Бісмарк OTTO едуард леопольд фон шенхаузен 7 страница

удару проти СРСР. Будучи одним із авторів доктрини Ейзенхауера (послання до Конгресу 1957 р.) Д. підтримував думку про особливе значення для США району Близького та Середнього Сходу, надання широкої допомоги пануючим там антикомуністичним режимам. Оцінюючи у той час позиції СРСР, він твердив, що «радянський комунізм є змовою, проти якої повинні боротися всі люди, яким дорога справедливість». Тому у своїй практичній діяльності він підтримував воєнні протидії щодо стримування комуністичної агресії в районі Індокитаю, Близького Сходу. У концентрованому вигляді зовнішньополітичне розуміння повоєнного світу Д. подав у творі «Війна або мир». До керівництва амер. закордонної політики він прийшов вже у зрілому віці. Залишився в історії як прибічник твердої антикомуністичної політики.

Твори: Dulles J.F. War or Peace. London, 1950.

Б. К.

ДАНТЕ АЛІГІЕРІ (1265-1321) – італ. поет, суспільно-політичний діяч. Брав участь у політ. житті Флоренції, кілька років був депутатом, займав посаду пріора (1300 p.). Спочатку належав до партії гвельфів (прагнули організувати республіку купців і ремісників), до т.зв. «білого крила», що його очолював рід Черкі. Виконував дипломатичні доручення при дворі Папи (1302), натомість його супротивники з протилежного, «чорного крила», що його очолив рід Донаті, заочно засудили його до вигнання, конфіскації майна і, у випадку появи у Флоренції, до спалення на вогнищі. Ображений Д. в подальшому об’єднався з вигнаними супротивниками – гібеллінами (прагнули організувати феодально-демократичну республіку, що мала б характер тиранії) з метою повернення до Флоренції, однак справа закінчилася поразкою. Пізніше він пов’язав свої надії з імператором Генріхом VII Люксембурзьким, раптова смерть якого у 1313 р. перекреслила й ці плани. До самої смерті Д. мандрував по Італії користуючись підтримкою освічених монархів і правителів італ. міст. Автор близько ста ліричних творів і віршів, однак визнання йому принесли книги «Нове життя» та «Комедія» (пізніше названа Петраркою «Божественна комедія»). Він, також, написав твори «Про народне красномовство» та «Монархія» (1310-1314). В останньому трактаті Д. виступив за незалежність світської й духовної влади, зазначаючи, що імператори й Папа повинні бути самостійними суб’єктами політ. влади, оскільки вони посіли ці посади завдяки волі Бога. Трактат був написаний якраз в період орієнтації Д. на Генріха VII і тому захищав право монарха на проведення повністю самостійної зовнішньої і внутрішньої політики. У цьому та інших творах Д. виступав за шанування людини як такої, адже однією з особливостей її душі є воля, за допомогою якої вона може вибирати між добром і злом. Оскільки тоді Італія

була полем боротьби між Папою і світськими володарями, Д. закликав італійців зробити вибір від якого залежатиме доля Італії.

Твори: Данте А. Монархия // Малые произведения. М., 1968.

Б. К.

ДАРЕНДОРФ РАЛЬФ (1929 р.н.) – нім. соціолог, політ. діяч. У 1958-1967 pp. проф. ун-тів Гамбурга, Тюбінгена, Констанци. У 1968-1974 pp. – чл. Федерального правління Вільної Нім. Партії. З 1974 р. – директор Лондонської школи економіки та політ. наук. У 1957 р. побачив світ його твір «Клас та класовий конфлікт в індустріальному суспільстві», у якій сус-во аналізувалося з позицій теорії конфліктів. У своїй концепції Д. відійшов від вчення К.Маркса про класовий антагонізм, що визначав сутність владних відносин у кожному сус-ві. Він характеризував класи як «соціальні угрупування, що конфліктують, і основою визначення яких є участь або позбавлення влади в будь-якій владній організації». Але, якщо марксизм розглядав класовий антагонізм як несучу конструкцію щодо сус-ва, то Д. вважав, що конфлікт був визначальним чинником будь-якого суспільного об’єднання, від невеликої групи і до сус-ва в цілому. В кожному об’єднанні його чл. є носіями певних позицій, кожна позиція відповідає певній соціальній ролі, однак різні ролі в конкретному об’єднанні мають неоднаковий авторитет. Внаслідок того, зазначав Д., у кожному об’єднанні завжди можна вирізнити дві основні групи – правлячих та підлеглих, між якими точиться постійна боротьба. Він відзначав, що правляча група завжди зацікавлена у збереженні, а підлегла – у перерозподілі влади або авторитету. Розвиток зазначеного протиріччя складає сутність будь-якого суспільного конфлікту. Д. виокремив основні фази конфлікту: легітимізовані ролеві відносини в суспільних об’єднаннях, дихотомний характер відносин стосовно авторитету між пануючими та підвладними, наявність протилежних «ква-зігруп», зростаюче усвідомлення протилежних інтересів, формування конфліктних груп, конфлікт і, нарешті, новий перерозподіл авторитету в суспільному об’єднанні. «Квазі-групи», на думку Д., – це групи що існують у сус-ві, але ще не усвідомлюють сутність власних інтересів. Їм притаманні «латентні» інтереси (від лат. latens – прихований або невиявлений). Останні перетворюються у «маніфестні» (ті, що відкрито виявляються) лише тоді, коли будуть висловлені через ідеологію. Лише «блиск» ідеології дає змогу прихильникам «ква-зігрупи» сприйняти інтереси власної групи та оцінити інтереси протилежної, це й перетворює їх у прихильників «конфліктних груп». Результатом конкуренції або зіткнення цих груп є перерозподіл авторитету, а відповідно, і влади в об’єднанні. Внаслідок того конфлікт виступає джерелом суспільних змін. Своєю чергою,

наголошує Д., перерозподіл авторитету представляє собою інституалізацію нового комплексу правлячих та підлеглих ролей, закладаючи тим самим підвалини для нових конфліктів. Таким чином, соціальна дійсність виступає як процес конфліктів з приводу авторитету в різних типах об’єднань, що безперервно повторюється. «Не наявність, а відсутність конфлікту, за твердженням Д., є чимось дивним і ненормальним».

Твори: Dahrendorf R. Class and Class Conflict in the Industrial Society. London, 1959; Out of Utopia. Essays in the theory of sosiety. London, 1970.

А.Р.

ДЕМОКРІТ (бл. 460-370 pp. до н.е.) – старогрец. мислитель. Пар. в Абдерах, подорожував по Єгипту, Ефіопії, Індії. Повернувшись з мандрівок, жив у великих злиднях, однак, публічно прочитавши свій твір «Велика Світобудова», отримав велику премію. На його честь було поставлено мідні статуї. Поховали Д. за держ. кошти. Д. Лаертський переказував, що Платон, мовляв, збирав усі твори Д. щоб їх спалити, адже усвідомлював, що це передові твори філософії. Д. був автором понад 70-ти праць, у яких висловив міркування щодо походження сус-ва, держави, рабства. Визначав людину як суспільну істоту («Мала світобудова»). Вважав, що сус-во й держава виникли в результаті діяльності людини. В державі втілені загальні благо та справедливість, її інтереси понад усе, тому всі помисли громадян мають бути спрямовані на покращення держ. управління та устрою. Д. одним із перших висловив важливу політ. ідею необхідності громадянської єдності, однодумства всіх громадян полісу – maxi c. Був прихильником демократії, заперечував монархію, ідеалом держави вважав синтез демократії з таким ладом, де обрані народом правителі були б людьми високого інтелекту та моралі. Управляти треба за принципами поміркованості, розважливості, гуманності і благочестя. В основу держави покладено принцип «узгодженого і гармонійного діяння», мета її існування – погодження різноманітних суспільних інтересів через закони, владу та мудрість правителів. Ними повинні бути розумніші, кращі. Правда, на думку Д., кращі,- це не спадкова знать і не найбагатші, а всі ті, що вирізняються мудрістю, високою моральністю. Вони, на відміну від народу, можуть і не підпорядковуватися законам, оскільки мудра людина завжди буде жити «справедливо і збереже добре самопочуття». Щастя людини, вважав Д., не в багатстві, золоті, воно полягає у певному духовному етапі – «коли душа перебуває в спокої і рівновазі, не стурбована... ніякими переживаннями».

Твори: Материалисты Древней Греции. Сборник текстов. Гераклит, Демокрит, и Эпикур. М., 1955, Лі т ера т ура: Диоген Лаэртский. О жизни, учениях и изречениях знаменитых философов. М., 1979.

Б. К.

ДЖЕНТІЛЕ ДЖОВАННІ (1875-1944) – італ. мислитель, держ. та суспільний діяч. Вищу освіту отримав у Пізі. У 1922 р. – обраний сенатором, у 1922-1924 pp. – міністр освіти. Провів шкільну реформу, названу його іменем. Був головним редактором італ. енциклопедії. У 1943 р. очолив Академію наук Італії. Страчений партизанами. Автор творів: «Реформа діалектики Гегеля» (1913), «Система логіки, як теорії пізнання» (1917-1923, в 2 т.), «Філософія мистецтва» (1931), «Вступ до філософії» (1933). Фашизм Д. визначав як антипозитивістську, антипросвітницьку реакцію XX ст., найвище досягнення суспільної думки. На його думку складовими ідеологічними частинами фашизму були: ідеалістична філософія, що мала антиматеріалістичний характер; відновлене релігійне відчуття; синдикалізм Сореля та війна. Був автором філософської концепції актуалізму, розглядаючи фашизм і актуалізм як синоніми. Д. наголошував, що обидва поняття мали такі спільні риси: антиматеріалістичну спрямованість; заперечення детермінізму; домінування ідеології, яка силою підтримувала свої декларовані цінності; віру та релігійність. Своє політ. мислення Д. кваліфікував не лише як фашизм, але і як «лібералізм». Але його лібералізм неможливо розглядати в системі координат Д. Локка, Б.Константа або А.Токвіля. Д. вважав, що історично лібералізм був виправданий лише як вимога обмеження абсолютистської держави і отримання певних свобод. Він не припускав можливості обмеження повноважень держави. Індивідуальні права могли реалізовуватись лише в межах держави, остання виробляла систему «етичних принципів», спрямованих на виховання громадян у дусі «відповідної свободи». Д. гостро критикував існуючі на той час парламентські «спотворення», він пропонував повернутися до монархії, як самостійного політ. ін-ту, а також запровадив Велике Віче. Останнє повинно було складати списки кандидатів, яких висували 6 на вибори. Віче також мало право пропонувати королю список кандидатів на посаду президента держави. Закон про Велике Віче, на думку Д., повинен був сприяти повній «фашизації» держави. Головним елементом нової політ. конструкції мала бути фігура вождя: «Існує одна людина, один герой, один володарюючий та доленосний дух, у якому втілена думка нації, що безперервно вібрує у могутньому ритмі юнацького життя». Д. сформулював основні вимоги щодо фашиста, як представника нового сус-ва: «ідеаліст», працелюбний, віруюча людина, відданий певному ідеалу. Нова людина повинна була постійно відчувати власну приналежність до національної трупи і разом з цією групою спрямовувати свою діяльність на великі досягнення. Д. з’ясував сутність корпоративної держави. Вона повинна була об’єднувати в собі риси держави та синдикатів, сприяти впровадженню самоврядування, але не «абстрактного» індивідуума, а «правдивого» виробника. Держава повинна бути національною, проводити релігійну політику, але не на зразок атеїстичних держав, а як держава, що «сама вірує».

Твори: Gentile G. Che costa è il fascismo. Firenca, 1925; Fascismo e cultura. Milano, 1928.

А. Р.

ДЖЕФФЕРСОН ТОМАС (1743 1826) – амер. політ. діяч, третій президент США. З 26 років брав активну участь в політ. житті, учасник війни за незалежність. У 1775 р. був обраний депутатом Континентального конгресу і за його дорученням підготував «Декларацію незалежності», ідею якої висунув Річард Лі. У 1779-1781 pp. був губернатором Вірджинії. Написав преамбулу до конституції цього штату, яка містила багато ідей Декларації. Критично сприйняв конституцію Вірджинії, висунувши до неї ряд зауважень. Зокрема, для врегулювання взаємовідносин між різними гілками влади пропонував ввести систему балансів та стримуючих чинників, яка б гарантувала політ. рівновагу. Розробив власний проект конституції штату, частина положень якого була використана під час складання федеральної конституції 1787 р. Складовим елементом запропонованої Д. концепції держ. устрою була демокр. виборча система, згідно з якою право голосу слід було надати всьому населенню чоловічої статі, незалежно від їх майнового становища. Позитивно сприйняв вироблену Конвентом конституцію США, але висунув вимогу доповнити її статтями про права людини. У 1790-1793 pp. займав посаду держ. секретаря при президенті Дж. Вашингтоні. На противагу федералістам та їх вождю О.Гамільтону, Д. організував партію «республіканців» (демократів), які були прихильниками децентралізації та місцевої самостійності. У 1796 р. був обраний віце-президентом, а у 1800 та 1804 pp. – президентом США. Третє висунення своєї кандидатури на президентство Д. відхилив. У своїх політ. поглядах та діяльності виходив з доктрини про «природні права» людини, однак запропонував змінити формулу Д.Локка «життя, свобода і власність» на «життя, свобода та прагнення до щастя». Намагався поширити права людини і на рабів, але це йому не вдалося. Був прихильником рівності людей, критикував несправедливий розподіл багатства у сус-ві, був «вічним ворогом будь-якої форми тиранії над розумом людини». Цікаво, що сам він, через велику душевну щедрість, постійну допомогу іншим, наприкінці свого життя мав певні фінансові труднощі. Д. вважав, що уряд сам по собі був лихом, але він був лихом неминучим. На його думку, народові належав верховний суверенітет і якщо уряд не сприяв щастю своїх громадян – він повинен бути повалений.

Твори: Jefferson T. Papers. Princeton, 1950-1965. Vol. 1-17; The Writings of Th. Jefferson. Washington. 1903-1904. Vol. 1-20.

А. Р.

ДЖІЛАС МІЛОВАН (1911-1995) – югос. політ. діяч, історик, політолог. Вивчав право у Бєлградському ун-ті, один із керівників Союзу комуністів Югославії, з 1953 р. віце-президент і Голова Союзної народної скупщини, в 1954 р. – репресований, в середині 80-х років реабілітований. Автор політ. концепції про правлячу бюрократію, яка сформувалася в СРСР, а відтак у т.зв. «країнах народної демократії». У творі «Новий клас» (1957) Д. зазначив, що коріння цього класу знаходиться в «партії особливого – більшовицького типу». Його могутність спирається на феномен нової власності, що полягає у монополії партбюрократії на розподіл національного прибутку, регламентування рівня зарплати, вибір напрямів господарського розвитку та розпорядження націоналізованим та іншим майном. Це і є «особлива колективна власність». Д. впровадив нове поняття – «партійну державу», суть якого в особливому виді політ. панування, коли влада фактично незаконно концентрується в руках парт. комітетів і таємної поліції. В такій державі вся влада в руках партії, яка, монополізувавши владу, догматизувала ідеологію і править за принципом деспотії. Його Максима – це перетворення диктатури олігархії в особисту, яка «є постійною величиною». Тип парт. бюрократа, на думку Д., – це мішанина фанатика з необмеженим правителем, тобто це і є «справжній комуніст». Комуніст в інтересах справи може відповідно трансформуватися в націоналіста або в інтернаціоналіста. Отже, цей твір містив критику марксизму, головним чином більшовизму з позицій його покращення, модернізації. Тому в пізнішій праці «Недосконале суспільство» (1969) Д. намагався теоретично осмислити марксизм з позицій рад. та югос. дійсності кіпця 60-х років. Це була, також, спроба розвитку марксистської теорії, коли ще панували ілюзії можливості її виправлення.

Твори: Джилас Милован. Лицо тоталитаризма. М., 1992.

Б. К.

ДІДРО ДЕНІ (1713-1784) – франц. філософ, письменник. Нар. в сім’ї спадкового ремісника, навчався у Паризькому коледжі права, однак, позбавлений батьківської допомоги, змушений був заробляти приватними уроками, переписуванням, складанням проповідей. За інспірованою скаргою був посаджений у Венсенську в’язницю. В ув’язненні він сформулював свою концепцію енциклопедичного видання і стисло виклав його (за браком паперу) на сторінках мільтонівського «Втраченого Раю». Тоді ж йому запропонували перекласти відомий англ. технічний довідник Чемберса, який не задовольнив його. Усе це разом підштовхнуло Д. після виходу з в’язниці одержати дозвіл на видання великого довідника. Навколо нього згуртувалося коло однодумців – Ж. Руссо, Д’Аламбер, з ними співпрацювали А. Вольтер, Ш. Монтеск’є. Д. разом з Д’Аламбером очолив видання, яке отримало назву «Енциклопедія наук, мистецтв і ремесла». Перший том

вийшов у 1751 р. Д. разом Д’Аламбером написав «Вступні розмови» до першого тому. Пізніше, у зв’язку з розходженнями з Д’Аламбером, Д. залишився єдиним редактором Енциклопедії аж до виходу її останнього тому у 1772 р. Суспільно-політичні погляди Д. відображені в статтях до енциклопедії, а також у працях «Філософські думки», «Листи про сліпих», «Спростування книги Гельвеція», «Племінник Рамо», «Історичний нарис про представницькі установи», «Досліди про царювання Клавдія і Нерона». Д. розвинув далі ідеї природного права та суспільного договору, в результаті яких і виникла держава. Сам договір Д. розглядав як угоду між громадянами та політ. владою, яка постійно поновлювалась. Д. досить детально проаналізував як права і обов’язки держ. влади, так і права громадян. Мета держави – забезпечення громадянам їх прав, оскільки сама держава спирається на волю народу, згоду громадянства добровільно віддати їй частину своїх прав. А там, де правителі заради власних інтересів порушують угоду, а тим самим, і природні права громадянства, договір втрачає свою силу і народ має право укласти новий. Правителі, які порушили угоду, стають деспотами. Д., який жив у феодальній Франції, виступив за зміну феодалізму більш прогресивним ладом, ліквідацію кріпацтва, наділення селян землею, знищення станових привілеїв. Все це мало відбуватися еволюційним шляхом, за допомогою поширення освіти, морального вдосконалення, виховання, проведення розумних реформ. Тому Д. обстоював впровадження свободи слова, друку, торгівлі, підприємництва., виступав за представницькі правління, коли громадяни-власники обирають своїх представників – депутатів у владні органи держави, на чолі якої мав би стояти освічений правитель, що забезпечував би спокійне і тривале правління, реалізував владу спільно з представниками громадянства. За суттю його погляди республікансько-демократичні, однак за формою Д. залишався прибічником, певною мірою обмеженої, просвіченої монархії. Ця певна подвійність Д. була результатом його віри у позитивні сторони людської природи володарів, у яких він шукав розуміння добра, потреби щастя для всіх, гуманності. Звідси його відносини з коронованими володарями, (зокрема Катериною II. Після довгого листування з імператрицею, яка купила його бібліотеку (кошти були необхідні Д. для завершення видання енциклопедії та на посаг дочки). У 1773 р. Д. вирушив до Росії. Катерина II, вислухавши думки філософа, доручила йому скласти проект з народної просвіти. Д., запропонував організувати нижчі і середні загальні обов’язкові і безплатні школи, а також план університетської освіти. Останній містив у собі заходи з опрацювання рос. літературної мови, припинення

запрошування закордонних вчених в Росію, вільне й правдиве викладання рос. історії, вільне навчання на теологічних ф-тах. Д. запропонував поширення освіти серед жінок, введення курсу медицини і підготовку до материнства серед жінок-слухачів Смольного монастиря. Однак, проекти Д., залишилися лише на папері. Усе свідоме життя Д. прагнув змінити сус-во, але змінити його освітою, витончено, дотепно, не втрачаючи поваги до особистості, словом, галантно, чисто по-французьки.

Твори: Дидро Д. Собрание сочинений. М.-Л., 1935-1947. В 10 т.

Б. К.

ДМОВСЬКИЙ РОМАН (1864-1939) – польськ. політ. діяч, ідеолог націонал-демократії. Закінчив Варшавський ун-т, один з керівників Націоналістичної Ліги, співвидавець її теоретичного органу «Пшегльонд Всепольський», депутат ІІ-ї та ІІІ-ї Держ. Дум, голова думського Польськ. кола, учасник Паризької мирної конференції, чл. кабінету міністрів Вітоса (1919-1923), у 1926 р. – заснував організацію «Табір Великої Польщі». Д. був автором низки творів з політ. історії Польщі, її геополітичного становища, ролі Польщі в міжнародних справах міжвоєнного періоду. У книзі «Думки сучасного поляка» (1903) виклав своє розуміння досягнення національної незалежності Польщі шляхом одержання автономії в рамках рос. імперії. Вважав, що така автономія під царською рукою дасть можливість об’єднати всі польськ. землі й служитиме гарантом цілісності Польщі у боротьбі з її історичним ворогом – Німеччиною. Пізніше, під час Паризької мирної конференції обстоював план утворення унітарної польськ. держави, до якої б увійшли й українсько-білоруські землі. У творі «Польська політика і відбудова держави» (1925) Д., враховуючи зміну політ. ситуації у Східній Європі після першої світової війни та відновлення польськ. державності, визначив нові орієнтири для закордонної політики Польщі. Вважаючи надалі історичним супротивником Німеччину, Д. наголошував на зміцненні міжнародних відносин з Рад. Союзом, в цьому він вбачав майбутнє Великої Польщі. Притому його – представника авторитарних, аристократичних кіл Польщі не дуже турбував факт наявності в Росії більшовицької системи. Д. лише розігрував антибільшовицьку карту на переговорах з західними державами для одержання прав на Східну Галичину. Майже все своє життя був затятим противником українства, наголошував на «історичних» правах Польщі на галицькі землі, наполягав на тому, що, мовляв, без них «немає справді незалежної Польщі». Історія, як видно, виправила його...

Твори: Dmowski Roman. Polityka Polska i odbudowanie państwa. Hanower, 1947. T. 1-2.

Б. К.

ДНІСТРЯНСЬКИЙ СТАНІСЛАВ (1870-1935) – укр. правник, політолог. Після закінчення Віденського ун-ту був проф. Львів. ун-ту, депутатом австр. парламенту (1907-1918), один з засновників Укр. Вільного Ун-ту, двічі його ректор, академік ВУАН (1928), чл. НТШ, редактор низки правових ж-лів, голова комісії з реформи цивільного права, автор проекту конституції ЗУНР. У ряді творів, зокрема «Загальна наука права й політики», «Нова держава» (1923), «Погляд на теорії права та держави» (1925) тощо, сформулював національно-державницьку концепцію, в основу якої поклав опрацьовану ним теорію суспільного зв’язку та своє розуміння національної ідеї. Виходячи з того, що за походженням держава і нація мають спільний чинник – єдину територію, Д. зазначав, що територіальний чинник нації має природноетнічне, а держави – політ. походження. Спираючись на здобутки європейського географічного детермінізму, Д. підкреслив значення природних умов для національного самовизначення. Незважаючи на приналежність до соціологічної школи права, Д. в міру можливостей намагався піднести значення соціального характеру норм та природних засад права. Як прибічник самовизначення укр. нації на своїй національній території, вказував на необхідність надання певних автономних прав анклавам національних меншин. Все це, на його думку, робило б легітимним самовизначення укр. нації в її етнічних кордонах.

Твори: Дністрянський С. Погляд на теорію права та держави. Львів, 1925.

Б. К.

ДОНЦОВ ДМИТРО (1883-1973) – укр. мислитель, публіцист, громадсько-політ. діяч. Закінчив юридичний ф-т Петерб. ун-ту, навчався у Віденському ун-ті, захистив докторську дисертацію у Львів. ун-ті, чл. Укр. соціал-демократичної робітничої партії, потім голова Союзу визволення України, чл. партії хліборобів-демократів, редактор Літературного Наукового Вісника (1922-1932), редактор і видавець Вісника (1932-1939), пізніше редактор ж-лу «Батава». Після війни викладав в ун-тах Канади. Автор численних творів: «Історія розвитку української державної ідеї» (1917), «Українська державна думка і Європа», (1919), «Підстави нашої політики» (1921), «Націоналізм» (1926), «Де шукати наших традицій» (1938), «Дух нашої давнини» (1944). Д. почав з заперечення традиційного укр. націоналізму XIX ст., назвавши його за федералістичні, автономістичні мрії, несміливість політ. вимог та компроміс провансальством та хуторянством. Він закликав до переорієнтації українства на Захід, оскільки бачив політ. не сумісність укр. і рос. історичних традицій, національних звичок, способу життя. Спираючись на постулати географічного детермінізму, стверджував, що росіянам природно притаманні абсолютизм, правовий нігілізм, що значною мірою відрізнялося від укр. національних традицій. Д. намагався ідеологічно обґрунтувати укр. самостійницьку політику: зовнішню (повна сепарація від Росії) і внутрішню (виховання на

засадах західної культури). Д. сформулював основні принципи нового укр. націоналізму. Перший принцип – вольовий, другий – постійне прагнення до боротьби за незалежність, третій – романтизм, фанатизм у національній боротьбі, четвертий – синтез національного та інтернаціонального, п’ятий – необхідність виховання нової політ. еліти, останній – орієнтація на примус в процесі боротьби за незалежність. Д. опублікував низку статей з проблем укр. політики 20-30-х років, опрацьовував тактику політ. парт. боротьби. Критично оцінюючи невдачі національної революції та національно-визвольного руху, він звернув особливу увагу на проблему формування національної політ. еліти. Спираючись на ідеї Макіавеллі, Шопенгауер; Ніцше, Парето, Моски, він обстоював тезу про придатність більшості засобів у безкомпромісній боротьбі за виживання нації, чим завоював прихильність тогочасної молоді. Захист Д. політ. аморальності зустрів критику з боку поміркованих націоналістичних політиків, осуд християнських теоретиків. Полемічний, запальний характер його творів викликав негативні відгуки у періодиці укр. еміграції, що вплинуло в цілому на оцінку творчої спадщини Д.

Твори: Донцов Дмитро. Підстави нашої політики. Відень, 1921; Націоналізм. Лондон, Торонто, 1966; Дух нашої давнини. Дрогобич, 1991.

Б. К.

ДРАГОМАНОВ МИХАЙЛО (1841-1895) – укр. мислитель, громадсько-політичний діяч. Закінчив Київ. ун-т., в ньому ж викладав (1861-1875). Активний діяч київ. «Громади», з 1875 р. – в еміграції у Швейцарії, видавав зб. «Громада», та ж-л під тією ж назвою, з 1889 р. викладав у Софійському ун-ті. Автор численних творів з політ. теорії та історії, зокрема, «Шевченко, українофіли і соціалізм», «Пропащий час», «Историческая Польща и великорусская демократия», «Либерализм и земство в России», «Чудацькі думки про українську національну справу», «Листи на Наддніпрянську Україну» та ін. Тематика його політ. творів охоплювала проблеми походження держави і права. Причинами суспільного поступу, вважав він, були розвиток людського розуму, сім’ї, матеріального виробництва та концентрація землі, класова боротьба. У євроазіатських народів спільним початком політ. життя була громада (община). Аналізуючи державу, Д. вважав, що її суть полягає головним чином у правах, якими наділені в ній громадяни, у правовому статусі нації та самої особи. Тому для Д. централізм в державі був майже тотожний з деспотизмом чи диктатурою якогось одного класу, пролетаріату, наприклад. Д. приділив значну увагу держ. формам, маючи на меті федеральний устрій для України, однак кінцевим ідеалом розглядав певний стан «безначальства» – добровільної асоціації гармонійно розвинутих осіб з обмеженими до мінімуму функціями примусу. Федералізм мав бути лише

шляхом до такого вільного стану самоуправління громад. Дотримуючись позитивістських поглядів, Д. значну увагу приділяв проблемам прав і свобод громадян, обстоював примат політ. свобод над класовими цінностями, першість універсальних цінностей над усіма іншими, в т.ч. і над національними. Д. був не лише теоретиком, але й опрацював власну практичну програму політ. боротьби для українства. Суть її полягала в тому, щоб вести боротьбу за політ. реформи, демократизацію й федералізацію в рамках Росії та Австро-Угорщини, виходячи з того що центром цієї національної боротьби мала б бути Галичина. Головні перешкоди для розв’язання національного питання у Східній Європі Д. вбачав як у польськ. ягелонських традиціях, в нім. «дранг нах Остен» та рос. традиційній експансії і деспотизмі. Враховуючи багатонаціональний склад населення в Україні, він передбачав визнання національно-культурної автономії національних меншин. Д. запропонував власний проект Конституції (1884), яка передбачала на перехідний період парламентську республіку з Земським Собором як законодавчим органом. Розуміння соціалізму, на його думку було передусім етичне, де головним була б соціальна справедливість, а «громадівський соціалізм... мусить мати українську одежу». Заслугою Д. було також і те, що він, одним з перших Європі, відкрив укр. проблему і зробив це у вишуканих естетичних формах.

Твори: Драгоманов М. Вибране. К., 1991.

Б. К.

ДЮВЕРЖЕ МОРІС (1917 р.н.) – франц. соціолог, політолог. Закінчив ун-т в Бордо, проф. політ. соціології (з 1955 р.) та керівник Центру порівняльного аналізу політ. систем Сорбонни. Чл. Академії наук і мистецтв (США), депутат Європейського парламенту. У творі «Політичні партії» (1951) запропонував таку класифікацію політ. партій: одні будуються на підставі загальної структури, інші – на основі поділу «партії керівних кадрів» і «партії мас». Партії «керівних кадрів» слабо ідеологізовані, нечисельні, погано організовані. Це партії впливових людей, прив’язаних до своєї місцевості, гнучкі конфедерації місцевих осередків. Обранці таких партій мають велику свободу при голосуванні. Такі партії орієнтовані насамперед на вибори. «Партії мас», навпаки, багаточисленні. Це партії борців, структуровані та ієрархізовані, вони ґрунтуються на «культурі участі», що вимагають від усіх своїх чл. лояльності, відданості. Вони мають три основних варіанти: соціал-демократичний, комуністичний або ленінський, і фашистський. Усі вони мають численний парт. апарат, чіткі програми, статути, фіксоване членство, централізацію, виконавчу дисципліну, досить незначну зацікавленість у парламентській діяльності. Д. вважав,