Десять років зовнішньої політики України: здобутки і перспективи. 3 страница

87.Еволюція зовнішньої політики Росії в 1991 – 2012 рр. Після 1991 року Російська Федерація отримала міжнародне визнання правоприємниці СРСР у зовнішній політиці і підтвердила свою прихильність до угод і домовленостей по контролю над озброєннями, рішенню глобальних міжнародних проблем, загальноєвропейському процесі. На початку 90-х рр. Росія намагалсь проводити прозахідну ЗП. Ліберальні концепції Бурбуліса та Козирєва були спрямовані на те, щоб Росію визнали частиною Західного суспільства. Йшов розрахунок на те, що Захід спрямує своє фінансування на відбодову РФ. Стратегічні завдання, які поставила перед собою РФ заключалсиь у тому, щоб якнайшвидше втсупити в прозіхідні МО (ЄС, НАТО…), відмовитись від тісного співробітництва з колишніми радянськими республіками, які, на думку Росії, виснажували її економіку та впровадження радикальних економічних реформ шляхом «шокової терапії». Але вже у 1993 р. Росія починає змінювати свою ЗП, оскільки надії, покладені на Захід, не виправдалсиь. Новим курсом ЗП РФ стає тісне співробітництво з країнами СНД та боротьба з США на міжнародній арені. Важливим кроком у цьому питанні стає співпраця РФ з ООН під час конфлікту в Югославії в 90-ті рр. ХХ ст. США проводила сепаратизську політику щодо Косово, використовуючи важелі впливу на ООН. Росія намагалась завадити цьому, скликаючи наради ООН та пропонуючи шляхи вирішення проблеми, що йшли у розріз с інтересами США. Також, РФ виступила проти поширення НАТО на Схід.

Щодо країн СНД, то тут РФ впевненно поширювала свій вплив, вимагаючи статусу єдиної ядерної країни СНД та створення Комітету щодо воєнних питань, який би координував весь воєнний потенціал країн-учасниць та контролював внутрішні збройні сили кожної з них. Таким чином, РФ домоглася ядерного роззброєння України, та передачі її ядерних ресурсів Росії, нібито, для знищення іх на території РФ.

Наразі є актуальним питання нафти і газу та транспортування цих ресурсів,атже запропонована ГУУАМ альтернативна російській каспійська нафта та розбудова нафтогону «Одеса-Броди», суперечить інтересам РФ як на регіональному, так і на континентальному рівні.

Висновок: еволюція ЗП РФ з початку 90-хх рр. до сьогодні була досить кардинальною. ЗП РФ пройшла шлях від прозахідної орієнтації до повного протистоянні їй ж.

88. Місце та роль Росії в сучасному геополітичному просторі Центрально-Східної Європи.

Період з кінця 80-х років і початку 90-х XX століття охарактеризувався геополітичними змінами на політичній карті світу й особливо в регіоні Центральної і Східної Європи. Ситуація в Центрально-Східній Європі суттєво змінилася у зв'язку з завершенням "Холодної війни", та з приводу виникнення нових незалежних держав, що утворилися під час розпаду СРСР, Югославії і Чехословаччини. Після 1991 року, коли раптом для всіх припинила існувати велика супердержава - Радянський Союз, що було несподівано не тільки для багатьох громадян СРСР, а й для апологенів непримиренної боротьби з комунізмом, розпочалася нова ера у розвитку міжнародних відносин. У мемуарах Президента Буша - старшого можна прочитати про те здивування, з яким офіційний Вашингтон сприйняв падіння свого глобального конкурента, що багато пожертвував заради нового партнерства із всесильною Америкою. "Культурний шок був настільки сильним, що багато досвідчених фахівців запідозрили у діях росіян фантастичний блеф, феноменальний обхідний маневр, і сам президент Буш кілька місяців свого президентства мовчав, не бажаючи опинитися у незручному становищі"[40, c.344].

Зламалася біполярна система міжнародних відносин, що скасувало систему колишнього балансу сил на всіх рівнях. У військово-стратегічному плані світ став виразно однополюсним. Досить прозорі донедавна завдання оборони пересунули проблеми безпеки на набагато складніших політичних та економічних питань. Уся геополітична карта світу ніби зрушила з місця, очікуючи якогось переформування чи перегрупування [34, c.163]. Суттєво скоригували картину планети розпад Організації Варшавського Договору, соціально-політичні й господарські зміни в країнах Центральної та Східної Європи, що супроводжували розпуск Ради економічної взаємодопомоги, докорінні перетворення у пострадянських республіках, у продовження там моделі геополітичного плюралізму.

З встановленням нової геополітичної ситуації для держав Центральної і Східної Європи виникло нове питання щодо гарантування власної безпеки за нових умов розвитку. Нові геополітичні реалії вступили у суперечність зі старою системою балансів - військових, економічних, правових. Військова безпека в цей період поєднюється з економічною, енергетичною, політичною та іншими видами небезпек. Відбувся перехід від явних загроз до неявних, воєнна загроза "розчинилася" серед сукупності інших не менш небезпечних для міжнародної безпеки й безпеки кожної з держав ЦСЄ загроз [77, c.36].

Аналіз військових доктрин держав, які опинилися в умовах постбіполярності, свідчить про те, що усі держави ЦСЄ нікому не збираються загрожувати. Однак реальну загрозу в регіоні становлять небезпеки, які грунтуються на етнічних, соціальних, релігійних, економічних проблемах.</p>

Зокрема, спеціалісти Національного інституту стратегічних досліджень України дійшли висновку, що сукупність загроз міжнародної безпеки ЦСЄ може бути класифікована таким чином:

загроза територіальній цілісності, яка виникає внаслідок територіальних претензій і спроб перегляду конфігурацій державних кордонів, які склались після Другої світової війни;регіональні загрози, пов'язані з нестабільністю соціально-політичного та економічного розвитку сусідніх держав;загроза міжетнічних конфліктів, що розгорілися, наприклад, на території Югославії, у Нагірному Карабаху, Абхазії та в ряді інших регіонів;міжнародний тероризм, який істотно впливає на стабільність всередині кожної держави;проблема національної конкурентно-спроможності держав, які стали на шлях ринкової економіки. Брак навичок і досвіду в конкурентній боротьбі за ринки здобуту становлять собою фактор, який негативно впливає на стан економіки, отже ця обставина може являти собою загрозу для незалежності і суверенності держави;загроза економічної небезпеки - міжнародний фактор, який за ступенем впливу висуває економічну безпеку в ряд найбільших небезпек [ 45,c.103-104] У зв'язку з цими загрозами перед учасниками системи Центрально-Східної Європейської безпеки постали такі проблеми: по-перше, вироблення шляхів попередження фрагментації безпеки в Європі та наступної ренаціоналізації політики безпеки в умовах, коли вже не існувало єдиної реальної загрози для ЦСЄ, по-друге, узгодження політики різних інституцій щодо формування стратегії вирішення кризових ситуацій, попередження та врегулювання конфліктів, розробка механізмів раннього їх попередження в межах окремих держав; по-третє, запобігання розповсюдження технологій для вироблення зброї масового знищення та засобів її доставлення, а також тенденції до нарощування арсеналів звичайних озброєнь в усьому світі, що передбачало розробку ефективної політики щодо інших регіонів.На рубежі 80-х-90-х років склалися передумови для вдосконалення системи небезпек в регіоні ЦСЄ. Перед структурами та організаціями безпеки постали завдання формування нових стратегій у нових умовах. Передусім дані структури мали розбудувати своєрідну архітектуру безпеки з так званим "розподілом функцій" між усіма учасниками цього процесу. На думку ряду експертів, в цій темі, у загальній сукупності загроз безпеці, питома вага економічних загроз становить 43 %, а воєнних - всього 3 %. Але визначаючи в наш час економічну безпеку в цілому, її не можна розглядати поза системним зв'язком з іншими аспектами міжнародної безпеки ЦСЄ. Загалом в даний період безпека в ЦСЄ зросла, але зменшилась стабільність, виникли нові загрози. В той же час збільшилися й можливості вирішення проблеми безпеки й стабільності [60, c.13]. На відміну від попереднього етапу розвитку безпеки ЦСЄ, коли існувала лише орієнтація на СРСР як головний фактор впливу в регіоні, на початку 90- х років з'явилися нові напрямки гарантування безпеки, які можна поділити наступним чином: * на Російську Федерацію, що здобула правонаступництво СРСР і залишає за собою вплив у регіоні; * на США; ЄС; ОБСЄ, НАТО, які становили чи не найважливіший напрямок безпеки; віднова власних спроб побудови системи колективної безпеки в ЦСЄРозглянемо Російський фактор впливу як один з основних елементів гарантування міжнародної безпеки ЦСЄ. Для характеристики російського фактору охарактеризуємо спочатку роль Росії в світі. Переважна більшість аналітиків схиляється до думки, що з Росією не можна не рахуватися у питаннях великої міжнародної політики і що вона навряд чи перетвориться на пересічну регіональну країну. Так, 3. Бжезинський вважає, що Росія "залишається великим геополітичним суб'єктом, незважаючи на послаблену державність і, можливо, затяжне нездоров'я... Вона плекає амбітні геополітичні цілі, які дедалі гучніше проголошує. Як тільки вона відновить свою міць, то розпочне також здійснювати значний вплив на своїх західних сусідів". Він також стверджує, що "Росія стоїть перед дилемою вибір на користь Європи та Америки з метою отримання істотних переваг вимагає, перш за все, чіткого зречення від імперського минулого і, по-друге, - жодної двозначності щодо зв'язків Європи, що поширюються в галузі політики та безпеки з Америкою" [1, c.5,144]. З першою частиною вищезазначеної дилеми не погоджується росіянин О. Дугін, який наголошує, що "існування російського народу як обмеженої історичної спільності неможливе без імперобудівного, континентального творення. Росіяни залишаються народом лише в рамках Нової імперії". Ясно, що така постановка питання робить другу частину дилеми нереальною.На нашу думку, незважаючи на те, що на сьогодні частка ВВП Росії від світового обсягу становить лише 1,6 %, а від США - 7,5 %, країн Західної Європи - 8 %, у тому числі Німеччини - 32,5 %, Франції - 44,5 %, Великобританії - 47,5 % [55, c.8]. Російська Федерація залишається серйозним геополітичним актором на міжнародній арені, який займає вигідне геополітичне становище (за визначенням одного з основоположників сучасної геополітики X. Макіндера - "географічну вісь історії") та має 6000 ядерних боєголовок стратегічного призначення, гігантські природні ресурси та високий науково-технічний потенціал. Тому, як вважає американський дослідник К. Белл, "Росія повинна розглядатися у світлі її можливостей, коли ми говоримо про потенціальних претендентів, які роблять виклик американській перевазі. Росія - очевидний претендент, навіть коли її звичайні сили в Чечні та в інших місцях опинилися в стані тимчасового занепаду, а її ядерні сили утримуються без необхідної старанності".Крім того, на наш погляд, говорячи про майбутнє РФ, не можна не враховувати й ментальність російського народу, в якому століттями виховувалося усвідомлення месійської ролі Росії - так званого "третього Риму", суб'єкта есхатологічно зорієнтованого історичного процесу. За словами російського політолога А. Окари, його країна має "свою досить чітку роль в глобальній історії людства та певні надзавдання. Звідси й розвинуті в політичній російській ментальності уявлення про себе як "тисячолітнє царство" та "катехон" - саме ці концепти лежать у підвалинах російської геополітики. Не факт, що такий, досить ускладнений образ Росії актуальний для великої кількості російських можновладців, але він існує й помітно впливає на реалії російської політики.За твердженням російських ЗМІ, кредо Президента РФ В. Путіна у визначені геополітичного курсу країни звучить так - "Росія буде або великою, або її взагалі не буде". Все це дає підстави відомому російському політологу А. Уткіну говорити, що "ситуація, коли Росія прагне залишитися великою державою і поводити себе як така у такій кризовій для себе обстановці, очевидна. У подальшому навряд чи можна розраховувати на зміну цього підходу: навпаки, він буде виявлятися у дедалі більш очевидних формах".Виходячи з цього, можна зробити висновок, що на глобальному рівні Росія, навіть у нинішньому непростому економічному стані - важливий суб'єкт світової політики, держава, що несе величезну відповідальність за долю світу. На регіональному рівні вона - природний центр сили для країн у пострадянському просторі. Якщо реально оцінювати ситуацію, в якій опинилася Росія, то слід зауважити, що геополітичні зміни та зрушення, які приніс з собою крах СРСР, призвели до суттєвого руйнування радянської, зокрема російської, сфери впливу. Росіяни раптово зіткнулися зі становищем, коли вони перестали бути господарями великої трансконтинентальної імперії. Кордони держави скоротилися, як шагренева шкіра. Вони стали такими, як із Заходом десь на 1600 рік, за правління І. Грозного, з Кавказом - як на початку 1800-х років, із Середньою Азією - як у середині тих же років.Ці територіальні зміни кинули суттєві виклики російським національним інтересам. На незалежний Кавказ міг поширитися вплив Туреччини, з Середньою Азією зникла значна частина сировинних та енергетичних ресурсів, які неминуче потрапляли до сфери інтересів закордону. Росія втратила вирішальне становище на узбережжях основних теплих морів. Сувернізащя України позбавила РФ права бути лідером слов'янського регіону. Дехто з політиків схильний оцінювати Росію, навіть попри її солідний ядерний арсенал, як регіональну державу "третього світу".Відокремлення України від Росії в процесі розпаду СРСР стало, на думку відомого американського політолога 3. Бжезинського, центральною геополітичною подією. "Втрата України є важливим геополітичним моментом з причин суттєвого обмеження геостратегічного вибору Росії, - робить він висновок. - Навіть без прибалтійських республік і Польщі Росія, зберігши контроль над Україною, змогла б усе ж спробувати не втратити місце лідера в рішуче діючій євразійській імперії, всередині якої Москва змогла б підкорити своїй волі неслов'янські народи південного і південно-східного регіонів колишнього Радянського Союзу. Однак, без України з її 52-мільйонним слов'янським населенням будь-яка спроба Москви відтворити євразійську імперію сприяла б, певно, тому, що в гордій самоті Росія опинилася б заплутаною в затяжні конфлікти з неслов'янськими народами, які піднялися на захист своїх національних і релігійних інтересів; війна з Чечнею, либонь, просто першим тому прикладом" [1, c.49].Проте Росія й після розпаду СРСР продовжувала залишатися найбільшою територіальною одиницею планети. Вона успадкувала від Радянського Союзу 75 % території, 51 % населення, 60 % основних фондів, 76 % підприємств, які виготовляли засоби виробництва. Їй належало 90 % видобутку нафти, 73 % газу, 63 % виробництва електроенергії. В її розпорядженні перебувало 80 % експорту нафти і майже 100 % - природного газу. Вона виробляла майже половину ВНП колишнього СРСР на початку 90-х років [100, c.18].Ще разючіших змін зазнали радянські впливи. Всі країни Центральної та Східної Європи відмовилися від соціалістичного шляху розвитку, який приніс їм СРСР. Фактично у сфері впливу Росії залишаються лише ті держави, що раніше входили в СРСР (крім Литви, Латвії та Естонії).Орієнтація на Росію цих окремих держав ЦСЄ (Україна, Білорусь, Молдова та інші) спирається на історичні зв'язки, що взаємодоповнюють окремі елементи різних сфер розвитку. Дана орієнтація у всіх країн регіону виражена в різній мірі. Загалом після розпаду СРСР відносини країн ЦСЄ з Росією в деякій мірі занепали. Та й ті країни ЦСЄ, які орієнтуються у захисті безпеки на Росію, зацікавлені в такій ситуації значно менше, аніж сама Росія.В основному російський вплив у ЦСЄ і безпека полягає вже не у військовому захисті, а цей захист стає перш за все енергетичним, економічним, сировинним. Це пояснюється тим, що Росія контролює в багатьох країнах ЦСЄ постачання нафти, газу, іншої сировини і корисних копалин більш ніж на 50 %. Цим самим Росія значною мірою може впливати на економіку країн ЦСЄ, а отже і на економічну безпеку. Упродовж 2000 року активізувались переговори про будівництво газопроводу з Росії до Західної, Центральної Європи через територію Польщі та Словаччини і України, що може стати одним з найбільших економічних проектів Росії в даному регіоні [104, c.102]. Таким чином, гарантування безпеки країнам ЦСЄ диктується уже не настільки військовою потужністю Росії, а економічною сировиною і енергоджерелами. Таке гарантування безпеки державах ЦСЄ притаманне майже в однаковій мірі усім. Проте є держави, що мають Російський вектор впливу більш розвинутим (не обов'язково домінуючим), це пояснюється геополітичним розташуванням цих держав, а також певним впливом на них Російської Федерації. До групи цих ЦСЄ держав входять ті держави, що є членами співдружності Незалежних Держав (СНД).Угоду про створення СНД було підписано 8 грудня 1991 року у Вискулях (Біловецька пуща) між керівниками Республіки Білорусь, Російської Федерації та України [4, c.428].21 грудня в Алма-Аті глави одинадцяти незалежних держав підписали Протокол до цієї Угоди, в якому було зазначено, що Азербайджанська Республіка, Республіка Вірменія, Республіка Білорусь, Республіка Казахстан, Киргиська Республіка, Республіка Таджикістан, Туркменістан, Узбекістан та Україна на рівних засадах утворюють Співдружність Незалежних Держав. В угоді також проголошувалось, що з утворенням СНД Радянський Союз припиняє своє існування.Із самого початку свого утворення СНД зіткнулося більше зі складністю проблем, що постали перед нею, ніж з можливістю їхнього вирішення. З розпадом СРСР розпочався новий етап у відносинах уже незалежних держав, що виникли на теренах колишнього СРСР. Його особливістю став перехід від відносин залежності та нерівності, від політики "старшого" і "молодшого" братів до стосунків рівноправних партнерів.Побоюючись реанімації імперських устремлінь Росії (як показали наступні події, небезпідставно), переважна більшість членів СНД наполягала на закладенні до правового підґрунтя організації принципу часткової участі в її діяльності. А він неминуче торпедував ефективність ухвалених рішень у сфері безпеки, бо внаслідок цього більшість угод, укладених в рамках СНД, мали вибірковий характер. Це і Деклараці "Про незастосування сили або погрози силою у відносинах між державами-учасницями СНД" від 20 березня 1992 року, і Договір про колективну безпеку від 15 травня того ж року, й документи про Міжпарламентську асамблею та Митний союз тощо.Найпоказовішим щодо непослідовності принципів діяльності СНД став процес ухвалення такого важливого документа, як Статут Співдружності, що був затверджений на нараді глав держав 22 січня 1993 року. Чинності цей документ набрав рівно через рік - 22 січня 1994 року. У Статуті організації йдеться про спільний економічний простір, зовнішні кордони СНД, головне командування обєднаних збройних сил тощо. Проте до Статуту не приєдналися Україна, Молдова та Туркменістан. Україна, взагалі, визнала за потрібне стати асоційованим членом Співдружності.На прикладі України особливо рельєфно вирізьблюється парадоксальність багатьох особливості діяльності СНД. Виходячи зі Статуту організації, особливо зі ст. 7, Україна де-юре не вважається членом Співдружності, хоча фактично є ним. Вона бере керівну участь у найважливіших її структурах: Раді глав держав, Раді глав урядів, Раді міністрів закордонних справ, Міждержавному економічному комітеті, є асоційованим членом Економічного союзу. Проте Україна відмовилася засідати в Економічному суді, а також у Раді міністрів оборони, де вона бере участь вибірково і то як спостерігач. Слід зазначити і на такому факті, що на 48-й сесії Генеральної Асамблеї ООН у березні 1994 року Україна виступила проти визнання СНД суб'єктом міжнародного права та регіональною організацією, яка може проводити миротворчі операції. Проте Російській Федерації вдалося тоді домогтися надання СНД статусу спостерігача ООН [88, c.12].Окрім зовнішніх розходжень в рамках СНД також проявлялися серйозні розбіжності і в сфері безпеки та військового співробітництва. Домовленість між Україною, Білорусією, Казахстаном і Росією щодо єдиного контролю за стратегічною зброєю та ліквідації тактичних ядерних засобів не зняла всієї гостроти проблеми. Неврегульованим залишалося питання про координацію управління "ядерною кнопкою" одночасно з чотирьох пультів: у Києві, Мінську, Алма-Аті, Москві. Не дійшли спільної думки і щодо того, хто і скільки платитиме за знищення ядерних боєголовок та ракет.Найсерйознішою стала проблема поділу армії й флоту між Україною і Росією. Одна група країн, до яких тяжіє й Російська Федерація, виступала за збереження єдиних збройних сил під спільним командуванням. Інша, й Україна серед них, рішуче висловлювалася за передання під національну юрисдикцію військових частин та озброєнь, розташованих на їхніх територіях. Kонфліктними відразу ж стали проблеми територій та кордонів, віднині національно-державних.Неприхований є потяг Росії до лідерства в рамках СНД. Ідучи шляхом свого суперечливого розвитку, СНД дедалі більше наштовхувалась на протидію певних російських сил спробам реалізації закладених в установчих документах Співтовариства принципів паритету, консенсусу та ротації. Уже в 1992 році тодішній міністр закордонних справ Російської Федерації А. Козирєв розглядав СНД як геополітичного спадкоємця СРСР. 28 лютого 1993 року Президент Росії Б. Єльцин заявив, що настав момент, коли відповідні міжнародні організації, в тому числі ООН, мають надати Росії особливі повноваження як гарантові миру й стабільності на території колишнього СРСР. Потім на різних рівнях були виголошені заяви про "історичне" право Росії регулювати обстановку в Східній Європі, Середній Азії й на Далекому Сході.Військова сфера видається російським політикам найперспективнішою ареною реалізації їхніх гегемоністських впливів. Протягом 1992-1995 років виконавча влада в Росії прагнула запровадити у пострадянському просторі механізм "колективної" миротворчості шляхом постійної військової присутності на території держав Середньої Азії та Закавказзя [40, c.345].Іншим кроком експансії є указ Б. Єльцина 14 вересня 1995 року "Про затвердження стратегічного курсу Російської Федерації з державами-учасницями СНД". У ньому відверто порушувалось питання про необхідність домінування Росії на території колишнього СРСР. Пострадянський простір зазначався зоною пріоритетних інтересів Росії. Висувалась вимога визнання цієї обставини "третіми сторонами" та міжнародними організаціями. Указ тлумачив Росію як "провідну силу формування нової системи міждержавних політичних та економічних відносин" у межах пострадянського простору з метою створення "інтегрованого економічного та політичного об'єднання держав, здатного претендувати на гідне місце у світовому співтоваристві". З документа випливало, що інтеграція розумілася як підпорядкування діяльності держав-учасниць СНД інтересам Росії, тобто, по суті, як відновлення централізованої наддержавиБ. Єльцин планував створення єдиного військового командування, причому російські війська, на його думку, мали відігравати провідну роль у миротворчих операціях на пострадянському просторі. Колишні кордони СРСР передавалися під централізований контроль. Зовнішня політика країн Співдружності мала координуватися. Штаб-квартира та основні інститути організації переносилися з Мінська до Москви. Президент Росії мав головувати на всіх засіданнях вищого рівня.Не приховувалась відверта інформаційна експансія. Країни СНД мали гарантувати транслювання на своїх територіях програм російського телебачення і радіо. Пріоритетними мали бути й російські друковані видання. Росії надавалось виключне право готувати для країн СНД національні кадри. Відновлення ролі Російської Федерації як головного освітнього центра Співдружності супроводжувалося вимогою виховання молоді колишніх республік у дусі дружнього ставлення до Росії.Такі зусилля Росії, спрямовані на відновлення СРСР, мали зворотній ефект. Захищаючись від можливих силових акцій Москви, країни СНД почали шукати вихід у створенні внутрішніх союзів та груп. Усередині 90-х років виникає неофіційний, очолюваний Україною блок, до якого входять Азербаджан, Туркменістан, Узбекістан, з періодичними приєднаннями до нього Грузії, Казахстану, Молдови. Об'єднуючою ідеєю блоку є не "інтегрована", а "кооперативна" Співдружність. Грузія, Україна, Азербаджан, Молдова (а згодом і Узбекістан) створили групу (ГУУАМ) для забезпечення транспортних кордонів і комунікаційних систем між Азією та Європою в обхід РосіїУкраїна, Грузія, Туркменістан, Узбекістан підписали Угоду про військове співробітництво. У вересні 1996 року міністри закордонних справ Узбекістану та України опублікували декларацію, в якій зажадали, щоб надалі наради на вищому рівні в межах СНД очолювалися не Президентом Росії (як це було досі), а проходили під гологуванням керівників інших держав згідно з системою ротації.Незважаючи на велику кількість протиріч і непорозумінь, що існують в рамках СНД, дана організація має і певні позитиви, що дають можливість забезпечувати безпеку регіону ЦСЄ, перш за все країн-членів СНД. Саме СНД зумів забезпечити і розробити деякі напрямки гарантування міжнародної безпеки країн ЦСЄ, що входять в СНД, вагому роль в чому займає Росія. Наприклад, в рамках СНД для гарантування країнам ЦСЄ власної безпеки від тероризму 4 червня 1999 року в Мінську було підписано Договір про співробітництво держав-учасниць СНД по боротьбі з тероризмом. Тероризм, як уже зазначалось, є одним з факторів гарантування міжнародної безпеки, оскільки він істотно впливає на стабільність всередині кожної держави. У контексті реалізації програми по боротьбі з тероризмом 1 грудня 2000 року держави-учасниці СНД під час проведення саміту в Мінську дійшли згоди щодо утворення Антитерористичного центру.З метою забезпечення міжнародної безпеки та стабільності на просторі СНД у 1992 році створено Раду міністрів оборони. Згідно з рішенням Ради глав держав СНД створено Штаб по координації військового співробітництва (є постійно діючим органом Ради міністрів оборони). При Раді міністрів оборони діють Комітет начальників штабів, Координаційний комітет з питань протиповітряної оборони, Військово-технічний та інші комітети. На засіданні Ради міністрів оборони СНД у червні 2002 року розглянуто питання розширення участі держав-учасниць СНД в операціях з підтримки миру в зоні грузино-абхазького конфлікту, пропозиції щодо зміни, мандату миротворців. Військову складову співробітництва держав-учасниць СНД з метою покращення співробітництва задля безпеки характеризує періодичне проведення військових навчань "Південний щит Співдружності".Військово-політичне співробітництво ряду країн-учасниць СНД характеризується підписанням ними Договору про колективну безпеку (ДКБ) 15 травня 1992 року. 14 травня на засіданні Ради колективної безпеки за участю держав-учасниць ДКБ ухвалено підвищити статус цієї організації, перетворити її у повноцінну міжнародну військово-політичну організацію, що мала б посісти гідне місце в забезпечені міжнародної безпеки регіону. Проте, незважаючи ні на які реальні факти щодо рівноправності усіх держав СНД, домінуючу роль в цій організації має Росія, а особливо в ДКБ, як органу колективної безпеки в СНД.Отже, на початок XXI століття за Російською Федерацією залишається вплив на фактор безпеки держав ЦСЄ в таких сферах, як: енергетична безпека, паливна, сировинна і значно в меншій мірі, ніж час біполярності - військова безпека. Під сферою впливу Росії в найвищій мірі залишаються лише держави, що входять в СНД, всі решта держав ЦСЄ обрали Західний напрям гарантування власної безпеки.

89. Російсько-американські відносини в 1991 – 1999 рр.

Після закінчення “холодної війни” і виходу Росії на міжнародну арену як суб’єкта міжнародних відносин, перед Сполученими Штатами з’явилась проблема розробки нової доктрини щодо Російської Федерації. Вона повинна була базуватися на засадах співробітництва і партнерства. Держсекретар М.Олбрайт наголосила в цьому контексті: “Наше завдання полягає в тому, оскільки це в наших інтересах, аби керувати наслідками розпаду радянської імперії, допомогти Росії інтегруватися в співтовариство, частиною якого ми являємося і в кінцевому рахунку сприяти РФ в досягненні процвітання... Це також означає підтримку Росії до тих пір, поки вона рухається у вірному напрямку” [1]. І тому на початку дев’яностих Росією і США була зроблена спроба формування нової моделі американо-російських відносин – моделі партнерства, що базувалася не тільки на спільності національних інтересів, тобто питаннях безпеки, але й на спільності цінностей. Розвиток відносин США з Росією на новій основі почався ще за адміністрації Буша – старшого і був продовжений президентом Клінтоном. В цей період були визначені основні принципи нового американського підходу у відносинах з Росією.Концепцію партнерства між Сполученими Штатами і Росією було сформовано і документально оформлено на початку 90-их років. Правовою основою американо-російських відносин стали наступні документи: Кемп-Девідська декларація президентів Буша і Єльцина про нові відносини (1 лютого 1992 року); Хартія російсько-американського партнерства і дружби (17 червня 1992 року); Ванкуверська декларація (квітень 1993 року) і Московська декларація (січень 1994 року)Відомо, що Росія успадкувала від СССР разом з ракетно-ядерним потенціалом і іншим політичним, економічним і психологічним спадком пріоритетність російсько-американських зв’язків. Курс на партнерство з Заходом було взято першим президентом Росії Б.Єльциним і командою лібералів-західників, що склали основу його уряду. Цікавим є те, що Російська Федерація сподівалась на значну фінансову компенсацію в обмін на скорочення ядерного потенціалу та її рух до західних стандартів Важливою подією в визначенні змісту і принципів розвитку американо-російських відносин стала перша зустріч президента Росії з новообраним американським президентом Біллом Клінтоном, яка проходила 3-4 квітня 1993 року у Ванкувері. Обидва президенти підтвердили свою прихильність розвиткові американо-російського партнерства і дотриманні Кемп-Девідської декларації і Вашингтонської хартії партнерства і дружби. За результатами другої зустрічі, яка відбулася в січні 1994 року, було підписано Московську декларацію, яка проголошувала перехід американо-російських відносин у якісно нову стадію стратегічного партнерства на засадах рівності, взаємної вигоди, визнанні національних інтересів один одного.Клінтон, будучи ще кандидатом в президенти, у новій стратегії національної безпеки від 1994 року часто критикував політику Буша стосовно Росії. Тому у власній зовнішньополітичній програмі розвиток відносин з Москвою, допомога у встановленні демократичних інститутів і ринкової економіки були одними з пріоритетних напрямків. Відзначалось, що відносини з Росією будуть будуватися “з врахуванням регіональних викликів і можливостей”. Однією із складових нової американської стратегії національної безпеки стала підтримка демократичних і ринкових реформ у пострадянській Росії. Було заявлено, що “ніде успіх демократичних перетворень не є для Сполучених Штатів важливішим, ніж в цих країнах” (Росії і інших країнах СНД)Офіційно декларувались дві взаємопов’язані цілі щодо Росії: підтримка демократичних перетворень і трансформації її політичних, економічних і соціальних інститутів; забезпечення безпеки США за рахунок скорочення арсеналів ядерної зброї, що накопичились за роки “холодної війни”, недопущення розповсюдження зброї масового знищення (ЗМЗ) і технологій її виробництва. В Сполучених Штатах побоювалися того, що російська ядерна зброя може потрапити в руки терористичних режимів. Розповсюдження ЗМЗ проголошувалося головним ворогом безпеки США. Звідси і прагнення Штатів до співробітництва з Росією в області контролю над нерозповсюдженням ЗМЗ.Між США і Росією була укладена також угода про мирне використання збагаченого урану, добутого з ядерної зброї. Це є одним з прикладів прагнення Вашингтону зміцнити свою безпеку на основі співробітництва з Росією. Відповідно до угоди уран, добутий з демонтованих радянських ядерних боєголовок, переробляється в паливо для АЕС і реалізується в США за комерційними цінами. За умовами угоди, Росія зобов'язувалась продати Сполученим Штатам до 500 тон сировини за 12 млрд. доларів протягом 20 років. Цією угодою Вашингтон намагався сприяти утилізації урану, атомного спадку колишнього СССР і одночасно переорієнтувати Мінатоменерго РФ на пошук покупців цієї продукції на світовий ринок. До 2000 року в Сполучені Штати було експортовано 80 тонн цієї сировини, достатньої для виготовлення 3 тисяч ядерних боєголовок. За 8 років спільної роботи в цій галузі було дезактивовано приблизно 5 тисяч російських ядерних боєголовок На саміті у Ванкувері 1993 року президенти домовились про створення міжвідомчих комісій, які повинні були займатися розвитком економічного співробітництва двох держав: з торгово-економічних питань, очолювану від російської сторони віце-прем'єром Шохіним, а від американської – міністром торгівлі США Брауном; та спільної американо-російської комісії з економічного і технічного співробітництва (відомої як комісія Гор – Черномирдин)У вересні 1994 було підписано на американо-російському саміті двосторонню угоду, яка отримала назву “Партнерство для економічного прогресу”. США офіційно закріпили за Росією статус країни з ринковою економікою. Наприкінці 90-тих роківСполучені Штати зайняли друге місце (після ФРН) як основний торговельний партнер Росії. Обсяг взаємної торгівлі після 1992 року збільшився в 2,5 рази. Її пік припав на 1998 рік, коли вона досягла 9,5 млрд. дол. (6% зовнішньоторговельного товарообігу Росії).Економічна криза 1998 року в Росії показала всю неспроможність політики, що проводилася урядом Єльцина і підтримувалася МВФ. Все частіше стали лунати звинувачення на адресу США, які нав’язують Москві свої рецепти економічного оздоровлення, втручаються у внутрішні справи. Однак в Вашингтоні не стали переглядати російську політику, Сполучені Штати як і раніше вимагали продовження реформВ політичній сфері в Вашингтоні орієнтувались на підтримку Єльцина і його уряду, оскільки з його політикою в США пов’язували успіх демократизації Росії. Для Штатів Єльцин був найбільш прийнятною фігурою у справі конструктивного співробітництва з цією країною. Він уособлював крах комунізму, поєднував в собі рішучість і стійкість у боротьбі зі своїми внутрішніми ворогами. Адміністрація Клінтона підтримала всі ключові внутрішньополітичні кроки російського президента, навіть такі, які очевидно суперечили духові демократії. Однак підтримкою Єльцина і його уряду США сильно скомпрометували себе в очах російської громадськості. Дії американської адміністрації стали оцінюватися нею як такі, що спрямовані на подальше послаблення і дезінтеграцію Росії і посилення її залежності від політики Сполучених ШтатівАле вже в 1995 році американо-російські відносини погіршилися: надто явною була невідповідність зовнішньополітичних обіцянок американського президента. Після перемоги республіканців на проміжних виборах до Конгресу у 1994 році законодавці вдалися до перегляду російського напрямку в зовнішньополітичному курсі президента Клінтона. Конгрес зокрема погрожував вжити економічних санкцій щодо Росії в разі неприйняття їхніх умов і тих чи інших політичних питаньВ січні 1996 року новим міністром закордонних справ Росії було призначено Є.Примакова. В Сполучених Штатах до нового міністра, який на Заході мав репутацію жорсткого політика, поставились з тривогою і недовір’ям. Він критикував курс Козирєва за домінування проамериканського напрямку російської зовнішньої політики та ігнорування інших. Виходячи з фахової підготовки нового міністра стало приділятися більше уваги далекосхідному і азійському напрямкам російської політики, зокрема співробітництву з Китаєм, Індією, Іраном та Іраком. Простір СНД було проголошено зоною національних інтересів Російської Федерації. В Вашингтоні політику Примакова оцінили як “суперництво”. Разом з тим, в США високо оцінювали перспективи плідного співробітництва з Росією, коли її міністром закордонних справ став Примаков.Нова хвиля розширення НАТО передбачала прийняття до Альянсу низки країн Східної Європи (колишніх членів ОВД) і Балтії. Росія виступала особливо критично проти розміщення ядерної зброї на території нових членів і включення до НАТО країн Балтії. США заявили, що не мають наміру погоджувати з Росією коло держав, які вступатимуть до Альянсу. Разом з тим, Росії було запропоновано співпрацю з НАТО в рамках програми “Партнерство заради миру”, а в 1997 році було підписано Основоположний акт про взаємні відносини, співробітництво і безпеку між Російською Федерацією і НАТО, на основі яких було створено Спільну постійну раду Росія – НАТО. Росія отримала гарантії нерозміщення ядерної зброї на території нових членів [14]. Говорячи про вищезазначену раду, варто зазначити, що вона не стала міцним механізмом співробітництва Росії і НАТО. Балканська криза звела нанівець діяльність цієї структуриПостійне занепокоєння Вашингтона викликало співробітництво Росії з Іраном у галузі ядерних і ракетних технологій, а також допомога Москви в будівництві АЕС в Бушері. Вашингтон виступив з вимогою припинити контакти російських організацій з Іраном в галузі військово-технічного співробітництва, погрожуючи їм санкціями.Сполучені Штати жорстко критикували Росію за збереження військових баз на території країн СНД та за економічну політику. Всі спроби останньої, спрямовані на інтеграцію на пострадянському просторі, визначались як відродження імперських амбіцій Росії.Росія ж робила ставку на збереження в американо-російських стратегічних відносинах ролі Договору ПРО (технічної протиракетної оборони) від 1973 року, оскільки вона розуміла, що зіткнеться з серйозними економічними проблемами при кардинальному вдосконаленні своїх систем ПРО чи при розробці нових зразків наступальних стратегічних сил для прориву американської протиракетної системи території країни в разі конфлікту.Так само гострі суперечки викликало питання ПРО ТВД. Слід зауважити, що спори навколо цих систем є одним із найгостріших моментів у взаємовідносинах між США і Росією. Питання стосовно ПРО ТВД стало на порядок денний у 1993 році, коли Сполучені Штати внесли в Постійну консультативну комісію питання (ПКК) пропозицію стосовно уточнення сфери дії Договору ПРО з тим, щоб дозволити проведення випробувань і розгортання систем ПРО ТВД нового покоління з підвищеними бойовими можливостями.Адміністрація Клінтона вважала, що нові системи ПРО ТВД необхідні для захисту союзників і військ США від противників, озброєних бойовими ракетами середньої і малої дії.На травневій зустрічі 1995 року відбувся ряд двосторонніх обговорень щодо конкретних елементів угоди в області розмежування систем ПРО. В спільній американо-російській заяві від 10 травня 1995 року зафіксовано: “Сторони готові вивчати можливості для спільних зусиль в області оборони, в тому числі і по забезпеченню раннього повідомлення про діяльність в сфері ПРО ТВД, для технічного співробітництва в галузях, що пов’язані з ПРО ТВД, і розширення програми співробітництва в питанні навчань в ній”.В березні 1997 року на новій зустрічі президентів Росії і США в Хельсінкі була досягнута домовленість стосовно високошвидкісних систем (тобто систем з ракетою-перехоплювачем, що має швидкість більше ніж 3 км/сек.) [18]. А 26 вересня 1997 року в Нью-Йорку за участі міністрів закордонних справ РФ, США, Білорусії, Казахстану і України, представників і голів делегацій цих держав в ПКК відбулося підписання угод, що стосуються питань розмежування стратегічної і нестратегічної ПРО і правонаступництва щодо Договору ПРО 1972 року.На цій зустрічі президенти Росії і США підтвердили наявність спільних інтересів для співробітництва в сфері нестратегічної ПРО. Сторони заявили про готовність вивчати шляхи комплексного співробітництва в сфері ПРО, а саме: в забезпеченні попереднього попередження щодо діяльності в області нестратегічної ПРО, в технічному співробітництві в областях, що належать до стратегічної ПРО, в розширенні існуючої програми співробітництва під час проведення навчань в області нестратегічної ПРО.В 1999 році після серйозного погіршення відносин Росії зі Сполученими Штатами у зв'язку з різким запереченням Москви акції НАТО на Балканах, намітилось певне пожвавлення контактів між дипломатами та військовими стосовно проблеми ПРО. На зустрічі президентів Клінтона і Єльцина 20 червня 1999 року в Кьольні було досягнуто домовленості про дотримання обома державами всіх раніше підписаних угод щодо питань обмеження і скорочення озброєнь, а також щодо початку обговорення сторонами положень майбутнього договору СНО-3.Історія переговорів щодо зазначеного розмежування в 1990-ті роки свідчить, з одного боку, про наявність різних політико-стратегічних підходів у Сполучених Штатів і Російської Федерації стосовно даної проблеми, а з іншого – про виключно важливе значення в її вирішенні військово-технічних факторів. Відповідно до офіційної політики в жовтні 1993 року адміністрація Клінтона запропонувала в ПКК, щоб розмежування між стратегічними системами і системами ПРО ТВД базувалися на демонстраційних можливостях (тобто даних випробувань) систем. Тепер США пропонували, щоб система ПРО визначалась як тактична система (система ТВД) за тактично-технічним критерієм, тобто якщо вона не випробовувалася проти цілі зі швидкістю більшою ніж 5 кілометрів за секунду. Відповідно, система ПРО, яка продемонструвала здатність перехопити ціль, яка рухається швидше, повинна розглядатися як стратегічна і, як наслідок, підлягати обмеженню відповідно до Договору ПРО [20]. Зауважимо, що Росія не прийняла дану пропозицію. В спільній заяві, виходячи з результатів травневої зустрічі 1995 року на найвищому рівні, президенти США і РФ, підтвердивши, що Договір є “межевим каменем” стратегічної стабільності, вперше в двосторонньому документі визнали: ефективні системи ПРО ТВД можуть бути розгорнуті в рамках Договору ПРО, але вони не повинні вести до його порушення чи обходу, і, що суттєвіше, Росія погодилась з тим, що масштаби розгортання систем ПРО ТВД як в кількісному, так і в географічному відношенні повинні визначатися не тільки американо-російськими домовленостями, але й ракетними програмами третіх держав, що погрожують кожній з сторін. Проте, ця заява не вирішила проблеми, і це питання, і загалом питання навколо ПРО, не було остаточно вирішено за час президентства Клінтона, цю проблему продовжив вирішувати Джордж Буш – молодший.Але були також питання, які додавали гостроти в їхні відносини, зокрема процес поширення НАТО на Схід. Деякою мірою цю суперечку вдалося владнати, коли в 1997 році було підписано Основоположний акт про взаємні відносини, співробітництво і безпеку, але воно продовжує бути актуальним і сьогодні [21]. Залишилося до кінця невизначеним питання Договору ПРО, який Клінтон проголосив “межевим каменем” двосторонніх відносин. Все це свідчить, що американо-російські відносини були є і будуть одними з пріоритетних напрямків американської зовнішньої політики. Зрештою ці дві країни, як і 50 років тому, будуть, на нашу думку, визначати характер міжнародних відносин в майбутньому.Іншим істотним питанням американо-російських відносин стало ядерне питання. Навіть самі американці не роблять секрету з того, що одним з найбільш важливих засобів забезпечення процвітання нації є військова міць держави, яка в свою чергу залежить від стану ядерних сил. Важливою передумовою активізації процесу скорочення ядерних озброєнь у 90-ті роки стало усвідомлення того, що подальше їх нарощування призводить не до зміцнення безпеки, а навпаки – до її ослаблення. Кількість ядерних боєзарядів уже давно перевершила ту межу, за якою настає обопільне знищення не тільки ядерних суперників, а й усієї земної цивілізації.Усвідомлення такої глобальної ядерної небезпеки спричинило розвиток трьох тенденцій у галузі контролю та ядерного роззброєння. Перша тенденція стала характерною для політики неядерних країн. Вона полягала у створенні без’ядерних зон, зон вільних від ядерної зброї, а також у зміцненні без’ядерного статусу. Друга і третя тенденції були притаманні політиці ядерних країн. Сутнісними ознаками цих тенденцій стали значне обмеження та скорочення ядерних озброєнь. З’явилась стратегія “мінімального ядерного стримування”. Підхід Вашингтона до реалізації контролю над озброєнням визначають три головних чинника: 1) розпад Радянського Союзу з наступним припиненням глобальної конфронтації; 2) збільшення загрози розповсюдження ядерної зброї; 3) активізація міжнародного терроризму.В другій половині 90-х темпи процесу ядерного роззброєння суттєво зменшились. Американська сторона звинувачувала в цьому Росію, та нератифікацію Російською Думою Договору СНО-2. Росія ж була невдоволена обмеженням її стратегічних інтересів через відмову НАТО, блока в якому США відіграють провідну роль, підписати згоду про нерозміщення ядерної зброї на територіях нових членів. Але компроміс був знайдений. В вересні 1997 року в Нью-Йорку міністр закордонних справ РФ С.Примаков та держсекретар США М.Олбрайт підписали пакет документів за Договором СНО-2, а 20 червня 1999 року президенти Б.Єльцин та Б. Клінтон домовились про те, щоб восени того ж року розпочати переговори по СНО-3, за яким кількість стратегічних ядерних боєзарядів знизиться до 2000-2500 одиниць.І все ж залишається дискусійним постійне прагнення американців зберігати резерв ядерних боєзарядів. Це мало місце при підписанні всіх трьох договорів СНО. Вважається, що ядерний резерв має зробити свій внесок в досягнення чотирьох основних цілей: впевнити потенційних супротивників в недієвості погроз Сполученим Штатам; гарантувати безпеку союзників; стримувати агресію; знищити супротивників, якщо б агресія відбулась [23]. На рубежі 90-х років Сполучені Штати помітно активізували свої зусилля в боротьбі з розповсюдженням ядерної зброї, яка стала розглядатись, як одна з найбільших загроз національним інтересам США.Крім цього, США почали проводити політику, спрямовану на зміцнення режиму нерозповсюдження ядерної зброї. В багатьох випадках політика Вашингтона в сфері нерозповсюдження була зорієнтована на “порогові” країни, так звані проліферанти. Серед них виокремлювалась так звана група “країн-вигнанців” (перш за все Ірак, Іран, КНДР), що проводили ворожу для Сполучених Штатів політику. Для примусу цих країн дотримуватись режиму нерозповсюдження, на думку Вашингтона, могли використовуватись навіть силові методи. Так в 1993 році в Пентагоні була розроблена “Оборонна ініціатива з контррозповсюдження”, що стала загальною частиною процесу реорганізації військових сил. Дана ініціатива була покликана вирішувати два завдання – запобігання розповсюдженню ядерної зброї та захист від неї.Основною ж причиною висунення Вашингтоном розповсюдження зброї масового враження в якості загрози національній безпеці США, було те, що поява цієї зброї в більшості країн суттєвим чином могла обмежити претензії США на світове лідерство, що обмежує спектр можливих дій при вирішенні регіональних проблем на вигідних для себе умовах. Таким чином 1 жовтня 1998 року в Пентагоні було створене відомство – Управління зі зменшення загрози. Його метою була протидія процесам розповсюдження зброї масового ураження.Отже, розгляд політики США в ядерній сфері дозволяє зробити висновок, що в існуючій геополітичній обстановці зміцнення стратегічної безпеки – це об’єктивна необхідність. В світі з’явився комплекс взаємопов’язаних негативних військово-політичних явищ. До їх числа слід віднести практично незупинне розширення “ядерного клубу”, ріст масштабів розповсюдження ракетних технологій, загрозу міжнародного тероризму.Зміцнення стратегічної безпеки можливо досягнути за допомогою широкого комплексу заходів з контролю над озброєнням, як: 1) раніше узгоджених та нових домовленостей, а також односторонніх заходів з зміцнення стратегічної безпеки, через збереження стратегічної стабільності, припинення розповсюдження ядерної зброї та потрапляння його в руки терористів, зміцнення ядерної безпеки; 2) заходи з усунення рисків несанкціонованого використання ядерної зброї та загрози ядерної війни. Ядерна стратегія США поступово адаптується до нових геополітичних реалій, але вказані заходи практично не реалізуються. На сьогоднішній день в активному резерві США знаходиться практично 8000 ядерних боєголовок, але до 2012 року практично 3000 з них планується перевести в пасивний резерв або списати.Таким чином гарантування національної безпеки досягається відповідно до американських поглядів, шляхом вироблення і реалізації стратегії національної безпеки, до якої належить принцип необхідності розширення демократії у світі для безпеки США. Прогнозуючи ситуацію слід виходити з того, що Вашингтон в цілому готовий до подальшого обмеження стратегічних ядерних озброєнь. Слід очікувати змін позицій нового американського керівництва в питанні подальшої перспективи розвитку існуючої системи контролю над озброєнням. В будь якому випадку вже в найближчий час США очікує нелегкий, але необхідний діалог з широкого спектру стратегічних проблем. Виникне необхідність в пошуку розумних рішень, що враховують інтереси всього світового співтовариства в цілому.Істотним чинником американо-російських відносин є американська політика щодо країн СНД. Доки існував СРСР, інші держави могли реалізовувати свої інтереси в Україні чи Прибалтиці лише через Москву. Після 1991 р. США істотно посилили свою присутність на пострадянському просторі. Таку політику значна частина російських еліт вважала і вважає антиросійською, оскільки там увесь пострадянський простір вважали сферою своїх життєво важливих інтересів [25]. В керівництві ж США запанувала думка щодо відродження неоімперської політики Росії, яка побудована на максимальній протидії США.З легкої руки Зб.Бжезінського в американо-російських відносинах і політиці США щодо країн СНД виділяють два періоди: 1991-1993 pp. та з 1994 р. по сьогодні.Протягом першого періоду США відводили Росії роль рушія демократичного розвитку інших пострадянських держав. Активною була підтримка Москви у питаннях поділу власності та виплаті радянського зовнішнього боргу. США бажали мати справу з Росією, яка мала колосальні запаси природних ресурсів та активи, ніж з декількома країнами, чия економічна та політична спроможність викликала сумніви. Однозначно Росія була підтримана у справі поділу військового майна, що значною мірою обумовлювалось коливаннями України у ядерному питанні.США виступили посередником і активно допомагали у виводі російських військ з країн Балтії, переконавши Таллінн і Ригу дати Росії час, щоб компенсувати їй втрату двох ключових для безпеки баз (Скрунде і Палдіскі). Таким чином і адміністрація Дж. Буша і У.Клінтона надали Росії “свободу рук” у близькому зарубіжжі, окрім країн Балтії.Однак вже тоді з'явились симптоми майбутнього погіршення відносин. Це було відображено у фінансових планах Пентагону на 1994-1999 pp., в якому поряд із підтримкою демократичних перетворень в Росії наголошувалось на співпраці з країнами СНД, як противагою останній.Тоді ж з’явились тертя щодо миротворчої діяльності. Росія у цьому плані вважала себе форпостом цивілізації та розраховувала на підтримку США, а останні розцінювали на як неоімперіалізМ.Наступний період характеризувався переходом США від “реальної” політики до абсолютного лідерства. Що стосується російсько-американських суперечностей щодо європейських країн СНД, то основну роль тут став грати український фактор. 90.Російсько-американські відносини в 2000 – 2012 рр.