Тема 4. Держава і право Київської Русі( ІХ ст. – початок ХІІІ ст.)

Заняття 1. Становлення та розвиток держави і права Київської Русі.

ВСТУП

Київська Русь залишила яскравий слід в українській і світовій історії. Київська Русь – це велика держава ІХ-ХІІ ст., територія якої простягалась від Балтійського до Чорного моря, від Західного Бугу до Волги, – займає видатне місце в всесвітній історії. Давньоруська держава постала міцним щитом, що відгороджував країни Європи від навали кочових орд.

Київська Русь посідає визначне місце і в історії українського державотворення, а зразки її писаного права – «Руська правда» та «Повчання Володимира Мономаха» складають золотий фонд української правової думки.

Історичне значення Київської русі полягає і в тому, що вона:
а) вперше об’єднала всі східнослов’янські племена в одну могутню державу; б) сприяла прискоренню економічного розвитку (високопродуктивного землеробства і скотарства, ремесел і промислів), створенню багатої матеріальної та духовної культури (виникла писемність, право, бібліотеки, храми і т. п.); в) відіграла важливу роль у міжнародній торгівлі. У Київській Русі перехрещувалися торговельні шляхи, що йшли із Півночі (Скандинавії) на південь – у Візантію і Середземномор’я, а також із Сходу на Захід (Індії, Китаю, Арабського халіфату товари поступали до Центральної і західної Європи); багаті руські купці були відомі майже в усьому тогочасному світі; г) підняла авторитет східних слов’ян у Європі, про що свідчать широкі міжнародні зв’язки Київської Русі з Візантією і Германською імперією, Польщею і Угорщиною, Литвою, скандинавськими країнами, які часто були скріплені династичними шлюбами.

По-суті, можна нині сказати з усією впевненістю, що Київська Русь стала основою формування української народності.

Питання 1. Утворення давньоруської держави – Київської Русі.

 

Київська Русь, що виникла на базі східнослов’янських племен вважається початком відліку українського державотворення. Формування відносно єдиної Давньоруської держави було досить складним і тривалим процесом. В другій половині ІХ ст. економічний розвиток українських земель посилюється і в цей час виникають передумови для об’єднання існуючих з VІІІ ст. державних утворень в єдину поляно-руську державу – Київську Русь, з центром у Києві.

Основою формування праславянства вважається черняхівська культура. Вона розкинулася на величезному просторі лісостепової і причорноморської зон (в межах сучасної України, Молдови і Румунії) і була близькою до культури римських провінцій. Про потужність державного утворення «черняхівців» свідчить відсутність оборонних споруд на поселеннях. Відомо всього кілька укріплень, які контролювали на річках важливі переправи.

Черняхівська культура, яка набула найбільшого розквіту у ІІІ-ІV ст., складалася з різних етнічних груп, а державним утворенням черняхівців був знаменитий Антський союз племен.

Джерелами наших знань про утворення східнослов’янської державності є твори візантійських істориків, арабських купців та місцевий літопис «Повість минулих літ». Разом з тим, письмові джерела перших століть нової ери містять скупі та суперечливі відомості про слов’ян. Перша згадка про них під іменем венедів є в працях римського історика I ст. н. е. Плінія Старшого. Інший римський історик Таціт у своїй праці “Германія” розповідає про венедів, відрізняючи їх від германців і сарматів.

Більшість учених додержується думки, що прабатьківщина слов’ян охоплювала північні схили Карпат, долину Вісли та басейн Прип’яті. Звідси на початку VІ ст. вони стали розселятись в усіх напрямках.

У I-II ст. н.е. відбувається перша культурно-етнічна консолідація слов’ян. Міцніли стосунки між окремими слов’янськими племенами, формувався праукраїнський етнос. Для розвитку слов’янської культури велике значення мали контакти з сусідніми римськими провінціями, адже імперія була зацікавлена в добрих стосунках і торгівлі з «варварами» поблизу свого кордону.

В IV ст. слов’яни рушили на південь. Навіть могутня Візантія не могла затримати «незліченні» слов’янські полчища, які контролювали Причорномор’я, дунайські країни, балканські землі.

Ранні слов’яни на початку нової ери жили первісною сусідською общиною. Це був досить монолітний соціальний організм. Малі сім’ї в межах общини об’єднувались у великі патріархальні сім’ї, де було кілька поколінь близьких родичів. Вони вели спільне господарство. Великим сім’ям належали окремі групи жител і господарських споруд, невеликі поселення. Для оборони від ворогів або великих робіт об’єднувалося кілька общин. Общини жили в близьких між собою поселеннях, своєрідних общинних «гніздах». Група таких «гнізд»-поселень, що простяглася, наприклад, уздовж ріки на десятки кілометрів, належала вже племені.

Про існування племен у венедів повідомляють історичні джерела. У перших століттях нової ери в ранніх слов’ян вже почали створюватися спілки племен.

У IV-V ст. у слов’ян виникають міцні племінні союзи, які можна вважати зачатками державності. Найвідомішим в історії є Антський племінний союз або Держава антів (IV-VII ст.).

Анти займали велику територію від лісів Полісся до Чорного моря й від Карпат до Дону. Історики вважають, що столиця антів була на півдні, поблизу Чорного моря, де концентрація населення в той період була найбільшою. Анти займалися хліборобством, тваринництвом, промислами. Високого рівня досягло ремесло. Анти налагоджували міжнародні зв’язки з сусідніми народами, особливо з Візантією.

Соціальне розшарування в антському суспільстві засвідчують грошові та речові скарби. В господарстві широко застосовувалася праця рабів. Існувала работоргівля. Військовим успіхам антів сприяла чітка общинна організація суспільства. Військо відігравало в суспільстві важливу роль і було невід’ємним від державного апарату. В той же час зберігалося ще народне віче, на якому вирішувалися актуальні питання політичного, економічного, військового характеру. Такі особливості державного життя притаманні військовим демократіям.

Основою політичної організації племен, що входили в антський союз, були роди і племена. Рід мав свої традиції, майно, шанував спільних предків, вів господарство під проводом старійшини. Плем’я мало військово-оборонну організацію.

Зазначимо, що ще в період родоплемінних відносин політичні, економічні та військові функції виконували вожді племен, які обиралися на загальноплемінних зборах з числа найавторитетніших старійшин родів. З появою майнового розшарування серед родичів, появою інституту власності виникає потреба у передачі цієї власності у спадок. З’являється також спадкоємність влади вождів племен.

У перші століття н.е. слов’янські племена, як і інші народи, були втягнуті в загальні процеси Великого переселення народів, невід’ємні від війн як оборонного, так і завойовницького характеру. Саме в ці часи в українських племен з’являється виборна посада вождів, які концентрують у своїх руках військові функції.

Антських вождів Божа, Ардагаста, Мусокія, полководців Доброгаста, Пирогаста та інших згадують письмові джерела. Особливо яскравим є свідчення Йордана про князя Божа з синами і
70 старійшинами, які очолювали антів. Виділення серед великої кількості рядових поселень окремих укріплених пунктів, де знаходять зброю, дорогі прикраси, свідчить, що тут, крім звичайного сільського населення, проживали воїни. Таким чином, у суспільстві поступово формуються постійні військові дружини, хоч основною військовою силою було народне ополчення.

Згодом, уже в VI-VII ст. все частіше в історичних джерелах згадуються князі, які, окрім військової справи, займаються управ­лінням.

Так на зміну родовим вождям приходять військові князі, які концентрують всю повноту влади у своїх руках, створюють апарат управління. Так влада стає незалежнішою і самостійнішою, хоча в часи раннього феодалізму були ще сильні родові інститути і звичаєві норми общинного ладу.

Слід наголосити, що правовою основою суспільства антів, як і в інших народів, які переживали період становлення держави, були звичаї, які одночасно були і релігійними, і моральними, і правовими нормами.

Характерними рисами й елементами звичаєвого права українських племен було те, що правила й норми язичницької релігії, яка панувала в світі до появи монотеїзму на початку нашої ери були невід’ємні від правових норм. У звичаєвому праві закріплювалася панівна роль чоловіка в сімейних і суспільних відносинах.

З появою поняття власності правові звичаї закріплювали окремо зміст поняття власності племені та власності роду. Так, природні багатства – ліси, пасовиська, річки, озера – все це було власністю племені.

Власність роду поділялася між його членами. Наприклад, земельні наділи. Члени роду мали право володіти і користуватися землею, а щодо розпорядження нею – ці питання вирішували збори родичів.

Власність передавалася в спадок лише по чоловічій лінії. В звичаях існували поняття злочину і покарання за злочин. В окремих випадках існувала колективна відповідальність членів роду за злочин.

Антська держава була зразком такого державного утворення, в якому відбувався перехід від первіснообщинного ладу до феодалізму з ознаками рабовласництва. Просуваючись на Балкани, анти та склавини захоплювали десятки й сотні тисяч полонених, яких перетворювали на рабів. Однак рабовласництво не набрало завершального характеру і визріли прогресивніші форми відносин – зародки феодального ладу.

В VII ст. антський племінний союз розпався – цьому сприяли як внутрішні, так і зовнішні обставини.

В історії відомі й інші спроби створення держави. Так, у VI ст. виникла держава волинян, до якої ввійшли племена дулібів. Але держава волинян, як і держава антів, загинула після навали аварів.

Дуліби були одним з найраніших племінних об’єднань східних слов’ян. Письмові джерела фіксують також дулібів у Чехії, на Верхньому Дунаї і Балканах, що свідчить про їх розселення на ці землі. В басейні Бугу був розміщений адміністративний і політичний центр одного з дулібських племен – Зимнівське городище VI–VII ст.

Дослідники по-різному визначають територію, яку охоплювало дулібське племінне об’єднання. Одні називають тільки Західну Волинь, інші відводять їм обширну територію між середнім Дніпром і басейном Західного Бугу. Однак усі сходяться на думці про важливу роль дулібського об’єднання як одного з початкових етапів державності східних слов’ян. На це вказують археологічні матеріали та арабські джерела, які згадують пов’язане з дулібами плем’я волинян, що в минулому панувало над іншими племенами.

Бужани та волиняни були вже пізнішими територіальними об’єднаннями, що виникли на основі дулібського і були пов’язані з містами Буськ та Волинь. Назва волинян була найпізнішою і з’явилася після IХ ст.

На схід від полян на території Дніпровського Лівобережжя проживали племена сіверян, най південнішу частину східно-слов’янської території займали племена тиверців і уличів.

На території Східної Волині між волинянами на заході та полянами на сході проживали деревляни. Їхню територію окреслюють за наявністю характерних вугільно-попельних прошарків у насипах поховальних пам’яток-курганів. Деревляни мали добре розвинуту племінну організацію на чолі з князем та племінною знаттю. Їхнім центром був Іскоростень (Коростень). Тривала боротьба київських князів з деревлянами закінчилася включенням їх до складу Київської держави.

За даними літописів, у східних слов’ян перед утворенням Київської Русі існувало 14 великих племінних об’єднань, половина з яких пов’язана з територією України.

Особливу роль серед них відіграли поляни. Літописець називає їх «мужами мудрими й тямущими». Піднесено розповідає «Повість временних літ» про плем’я полян, про їхні звичаї та вдачу, про авторитет полянських князів, їхні міжнародні зв’язки. На цих землях виникла держава під назвою Руська земля.

Головним центром полян, які розселилися в середньому По­дніпров’ї, був Київ. Цікаво розповідає літописець легенду про заснування Києва трьома братами – Києм, Щеком та Хоривом. І була у них сестра Либідь.

Поляни першими серед населення східнослов’янських земель стали називатися русами, сформувавши ядро Київської держави. Етнонім «Русь» пізніше поширився на інші племена. Так, арабські джерела VI–XI ст. вказують, що країна Русь простяглася від Дунаю до Дону. У VIII ст. візантійські та арабські джерела починають використовувати назву Русь для позначення населення, яке проживало на українських землях.

Про політичну організацію східних слов’ян відомо небагато. Племена й роди, на чолі яких стояли патріархи, об’єднували покоління спільним богом, а важливі питання життя вирішувалися шляхом загальної згоди. Пізніше з’явився клас племінної знаті або князів, але соціально-економічне розшарування племені було незначним, а земля і худоба вважалися спільною власністю численних сімей. Східні слов’яни були знані як непохитні й загартовані воїни, здатні витримувати мороз і спеку, споживати мінімум їжі. Відчуваючи себе невпевнено на відкритих місцевостях, вони вважали за краще воювати в лісах і байраках, де часто влаштовували засідки. Торгівля розвивалася повільно. Проте у VIII ст. цьому ремеслу дали поштовх купці зі сходу, зокрема араби-мусульмани. В обмін на дорогоцінні метали, тонкі сукна, ювелірні вироби, східні слов’яни пропонували: мед, віск, хутро, а також рабів. Останній товар араби цінили понад усе.

Необхідно зазначити, що протягом VI–VIII ст. у східних слов’ян відбувається інтенсивний розклад родоплемінної організації, утворюються перші територіально-політичні об’єднання – зародки держав. Сільська громада із сільських общин поступово ставала основною організаційною формою східнослов’янського суспільства. Вона об’єднувала людей не лише за родинними зв’язками, а й за територіально-господарським принципом. З виникненням малої парної сім’ї створюються умови для індивідуалізації виробництва. Знаряддя виробництва, побутовий інвентар, продукти споживання поступово розподіляються між родинами. Розвиток приватної власності спричинив виникнення майнової нерівності. Суттєвою ознакою суспільного ладу слов’ян цього періоду була наявність суспільної (територіальної) общини – «миру», «верві» – як союзу індивідуальних господарств (малих сімей), у власності яких знаходилось житло, а також знаряддя і продукти праці.

Верховна влада у слов’ян належала племінному зібранню, однак значною владою вже володіла знать та окремі вожді, причому їх роль поступово зростала. На основі малих племен створювалися великі об’єднання племен. Постійні об’єднання племен переросли у племінні княжіння, які стали своєрідними державними утвореннями східних слов’ян. Усі ці явища неминуче вели до виникнення міцної ранньосередньовічної держави у східних слов’ян.

Важливою особливістю розвитку слов’янського суспільства стало те, що вони перейшли від первіснообщинного ладу до феодального, оминувши рабовласницьку формацію, чому сприяли суворі кліматичні умови, в яких утримання рабів було нерентабельним, в той час як раб не був зацікавлений в процесі виробництва.

У VІІ ст. східні слов’яни зосередились на правому березі Дніпра. Протягом VІІ-VІІІ ст. східні слов’яни продовжували розселятися. Згодом вони налічували близько 15 великих племінних союзів. Найважливішими серед них були поляни, що жили по берегах Дніпра. До інших східнослов’янських племен належали древляни – на північному заході, сіверяни – на північному сході, уличі і тиверці – на півдні. У західній частині жили волиняни та дуліби.

Східнослов’янських племен існувало багато, хоч за розмірами вони були невеликими.

У період становлення класового суспільства слов’янські племена об’єднуються у союзи племен. Поява у слов’ян союзів племен свідчила про становлення у них міждокласової і класової формацій перехідної форми управління суспільством. Таку форму правління деякі історики називають військовою демократією. Військова демократія включала до себе якості, властиві як суспільному самоврядуванню, так і елементам державного ладу.

Військова демократія поступово переростала у військово-ієрархічне правління – князівство. Військовий ватажок ставав правителем – князем.

У VІІІ ст., коли слов’яни вели боротьбу з кочівниками у Середньому Придніпров’ї, відбулося об’єднання кількох союзів племен, або князівств, у “союз союзів” під назвою “Русь”, столицею якої став полянський Київ.

Кінцевим підсумком суспільно-політичних процесів давніх слов’ян став перехід від «військової демократії» до перших держав-княжінь і, нарешті, до ранньофеодальної держави та права.

Зазначимо, що добу племінних княжінь (VI-VIII ст.) слід розглядати як різні спроби створити об’єднану державу. Так, у «По­вісті временних літ» підкреслюється, що всі східнослов’янські племена мали своє княжіння. Формування елементів державності відбувалося в рамках окремих князівств.

Тож, уже в VI-VIII ст. українські землі, ще до приходу варягів, мали давню державну традицію: більш-менш означену у відповідних межах територію з постійним населенням, свої органи влади, свої правові звичаї.

Відомо, що на середину IX ст. у різних частинах східно­слов’янської території сформувалися три великі політичні утворення, відомі в арабських джерелах під назвою Куявії (майбутня Київська Русь), Славії (об’єднання ільменських слов’ян та окремих неслов’янських народів, майбутня Новгородська земля зі столицею Ладогою) та Артанії (знаходилася в Приазов’ї та Надчорномор’ї, де пізніше утворилося Тмутороканське князівство). Але довготривале значення в історії мала лише Київська Русь.