Країни АТР в міжнародних відносинах кінця ХХ – початку ХХІ ст

Динаміка розвитку світового політичного процесу на рубежі ХХ-ХХІ століття характеризується розбудовою нової моделі міжнародних відносин, основними домінантами якої є перехід від конфронтаційних концепцій світового розвитку до активізації інтеграційних процесів, створення ефективної конструкції систем безпеки на глобальному, регіональному, субрегіональному та національному рівнях, використання політичних та дипломатичних засобів, як раціональних інструментів міжнародної політики. У цьому контексті виникає потреба дослідження проблем безпеки (як і нових форм міжнародного співробітництва) на геополітичному та регіональному рівнях, необхідність аналізу впливу викликів та загроз глобального та регіонального характеру на формування й трансформацію основних вимірів різнорівневих механізмів безпеки. Це є актуальним і для Азіатсько-Тихоокеанського регіону (АТР), політичний простір якого характеризується наявністю багатьох джерел міжнародної конфліктності.

Важливим структурним елементом, здатним дестабілізувати процес становлення якісно нових систем національної та регіональної безпеки в АТР, є територіальні суперечності, роз’єднаність націй в окремі політичні утворення.

Однією з невирішених політичних проблем, яка виступає в якості дестабілізуючого фактору структури регіональної безпеки є незавершеність процесу возз’єднання всіх китайських територій.

Азіатсько-Тихоокеанський регіон - політичний і економічний термін, що позначає країни, розташовані по периметру Тихого океану і численні острівні держави в самому океані. Найбільшими містами регіону є Шанхай, Гонконг, Сингапур, Куала-Лумпур, Сеул, Токіо, Лос-Анджелес, Сідней, Мельбурн, Сан-Франциско, Сіетл та Ванкувер. Штаб-квартири багатьох міждержавних і недержавних організацій Азіатсько-Тихоокеанського регіону розташовані в Гонолулу (Гаваї).У регіоні представлена велика різноманітність економік і ресурсів: динамічно розвиваються Гонконг, Тайвань і Сінгапур, високі технології Японії, Кореї, Тайваню і заходу США, природні ресурси Австралії, Канади, Філіппін та російського Далекого сходу, людські ресурси Китаю та Індонезії, висока сільськогосподарська продуктивність Чилі, Нової Зеландії, Філіппін і США.Багато економістів вважають, що з поступовим згасанням старих індустріальних центрів в Європі і на сході США центр світової економічної активності може перенестися в Азіатсько-Тихоокеанський регіон. Розвиток права, норм і механізмів регулювання міжнародних відносин в АТР, як і в інших регіонах світу, пов'язано з такими організаціями як: Асоціація держав Південно-Східної Азії (АСЕАН), Азійсько-Тихоокеанське економічне співробітництво (АТЕС), Асеановскій регіональний форум (АРФ), Шанхайська організація співробітництва (ШОС) та ін. Велика їх роль у створенні прав і норм для лібералізації економічного співробітництва, економічної інтеграції, впровадження демократичних форм міждержавного спілкування, забезпечення безпеки. Особлива увага приділяється створенню організаційних і правових основ протидії тероризму.

103. Основні тенденції розвитку міжнародних відносин у Близькосхідному регіоні наприкінці ХХ – початку ХХІ ст.

Типологія та особливості регіональних конфліктів на Близькому та Середньому Сході В 80-ті - 90-ті роки регіон залишався уразливим та був ареною конфліктів двох типів:1. конфліктів, спричинених внутрішніми протиріччями країн регіону (арабо-ізраїльськими та арабо-іранськими протиріччями, ситуацією в іракському та турецькому Курдистані, проблемою Західної Сахари, розвитком ісламізму, конфліктів, спричинених розмежуванням країн регіону, суперечками навколо кордонів, розподілу водних ресурсів, нафтових родовищ тощо);2. конфліктів, спровокованих позарегіональними державами, які прагнули гегемонії у регіоні шляхом використання будь-яких місцевих слабкостей.Аналіз наявних та потенційних конфліктів дозволяє зробити їх диференціацію за рівнем, складом учасників, мотиваціями, характером та етимологією:

а) міждержавні конфлікти, що виникають внаслідок загострення протиріч між двома або більшою кількістю держав (ірано-іракський, ірако-кувейтський та ін.);

б) національно-державні конфлікти, під час яких однією з сторін конфлікту виступає держава, що відстоює інтереси домінуючого етносу;

в) міжетнічні конфлікти, у яких беруть участь декілька етнічних угрупувань, або які викликані напруженістю відносин між корінним населенням та іммігрантами;

г) етнорегіональні конфлікти, що ставлять за мету підвищення статусу етносу в межах чинних державотворень;

д) етносоціальні та етноконфесійні конфлікти, що виникають внаслідок соціально-економічних диспропорцій між подібними етнічними або релігійними угрупуваннями. В сучасних умовах все більшу роль відіграють загрози, які спричинені релігійними проблемами. Проблема близькосхідного врегулювання в 80-ті роки. Близькосхідний конфлікт є джерелом та каталізатором майже всіх інших конфліктів близькосхідного регіону. З точки зору свого внутрішнього змісту близькосхідне врегулювання має декілька тісно пов’язаних аспектів.

Перший аспект - національний, або безпосередньо палестинський. Це перш за все питання національного самовизначення палестинського народу.Другий аспект - регіональний. Близькосхідний конфлікт на регіональному рівні був конфліктом між Ізраїлем, з одного боку, і арабськими країнами, об’єднаними в Лігу арабських держав. Міжнародний аспект полягав в тому, що, враховуючи значення цього регіону, в конфлікті з самого початку були задіяні зовнірегіональні, в тому числі і великі держави. Біполярна структура міжнародних відносин справляла негативний вплив на еволюцію палестинської проблеми, виступаючи деякою мірою каталізатором її загострення.Наприкінці 70-х років відбувається трансформація структури арабської субрегіональної системи в дифузну. Єгипет опинився в ізоляції в арабському світі, хоча і в тимчасовій. Це стало наслідком єгипетсько-ізраїльського зближення, підписання кемп-девідських угод (1978 р.) та мирного договору між Єгиптом та Ізраїлем (березень 1979 р.).Президент Єгипту А.Садат, який приходить до влади у 1970 році, зорієнтував свою політику на припинення виснажливої для єгипетської економіки війни з Ізраїлем, повернення територій, окупованих Ізраїлем в 1967 році мирним шляхом і незалежно від позицій інших арабських країн, модернізацію єгипетської економіки шляхом імпорту західної технології і залучення західного приватного капіталу.Для Ізраїлю в цей період також виникла необхідність зниження напруження арабо-ізраїльського протистояння, яке відображалося на внутрішньому житті країни економічними труднощами, проблемами в управлінні окупованих територій і активізацією тероризму. Існували розбіжності у підходах до проблеми близькосхідного врегулювання, що знайшло відображення в протистоянні таких політичних угрупувань, як “Лікуд” та Партія праці.В 1977 році до влади в Ізраїлі приходить блок “Лікуд”, який визнав прийнятним повернення частини єгипетської території в обмін на нормалізацію єгипетсько-ізраїльських відносин.Ізраїльсько-єгипетське зближення було викликане і рядом зовнішніх факторів, зокрема змінами в позиції США, що знайшло відображення в впровадженні ними більш врівноваженого курсу в арабо-ізраїльському конфлікті (так званий “рівновіддалений курс”), об’єктивною необхідністю виведення конфлікту з стадії військової конфронтації, перш за все для забезпечення безперебійних постачань близькосхідних енергоресурсів. Все більш зрозумілим ставала безперспективність силових методів врегулювання близькосхідного конфлікту. В результаті укладання договору між Єгиптом та Ізраїлем було припинено стан війни, встановлені постійні кордони, укладено мир. Цей договір, з точки зору короткотермінових результатів більш вигідний Ізраїлю, в довгостроковій перспективі відіграв позитивну роль в єгипетсько-ізраїльських відносинах і фактично став початком процесу врегулювання близькосхідного конфлікту. Єгипетський шлях врегулювання відносин з Ізраїлем виявився в історичній перспективі найбільш результативним і конструктивним шляхом вирішення арабо-ізраїльського конфлікту, по якому в 90-ті роки пішли Організація Визволення Палестини (ОВП) та Йорданія. Найбільш послідовними супротивниками кемп-девідського процесу виступили учасники так званого Фронту стійкості і протидії (Сирія, Лівія, Ірак, Алжир і ОВП). Ірак виступив ініціатором проведення загальноарабської зустрічі "в верхах" для того, щоб змусити Єгипет відмовитись від кемп-девідського курсу.На нараді в Багдаді в жовтні-листопаді 1978 року в повній мірі виявилися протиріччя між арабськими країнами по проблемі близькосхідного врегулювання, по палестинській проблемі, що було відображенням розколу в арабському світі. Сирія і ОВП першими закликали до прийняття заходів по бойкотуванню Єгипту.2 листопада 1978 року на Багдадській нараді "в верхах" було узгоджено систему можливих заходів у відповідь на єгипетсько-ізраїльське зближення. Було вирішено заморозити членство Єгипту в ЛАД, змінити місце перебування штаб-квартири ЛАД, здійснити економічний бойкот Єгипту. Однак в підсумковому документі наради не містилося формулювань, прямо засуджуючих Єгипет. Тільки в березні 1979 року на Багдадській нараді міністрів закордонних справ ЛАД були включені формулювання про те, що Єгипет "вийшов з загальноарабських рядів" і " відмовився від загальноарабського завдання по визволенню арабських окупованих територій”. Членам ЛАД було рекомендовано розірвати політичні і дипломатичні відносини з Єгиптом. Ізоляція Єгипту в арабському світі завдала йому політичні, економічні та моральні збитки. Це мало негативні наслідки і для стану міжарабських відносин.До числа негативних наслідків слід віднести посилення відцентрових тенденцій в арабській субрегіональній системі. Утворилося декілька приблизно співставимих в військово-економічному плані держав - потенційних “центрів сили”. До їх складу слід віднести Саудівську Аравію, Ірак, Сирію, Лівію, Алжир, Марокко.Між ними розпочалася боротьба за лідерство, при цьому кожна з сторін активно використовувала палестинську проблему, спромагаючись виступити ініціатором її врегулювання. Таким чином, кемп-девідський процес деякою мірою активізував миротворчий пошук на Близькому Сході.Дезінтеграція арабського світу дозволила Ізраїлю здійснити заходи, спрямовані на зміну регіонального балансу сил на свою користь. Ізраїль посилює агресивний курс по відношенню до арабів, перш за все палестинців. В 1978 і 1982 рр. він здійснює вторгнення в Ліван, в 1980 році анексує Східний Єрусалим, в 1981 році бомбардує іракський центр ядерних досліджень, в 1985 році здійснює бомбовий удар по штаб-квартирі ОВП в Тунісі. В результаті агресії Ізраїлю проти Лівану в 1982 році фактично була ліквідована головна база сил палестинського руху опору, що розміщувалися на ліванській території. Знизилася політична активність ОВП, яка опинилася у стані глибокої кризи, посилилася боротьба між окремими угрупуваннями, що входили до її складу.Військовий та політичний тиск Ізраїлю змусив арабів активізувати зусилля по пошуку мирних шляхів врегулювання палестинської проблеми.7 серпня 1981 року саудівське керівництво виступило з важливою ініціативою - комплексним планом близькосхідного врегулювання, так званим "планом Фахда".Таким чином, в основу "плану Фахда" було покладено тезу щодо необхідності близькосхідного врегулювання і вирішення палестинської проблеми мирним шляхом. Передбачалась можливість визнання арабськими країнами Ізраїлю.Нарада відновила роботу на початку вересня 1982 року внаслідок активних зусиль з боку Саудівської Аравії. На нараді внаслідок активних зусиль з боку саудівської дипломатії було прийнято загальноарабську програму врегулювання, яку підтримали дев’ятнадцять арабських країн та ОВП. В основу плану, який було розроблено представниками Саудівської Аравії, Сирії та Тунісу, було покладено "план Фахда". В ньому була чітко сформульована позиція ЛАД по палестинській проблемі - арабському народу Палестини повинно було бути забезпечено право на самовизначення і на здійснення його невід’ємних прав під керівництвом ОВП- його єдиного законного представника.Прийняття Феського плану - плану політичного врегулювання близькосхідної проблеми стало революційною подією в історії ЛАД. План було схвалено світовим співтовариством, міжнародними та регіональними організаціями.Однак, прийнявши цей план, ЛАД виявилася неспроможною здійснити ефективні зусилля по його реалізації. Це було викликано ситуацією в арабському світі в зв’язку з ірано-іракською війною, яка посилила розбіжності між арабськими країнами, ізоляцією Єгипту.В середині 80-х років ситуація в арабському світі була досить складною та заплутаною. Тенденціям до арабської єдності та політичному врегулюванню близькосхідного конфлікту протистояли відцентрові сили, прагнення знову повернутися до визнання необхідності та можливості тільки військового шляху врегулювання.XIII нарада глав держав та урядів арабських країн в Касабланці (Марокко) в серпні 1985 року підтримала ідею скликання міжнародної конференції по Близькому Сходу за участю всіх зацікавлених сторін. З 1987 р. ідею проведення конференції по Близькому Сходу підтримав Єгипет.Ізоляція Єгипту в арабському світі після підписання ним кемп-девідських угод (1978 р.) та Вашингтонського мирного договору з Ізраїлем (1979р.) стала додатковим фактором дезінтеграції арабського світу та зміщення регіонального балансу сил на користь Ізраїлю. Однак внаслідок цілеспрямованої та послідовної політики нового єгипетського керівництва на чолі з Х. Мубараком центросилові потенції Єгипту в регіоні поступово відновлювались. В 1982 році були відновлені єгипетсько-іракські дипломатичні відносини. Єгипет здійснює кроки для нормалізації відносин з поміркованими арабськими режимами і ОВП. В 1984 році Єгипет поновлює в повному обсязі стосунки з Йорданією, було відновлено його членство в Організації Ісламська Конференція. Повернення Єгипту в арабські лави без розриву його стосунків з Ізраїлем було обумовлено, зокрема, тим, що самі арабські країни відчували в цьому нагальну потребу, зважаючи на погіршення ситуації в арабському світі.Паралельно зближенню з арабськими державами Х. Мубарак здійснює спроби оживити процес близькосхідного врегулювання, перш за все рішення палестинської проблеми.В червні 1988 року арабські країни на нараді глав держав і урядів арабських країн в Алжирі висловилися на користь пошуків компромісів з Ізраїлем у близькосхідному врегулюванні. Було знов підтверджено, що основою врегулювання повинен стати Феський план. Крім того, було розроблено загальноарабську програму допомоги "інтіфаді" - повстанню палестинців на окупованих територіях, яке розпочалося в 1987 р. Був сформований загальноарабський комітет по підтримці повстання.На нараді глав держав і урядів арабських країн в травні 1989 році в Касабланці арабські країни погодилися з правом Ізраїлю на існування та безпеку.Активізувалися багатосторонні пошуки альтернативних шляхів врегулювання арабо-ізраїльського конфлікту, діяльність в цьому напрямі ізраїльської, єгипетської та американської дипломатії.Внутрішньополітична обстановка в самому Ізраїлі також диктувала необхідність висунення нової ініціативи, що для блока “Лікуд” було одним з останніх шансів утриматися у влади.Прем’єр-міністр Ізраїлю І. Шамір висунув на початку 1989 року свій план, спрямований на те, щоб довести, що діалог можливий тільки з палестинцями окупованих територій, а не ОВП. Цей план передбачав проведення виборов на окупованих територіях. Обрані депутати повинні були скласти палестинську делегацію, яка отримує наступні повноваження: вести з ізраїльським урядом переговори відносно створення палестинської адміністрації на окупованих територіях, керувати цією адміністрацією і приймати участь в переговорах, які повинні після закінчення трьох років автономного правління установити остаточний статус Західного берега ріки Йордан і сектора Газа.И. Шамір давав зрозуміти, що виключає можливість створення палестинської держави, підтвердив, що він проти встановлення контактів з ОВП.Цей план було прийнято урядом національної коаліції в травні 1989 року. Через декілька днів державний секретар сША Дж. Бейкер закликав ізраїльських керівників остаточно відмовитись від мрії про "великий Ізраїль" і припинити будівництво ізраїльських поселень на Західному березі річки Йордан. Одночасно він закликав палестинців відкинути надії на створення держави на всій території Палестини, припинити спроби "скинути євреїв в море". Розуміючи всю неможливість формування палестинської делегації без участі в ній палестинців, які живуть за межами окупованих територій, Х. Мубарак висунув свій план формування палестинської делегації - включення до неї національних палестинських діячів, яких за участь в боротьбі було видворено ізраїльською владою з окупованих територій.Ш. Перес на протязі двох місяців робив спроби сформувати коаліційний уряд миру, який прийняв би американські умови. Потім це завдання бере на себе І. Шамір, якому вдалося сформувати коаліційний кабінет правого толку. Партія праці перейшла в опозицію, тому надія на можливість діалогу Ізраїлю з палестинцями тимчасово зникає.В той же час, як свідчили дискусії з приводу "плану Шаміра" та "плану Бейкера", найбільш реалістично налаштована частина ізраїльських політиків починала усвідомлювати, що ключ до рішення палестинської проблеми знаходиться на шляху переговорів, які неможливі без участі ОВП.Між тим і в арабському світі посилювалися настрої, спрямовані на відмову від переговорів, на військовий шлях вирішення конфлікту. В травні 1990 року представник ОВП заявив, що пріоритет слід віддавати співробітництву з Іраком, а не з Єгиптом, тому що він не пов’язаний мирним договором з Ізраїлем і не знаходиться в економічній залежності від США.В травні 1990 року в Багдаді з ініціативи ОВП було проведено нараду глав держав і урядів арабських країн. Сирія відмовилась прийняти участь в нараді, не прибули й ліванські представники. Марокко, Оман та Алжир не були репрезентовані на нараді першими особами.З перших хвилин наради визначились два підходи до палестинської проблеми. Перший, " поміркований", представлений Єгиптом, країнами Перської затоки, відстоював курс на мирне врегулювання. Другий, "радикальний", найбільш повно виражений в виступі іракського президента, зводився до необхідності відмовитись від "стратегії миру" і знов повернутися до силових методів рішенні палестинської проблеми.В 80-ті роки остаточно сформувався блок помірних арабських держав, активізувалися інтеграційні процеси, були утворені нові субрегіональні організації.В 1981 році всі арабські країни Перської затоки, за винятком Іраку (Бахрейн, Катар, Кувейт, Об’єднані Арабські Емірати, Оман, Саудівська Аравія) об’єдналися в Раду співробітництва арабських держав Перської затоки (РСАДПЗ).В лютому 1989 року були створені ще дві регіональні організації - Рада арабського співробітництва (РАС) та Союз Арабського Магрибу (САМ). До складу РАС ввійшли Єгипет, Ірак, Йорданія та ЄАР. Однак після іракської агресії проти Іраку в 1990 році Рада фактично припинила свою діяльність. Союз Арабського Магрибу об’єднав Мавританію, Марокко, Алжир, Туніс та Лівію, п’ять країн з територією в 6 тис. кв. км. й населенням 60 млн. осіб.Важливою подією став вихід Єгипту з дипломатичної ізоляції в арабському світі. Після вбивства ісламським терористом президента Єгипту А. Садата в жовтні 1981 року його спадкоємець Хосні Мубарак спромігся нормалізувати стосунки з арабськими країнами і повернути Єгипту роль лідера арабського світу. Таким чином, ця країна посідає унікальну позицію на Близькому Сході, що було зумовлено наявністю дипломатичних відносин з усіма учасниками конфлікту та традиційно міцними відносинами з великими державами.Важливі тенденції сталися й у розвитку близькосхідного конфлікту, позначилися деякі позитивні тенденції в перспективах його врегулювання. Це знайшло відображення в досягненні міжнародного консенсусу щодо необхідності конференції по близькосхідному врегулюванню, в еволюції позиції сторін щодо шляхів такого врегулювання. Ізраїль виступав проти проведення конференції під егідою ООН, оскільки, по-перше, ще в 1975 році вона прийняла резолюцію, яка визначала сіонізм як форму расизму та расової дискримінації (цю резолюцію було скасовано в 1991 році), по-друге, тому що ООН визнала в 1974 році Організацію Визволення Палестини як законного представника палестинського народу. Ізраїль пропонував двосторонні переговори.СРСР та США досягли компромісного рішення. В квітні 1991 року в Кисловодську міністр закордонних справ Х1Х сесія Національної Палестинської Ради затвердила “Політичну декларацію” та “Декларацію незалежності”. Було проголошено створення палестинської держави й прийнято “програму миру”, яка визнавала резолюції ГА ООН 181/П щодо розділу Палестини від 1948 року та резолюції Ради Безпеки ООН 242 та 338, засудила тероризм в усіх його формах, підтвердила згоду на переговори з Ізраїлем, закликала до проведення під егідою ООН міжнародної конференції по Близькому Сходу.США приймають рішення про офіційний діалог з ОВП в Тунісі.В той же час деякі палестинські організації розглядали ці рішення як капітулянтські. Не до кінця послідовним було і керівництво ОВП. Зокрема, в січні 1991 Голова Виконкому ОВП Я.Арафат заявив, що створення “так званої держави Ізраїль” було наслідком другої світової війни, і вона “повинна зникнути, як зникнув берлінський мур та інші наслідки війни”.Аналіз ситуації в регіон напередодні кувейтської кризи виявився би неповним без дослідження розстановки політичних сил в ОВП. Їй була притаманна наявність трьох політичних напрямів:

- помірковано жорсткий курс, який було репрезентовано рядом фронтів лівої орієнтації;

- консервативно-угодовський курс, репрезентований прибічниками Я. Арафата;

- центр, який коливався від першої до другої позиції.Ідея проведення міжнародної конференції, висунута радянською та французькою дипломатією, не була знятою з порядку денного. Вона була знов підтримана представниками Радянського Союзу, Китаю і Франції під час обговорення палестинської проблеми на спеціальній сесії Ради Безпеки ООН в Женеві в травні 1990 року.В другій половині 80-х років арабські країни і Ізраїль просунулись в справі врегулювання близькосхідного конфлікту і рішення палестинської проблеми. Однак угоди між ними досягнуто не було, як внаслідок позиції Ізраїлю, так і відсутності єдності серед арабських країн. Ряд можливостей (в 1985 році співробітництво Йорданії та Ізраїлю на окупованих територіях; в 1987 році - каїрська зустріч Ш. Переса і Х.Мубарака; 1988 рік - мирні ініціативи ООП і Х.Мубарака) для початку врегулювання арабо-ізраїльських відносин було упущено в 80-ті роки у зв’язку з недостатнім посиленням нових підходів як в арабських країнах, так і в Ізраїлі. Однак передумови майбутнього мирного процесу вже закладалися.

Війна в Перській затоці знов висунула на передній план арабо-ізраїльський конфлікт і палестинську проблему в якості основної проблеми близькосхідного регіону. Ці ж фактори створили в регіоні нову ситуацію з новою розстановкою сил, що відкрила шлях до пошуку миру.

104. Міжарабські та арабо-ізраїльські відносини в 1990-х роках у контексті проблеми близькосхідного врегулювання

На початку 90-х рр. на Близькому Сході склалася якісно нова політична ситуація, що відрізнялася від ситуації 70-х - 80-х рр. ЇЇ головні ознаки:1. Розпад СРСР, та як наслідок – припинення радянсько-американського протистояння на Близькому Сході.2. Нові коаліції, що виникають внаслідок війни у Перській затоці, нове перегрупування сил в арабському субрегіоні, зближення Єгипту, країн - членів РСАДПЗ та Сирії;3. Зміни у балансі сил між Ізраїлем та арабськими країнами на користь Ізраїлю;4. Зміни у ставленні сторін до проблеми близькосхідного врегулювання.5. Поширення відцентрових тенденцій в арабському світі, головним носієм яких є ісламські фундаменталістські організації та угрупування.Криза у Перській затоці підштовхнула близькосхідний мирний процес. У жовтні - листопаді 1991 р. в Мадриді розпочала роботу мирна конференція у справах Близького Сходу. Її спонсорами виступили СРСР та США. Відкриття Мадридської мирної конференції по Близькому Сходу знаменувало собою початок якісно нового етапу у розвитку арабо-ізраїльських відносин.Скликанню конференції передувало декілька важливих подій на регіональному та глобальному рівнях:1). Закінчення холодної війни та деідеологізація великими державами відносин з арабськими країнами та Ізраїлем;2) еволюція підходів протиборствую чих країн до проблеми його врегулювання;3) перетворення палестинського фактору з об’єкту в суб’єкт міжнародних відносин;4) зростання військової уразливості учасників конфлікту в зв’язку з появою на озброєнні їх армій сучасної військової техніки, включаючи ракетну;5) усвідомлення сторонами неможливості вирішення близькосхідного конфлікту військовим шляхом.Істотні розбіжності в підходах Ізраїлю та арабських країн полягали, перш за все, в наступному: араби користувалися формулою “мир в обмін на території”, Ізраїль - “мир в обмін на мир”. Це означало укладання двосторонніх угод про мир окремо з кожною сусідньою арабською країною при збереженні окупованих територій у складі Ізраїлю, а також недопущенні будь-якого державного утворення палестинців на Західному берегу річки Йордан та в секторі Газа. В основі концепції національної безпеки Ізраїлю з кінця 40-х років лежить “доктрина стримування”, або “кумулятивного стримування”. Важлива роль в процесі її розробки належала першому ізраїльському прем’єр-міністру Д. Бен-Гуріону, який сформулював її основні положення. Згідно з твердженнями ізраїльських політиків, вона спрямована на створення максимально сприятливих умов для існування і розвитку ізраїльського суспільства в умовах “ворожого оточення” шляхом превентивного перешкодження виникненню потенційних загроз, а у випадках, коли це неможливо, мінімізації вже існуючих. Її складовими компонентами є “опора на власні сили”, формування ядерного потенціалу, “обмежені” військові операції, превентивна війна, формування альянсів, таємна дипломатія, досягнення науково-технологічної переваги над арабами. Відповідно до даної доктрини експансіоністський курс Ізраїлю на розширення територій за рахунок захоплення і утримання арабських земель подавався як такий, який є необхідним для створення “стратегічної глибини” оборони.

Ядерна стратегія була і залишається на тривалу перспективу провідним елементом ізраїльської доктрини “стримування”. Про це свідчить відмова Ізраїлю приєднатися до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, а також позиція Ізраїлю, що передбачає досягнення миру з арабами як передумову для гіпотетичної постановки питання про ядерний потенціал Ізраїлю.Нові тенденції на міжнародній арені призвели до внесення коректив в цю доктрину.Періоду 80-х років була притаманна тенденція до посилення впливу палестинського чинника як на зовнішньополітичний курс Ізраїлю, так і на внутрішньополітичну ситуацію в країні. Особливий вплив на розвиток ситуації на Близькому Сході і на трансформацію ізраїльської концепції врегулювання близькосхідного конфлікту мали “інтіфада” та “мирний наступ” ОВП, що обумовило поглиблення процесу поляризації політичних сил Ізраїлю. Розбіжності у підходах політичних угрупувань, що протистояли одне одному (“Лікуд” - Партія праці) відносно політики по вирішенню палестинської проблеми обумовили виникнення гострої урядової кризи в Ізраїлі. В липні 1992 року прем’єр-міністром Ізраїлю стає соціал-демократ І.Рабин, що змінює на цій посаді лідера блоку “Лікуд” І. Шаміра.США та Ізраїлю вдалося спочатку усунути ОВП від участі у конференції. Але двосторонні переговори ізраїльської делегації з одного боку, спільної йордано-палестинської, сирійської та ліванської – з іншого, зайшли у глухий кут. Мирному процесу, розпочатому Мадридською конференцією, бракувало перспектив. Він характеризувався практикою незначних компромісів і невеликих кроків без будь-якого істотного просування вперед процесу врегулювання близькосхідного конфлікту. Подальші дворічні безплідні зусилля активізувати мирний процес без палестинців переконали правлячі кола Ізраїлю піти на прямі переговори з ОВП для вирішення ключової проблеми близькосхідного конфлікту - палестинської. Прогрес у справі близькосхідного врегулювання було досягнуто за межами конференції. Активну роль в цьому процесі зіграли посередницькі зусилля Норвегії. Таємні переговори між представниками Ізраїлю та ОВП проходили з липня 1992 року по серпень 1993 року. Основним місцем їх проведення стає придворний маєток Боррегаард під Осло. Після таємних переговорів в Норвегії у 1993 р. між представниками Ізраїлю й Організації Визволення Палестини було досягнуто ряд домовленостей. США погодилися відігравати посередницьку роль у підписанні підсумкового документу. 10 вересня 1993 року ізраїльський прем’єр-міністр І.Рабин отримав від Я.Арафата листа, в якому ОВП визнавала право Ізраїлю на існування і відмовлялася від терору та насилля. В заяві І.Рабина ОВП визнавалася ОВП в якості повноважного представника палестинського народу. 13 вересня 1993 р. на зустрічі Я.Арафата та І. Рабина в Вашингтоні було укладено Декларацію принципів організації тимчасового палестинського самоврядування між Ізраїлем та ОВП - угоду про проміжний режим самоврядування у секторі Газа і районі міста Ієріхон. Декларація визначала п’ятирічний термін переходу до обмеженої палестинської автономії. Через два місяці після підписання угоди мали бути вироблені умови виведення ізраїльські військ, протягом ще двох місяців воно мало бути завершеним. Влітку 1994 року передбачалося проведення вільних виборів до палестинських органів самоврядування.Декларація забезпечувала безпеку Ізраїлю, який зберіг суверенітет над Йорданом, кордонами з Єгиптом та Йорданією, Єрусалимом, єврейськими поселеннями і шляхами на окупованих територіях.

Палестинська адміністрація отримала території з великою кількістю проблем, передусім економічних: нерозвиненість промислової та суспільної інфраструктур, безробіття, низький рівень життя, залежність від Ізраїлю в плані роботи та торгівельних зв’язків.Підписання цього документу стало початком якісно нового етапу в розвитку ізраїльсько-палестинських відносин. Вперше в історії палестинці здобули право і можливість здійснення свого права на самовизначення. Цей документ мав значний вплив і на розвиток регіональних міжнародних відносин. Він прискорює процес нормалізації відносин між Ізраїлем та арабськими країнами. Це стало початком складного, але реального процесу оформлення миру в цьому регіоні. Практичне здійснення Декларації проходило на протязі декількох стадій.4 травня 1994 р. в Каїрі Голова Виконкому ОВП Ясір Арафат та прем’єр-міністр Ізраїлю І. Рабин в присутності керівників зовнішньополітичних відомств США та Росії підписали угоду про обмежену палестинську автономію, відому під назвою “Газа - Ієріхон - спочатку”. Вона забезпечила палестинцям можливість здійснення їх національної влади на своїй території. Було констатовано, що остаточні терміни перехідного періоду закінчаться 4 травня 1999 року. До цього часу повинно було бути завершене створення структури палестинської автономії.

В квітні 1994 року в Парижі була підписана економічна угода, що визначила економічні відносини палестинської автономії під час перехідного періоду. У 1993 - 1994 рр. відбувся процес нормалізації відносин між Ізраїлем та Йорданією, яка уклала 26 жовтня 1994 року в м. Акаба мирний договір з Ізраїлем. Активізувалися неофіційні контакти з Ізраїлем Марокко, Туніса, монархічних режимів Перської затоки. Головний упор у оформленні міждержавних відносин змістився на питання безпеки та економічне співробітництво.2 лютого 1995 року в Каїрі відбулася зустріч президента Єгипту Х.Мубарака, прем’єр-міністра Ізраїлю І.Рабіна, Голови Палестинської автономії Я.Арафата та короля Йорданії Хусейна. Була досягнута домовленість про поновлення палестино-ізраїльськіх переговорів та зафіксовано забов’язання сторін протидіяти тероризму в регіоні.11 серпня 1995 року в м. Таба (Єгипет) було парафовано Тимчасову угоду між Ізраїлем та ОВП. Вона передбачала розширення кордонів палестинського самоврядування на Західному березі ріки Йордан та обрання Палестинської Ради з законодавчими та виконавчими функціями. 28 вересня 1995 року в Вашингтоні сторони підписали цю угоду.Нормалізація ізраїльсько-палестинських відносин викликала неоднозначні оцінки в палестинському та ізраїльському середовищі. Проти угоди виступила частина радикальних палестинських угрупувань, що базуються у Дамаску, а також праві сили в Ізраїлі.Мирному процесу на Близькому Сході чинять протидію екстремістські елементи як з боку Ізраїлю, так і арабських країн. Це, зокрема, відбивається на поширенні терористичних дій, жертвою яких став навіть прем’єр-міністр Ізраїлю І. Рабин. Після вбивства 4 листопада 1995 року І.Рабина цю посаду займає Ш.Перес.

5 травня 1996 року в Табі розпочинаються переговори щодо остаточного статусу палестинських територій.

В результаті виборів в Ізраїлі в червні 1996 року прем’єр-міністром Ізраїлю стає лідер правої опозиції Беньямін Нетаніягу. Відбулася різка зміна ізраїльської позиції з питань близькосхідного врегулювання, вона стає більш жорсткою. Ізраїль висунув нову формулу продовження переговорів, що полягала в заміні принципу “земля в обмін на мир” формулою “земля в обмін на безпеку”. В 1997-1998 роках помітною стає гостра криза в ізраїльсько-палестинських переговорах.17 січня 1997 року на зустрічі Я.Арафата та Б.Нетаніягу був укладений Протокол про виведення ізраїльських військ з Хеврону. Сторони погодилися співробітничати в боротьбі з тероризмом і розпочати через 2 місяці переговори щодо остаточного статусу палестинських територій. Уряд Б.Нетаніягу визначив засоби безпеки та масштаби передислокації ізраїльських військ з окупованих територій у відповідності з врахуваннями безпеки.23 жовтня 1998 року було підписано угоду Вай-Плантейшн, що забезпечила суверенітет палестинської автономії над 18% окупованих територій. Невиконання цієї угоди ізраїльською стороною призвело до значного погіршення ізраїльсько-палестинських відносин.У зв’язку з цим посилюється роль США та країн ЄС в переговорному процесі. В грудні 1998 року відбувся візит президента США Б.Клінтона на Близький Схід з головною метою прискорення термінів виконання цих угод. В грудні 1998 року Б. Клінтон заявив, що палестинці вільні в визначенні власної долі на її власній землі, що було сприйнято як фактичне визнання права палестинців на самовизначення. Це призвело до гострої політичної кризи в Ізраїлі та проведенні дострокових парламентських виборів. В травні 1999 року перемогу на виборах отримала Партія праці на чолі з Е.Бараком.Після цього відбувся візит на Близький Схід державного секретаря США М.Олбрайт. Після переговорів з Я.Арафатом та Е.Бараком було підписана угода Шарм Ель-Шейх щодо виконання угоди Вай-Плантейшн.Події на Близькому Сході свідчать про те, що цикл насильства поступово замінюється на цикл мирного розвитку.В той же час укладення мирних договорів Ізраїлю з Сирією, Ліваном, оформлення остаточного статусу палестинських територій, нормалізація відносин Ізраїлю з усіма арабськими країнами та прийняття Ізраїлю арабами як частини регіону, всеосяжне врегулювання залишається питанням майбутнього.По мірі врегулювання конфлікту між арабськими країнами і Ізраїлем почали сильніше проявлятися міжарабські протиріччя і контури майбутнього економічного арабо-ізраїльського суперництва і політична конкуренція за регіональне лідерство.При цьому, варіантні перспективи розвитку ситуації можуть дати несподіванні результати. Наприклад, в разі повного вирішення арабо-ізраїльських протиріч, не виключена можливість розгортання ізраїльської економіки до економічних регіональних структур, часткової переорієнтації могутнього ВПК Ізраїлю на задовільнення регіональних потреб і взагалі - спроба об”єднання арабського багатства і арабської робочої сили з ізраїльськими технологіями. Враховуючи, що зараз 90% ізраїльських торговельно-економічних стосунків пов”язано з індустріальними державами і лише 1% - з арабськими, а також беручи до уваги, що ВВП цієї країни перевищує сукупний ВВП Єгипту. Сирії, Лівану та палестинської автономії, наслідки подібного синтезу можуть радикально змінити економічні обриси регіону.В той же час, не виключена й альтернативна можливість розвитку подій. Наприклад, країни РСАДПЗ, що представляють 10% населення арабських країн, але мають ВНП на 40% більший, ніж ВНП всіх інших арабських держав, можуть не побажати “розчінити” свої національні багатства в загальноблизькосхідному економічному просторі. А це означатиме обмеження ринкової інтеграції кордонами Аравійського півострову, що стане об”єднанням аравійських монархій скоріше “від” зовнішнього оточення, ніж під нього.Таким чином, процес арабо-ізраїльського врегулювання в 90-ті роки поставив систему регіональних міжнародних відносин перед кардинальними змінами, що можуть привести до реструктуралізації регіональних відносин на Близькому Сході, створення нового співвідношення сил та формування нових взаємозв’язків між державами регіону.

105. Проблема ісламського тероризму. Операція США і їх союзників в Афганістані (2001 р.) та її вплив на глобальні й регіональні міжнародні відносини.

Ісламістський тероризм є одним з варіантів релігійного тероризму [7]. Його характерною рисою є виправдання вбивства мирних жителів, включаючи жінок і дітей, оскільки вони розглядаються як складова частина ворожої системи - фінансують армію податками і «своїм мовчанням і схваленням» [8], є потенційними солдатами

Операції США 2001 року: З 1996 столиця і велика частина території Афганістану контролювалася рухом Талібан. Уже тоді розшукуваний владою США терорист номер один Усама бін Ладен отримав притулок в Афганістані [11]. Таліби відмовлялися видавати бін Ладена і після вибухів в американських посольствах в Кенії і Танзанії в 1998 році. Після терактів 11 вересня 2001 року президент США Джордж Буш висунув талібам ультиматум: у найкоротші терміни видати американському правосуддю бін Ладена, а також все керівництво аль-Каїди. 21 вересня таліби відповіли відмовою, заявивши, що американці не надали достатньо вагомих доказів причетності цієї організації до атак у Нью-Йорку і Вашингтоні.Мета війни, офіційно продекларовані цілі США:

• повалення режиму талібів,

• звільнення території Афганістану від впливу талібів,

• полон і суд над учасниками Аль-Каїди.Військова операція проти руху Талібан почалася увечері 7 жовтня 2001 року. У нанесенні першого удару брали участь 40 бойових літаків, з американських і британських кораблів було випущено близько 50 крилатих ракет.Протягом першого місяця бойові дії зводилися до повітряних бомбардувань американською авіацією різних військових об'єктів руху Талібан. Система ППО талібів була виведена з ладу майже відразу; вся имевшаяся у них авіація була знищена на аеродромах. Також проводилися і наземні операції за участю сил спеціального призначення країн коаліції.Були застосовані і надважкі авіаційні бомби «Дейзікаттер» - найпотужніші неядерні боєприпаси в світі на той момент.До кінця листопада 2001 року під контролем талібів залишався тільки одне велике місто - Кандагар. Але вже 7 грудня того ж року місто впало під натиском морського флоту та інших військових сил США і їхніх союзників.Після взяття Кандагара, солдати США направ до гірського району Тора-Бора, де, на їхню думку, міг переховуватися бін Ладен. Але терорист встиг втекти на передодні битви. Незважаючи на це, що тривала два з половиною місяці військова операція США і Великобританії увінчалася успіхом - рух Талібан було відсторонено від влади і практично втратило боєздатність.Ці події вплинули як на регіональні міжнародні відносини, так і на глобальні. 22 вересня два єдиних держави, визнавали режим Талібан (ОАЕ і Саудівська Аравія, 3-ю країною визнала Емірат Афганістан був Пакистан), розірвали з Афганістаном дипломатичні відносини. З самого Афганістану в Іран і Пакистан хлинув величезний потік біженців. Світ так же розділився на 2 табори. З одного боку, дії НАТО виправдовуються і підтримуються. Мотивується це боротьбою з міжнародним тероризмом. З іншого ж, різні джерела надають інформацію про те, що під час військових дій на території Афганістану загинуло багато мирних жителів. Так само є теорія про те, що теракт 11 вересня в США подсторен і Аль Каїда не має до нього безпосереднього відношення. Тим не менш, до цих пір США має велику підтримку і не виводить свої війська з Афганістану.

106. Загострення арабо-ізраїльського протистояння та близькосхідної проблеми наприкінці ХХ – початку ХХІ століття

Арабо-ізраїльський конфлікт - протистояння між низкою арабських країн, а також арабськими воєнізованими радикальними угрупованнями, підтримуваними частиною корінного арабського населення підконтрольних (окупованих) Ізраїлем палестинських територій, з одного боку, і сіоністським рухом, а потім і Державою Ізраїль, з іншого. Хоча Держава Ізраїль було створено тільки в 1948 році, фактично історія конфлікту охоплює близько століття, починаючи з кінця XIX століття, коли було створено політичне сіоністський рух, що поклало початок боротьбі євреїв за власну державу.Після розпаду Османської імперії в результаті її поразки у Першій світовій війні конфлікт між євреями-сіоністами і арабським населенням Палестини зводився, головним чином, до територіальних домаганням обох сторін на підмандатну Палестину. В ході розжарену ситуацію в другій чверті XX століття до геополітичної складової додалися також релігійна і культурна, підсилюють міжнаціональну ворожнечу. У 1948 році сусідні арабські країни оголосили війну новоствореному єврейській державі. Таким чином, конфлікт вийшов за межі Палестини і переріс у конфлікт між Ізраїлем та всіма іншими арабськими державами в регіоні. З підписанням мирного договору з Єгиптом (в 1979 році) і з Йорданією (1994 року) число ворожих Ізраїлю держав скоротилося. В рамках великомасштабного арабо-ізраїльського конфлікту прийнято виділяти регіональний Палестино-ізраїльський конфлікт, обумовлений, в першу чергу, зіткненням територіальних інтересів євреїв і арабів, що проживають в Палестині. В останні роки саме цей конфлікт є джерелом політичної напруженості і відкритих збройних зіткнень в регіоні.період, протягом якого на частині території розпалася Османської імперії на Близькому Сході був встановлений режим управління Великобританії за мандатом Ліги Націй, увійшов в історію, як «Британський мандат». Він тривав з 1922 до 15 травня 1948. Йому на зміну прийшов План ООН по розділу Палестини. Цей план, ухвалене 29 листопада 1947 року передбачав припинення британського мандата в Палестині до 1 серпня 1948 року і рекомендував створення на її території двох неназваних держав: єврейської та арабської. Єрусалим і Віфлеєм, згідно з рішенням ООН, повинні були стати територією під міжнародним контролем. Неприйняття плану з боку арабського співтовариства, яке вважало його несправедливим по відношенню до арабів, стало причиною початку Арабо-ізраїльської війни 1947-1949 рр..З тих пір конфлікти між арабами і євреями не припинялися. Було принятно кілька спроб залагодити ситуацію. Уже в 1993 році обидві конфліктуючі сторони підписали в Осло мирні угоди, згідно з яким була створена Палестинська національна адміністрація (ПНА), що отримала контроль над частиною Західного берега річки Йордан і сектором Газа. Згідно з «Угод в Осло», протягом 5 років планувалося підписати остаточну угоду і створити на територіях, окупованих Ізраїлем у 1967 році Палестинська держава. У відповідь ООП (Організація визволення Палестини) зобов'язувалася визнати право Ізраїлю на існування і припинити терористичну діяльність. Але це угоди не набуло успіху в слідстві масових арабських повстань і нескінченних терактів.У липні 2000 року прем'єр глави Палестини та Ізраїлю вели переговори на саміті в Кемп-Девіді за посередництва президента США Білла Клінтона. На цьому саміті внесли пропозицію створення палестинської держави на 97% території Західного берега річки Йордан і Сектора Гази. При цьому він пропонував негайно передати палестинському державі весь сектор Газа і 73% території Західного берега, і протягом 10-25 років перевести під палестинський контроль ще 20% його території. У разі реалізації такого пропозицію, на перших порах Палестинська держава складалося б з 4-х незв'язаних частин, між якими були б території, підконтрольні Ізраїлю, і не мало б зовнішніх кордонів ні з однією державою крім Ізраїлю. Згідно Ізраїльським пропозиціям, велика частина Єрусалиму, включаючи Східний Єрусалим, залишилася б під ізраїльським суверенітетом. Палестинська держава мало бути демілітаризованої. Палестина відкинула ці пропозиції.До сих пір арабо-ізраїльський конфлікт залишається невирішеним. Глобальними міжнародними організаціями було прийнято безліч спроб для припинення військових дій між Палестиною та Ізраїлем. Але ці держави до цих пір не можуть поділити територію, провести обопільну кордон між ними. Палестина не хоче втрачати свої землі, незважаючи на те, що Суверенна територія Ізраїлю, що склалася в результаті Війни за незалежність 1949 визнана де-факто більшістю країн світу.

107. Індія та Пакистан у сучасних міжнародних відносинах регіонального характеру.

Індо-пакистанський конфлікт - протистояння між Індією і Пакистаном, що триває з моменту отримання

Індо-пакистанський конфлікт - протистояння між Індією і Пакистаном, що триває з моменту отримання ними незалежності в 1947 році.Головною причиною конфлікту є суперечка навколо приналежності регіону Кашмір.

За підсумками війни 1947-1949 років Індія отримала контроль над приблизно 2/3 території регіону, інша частина відійшла Пакистану. Кашмірський конфлікт призвів до виникнення напруженості у відносинах між двома країнами, в цілому зберігається до цих пір.У світлі цього конфлітка і складалися міжнародні відносини регіонального характеру для ібеіх країн. Обидві країни входять в регіон Південної Азії.В ході конфлікту мали місце три великі війни:• Перша індо-пакистанська війна (Перша кашмірська війна; 1947-1949)• Друга індо-пакистанська війна (Друга кашмірська війна; 1965)• Третя індо-пакистанська війна (1971) - пов'язана з війною за незалежність БангладешПричиною першій війні послужила територіальна пренадлежность штату Джамму і Кашмір. Оскільки більшість населення були мусульманами, то штат повинен був перейти до Пакистану. Але влада в штаті належала індусам, тому Кашмір прісоіденлся до Індії. У відповідь Пакистан перейшов у наступ. Війна тривала до тих пір, поки в її хід не втрутилася ООН. 27 липня Індія і Пакистан підписали угоду про лінію припинення вогню. Приблизно 60% Кашміру перейшли під контроль Індії, 40% виявилися під контролем Пакистану.Друга індо-пакистанська війна почалася через те ж спірного штату Кашмір, але вже швидко переросла в прикордонну війну. Держави не змогли поділити пустельну територію Великої Качского Ранн. Але війна знову закінчилася внічию після чергового втручання ООН.Третя індо-пакистанська війна - збройний конфлікт між Індією і Пакистаном, що стався в грудні 1971 року. Причиною війни стало втручання Індії в громадянську війну, яка йшла в Східному Пакистані. В результаті бойових дій Пакистан зазнав тяжкої поразки. Ще під час створення Ісламської Республіки Пакистан, територія гос-ва була розділена на дві частини територією Індії. В ході цієї війни Східний Пакистан (Бангладеш) здобув незалежність.Оскільки Індія-найбільша і економічно сильна країна в регіоні, то інші країни Південної Азії повинні підтримувати з нею двосторонні відносини. Але вони бояться такого явного домінування Індії. Тому інші країни намагаються знайти опору і підтримку в передових державах світу і у міжнародних організацій. Так само укріплюють своє становище і на регіональному рівні. Шрі-Ланка навіть намагалася стати державою Южно-Східної Азії, звернувшись з цим питанням в АСЕАН. Але безуспішно. Багато сусіди Індії звинувачують її в гегемонізму (політика, заснована на ідеї світового панування). Індія зі свого боку заявляє про те, що намагається бути максимально педантичною по відношенню до сусідніх країн, так само виступає проти будь-якого втручання в зовнішню політику регіону з боку держав глобального рівня.Регіональні відносини Пакистану та Бангладеш: під час проголошення незалежності Бангладеш, Пакистан і КНР відмовилися визнати його, як окреме гос-во. Але все ж незалежність Бангладеш отримав. З 1980 року і були встановлені численні торговельні та культурні відносини між Пакистаном та Бангладеш. Але всі спроби знайти спільну мову не увінчалися успіхом.Взагалі, з тих пір, як Південна Азія була визнана окремим геополітичним регіоном, Пакистан перестав бути ізольованим гос-вом.

108. Система міжнародних відносин на початку ХХІ ст.: особливості та тенденції еволюції.

Глобальні та регіональні системи безпеки в сучасних міжнародних відносинах.

У результаті реального послаблення глобального військово-політичного протистояння між двома блоками з одного боку, й одночасного загострення регіональних конфліктних ситуацій та загрози «малих війн» – з іншого боку, на перший план світової політики вийшли проблеми захисту прав і безпеки особистості й народів, гуманітарно-правові, культурні контакти, поширення об’єктивної інформації. Сукупність цих характеристик дістала назву "людський вимір". Конкретні люди творять передумови довіри або недовіри між народами й державами, й від них залежить розв’язання військово-політичних проблем, проблем охорони й поліпшення стану природного середовища, розвиток торгово-економічних та науково-технічних зв’язків тощо.Концепція «людського виміру» й механізм співробітництва держав з гуманітарно-правових питань були обґрунтовані у спеціальному розділі Підсумкового документа Віденської зустрічі учасників НБСЄ в січні 1989 р.Важливими органами, які покликані займатися гуманітарними проблемами, питаннями забезпечення основних прав і свобод людей є НБСЄ (з 1994 р. має назву ОБСЄ – Організація з питань безпеки і співробітництва в Європі) і Рада Європи – регіональна міжурядова організація, створена в 1949 р.Розпад СРСР і Югославії, утворення нових незалежних держав, труднощі країн колишнього соціалістичного табору, об’єднання Німеччини та інтеграція західних країн стали важливими чинниками побудови загальноєвропейського дому і розвитку міжнародних відносин 90-х років.Зазнала краху колишня стабільність, яка спиралась на швидку реакцію наддержав на порушення рівноваги і на співставлення своїх кроків з реакцією можливого ворога, рівно як і з власною можливістю його нейтралізувати.Разом з тим розпад двополюсної системи викликав втрату політичних орієнтирів у окремих держав, крах ідеології тоталітаризму там, де вона панувала, хаос у мисленні багатьох людей. В утворену порожнину вривається націоналізм, ворожнеча, нестримна агресивність.Миротворчі зусилля ООН, ЄС, НАТО і інших міжнародних структур не завжди є ефективними і адекватними. Замість небезпеки глобального зіткнення в світі посилилась загроза локальних війн.Кардинальні зміни в світі зробили актуальним завдання становлення нової системи європейської безпеки. Вирішенню цього завдання сприяли як різноманітні багатосторонні зустрічі, так і двосторонні контакти між державами Європи.Важливим кроком до встановлення нової системи безпеки в Європі стало підписання в березні 1995 р. 52 країнами ОБСЄ "Пакту стабільності в Європі". Країни, що підписали пакт, взяли на себе зобов’язання розвивати добросусідські відносини на основі головних документів ООН, ОБСЄ і Ради Європи, згідно з принципами суверенної рівності, поваги прав, притаманних суверенітету, непорушності кордонів, територіальної цілісності держав, поваги міжнародно-визнаних кордонів, невтручання у внутрішні справи, дотримання прав людини, особливо осіб, які належать до національних меншин.У 1993-1995 рр. центр етнічного протистояння на території колишньої Югославії перемістився із Хорватії в Боснію, де вели між собою боротьбу три общини: сербська, хорватська і мусульманська. Світове співтовариство всю вину за розв’язання конфлікту поклало на Сербію і 25 квітня 1993 р. встановило економічну блокаду.Після чотирьох років війни у Боснії під тиском світового співтовариства конфліктуючі сторони нарешті серйозно сіли за стіл переговорів і 15 грудня 1995 р. була укладена мирна угода. З метою виконання угоди на територію Боснії було введено війська НАТО чисельністю 60 тис. осіб.Вгамувавши конфлікт у Боснії, світова громадськість опинилась перед лицем проблеми Косова, що набула збройного характеру. Албанська меншина, що проживає на території Сербії в районі Косово, взялась за зброю з метою домогтися приєднання краю до Албанії. Сербська армія, маючи досвід антипартизанської боротьби, жорстокими засобами стала придушувати партизанський рух албанців. Щоб загасити нову пожежу на Балканах, у конфлікт втрутились ООН, НАТО, ОБСЄ та інші організації. Вона примусили ворогуючі сторони сісти за стіл переговорів і укласти угоду (1998 р.). Але виконання угоди весь час наражається на опір її противників як з одного, так і з іншого боку, що виливається в спалахи насилля. Щоб покласти край кровопролиттю, у лютому 1999 р. під загрозою застосування сили з боку НАТО обидві ворогуючи сторони сіли за стіл переговорів. Проте домовленості не було досягнуто. Вину за зрив переговорів було покладено на Сербію. НАТО, щоб зробити Сербію більш поступливою, розв`язали проти неї війну. Впродовж 78 днів авіація НАТО бомбардувала Сербію. Зрештою, серби вивели свої війська з Косово, а в край були введені війська НАТО і Росії.Війна в Косово не стала останньою у регіоні. Наступного року спалахнула війна у Македонії, де албанська меншина підтримана ззовні розгорнула війну проти центрального уряду. Зрештою, завдяки зусиллям ООН, НАТО, ЄС, ОБСЄ конфлікт вдалося вгамувати. Небезпечним і напруженим залишається становище на Близькому Сході (Палестина, Ірак, район проживання курдів та ін.) та у ряді держав колишнього Радянського Союзу (Грузія, Вірменія, Азербайджан, Таджикистан). Загострилось протистояння між Індією та Пакистаном, які зробили рішучі кроки в бік перетворення в ядерні державі, здійснивши підземні ядерні випробування. Серйозного удару по стабільності в світі завдала азіатська фінансово-економічна криза. Для вирішення гострих конфліктних ситуацій у цих регіонах необхідні спільні зусилля всіх зацікавлених сторін і міжнародних миротворчих організацій.Поява нових незалежних держав призвела до нової розстановки сил в світовій політиці. США залишились єдиною наддержавою. Вступила в нову фазу боротьба за сфери впливу.Політична нестабільність у різних регіонах світу загрожує вибухами нових локальних конфліктів. Наприкінці 90-х років Тропічна і Південна Африка стали регіоном кривавих війн, переворотів, партизанських рухів (Конго, Ангола, Руанда та ін.).Все більше дають про себе знати соціально-економічні проблеми країн "третього світу". Чистий прибуток 200 найбагатших людей перевищує дохід 40% населення світу (тобто 2,5 млрд людей).Непорозуміння між Росією та США поставили під загрозу розвиток загальноєвропейського процесу і процесу ядерного роззброєння. Розбіжності виникли через різні позиції сторін в питаннях розширення НАТО на Схід, у врегулюванні близькосхідного і югославського конфліктів. Росія прагне відігравати домінуючу роль на території колишнього Радянського Союзу. З такими проблемами світ вступив у третє тисячоліття.Отже, у 21ст. система міжнародних відносин перестає бути біполярною. Світ ділиться та орієнтується на окремі регіони. Першою задачею сучасних міжнародних відносин є збереження миру у світі. Для цього створюються глобальні структурні міжнар. організації, які мають стати гарантом збереження цього миру.