Провідні тенденції розвитку світової філософії на межі тисячоліть

Наприкінці століття відбулося ніби певне повернення до її початкової проблематики,якщо філософія починала із відкидання абсолюті, заперечення значення метафізичних роздумів, вважаючи, що вона покінчить з ними назавжди, то наприкінці століття ці теми знову виявилися актуальними. Збільшився інтерес до філософських напрямів, які пов’язували філософію із метафізичними дослідженнями– неотомізму, філософії М.Хайдеггера, М.Гартмана, протестантської теології, філософської онтології, традицій кантіанства, гегелівської філософії. В цілому повернення до метафізичних міркувань та абсолютів отримала назву неоконсерватизму. Він спирався на: неотомізм, традиції кантіанства, гегелівську філософію, філософську онтологію, протестантську теологію, філософія М.Хайдеггера, М. Гартмана.

У дослідницькій літературі утвердилась «нова філософська хвиля» їїпредставники вважали, що попередня філософська традиція привела до того культу раціональності – розуму та ефективності, – який запанував в Європі. Вони влилися у думки так званого «філософського постмодерну». Ґрунтом для сьогоднішніх філософствувань постає світ культури.

«Нова філософська хвиля» ініціює:

1) розрив із усією попередньою філософською традицією;

2) проголошення почуттів більш виправданими, ніж логічні міркування;

3) надання волі проявам інстинктів життя і створення нової «чуттєвості», що революціонізує людину;

4) повернення до стану «до – логосу», де людина розмовляла голосом щирого почуття.

Свої ідеї вони розглядали як «вступ до усякої філософії майбутнього». Вони влилися у думки так званого «філософського постмодерну», який їх певною мірою змінив, а певною мірою радикалізував.

Основні принципи постмодернізму:

1) антилогоциізм (антипанлогізм) – протест проти будь-яких, а по-перше, логічних унормувань думки чи інтелектуальної діяльності;

2) антидемаркаціонізм – протест проти будь-яких різких розмежувань різних у класичній культурі напрямів діяльності, тобто принципове наполягання на тому, що наука, мистецтво, міф, фантазія повинні в реальному живому людському самовиявленні зливатися, а не протистояти одне одному;

3) вторинне засвоєння – діяльність на основі тих феноменів, які вже виявлені в історії культури;

4) вільний герменевтичний дискурс – відкидання будь-яких норм у веденні розмови – діалогу із явищами культури, людини та людської життєдіяльності.

Основними представниками постмодерну кінця ХХ ст. вважають французьких філософів Ж.Дарриду та Ж.Дельоза, швейцарський філософ П. Слотердайк, американець
Р. Рорті (у ранній період його діяльності).

Концепція «Модерну» (у буквальному перекладі з латинської означає «сучасність» та бере свій початок у філософії Просвітництва. «Модерн» означав для європейців необхідність докласти свідомих цілеспрямованих зусиль задля прискорення розвитку науки і техніки, зростання матеріального виробництва, духовного самовдосконалення людини, щоб стати «сучасним».

У ситуації Постмодерну світ опиняється в останній чверті XX cт. Постмодерн починається з моменту появи і розповсюдження американської контркультури філософського постструктуралізму, впровадження нових форм мас-медіа.

Особливості постмодерністських уявлень про сучасну соціокультурну ситуацію:

1. Ми живемо в епоху тотального ускладнення наших поглядів на світ і форму нашої поведінки в цьому світі;

2. Науково-технічний розвиток триває, але людина не в змозі встигнути за його досягненнями;

3. Людство відмовляється від ідеалу загального звільнення завдяки НТП;

4. Оскільки індивідуальних цінностей виявилося забагато, людина вимушена втілювати їх в життя у формі гри.

Особливості постмодерністських уявлень про статус філософії:

1. Постмодерн у філософії виникає із радикального сумніву в її можливостях як єдиної світоглядно-теоретичної і жанрової системи;

2. Метою пізнавальної діяльності проголошується не отримання абсолютного достовірного знання про світ, а визначення умов можливості і кордонів застосування тих чи інших знань;

3. Відбувається розпад суб’єкта як центру системи уявлень, як наслідок, місце категорії «суб’єктивність» займають «потоки бажання», «імперсональні швидкості»;

4. Сам процес філософствування є утвердженням культурних значень;

5. Постмодерн руйнує кордони між видами, родами, формами культурної діяльності, коли в еклектичній єдності виступають не лірика і епос, не поезія і живопис, а наука і мистецтво, філософія і релігія.