Бісмарк OTTO едуард леопольд фон шенхаузен 4 страница

вузькому розумінні. У широкому – це політ. відносини, пов’язані з керівництвом окремими сферами суспільного життя, у вузькому – керівництво або вплив на керівництво політ. організацією, передовсім державою. В. вважав, що політика – це насамперед участь у здійсненні влади, або хоча би прагнення впливати на її розподіл усередині держави або між державами. Головним об’єктом політ. аналізу В. стала мотивація заняття політикою, тобто участь в реалізації владних відносин. Поряд з основною політологічною категорією влади В. поставив категорію «панування», що означає взаємне очікування того, хто наказує, що йому будуть підкорятися, і того, хто підкоряється, що наказ буде такий, якого він очікує. В. детально розглянув легітимне панування, розрізнивши три чистих типи такого панування – раціональне, традиційне та харизматичне. Раціональне панування притаманне європейським державам і США, воно передбачає підпорядкованість не так особистостям, як законам, вимагає професіоналізму владних структур. В. розвинув цілу концепцію бюрократії, яка спиралась на панування за допомогою знань. Традиційне панування спиралося на віру не лише в законність, але й святість існуючих порядків системи влади. Цей тип він назвав також патріархальним пануванням, коли управління набуває певних сакральних рис, немає розподілу влади, професійного управління. Відносини «панів»-«підлеглих» будуються на основі особистої відданості. Харизматичний тип панування, на думку В., спирався на віру підданих у надзвичайний дар політ. лідера. Цей дар повинен був постійно живити віру – отримувати перемоги, творити видатні вчинки. В такому разі владне управління здійснювалося на основі особистої відданості, самі рішення приймалися на основі власного прикладу. Як правило, це авторитарний тип політ. влади. Подібно до традиційного, харизматичне панування діє поза законами, на створення нового порядку руйнуючи старі норми та традиції. В. зазначав, що в політиці рідко зустрічається той чи інший чистий тип панування, частіше вони існують в комплексі. У зв’язку з тим В. вказував, що раціональне панування поширене в індустріальному сус-ві. в якому дії людини здебільшого раціональні, вона чітко усвідомлює свою мету й свідомо вибирає необхідні для її осягнення засоби. У політ. соціології В. був націонал-лібералом, тримав від демократії певну дистанцію, хоча вважав він, без мінімуму прав людини ми жити не можемо. В., належав до тих нім. політиків, які бажали зберегти політ. спадщину Бісмарка і прагнули добитися доступу Німеччини до світової політики. Тому він ставив на перше місце велич нації і міць держави, дуже високо цінив поняття нації. Враховуючи невдачі імперської політики, В. приготував проект реформ політ. ін-тів Німеччини,

метою яких була «парламентаризація» нім. політ. устрою. Досить цікавими були міркування В. щодо особи харизматичного лідера, важливішими необхідними рисами його мали бути: рішучість, сміливість, ініціативність, здатність внести віру й досягнути підпорядкування. Не менш цікавими були його роздуми щодо особистості політика взагалі, який вирізняється від усіх інших людей значним інстинктом влади. Творча спадщина В. дуже велика й багата, вона є предметом вивчення різних суспільних наук ось уже більше як півстоліття. Водночас вона, як будь-яка велика спадщина, має певну двозначність, що дозволяє кожному поколінню знаходити в ній щось для себе, що робить В. нашим сучасником.

Твори: Вебер М. Избранные произведения. М., 1990.

Б. К.

ВЕБЛЕН ТОРСТЕЙН БУНД (1857-1929) – амер. соціолог, економіст. Викладав в ун-тах Чикаго, Міссурі та Нью-Йорку. В. написав низку творів, зокрема «Теорія байдикуючого класу» (1899), «Теорія ділової незалежності» (1904), «Інженери і системи цін» (1921). Розглядав історію цивілізації, як зміну певних систем суспільних ін-тів, які він розумів як загальновизнані взірці поведінки і звички мислення. У першій стадії, що охоплювала доісторичні часи, соціальні ін-ти були в зародковому стані, регуляція в сус-ві проходила на рівні материнства та байдикуючої цікавості. Друга стадія – це часи «грабіжницького суспільства», до яких відносяться епохи варварства та сус-ва грошей. Епоху сус-ва грошей він поділяв на ремісничий та машинний ступені. Останній був капіталізмом, який В. назвав «культурою грошей». Грошові прибутки В. вважав за мотиви людської діяльності, притаманні власне капіталістичній культурі та сформованим в ній ін-там. Його критика охоплювала головним чином т.зв. байдикуючий клас – банкірів, спекулянтів, (однак В. не критикував капіталістичних виробничих відносин). Сус-ву грошей було притаманне, на думку В., також, позірне споживання. На цьому ступені суспільного розвитку головними рушійними силами виступають розвиток економіки, промислове виробництво, які випереджують розвиток соціальних ін-тів, звичок та норм суспільного життя. Головною суперечністю тут виступала суперечність між «світом інтересів» та «світом промисловості». Вирішити її може нова суспільна верства – спеціалісти та керівники виробництва – тобто технократи. В. виступив як засновник технократичної концепції політ. теорії. Окрім того, він став одним із засновників концепції споживання, розглядаючи його, як акт «позірного споживання», тобто як своєрідний символ, що демонструє належність до певного суспільного класу, показник соціального статусу споживача.

Твори: Веблен Т. Теория праздного класса. М., 1984.

Б. К.

ВИННИЧЕНКО ВОЛОДИМИР (1880-1951) – укр. політ. діяч, письменник. Навчався на юридичному ф-ті Київ., ун-ту, один з організаторів РУП, чл. УСДРП та її ЦК, чл. парт. органу «Боротьба», чл. та заступник голови Центральної Ради, перший голова Генерального Секретаріату – уряду України, Голова Директорії. У 1919 р., в еміграції, організував у Відні Закордонну групу укр. комуністів й намагався співпрацювати з більшовиками (невдало). Проживав в Австрії, Франції, під час війни в’язень фашистського концтабору. В. написав 14 романів, понад 14 п’єс, більше ста оповідань, велику кількість публіцистичних статей, його пензлю належить близько ста картин. Вів щоденник, що охоплює період від 1914 до 1951 року. Значний політ. інтерес являють його твори «Відродження нації» (1920) та «Заповіт борцям за визволення» (1949). У багатотомнику «Відродження нації» він намагався дати відповідь на запитання – у чому були причини поразки укр. національної революції 1917-1920 pp., висунув власну концепцію листопадового повстання 1918 p., яку він розглядав як національну селянсько-робітничу революцію. Її особливістю було те, що В. пропонував «прийняття системи радянської влади на Україні» (це означало б спробу поєднання соціально-економічних чинників з національно-політичними), що могло призвести до приєднання до національної революції пролетаріату міста і села. Можливо, вважав він, такий крок позбавив би більшовиків можливості «виступати проти нас і прагнути до захоплення влади». Це поставило б укр. державницьку ідею в рівні умови боротьби з «руською ідеєю на Україні». У «Заповіті» В. крізь призму автобіографічної схвильованої розповіді (де вказував, що прийшов до владних вершин «не від царських «канцелярій», не від тихих посад... а від плугів, майстерень, підпілля, тюрм») щиро й самокритично ще раз повернувся до років національної революції, але, головне, виклав свої думки з приводу засобів і методів боротьби за незалежність України в майбутньому, намагався відкрити нові перспективи політ. діяльності для укр. еміграції. В. вважав, що потрібно відмовитись від претензій на «урядування», припинити чвари та суперечки в емігрантських колах, зосередити увагу на боротьбі за визволення України від сталінської диктатури. Він цілком слушно вважав, що незалежність" України потрібно творити в Україні, а не поза її межами. Що ж до організації політ. влади у майбутній державі, то В. був категоричним: «цілковите радикальне знищення всякого національного і політ. поневолення, самостійність України і Демократія». Далі, він пропонував – знищити визиск праці, «не власність заборонити, а найману працю... Власник... повинен... обробляти землю чи працювати на своїй фабриці... своїми руками». А будь-яка

стороння робоча сила «автоматично стає співвласником...» Поряд з приватною власністю повинна бути й колективна власність, яку В. пропонував назвати колектократією. Одночасно, В. зауважував, що головною політ. істиною, яку він пізнав протягом свого життя було те, що «наша правда, наша сила – на орієнтацію в нашому народі...» Окрім того, В. сформулював етичну концепцію «чесності з собою» та нового романтизованого соціально-філософського світогляду – конкордизму.

Твори: Винниченко В. Відродження нації. К., 1990. Т. 1-3; Заповіт борцям за визволення. К., 1991.

Б. К.

ВІКО ДЖАМБАТТІСТА (1668-1744) – італ. мислитель. Нар. в родині бідного торговця книгами, навчався у ченців-єзуїтів, працював домашнім вчителем. У 1697 р. отримав посаду проф. риторики Неаполітанського ун-ту. У 1725 р. опублікував книгу – «Основи нової науки про спільну природу націй». Заслугою В. було те, що він розглядав історію як продукт діяльності самих людей, хоч і визнавав, що Бог створив світ. Своє власне завдання він вбачав у розкритті того якою була раніше, якою повинна бути сьогодні і якою бути у майбутньому історія націй, оскільки вважав логічний хід історії нації уже закінченим. В основу розвитку світової історії В. поклав аграрне виробництво, визнав соціальну боротьбу в стародавньому світі, і виклав концепцію про державу як засіб захисту пануючої форми власності. В. вважав, що розвиток сус-ва проходить за об’єктивними закономірностями, які не залежать від волі монархів чи героїв. Розвиток сус-ва, на думку В., йде безперервно, за трьома циклами. Перший – це Століття Богів, коли сус-вом керували жерці, не було держави і права. З виникненням держави починається Століття Героїв, до влади приходять монархи, аристократія. Третє – це Століття Людей. В. писав, що саме так єгиптяни «зводили весь час світу» і люди усі ці три століття говорили на трьох мовах – на Ієрогліфічній мові, тобто на священній, на Символічній мові, тобто за допомогою подібностей, і на Письмовій мові, тобто народній мові людей, «за допомогою знаків, встановлених угодою для комунікації щоденних життєвих потреб». У Столітті Людей виникають республікансько-демократичні або представницькі монархії, де панують права і свободи громадян. В. виводив численні Аксіоми. Перша з них полягала в тому, що «Мир народів почався з Релігією», друга, – що всі варварські історії мають міфологічні початки, третя, – що образ правління повинен відповідати природі людей, якими управляють. Вслід за Тацітом він повторив Природний Царський Закон, що легітимізував Монархію. Монархії виникають як засіб заспокоєння громадянських пристрастей, вони є альтернативою Анархії. В. зазначав, що люди

попервах прагнули вийти з підпорядкування і прагнули до рівності – такими були плебеї в аристократичних республіках, які врешті перетворилися на народні республіки. Потім плебеї прагнули перевершити рівних – так виникли республіки Могутніх. Нарешті плебеї захотіли поставити себе вище законів – звідси Анархії, немає гірших тираній, ніж вони, «у них стільки тиранів, скільки в державі нахаб та розпусників». Природне право народів, вважав В. зародилося «разом з правами Націй, одними й тими ж у загальному людському здоровому глузді». Боже Провидіння було Законодавцем природного права народів, воно ж встановило «різниці природного права євреїв, природного права народів і природного права філософів». Оскільки, вважав В., різниці між тими трьома видами права не зауважено, то неправильними є три системи – Гроція, Зельдена і Пуфендорфа. Кожне із Століть В. розглядав як розвиток сус-ва по спіралі. Триступеневий шлях В. порівнював з віковими періодами розвитку людини – дитинством, юністю, зрілістю. Останній цикл завершується розкладом сус-ва і поверненням до початку. Отже, В. вивів ідею циклічності історії, як загального закону розвитку всіх народів, історія яких має всезагальний характер. Важливим було також те, що аналізуючи розвиток сус-ва В. широко використав історико-порівняльний метод, він спирався на історичні факти римської історії окремі думки Н.Макіавеллі, Т.Кампанелли, зокрема на те, що політ. зміни пов’язані з відповідними змінами релігійних ідей та їх впливом на сус-во Випередивши свій час, В. досить істотно вплинув на багатьох європейських мислителів XIX та XX ст.

Твори: Вико Джамбаттиста.Основания новой науки об общей природе наций. Москва-Киев, 1994.

Б. К., М. П.

ВІЛЬСОН ТОМАС ВУДРО (1856-1924) – амер. держ. діяч, президент США. У 1879 р. отримав вчений ступінь при ун-ті у Принстопі, пізніше вивчав юриспруденцію у Вірджінському ун-ті. У 1885 р. почав викладати історію та політ. економію у Брін-Марському коледжі, тоді ж вийшов його трактат «Влада конгресу». У своїх політ. поглядах В. знаходився під впливом ідей Ч.Дарвіна, вважаючи, що сус-во подібно до інших організмів може змінюватися лише завдячуючи еволюції. У творі: «Держава. Елементи історичної та практичної політики» (1889) проаналізував держ. лад багатьох європейських країн та США. Розглядав США і Англію як зразок демократії. У 1902 р. був обраний ректором Принстонського ун-ту. В. у творі «Історія американського народу» (1902) головну увагу приділив вивченню політ. життя США з часів колоніального періоду до кінця XIX ст. Обґрунтував ідею, що майбутня могутність США повинна бути пов’язана з експансією амер. капіталу, зокрема, до Східної Азії. У творі «Конституційний

уряд США» (1908) обґрунтував ідею про те, що першість у політ. житті повинна належати не конгресу, а президентові. У 1910 р. В. був обраний губернатором Нью-Джерсі від Демокр. партії. У 1912 р. переміг на виборах президента США. У його обранні на цю посаду велику роль відіграв полковник Хауз, який зумів призупинити на певний час інтриги між лідерами демократів. З того часу Хауз, який не займав жодної офіційної посади, мав значний вплив на В., вважався закулісним керівником його політики з цілого ряду питань. Амер. преса називала його «мовчазним товаришем» В. У 1913 р. В. провів реформу Сенату, чл. якого почали обирати безпосередньо народним голосуванням. Виступав за втручання держави у справи економіки, за незначне обмеження свободи дій приватного капіталу, що було обґрунтовано у його програмі «Нова свобода». Зовнішньополітична діяльність В. була орієнтована на активну експансію в Латинську Америку та на Далекий Схід. У програмі «Нова американська політика» були висунуті звинувачення на адресу європейських країн щодо експлуатації країн зазначених регіонів. Вважав, що США повинні бути світовим лідером, але для цього необхідні відповідні умови. Коли у 1914 р. розпочалася І світова війна, В, наполягав на тому, що США не повинні одразу втручатися у війну, а провадити політику нейтралітету. Це створило йому імідж «він утримав нас від війни» і сприяло повторному його обранню. У квітні 1917 р. виступив на засіданні Конгресу з посланням, у якому оголосив про вступ США у війну з Німеччиною. Він намагався зобразити війну «останньою війною людства, війною за встановлення демократії». У січні 1918 р. В. запропонував знамениті «Чотирнадцять пунктів», які повинні були пояснити, з одного боку, завдання союзників у боротьбі з нім. блоком, а з іншого боку, містили у собі програму мирного врегулювання, яка передбачала, зокрема, створення Ліги націй. Фактично це була заявка США на світове лідерство. На Паризькій мирній конференції під контролем В. було розроблено й прийнято Статут Ліги націй, до якого було внесено ін-т мандатів, що надавався «передовим націям» для «керівництва» колишніми колоніями Німеччини. Однак сенат не ратифікував Версальський мирний договір, що В. сприйняв трагічно. З осені 1919 р. і до самої смерті він усунувся від держ. справ.

Твори: Wilson W. Interprise Washingon. 1904; An Enquire Into Nature of Peace 1917.

А.Р.

BITTE СЕРГІЙ ЮЛІЙОВИЧ (1849-1915) – рос. політ. діяч. Життя і діяльність В. певним чином пов’язана з Україною. Він навчався в Новоросійському ун-ті, починав свою службову кар’єру в Одесі та Києві. Спочатку проявив себе як теоретик і практик у справах залізниці. У 1890 р. призначається директором

департаменту і стає дійсним статським радником. В 1892 р. – міністр шляхів сполучення. В тому ж році стає міністром фінансів. У 1893 р. – таємний радник, почесний чл. імператорської Академії наук, пізніше голова уряду. На держ. службі В. розвинув активну теоретичну й практичну діяльність, виявивши неабиякі адміністративні здібності та організаторський талант. До держ. апарату добирав людей не за походженням, а за професійною підготовкою, знаннями та діловитістю. Вів рішучу боротьбу з бюрократією. «Через намагання до досконалості не затримуйте росту життя, – говорив В. своїм співробітникам, – помилились – зізнайтесь і виправляйтесь. Росія страждає від надмірної самокритики і намагання відшукати безпомилкові рішення, які задовольнили б навіть нерозумних людей...» В. брав активну участь у розробці економічної політики Росії, головними завданнями якої вбачав створення самостійної національної індустрії з сильною регулюючою роллю держави, що дало би можливість зміцнити міжнародні економічні та політ. позиції. Ця програма не знаходила підтримки та практичної реалізації. В теоретичному плані постійно вдосконалювалась. Спочатку В. ґрунтував її на ідеї самобутності, винятковості Росії, розвиток якої мав йти своїм, відмінним від Заходу, шляхом. В 1897 р. він дійшов висновку, що існують спільні для всього світу закономірності, які необхідно враховувати. «В Росії тепер відбувається те ж, що сталося свого часу на Заході: вона переходить до капіталістичного ладу... Росія повинна перейти до нього. Це світовий незаперечний закон». Попри всі перешкоди В. певною мірою вдалося реалізувати свої плани. В 90-ті роки подвоїлось промислове виробництво, було відкрито три політехнічних ін-ти, десятки комерційних училищ, що давало можливість готувати кадри для промисловості і торгівлі. За ініціативою В. було прийнято ряд законів, які регулювали взаємовідносини між підприємцями та робітниками. Він вніс ряд пропозицій щодо зміни відносин в аграрній сфері, умовив царя «завершити звільнення селян», позбавити їх опіки місцевих властей і громади. Дуже суперечливими, еклектичними, консервативними були власне політ. погляди В. В основі його поглядів на форми держави лежала ідея монархізму. Аналізуючи причини масових соціальних рухів, основним В. вважав природний потяг людини до справедливості, несприйняття нерівності... З розвитком освіти народних мас «почуття справедливості... буде зростати у своїх проявах». На основі цього зробив висновок, що перед Європою взагалі і перед Росією зокрема стояв вибір – самодержавство або соціалізм, бо тільки ці дві форми можуть задовольнити маси. На думку В., краща форма – «самодержавство, яке усвідомлює своє буття в охороні інтересів мас, яке усвідомлює, що воно тримається

на інтересах спільного або соціалізму, який існує сьогодні лише в теорії». Ідеалом В. була сильна верховна влада, побудована за принципами освіченого абсолютизму, яка могла б діяти на благо всіх класів, станів, суспільних груп. Визнаючи, що суспільна й особиста «самодіяльність» визначає рівень розвитку сус-ва, могутність сучасної держави, вважав, що ці якості найкраще розкриваються при самодержавстві. Виступав проти народного представництва, проти введення Конституції, яку вважав «великою брехнею нашого часу». Характеризуючи революційні події 1905 p., В. вірно зазначав їх причини. «Росія переросла форму існуючого ладу. Вона домагається ладу правового на основі громадянської свободи». Пропонував цареві оголосити про початок політ. реформ, але не для того, щоб їх реалізувати, а щоб мати можливість зібрати військові сили і жорстоко придушити «смуту». Брав активну участь у цьому придушенні, писав директиви про необхідність «з кровожерливими бунтівниками розправлятися найнещаднішим чином». Захищаючи самодержавство, В. розумів, що зберегти його в незмінному вигляді неможливо. «Врешті-решт, – писав він у спогадах, – я переконаний, що Росія зробиться конституційною державою de facto, і в ній, як і в інших цивілізованих державах, остаточно втіляться основи громадянської свободи... Питання лише в тому, відбудеться це спокійно і розумно чи витече із потоків крові...» Пояснюючи суперечливість своїх політ. поглядів, В. зазначав: «Серцем я за самодержавство, розумом за конституцію. Самодержавству я всім зобов’язаний і люблю його, а розумом усвідомлюю, що нам потрібна конституція».

Твори: Витте С.Ю. Воспоминания. В 3-х томах. М., 1960.

М.П.

ВОЗНЯК МИХАЙЛО (1881-1954) – укр. літературознавець. Закінчив Львів, ун-т, вчителював. У 1911 р. обраний чл. НТШ. За порадою М.Грушевського В. обирають, у 1926 р., чл. ВУАН, однак у 1933 р. його, як ворога трудящих мас України виключають з її чл., відтак відновлюють членство у 1939 р. З 1939 р. В. завідує каф. укр. літератури Львів, ун-ту. В. був автором близько шестисот друкованих праць з історії укр. літератури, про Л.Зизанія, Кирило-Мефодіївське Братство, пробудження укр. національної свідомості в Галичині, написав великий синтетичний твір «Історія української літератури» (1920-1924) тощо. В дослідженні діяльності Кирило-Мефодіївського Братства (1921) особливу увагу В. зосередив на висвітленні його ідеологічних поглядів. В книзі «Як пробудилося українське народне життя в Галичині за Австрії» (1924) він у загальних рисах виклав історію формування укр. суспільно-політичної думки в Галичині з кінця XVIII ст. до середини XIX ст. Укр. суспільно-політична думка була викладена, насамперед, пером духовенства Л.Шептицького,

М.Гарасевича, М.Левицького, М.Шашкевича, Г.Яхимовича, В.Подолинського та ін. Висвітлено було також і діяльність перших укр. національних організацій в Галичині, в т.ч. «Головної Руської (Української) Ради».

Твори: Возник Михайло. Кирило-Методіївське Братство. Львів, 1921; Як пробудилося українське народне життя в Галичині за Австрії. Львів, 1924.

Б. К.

ВОЛОДИМИР МОНОМАХ (1053-1125) – великий князь Київ. (1113-1125), внук Я.Мудрого, син Всеволода та дочки візантійського імператора Костянтина Мономаха. Відновив великокнязівську владу на 75% території Київ, держави: Київщина, Волинь, Турово-Пинська, Переяславська, Смоленська, Новгородська, Поволжя, Мінська землі. У 1116 р. намагався здобути Болгарію. Його син Мстислав-Федір-Гаральд був одружений з дочкою шведського короля, а дочка Євфимія одружена з угорським королем (правда шлюб був невдалий). Прийняв ряд законодавчих актів, що разом отримали назву Статуту Володимира Мономаха. Автор твору «Повчання дітям» (1096) в якому подана його біографія, настанови глави держави князям, які повинні пам’ятати головні принципи політ. панування: відповідальність, прагнення до справедливості. «Ні правого, ні винуватого не вбивайте і не веліть вбивати його», давши клятву – «дотримуйтесь» її, не майте гордині «ні в серці, ні в розумі», зазначав він. Володар повинен сам бути взірцем для інших, тоді буде легше вимагати від них послуху. У «Повчанні» були поради бути уважним до чужинців, до купецтва, які розносять добру чи погану славу по світу про володаря.

Твори: Повість врем’яних літ. Літопис. К., 1990.

Б. К.

ВОЛЬТЕР (АРУЕ) ФРАНСУА-MAPI (1694-1778) – франц. мислитель. Закінчив коледж Людовіка Великого, отримав звання камергера, придворного історіографа, знаходився у 1750-1753 pp. на службі у прусського короля Фрідріха II, потім мешкав у Ферне (Швейцарія). Автор низки великих творів, зокрема, – «Історія Карла XII», «Доба Людовіка XIV», «Досвід про звичаї і дух народів», «Історія Росії за царювання Петра Великого», «Історія французького парламенту» та ін. Започаткував новий принцип висвітлення всесвітньої історії, який спирався на засади внутрішньої еволюції світу, що «сходить щаблями розуму і просвітництва від варварства і забобонів». Вважав, що три обставини впливали на людську свідомість – клімат, уряд і релігія, розуміючи під кліматом сукупність географічних умов, під урядом – образ правління, під релігією – нестерпність, фанатизм і переслідування. Головними рушійними силами історії є уряд і релігія, пасивними – клімат. Правління уряду й релігії залежать від «поглядів», панівних у даному сус-ві.

Звідси, писав В., – погляди правлять світом. У всесвітній історії він вирізняв дві помилки – фанатизм, який є породженням релігії, та політ. деспотизм. Водночас В. припускав у історичному процесі й владу «обставин», що зводилися до низки певних випадковостей, до малих обставин, які породжували великі наслідки. Окрім того, він першим звернувся до історії народів Сходу та філософії історії. В образі китайського імператора він побачив ідеал освіченого монарха, таким же ідеалом для нього став і Людовік XIV. Певний час В. ідеалізував і англ. конституційну монархію, пізніше його ідеалом стала «просвітницька республіка». У творі «Республіканські ідеї» (1765) він зазначав, що у республіці має панувати гарантія свобод громадянам, уряд республіки мав би спиратися на сувору законність. В іншому творі «Думки про громадянське правління» В. зазначав, що рівність перед правом ще не означає соціальної рівності, оскільки поділ людей за власністю є необхідним і конечним. У просвітницькій республіці мають панувати не лише майнова нерівність, але й суспільна, оскільки вони віддзеркалюють природну нерівність людей. Водночас у республіці пануватимуть свободи, вона перетвориться у просвічену й справедливу державу. У пам’яті сучасників він запам’ятався великим скептиком, просвітником, борцем із забобонами. Його заклик: «Наберіться відваги й мисліть самостійно» не втрачає актуальності ось уже три століття...

Твори: Вольтер Ф. История царствования Людовика XIV и Людовика XV. СПб., 1809. В 4 ч.; История Российской империи в царствование Петра Великого. СПб., 1809. В 2 т.; Философские повести и рассказы, мемуары и памфлеты. М – Л., 1931. В 2 т.

Б. К.

ВОЛЬФ ХРИСТІАН (1679-1754) – нім. філософ. У 1706-1723 pp. проф. філософії ун-ту в Галле, пізніше викладав в Марбургу, потім повернувся в Галле. В. був учнем Г.Лейбніца, послідовником С. Пуфендорфа. Він був автором багатьох підручників з філософії, логіки, естетики, психології, фізики, теології, політики, права, на яких виховалося ціле покоління нім. мислителів, зокрема, Кант, і які зайняли каф. філософії майже у всій Німеччині XVIII ст. В. вважав, що держава виникла в результаті певної угоди між домами (сім’ями) з метою забезпечення власного добробуту. Верховна ж влада в державі утворюється внаслідок суми волі всіх сторін, які вступили між собою у відносини, що будувалися на основі угоди. Оскільки головною метою людини є врешті-решт, прагнення до щастя, то призначення держави, на думку В., полягало у сприянні осягнення «загального блага» народу. Звідси його визначення функцій держави, найголовнішою з них було забезпечення підданим спокійного та безпечного існування. В. виступав за правопорядок, який би дав легітимні гарантії підданим

займатися виробничою та громад. діяльністю, вихованням молодого покоління. Хоча В. впровадив у широкий обіг поняття «плюралізм», це не було пов’язане з полі. плюралізмом, а розглядалось В. як різновид ідеалістичного монізму. Все життя підданих в монархії, вважав В., повинне бути під пильною, мало не щоденною опікою монаршої влади, в якій він вбачав також, гарантію проти свавільства місцевих феодалів-курфюстрів (князів). В. виступав також за існування станового представництва в монархіях, розглядаючи його скорше як дорадчий ін-т, ніж як такий, що обмежував би волю монарха. Вслід за англ. мислителями, В. вважав, що при порушенні укладених угод між верховною владою й народом, з боку першої, народ має право навіть на активний опір.

Твори: Wolf Ch. Politik, der Vernunftige Gedanken von der Menschen Thun und Lassen, zur Beforderung ihrer Gluckseligkeit. Hildesheim, 1975-1978.

Б. К.

ВУНДТ ВІЛЬГЕЛЬМ (1832-1920) – нім. психолог, філософ, мовознавець. Нар. в Мангеймі, в родині пастора. Закінчив гімназію, навчався на медичному ф-ті в Тюбінгені й Гайдельберту. У 1856 р. захистив докторську дисертацію в ун-ті Гайдельберга і почав працювати викладачем фізіології. З 1875 р. – проф. філософії в ун-ті Лейпціга. Розробив і втілював у життя ідею створення фізіологічної психології як особливої науки, що використовує метод лабораторного експерименту для розчленування свідомості на елементи й з’ясування закономірного зв’язку між ними. В 1889 р. створив першу в світі психологічну лабораторію, яка стала міжнародним центром експериментальної психології. В. – один з перших, хто розробив психологічний напрямок у соціології, зокрема концепцію «психології народів». Згідно з цією концепцією, основним суб’єктом історії є народ як уособлення «духу цілого». Народний дух виявляється у спільності рис характеру, моралі, мови, міфології. Цей дух об’єднує людей в одне ціле – народ. Індивід виступає представником народу і має спільні з ним риси. Ці спільні риси характеру, діяльності та поведінки зумовлені єдиним природним і соціальним середовищем у якому живуть люди. Підтримуючи в цілому цю концепцію, В. вважав, що не можна розглядати індивідів лише як продукт загального «народного духу». Індивідуальну свідомість не можна зводити до свідомості народу, оскільки індивідам притаманна воля особистості, уявлення, відчуття, поведінка і т. ін. Свідомість народу є синтезом індивідуальних свідомостей. Взаємодія народної та індивідуальної свідомості уособлюється в побуті, моралі, мові, міфології. В. вважав предметом психології безпосередній досвід – доступні спостереженню явища та факти свідомості. Оскільки мова, мислення, воля як вищі психічні процеси недоступні експерименту, він запропонував вивчати