічної експертизи тощо).

Під підгалуззю екологічного права розуміється су­купність норм, що регулюють відокремлені суспільні відносини в межах екологічного права (земельне пра­во, водне право, лісове право, гірниче право тощо). і Як правова наука екологічне право призначено ви­світлювати тенденції розвитку галузі права, проблеми, які існують у даній сфері правового регулювання, шля­хи їх вирішення.

Як навчальна дисципліна екологічне право має таку ж структуру, зміст, що й галузь права, але додат­ково включає питання, пов'язані з вивченням історії розвитку галузі права, поняття галузі права, предме­та, методу правового регулювання тощо.

 

6.

Об'єкти екологічного права - сукупність природних, природно-соціальних умов і процесів, природних ресурсів і комплексів, екосистем та життя і здоров'я громадян, що підлягають охороні за допомогою норм екологічного законодавства. Виділяються:

• диференційні:

земля, надра, поверхневі та підземні води, ліси, тваринний та рослинний світ, атмосферне повітря.

• інтеграційні:

навколишнє природне середовище, життя і здоров'я громадян від негативного впливу НПС.

'комплексні:

природні комплекси - об'єкти і території природно-заповідного фонду, природно-соціальні умови і процеси - курортні, лікувально-оздоровчі, рекреаційні зони, континентальний шельф та морська економічна зона, території, що зазнали екологічної катастрофи.

Поняття об'єктів екологічного права необхідне для юридичного визна­чення того, на що спрямоване еколого-правове регу­лювання. У юридичній літературі існують різні класи­фікації об'єктів екологічного права. Зокрема, В.В. Пе­тров указував на те, що слід виділяти три категорії за­значених об'єктів: інтегровані, тобто навколишнє се­редовище, диференційовані, тобто окремі її компонен­ти, і такі, що підлягають особливій охороні. При цьому правовій охороні підлягають екологічні системи: при­родні, що залежать від впливу людини (наприклад, у заповідниках); модифіковані, що змінилися під впли­вом людини.

Законодавство України про охорону навколишньо­го природного середовища наводить досить детальний перелік об'єктів екологічного права, включаючи до нього: навколишнє природне середовище як сукуп­ність природних і природно-соціальних умов і проце­сів; природні ресурси; території та об'єкти, що підля­гають особливій охороні; здоров'я і життя людей.

Навколишнє природне середовище - сукупність природних і природно-антропогенних умов (земля, во­да, ліси, надра, атмосферне повітря, рослинний і тва­ринний світ), що оточують людину та є необхідними для її життя і діяльності. Термін близький до понять

довкілля і навколишнє середовище в їх екологічному значенні. Навколишнє природне середовище є визна­чальною передумовою життя людини і функціонуван­ня екосистем, що обумовлює необхідність його збере­ження й охорони. Відносини з охорони цього середо­вища називають екологічними.

Природні ресурси - це частини всієї сукупності природних умов існування людства та найважливіші складові частини навколишнього природного середо­вища, які використовуються чи можуть бути викорис­тані у виробничих, оздоровчих, рекреаційних та ін­ших цілях.

Природні ресурси поділяються на вичерпні та не­вичерпні. До перших відносять лісові, земельні, водні, мінеральні, фауністичні, які мають властивість змен­шуватися та зникати в процесі їх споживання, до других - сонячні, кліматичні, геотермальні, які не зни­кають у процесі їх споживання.

Вичерпні природні ресурси поділяються на відновлювальні (ґрунтові, рослинні та фауністичні, які в процесі використання здатні відновлюватися) та не відновлювальні (мінеральні, використання яких веде до їх виснаження).

До основних природних ресурсів, що підлягають державній охороні та регулюванню використання на території України, відносяться земля, надра, води, ат­мосферне повітря, ліс та інша рослинність, тваринний світ (стаття 5 Закону України "Про охорону навколиш­нього природного середовища").

Земля (у юридичному значенні) - це поверхня, що охоплює родючий шар ґрунту. Він дає життя росли­нам, а через них усьому сущому на планеті, є місцем життя мікросвіту, універсальним біологічним нейтралі­затором забруднень. Земля також є головним засобом виробництва в сільському та лісовому господарстві, просторовим базисом для розселення людей, влашту­вання промислових об'єктів, транспортних шляхів, місць відпочинку, оздоровчих установ тощо. В Украї­ні, площа якої складає 603,5 тис. км² (з них суші -579,4 тис. км²), сільськогосподарська освоєність зе­мельного фонду становить 72,2%, землі населених пунктів займають 7,1 млн. га, землі природоохоронно­го призначення - 2,3 млн. га, землі водного фонду - 2.4 млн. га, землі промисловості, транспорту і зв'язку -

5.5 млн. га. Близько 2,3 млн. га земель (на кінець 2000 р.) знаходиться під забудовою. Суспільні відно­сини у галузі охорони та використання земель регулю­ються Земельним кодексом України, Законами Украї­ни "Про плату за землю" (1992 р.), "Про оренду землі" (1998 р.) та деякими іншими актами законодавства України.

Надра - це частина земної кори, що розташована під поверхнею суші та дном водоймищ і простягається до глибин, доступних для геологічного вивчення та освоєння. У надрах України виявлено близько 20 тис. родовищ і проявів корисних копалин, з яких 7667 родовищ з 94 видів сировини мають промислове значення і враховані Державним балансом запасів. Україна здатна забезпечити себе й експортувати такі важливі види корисних копалин і продукти їх переро­бки, як залізо, марганець, титан, цирконій, уран, ртуть, графіт, каолін, сірка, кам'яна сіль, калійні солі, фосфорити, мідь та інші копалини. Регулювання суспі­льних відносин у сфері збереження і науково обґрун­тованого, раціонального використання надр здійсню­ється Кодексом України про надра, Гірничим законом України (1999 р.), Законом України "Про державну геологічну службу" (1999 р.) та деякими іншими акта­ми законодавства України.

Води - усі води (поверхневі, підземні, морські), що входять до складу природних ланок кругообігу води. Води підземні - води, що знаходяться нижче рівня зе­мної поверхні в товщах гірських порід верхньої части­ни земної кори в усіх фізичних станах. Води поверх­неві - води різних водних об'єктів, що знаходяться на земній поверхні. Водний об'єкт - сформований приро­дою або створений штучно об'єкт ландшафту чи геоло­гічна структура, де зосереджуються води (річка, озеро, море, водосховище, канал, водоносний горизонт). В Україні водні ресурси річок без Дунаю становлять 87,1 млрд. куб. метрів на рік, прогнозні ресурси під­земних вод питної якості становлять 22,5 млрд. куб. метрів на рік. Водні відносини регулюються Водним кодексом України (1995 р.) та деякими іншими актами законодавства України.

Атмосферне повітря - це зовнішня газоподібна оболонка Землі. Воно є основою життя на Землі, у то­му числі життя людини. Атмосфера забезпечує надій­ний захист від шкідливих космічних випромінювань, має визначальний вплив на клімат, здоров'я людей, їх працездатність, життєдіяльність рослинного і тварин­ного світу. Атмосферне повітря виконує також; геоло­гічні, екологічні, термореґулюючі, захисні, енергоресур-сові, господарські й інші функції. Прямо чи опосеред­ковано воно є необхідною умовою виробництва, може бути сировиною основного виробничого призначення. Захист атмосферного повітря від забруднення та ін­ших форм деґрадації забезпечується Законом України "Про охорону атмосферного повітря" (1992 р.) та де­якими іншими актами законодавства України.

Рослинний світ (ліс та інша рослинність) - це сукуп­ність усіх видів рослин, а також грибів та утворених ними угрупувань на певній території. В Україні за­гальний запас деревної маси в лісах оцінюється в 1,3 млрд. куб. метрів, хвойні насадження займають 45% вкритої лісом площі, твердолистяні - 41%, м'яколистяні та інші - 14%., флора нижчих і вищих видів рослин нараховує понад 25000, зокрема, су­динних рослин налічується понад 5 тис. видів, з них близько 250 видів офіційно визнані лікарськими, а за­галом майже 1100 видів флори України мають біологі­чно активні речовини, які мають лікувальні властивос­ті. Суспільні відносини в галузі охорони, відновлення та раціонального використання рослинного світу регулю­ються Законом України "Про рослинний світ" (1999 р.), Лісовим кодексом України (1994 р.) та деякими інши­ми законодавчими актами України.

Тваринний світ включає до себе наступні об'єкти: хордові, у тому числі хребетні (ссавці, птахи, плазуни, земноводні, риби й інші) і безхребетні (членистоногі, молюски, голкошкірі й інші) тварини в усьому їх видо­вому і популяційному різноманітті та на всіх стадіях розвитку (ембріони, яйця, лялечки тощо), що перебу­вають у стані природної волі; частини диких тварин (роги, шкіра тощо); продукти життєдіяльності диких тварин (мед, віск тощо); залишки викопних тварин; нори, хатки, лігва, мурашки, боброві загати й інше житло і споруди тварин. В Україні відомо близько 45 тис. видів тварин, серед яких - понад 700 видів хребетні, решта - безхребетні. Суспільні відносини у сфері охорони, відновлення та раціонального викорис­тання тваринного світу регулюються Законами України "Про тваринний світ", "Про мисливське господарство та полювання" (2000 р.) та деякими іншими законодав­чими актами України.

Особливій охороні підлягають природні території та об'єкти, що мають велику екологічну цінність як унікальні та типові природні комплекси, для збере­ження сприятливої екологічної обстановки, поперед­ження та стабілізації негативних природних процесів і явищ. Природні території та об'єкти, що підлягають особливій охороні, утворюють єдину територіальну систему і включають території та об'єкти природно-заповідного фонду, курортні та лікувально-оздоровчі, рекреаційні, водозахисні, полезахисні й інші типи територій та об'єктів, що визначаються законодавст­вом України.

Ділянки суші та водного простору, природні комплекси й об'єкти, які мають особливу екологічну, наукову, естетичну та народногосподарську цінність і призначені для збереження природної різноманітності, генофонду видів тварин і рослин, підтримання за­гального екологічного балансу та фонового моніторингу навколишнього природного середовища, вилучаються з господарського використання повністю або частково й оголошуються територією чи об'єктом природно-заповідного фонду України. До складу природно-заповідного фонду України входять державні заповід­ники, природні національні парки, заказники, па­м'ятки природи, ботанічні сади, дендрологічні та зооло­гічні парки, парки-пам'ятки садово-паркового мистецт­ва, заповідні урочища.

Курортними та лікувально-оздоровчими зонами ви­знаються території, які мають виражені природні ліку­вальні фактори: мінеральні джерела, кліматичні й інші умови, сприятливі для лікування й оздоровлення людей.

Рекреаційними зонами є ділянки суші та водно­го простору, призначені для організованого масового відпочинку населення і туризму.

Особливій охороні підлягають і заносяться до Чер­воної книги України рідкісні й такі, що перебувають під загрозою зникнення, види тваринного і рослинно­го світу, які постійно або тимчасово перебувають (зрос­тають) у природних умовах у межах території України, її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони.

Важливим об'єктом охорони навколишнього при­родного середовища є життя та здоров'я людини. На цьому робиться спеціальний наголос у статті 50 Кон­ституції України, яка встановила, що кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля.

Під безпечним для життя і здоров'я людини довкіл­ля розуміється такий стан навколишнього природного середовища, за якого забезпечується запобігання погір­шенню екологічної обстановки та виникненню небез­пеки для життєдіяльності населення.

Критерії безпечного стану довкілля визначаються екологічними стандартами і нормативами та технічни­ми, санітарно-гігієнічними, будівельними й іншими нормами та правилами, що містять вимоги щодо охо­рони навколишнього природного середовища. Відпові­дно до них здійснюються: розміщення проектування, будівництво, реконструкція, введення в дію та експлу­атація підприємств, споруд та інших об'єктів, застосу­вання засобів захисту рослин, мінеральних добрив, ток­сичних хімічних речовин, експлуатація й обслугову­вання автомобільного транспорту, вирішення питань охорони довкілля від акустичного, електромагнітного, іонізуючого й іншого шкідливого впливу фізичних чинників, від забруднення радіоактивними, виробничими, побутовими, іншими відходами, а також при впровадженні відкриттів, винаходів, застосуванні но­вої техніки, імпортного устаткування, технологій і сис­тем.