Поняття процесуального представництва та його види

Судове (процесуальне) представництво – це інститут, який регламентує правовідносини, в силу яких одна особа – представник – здійснює в суді в межах наданих йому повноважень процесуальні дії від імені та в інтересах іншої особи з метою захисту суб’єктивних прав та інтересів представлюваного.

В інституті судового представництва розрізняють зовнішні та внутрішні відносини. Зовнішні правовідносини складуються між представником та судом й регламентуються виключно нормами процесуального законодавства. Внутрішні правовідносини виникають між представником та представлюваним й можуть регламентуватися як процесуальними (наприклад, заміна законного представника ухвалою суду), так і матеріальними нормами (правовідносини представництва на підставі цивільно-правових договорів, наприклад доручення – гл.68 ЦК). Про те, дані матеріально-правові елементи не дають підстави вважати судове представництво одним з видів цивільного представництва.

Судове представництво відрізняється від цивільного представництва по меті та характеру відносин між представником та представлюваним, по колу осіб, які мають право виступати в якості представника в цивільному процесі, по обсягу та характеру прав. Наприклад, метою цивільного представництва є створення змін або припинення цивільних прав та обов’язків для представлюваного. Мета судового представництва – захист в суді інтересів представлюваного, надання допомоги при здійсненні останнім процесуальних прав та виконанні обов’язків. Представник в ЦП може не тільки заміщати сторону, але й діяти поряд з нею. Обсяг повноважень представника в цивільному праві залежить цілком від довірителя й визначається змістом договору доручення. Судовий представник наділений самостійними процесуальними правами, які передбачені процесуальним законодавством й на здіснення, яких не потрібно спеціального дозволу особи (за винятком процесуальних прав по розпорядженню матеріальними права представлюваного). В цивільному представництві не може бути подвійного представництва. В процесі це може мати місце, коли законний представник доручив ведення справи іншому представнику.

Справи в суді через представників можуть вести тільки сторони та треті особи. Згідно діючому процесуальному законодавству представниками може бути доволі широке коло дієздатних громадян. Стаття 39 і 40 ЦПК до них відносить: а) адвокатів; б) осіб, які досягли 18 років і мають цивільну процесуальну дієздатність (її настання пов’язується з досягненням повноліття – ст.29 ЦПК); в) батьки, усиновлювачі опікуни, інші особи, які визначені законом як законні представники; г) органи юридичних осіб.

Стаття 41 ЦПК визначає суб’єктів, які не можуть бути представниками в суді. Їх умовно можна розділити на дві групи: 1) ті, які абсолютно нездатні бути представниками: неповнолітні; особи, над якими встановлено опіку та піклування; секретар судового засідання; перекладач; експерт; спеціаліст; свідок; особа, яка відмовилася виконувати функції представника сторони стосовно протилежної сторони (ч.5 ст. 44 ЦПК); 2) ті, які відносно нездатні бути представниками в суді: адвокати, які прийняли доручення про надання юридичної допомоги з порушенням правил, що встановлені законодавством про адвокатуру, наприклад раніше надавав юридичну допомогу особі, інтереси якої суперечать інтересам представлюваного (але вони можуть бути представниками тих організацій, де вони працюють, представниками інших співучасників у справі, якщо самі є особами, що беруть участь в справі, представниками своїх дітей, усиновлених, підопічних чи опікуваних); судді, слідчі та прокурори, крім випадків коли вони діють як батьки, опікуни, піклувальники або як представники відповідно суду чи прокуратури, що є стороною чи третьою особою в справі.

Судове представництво поділяється на види в залежності від юридичних фактів, з якими закон пов’язує виникнення того чи іншого представництва.

Договірним (добровільним) називається представництво, засноване на згоді між стороною чи третьою особою в процесі та особою, що здійснює представницькі функції. Даний вид представництва може бути заснованим на таких підставах: договір доручення (гл.68 ЦК), трудовий договір (контракт). Договір доручення як правило укладається з адвокатом чи організацією адвокатів (найбільш поширена форма). Представництво інтересів сторін або третіх осіб по трудовому договору (контракту) буде мати місце, коли юрисконсульт представляє інтереси підприємства, установи та організації, де він є постійним працівником. При чому, наявність довіреності в нього на ведення справи не означає, що підставою представництва є дана довіреність. Даний документ свідчить тільки про обсяг повноваженнь юрисконсульта. Тим більше, що довіреність буде видаватися на підставі трудового договору.

Законне представництво встановлюється по різним причинам (ст.39 ЦПК). В одних випадках законне представництво в силу того, що громадяни не володіють або позбавлені цивільної процесуальної дієздатності. Зокрема, це має місце по відношенню недієздатних громадян (ст. 39 ЦК), громадян, які не мають повної дієздатності (ст.31-32 ЦК) та громадян, визнаних обмежено дієздатними (ст.36 ЦК). Крім того, воно встановлюється в справах, де повинен брати участь громадянин, який визнаний безвісно відсутнім або в справах, в яких повинен брати участь спадкоємець, особи померлої або оголошеною в установленому порядку померлою, якщо спадщина не прийнята. У вище зазначених випадках представництво виникає на підставі закону, адміністративного акту чи судового рішення за наявності таких юридичних фактів, як походження дітей від певних батьків, усиновлення, встановлення опіки та піклування над неповнолітнім або особою визнаною недієздатною, обмежено дієздатною, призначення опіки над майном безвісно відсутнього або призначення опіки для охорони та управління спадковим майном.

За ступенем обов’язковості судове представництво поділяється на обов’язкове, для виникнення якого не потрібна згода особи, права та інтереси якої захищаються в суді та факультативне, яке може виникнути тільки при наявності волевиявлення довірителя.