Заняття 1. Початок державотворення

ВСТУП

Україна, що розташована на основних шляхах між Європою і Азією, часто ставала об’єктом впливів різних, часом протилежних культур. Через Причорномор’я вона зазнавала благотворних впливів грецької цивілізації – як античної, так і візантійської. Однак, знаходячись на західному кінці великого Євразійського степу, Україна часто ставала жертвою войовничих кочовиків, і запекла боротьба з ними вичерпувала людські та матеріальні ресурси.

Неосяжні смуги чорноземів, що за площею та родючістю – серед найзначніших в усьому світі, також лишили відбиток на населенні краю. Власне, саме на території України розвинулися найбільш ранні землеробські цивілізації Європи. І до зовсім недавнього часу землеробство було символом українського способу життя.

Якщо природа виявилася лагідною до України, то цього не скажеш про її історію. З давніх часів до сьогодення, Україна – можливо, більше, ніж будь-коли інша країна Європи – зазнавала спустошливих нападів і завоювань. У результаті тема чужоземного поневолення й боротьби з ним стала домінуючою в її історії.

Розгортаючись на неосяжній, відкритій і щедро прикрашеній сцені, це історична епопея була довгою, барвистою, сповненою бурхливих подій.

Розглядаючи події в житті українського народу, треба справедливо сказати, що за масштабами вони перевершують усі інші соціальні конфлікти тогочасної Європи. Хто тільки не посягав на країну! В зв’язку з цим, довгий історичний проміжок ми не мали власної самостійної Української держави. Українське минуле – це історія народу, змушеного боротися за виживання і розвиток. Найбільш яскраво це проявилося в історії української національної держави і права, зокрема в початку державотворення на території сучасної України.

 

Питання 1. Особливості зародження державності на території України (трипільська культура, кіммерійці, скіфи, сармати).

Як ми знаємо поява перших державних утворень пов’язується з розпадом первіснообщинного суспільства.

Перші державні утворення, що існували на території сучасної України мали наступний вигляд.

Трипільська культура

(5500 та 2500 рр. до н.е.) як перша культурна спільність з ознаками протодержави на території України.

Трипільці залишили помітний слід в етнокультурному розвитку Європи, починаючи з неоліту і закінчуючи мідно-бронзовим віком. На пізньому етапі свого розвитку трипільські племена займали величезні простори Східної Європи – від Слобідської України до Словаччини і Румунії, від Чернігівщини і Полісся до Чорного моря і Балканського півострова. Досі триває дискусія про походження цієї культури (IV–III тис. до н.е.). Одні науковці вважають трипільську культуру автохтонною, тобто такою, що походить від місцевої буго-дністровської культури. Інші називають її носіїв пришельцями з Балкан та східного Середземномор'я. Існує й компромісна точка зору, згідно з якою трипільська культура є своєрідним синтезом місцевих та зайшлих елементів.

Незважаючи на те, що перші знахідки трипільської культури були зроблені відомим археологом В. Хвойкою ще на початку XX ст. в с. Трипілля біля Києва, ще й досі не дано належної оцінки її ролі в історії України. Щодо характеристики економічного життя трипільців, то головним їхнім заняттям було хліборобство та скотарство.

У період свого розквіту між 3500 та 2700 роками до н.е. трипільці жили великими селами по 600–700 осіб. Вони мешкали у довгих та вузьких спільних оселях, де кожна сім'я мала власну частину житла з окремою глинобитною піччю. Родовід вони вели по лінії батька. Орнамент на череп'яному посуді, що являв собою поєднання характерних плавних візерунків жовтого, чорного і білого кольору, свідчить про магічні ритуали та віру в надприродні сили. Трипільці користувалися дерев'яним плугом, завдяки чому землеробство стало більш надійним способом добування їжі, ніж мисливство. Відомо, що вони застосовували й перші метали – мідь.
Таким чином, на території України ще за часів неоліту розвинулася могутня культура, яка пов'язана з іншими високо розвинутими культурами Східної Європи і Малої Азії і є ланкою єдиного ланцюга.

Кіммерійці

(1500-700 pp. до н. е.) як міжплемінний союз на чолі з вождями-зверхниками

Першим народом, що мешкав на території України, ім'я якого зберегли писемні джерела, були кіммерійці (1500-700 pp. до н. е.). Наприкінці епохи міді-бронзи кіммерійці населяли райони Північного Причорномор'я від Карпат до гирла Дунаю та Кубані. Вони вже мали укріплені городища, вели табунне господарство, що давало змогу організовувати кінноту, в боях застосовувати залізну зброю. Їх можна класифікувати як міжплемінний союз на чолі з вождями-зверхниками. Основним заняттям кіммерійців були військові походи.

Походження кіммерійців невідоме, але вважається, що вони були індоєвропейцями. Істориками вважається що мова кімерійців належала до іранської мовної групи чи була фракійською, або принаймні, кімерійці мали іранський правлячий клас, оскільки відомі з асирійських джерел імена кімерійських вождів безсумнівно іранського походження.

Матеріальна культура кімерійців відзначається високим рівнем розвитку конярства, досконалим озброєнням (залізний меч завдовжки до 1 метра, часто з бронзовим руків´ям, дальнобійний лук з особливими стрілами, що мали дволопастеві вістря), спорядженням бойових коней, зручним для верхової їзди одягом. Високого, як на той час, розвитку досягли кімерійські ковалі, які виробляли крицю і високовуглецеву сталь, знали ковальське зварювання.

Суспільство кіммерійців знаходилося на рівні військової демократії. Існувала майнова нерівність. Виділилася військова аристократія та пастухи-скотарі бідного та середнього достатку. Соціальний уклад життя кімерійців визначався майновим цензом, головна роль у якому належала табунам та чередам худоби.Історичні та археологічні джерела свідчать, що кіммерійці: 1) були першими на Україні скотарями, що перейшли до кочового способу життя; 2) вони опанували мистецтво їзди на конях і їхнє військо складалося з вершників; 3) завдяки контактам із майстерними оброблювачами металів на Кавказі вони започаткували на Україні добу заліза; 4) зростання ролі кінних воїнів зумовило занепад великих родів і виникнення військової знаті.З приходом кіммерійців у нашому краї розпочинається епоха заліза. Вони займалися кочовим скотарством (коні, вівці, велика рогата худоба) і тому не мали постійних населених пунктів. Продукти землеробства та деякі інші речі купували або захоплювали у сусідніх землеробських племен.Кіммерійці були добрими металургами (відомі кілька сортів сталі). Виготовляли добру зброю (далекобійний лук та стріли з бронзовими дволопатевими вістрями; залізні мечі до 1 м., бойові булави) та кінське спорядження. Їх зброю почали використовувати інші народи. Розвинута обробка каменю, кістки, дерева. Прикраси з золота, срібла та бронзи. Посуд з глини, рідше з дерева. Кімерійці мали укріплені городища (Немирово, Волковці, Пастирське, Мотронівку, Хмільне та інші). Вони ховали небіжчиків і мали некрополі (с. Волоське на Запоріжжі). У них були складні ритуальні обряди.

Кімерійці характеризуються табунним скотарством, високою культурою бронзи та кераміки з кольоровими інкрустаціями.

Основу їх війська складала легкоозброєна кіннота, що не мала важкого захисного спорядження (лише панцири та щити з шкіри). Походи проти сусідів та більш далеких народів Європи та Азії. Зображення цих кіннотників можна зустріти у мистецтві греків, етрусків, ассірійців.

У походах в Європу кіммерійці доходили до Греції (поховання вождів знайдені у Болгарії), до Передньої Азії у VIII ст. до н.е., та на початку VII ст. до н.е. Тоді кіммерійці, витіснені з П. Причорномор'я скіфами, змушені були покинути свої землі. Під їх ударами загинули або ослабли Лідія, Фрігія, Урарту.

Скіфська держава

(VII ст. до н.е. – ІІІ ст. до н.е.)

Прихід скіфів в Південну Україну відбувся вже в епоху раннього заліза. Застосування залізних знарядь значно підвищило продуктивність праці в усіх галузях господарства, прискорило процеси еволюції людського суспільства від родоплемінного ладу до класових суспільств.

Грецькі та інші писемні джерела, пам’ятки матеріальної культури найповніше донесли до нас історію утворення державності та права у скіфів. На початку VII ст. до н.е. кочові скіфи іраномовного походження з'явилися в українському степу. Скіфи займалися переважно скотарством, вели кочовий спосіб життя й на початку все ще перебували на стадії розкладу первіснообщинного ладу.

Скіфи на чолі з царем Мадієм через Кавказ вдерлися до Мідії та оволоділи на 28 років великою частиною Малої Азії. Скіфські загони й раніше, на початку VII ст. до н.е., разом із кіммерійцями грабували країни Передньої Азії, доходячи до Єгипту. Завдяки азійським походам скіфи потрапили під сильний вплив країн давньосхідної цивілізації (Ассирії, Вавилону, Лівії), що позначилося на скіфській культурі.

Повернувшись з Азії на свою нову батьківщину – Причорномор’я – вони підкорили більшість місцевих племен і наприкінці VII ст. до н. е. завершили політичне формування Скіфії.

Життя племен, що потрапили до складу Скіфії, змінилося, скіфські впливи поширились і за межі Скіфії. Змінилися й самі скіфи, поступово змішуючись з місцевими (в тому числі праслов’янськими), переважно землеробськими племенами, інколи переймаючи їхній спосіб життя та звичаї.

Великий вплив на розвиток культури й соціального ладу Скіфії наклала грецька колонізація Надчорномор’я, сприяючи поширенню тут досягнень античних цивілізацій, розвитку торгівлі у Скіфії та далеко поза її межами. Деякі скіфи їздили вчитися до Греції, і хоч греки вважали скіфів темними варварами, вже в III ст. до н. е. античний світ знав двох славних скіфів.

Для їхньої суспільної організації спочатку характерним був лад військової демократії.

За свідченнями грецьких істориків Геродота й Фукідіда, скіфи були дуже войовничі, жоден народ не міг би їм протистояти, якби вони були єдині. Відомо, що скіфи 513 року здобули блискучу перемогу над перським військом Дарія I. Ця скіфо-перська війна ввійшла в історію як зразок воєнного вміння і мужності скіфів. Самі скіфи також вели постійні, хоч і менші за розмахом війни то з сусідніми фракійцями, то з греками-колоністами, то з племенами сіндів і меотів у Приазов’ї. Військові виправи здійснювались і на підвладні скіфам племена за збором данини: збіжжя, худоби, хутра, меду, воску, можливо, заліза та рабів.

У IV ст. до н.е. скіфські племена об'єдналися і створили під проводом царя Атея примітивну державну формацію Скіфську державу – Велика Скіфія. Спочатку центр Скіфії був на лівому березі Дніпра, а з кінця III ст. столицю скіфської держави перенесено до Неаполя-Скіфського в Криму, недалеко від сучасного Сімферополя.

Цар Атей карбував свою монету, йому підлягала більшість населення Скіфії. В цей же час починається конфронтація між Македонією та Скіфією за вплив у північно-західному Надчорномор’ї. Філіп II Македонський, батько Олександра, 339 р. до н.е. розбив скіфів у великій битві, де загинув цар Атей, якому вже було 90 років. У 331 р. до н.е. намісник Олександра Македонського у Фракії Зопіріон знову напав на Скіфію та Ольвію, але цього разу його військо було знищене скіфами.

Наприкінці III ст. до н.е. Велика Скіфія припинила своє існування. Однією з основних причин цього була дедалі потужніша експансія на землі Скіфії сарматів – такого ж, як і скіфи, кочового іранського народу, який віддавна жив у степах Нижнього Поволжя. Так само, як 400 років перед тим скіфи вигнали кіммерійців, численніші, дикі і войовничі сармати знищували й виганяли зманіжених античною цивілізацією і століттями свого безперервного панування скіфів із надчорноморських степових кочовищ.

Скіфи відійшли на південь і створили дві Малі Скіфії: в Дніпровському Пониззі та північному Криму зі столицею Неаполісом (сучасний Сімферополь) та на Нижньому Дунаї в Добруджі. Воюючи з грецькими містами, ці царства існували до II ст. н. е., після чого припинили своє існування, поглинуті новими заселенцями півдня України – сарматами, готами, аланами.

До складу Скіфії входило чимало різних племен. Власне скіфами, що зберегли свої етнічні азійські корені, були племена царських скіфів і скіфів-кочовиків, які жили в надчорноморських та азовських степах (Кубань). Вони становили ядро Скіфії і панували над усіма іншими племенами, вважючи себе найчисленнішими і найкращими й змушуючи інших скіфів та нескіфські племена України сплачувати їм данину. Войовничі скіфи мали велике, добре озброєне і дисципліноване кінне військо. Саме вони вели успішну війну з перським царем Дарієм, який в 514-513 pp. до н.е. намагався їх завоювати.

Частина скіфів змішалася з греками й осіла на чорноморському узбережжі між Дніпром і Дністром, їх називали калліпідами. Поблизу жили алазони, теж осіле, очевидно, скіфсько-фракійське плем’я. Дніпровське лісостепове Лівобережжя заселяли скіфи-землероби, а на захід від Дніпра – скіфи-орачі, або сколоти. Останні два народи не були етнічними скіфами. Це осілі праслов’янські племена з віддавна традиційною для цих країв хліборобською культурою, які потрапили під скіфський вплив. Інші племена і народи, про які згадує Геродот у V ст. до н.е., під владою скіфів не були.

У VI ст. до н.е. Скіфія поділялася на три царства, кожне з яких мало свого царя, але одне з царств було головним, і його цар (певно, вождь царських скіфів) був головним царем Скіфії. Така суспільна та політична організація відповідала космологічним уявленням скіфів, згідно з якими Всесвіт складався з трьох сфер, кожна з яких мала потрійну структуру.

Державний устрій

Система управління в скіфській державі розвивалися як рабовласницька монархія з ознаками східних деспотій. Так, при наявності спадкової влади кандидатуру кожного нового царя і його наступників затверджували на народних зборах.

Цар мав величезну, рідко коли обмежену радою царів владу. Він очолював скіфське військо, а війна для скіфів була постійним заняттям, джерелом збагачення і благополуччя.

В скіфському суспільстві існував і демократичний орган – народні збори всіх воїнів, на яких обговорювалися важливі справи й навіть вирішувалася доля царів.

Народні збори, а також рада старійшин і племінних вождів мали повноваження брати участь у вирішенні важливих державних питань. Тут ми бачимо інститути управління родоплемінного періоду.

Територія держави скіфів поділялася на округи-номи, які свого часу були племінними територіями, на чолі з номархами.

Правова система

Право скіфів складалося зі звичаїв, постанов царів і рішень народних зборів та ради старійшин. Правові звичаї часто закріплювалися в культових обрядах – похованні, побратимстві тощо.

Родовід у скіфів йшов по батьківській лінії, майно розподілялося між синами, а полігамія була нормальним явищем. Разом із померлим чоловіком часто вбивали й ховали його молодих жінок. Поховальні кургани скіфських царів з численними високомистецькими золотими виробами і водночас убогі могили простих людей свідчать про суспільно-економічне розшарування серед «царських» скіфів.

Скіфи залишили по собі в південній Україні вали великих городищ; скіфських царів ховали під величезними курганами, а навколо них робили величезні вали і рови. Розкопки таких поховань свідчать про те, що разом з померлими клали їхню зброю, дорогоцінності, забитих коней, слуг.

Своєрідне скіфське мистецтво відіграло дуже велику роль у формуванні слов'янської культури і слов'янського будівництва.

Треба згадати також і про скіфську кераміку, прикрашену заглибленим геометричним візерунком, та скіфське декоративне мистецтво, в основі якого – зображення тварин. Цікавий вигляд мають також скіфські кам'яні статуї воїнів. З початком грецької колонізації (VI ст. до н. е.) Причорномор'я на скіфів дедалі більше впливає антична культура, і це відбивається на мистецьких виробах, скіфському побуті. Про це свідчать тогочасні знахідки в Неаполі скіфському (поблизу Сімферополя), тодішній столиці скіфського царства. Тут виявлено традиційні скіфські будівлі, прикрашені на давньогрецький лад портиками і фресками.

Як свідчать розкішні поховання скіфських царів у курганах, що й досі трапляються в українських степах, багаті могили племінної знаті й водночас убогі могили простих людей, суспільно-економічне розшарування стало досить помітним явищем серед «царських» скіфів. Крім награбованого у війнах, основним джерелом багатств для них слугувала торгівля з грецькими колоніями у Причорномор'ї. Своїм торговим партнерам скіфи пропонували товари, що ними згодом уславиться українська земля: збіжжя, віск, мед, хутра, рабів. За це вони отримували вина, ювелірні вироби, інші предмети розкошів, до яких у них уже розвинувся великий апетит. Про це свідчать своєрідні прикраси, надзвичайно оригінальне за своїм стилем декоративне мистецтво з характерними для нього мотивами тваринного світу. Воно з великою майстерністю відображає пластику оленів, левів, коней, що вражають граційністю й красою.

Скіфи шанували й оберігали могили предків. Віра в потойбічне життя та безсмертя душі, багата уява й бурхлива натура скіфів породили складний поховальний обряд: пишний, урочистий і жорстокий – він ніби віддзеркалював характер самого народу. Воїнів ховали разом зі зброєю, одягом, посудом, їжею, часто в жертву приносили дружин і рабинь. Особливо вражають похорони скіфських вельмож і царів. Бальзамоване тіло померлого возили по всіх скіфських племенах, весь народ перебував у скорботі. Поховання здійснювали у великій могильній ямі, кладучи туди багато коштовної зброї, прикрас, одягу, посуду. Разом із померлими клали вбитих при поховальній церемонії слуг і верхових коней, іноді це були десятки людей і сотні коней. Могилу накривали дерев’яним настилом і насипали згори величезний курган, оточуючи внизу насип кам’яними брилами (крепідою). Через рік на могилі справляли криваву тризну: вбивали 50 молодих вояків і 50 коней і ставили їх навколо кургану. Перших скіфських царів ховали на окраїні Скіфії, в загадковій місцевості Герри, де протікала річка Герр і жили герри – підвладний скіфам народ чи плем’я. Скіфи тримали це місце в таємниці від чужинців й оберігали його (Герри й досі не знайдено, незважаючи на широкі археологічні дослідження скіфських пам’яток).

Існували також військові звичаї, сімейні. Наприклад, у сім’ї, яка у скіфів була полігамною, звичаї вимагали ведення родоводу за батьківською лінією, панівної ролі чоловіка. Жінка належала чоловікові й після його смерті переходила у власність спадкоємця. Спадщина передавалася лише по чоловічій лінії. Одружені сини мали право на виділ ще при житті батька, а батьківське майно неподільно переходило до молодшого за віком сина (система мінорату, від лат. minor – менший).

Військові звичаї скіфів були суворими. Основний закон – безпощадність до ворогів і вірність бойовим побратимам. Скіфи пили кров першого вбитого ними ворога, робили чаші з ворожих черепів та сагайдаки зі шкіри правих рук убитих ворогів, прикрашали кінську збрую скальпами ворогів, носили плащі зі шкіри вбитих ворогів тощо.

Кожний дорослий скіф був кінним воїном. Основною скіфською зброєю були лук і стріли, і як лучники вони уславилися на весь Стародавній Світ.

Своїм богам степові скіфи не споруджували храмів. На чолі скіфського пантеону стояла богиня домашнього вогнища Табіті, в ній втілювались уявлення про родову єдність. Головним чоловічим божеством, родоначальником скіфів і повелителів неба був грізний Папай, його дружина Апі була богинею землі. До рангу богів був піднесений Таргітай, один з героїв скіфського епосу. Всім богам складали пожертви, найчастіше з домашніх тварин. Грізним і поважним був бог Арей. Йому єдиному скіфи споруджували вівтарі – величезні кургани з хмизу зі встановленими згори сторчма стародавніми залізними мечами – втіленням бога. В жертву Арею приносили людей – військовополонених і рабів, їхньою кров’ю скроплювали ці мечі.

У скіфів, як і в інших індоіранських народів, існувала каста жерців і ворожбитів, становище яких було високе. Жрецькі функції виконували також царі – вони були хранителями успадкованих від предків реліквій. Скіфська релігія в цілому була давньоіранською, але з рисами релігійних уявлень доскіфського населення Надчорномор’я. Вона досягла стадії розвинутого політеїзму. Фактично це була племінна релігія, що вже переросла в етнічно-державну.

У скіфських землях існували особливі, священні місця, де проводилися великі загальні свята. Віровідступництво та нехтування законами і звичаями каралися скіфами на смерть. Так були вбиті своїми ж братами знаменитий мудрець Анахарсіс та цар Скіл, які дотримувались еллінських звичаїв та обрядів.

У цивільних правовідносинах у скіфів був розвинений інститут власності. Існувала приватна власність на домашніх тварин, стада, які були мірилом багатства, житло, господарський інвентар, посіви тощо. Цивільні операції з приватною власністю зумовили появу цивільних зобов’язань. Угоди укладалися усно і закріплювалися присягою. Але земля знаходилася у власності царя й регулярно перерозподілялася між родовими общинами шляхом жеребкування. Приватна власність зосереджувалася передусім у руках племінних вождів і старійшин племені, їхніх родин. Решта населення – це вільні общинники, які несли військову службу, сплачували данини й виконували різні повинності.

У містах основну масу населення становили вільні ремісники, а також купці. Головним джерелом поповнення рабів було підкорення осілих племен. Раб вважався власністю пана, річчю, яку можна продати, подарувати, обміняти і передати у спадщину. Раби використовувалися здебільшого в домашньому господарстві, для охорони стада. При розпаді первісно-общинного ладу рабство втрачало патріархальний характер.

Скіфи знали поняття злочину і визначали покарання за злочин. Найнебезпечнішими злочинами вважалися злочини проти царя. Карали не лише за сам злочин, а й за замір. Тяжкими злочинами були також убивство, крадіжка, обмова невинного, перелюб тощо. Серед покарань практикувалися страта, відтинання правої руки, вигнання. За порушення звичаїв і відступ від віри предків призначалася смертна кара. У звичаєвому праві визнавалася кровна помста. Таким чином, звичаєве право у скіфів було основою правових відносин і являло собою традиційні норми суспільного життя, санкціоновані силою держави.

Життя скіфів проходило в постійному русі з короткими зупинками на тимчасових кочовищах. Житлом їм служили криті, запряжені парами волів вози, основним харчем були м’ясо, молоко, сир, привізне грецьке вино, хліб, здобутий як данина від підвладних скіфам землеробів.

Держава сарматів

(ІІІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е.)

У III ст. до н. е. на скіфів почали тиснути нові кочові племена – сармати, що прийшли з берегів Волги та Уралу. З II ст. до н. е. до II ст. н. е. вони панували в степах Північного і Східного Причорномор’я. Це близькі скіфам за походженням і способом життя іраномовні племена. Вони розгромили і поглинули скіфів та на шість століть опанували Надчорномор’я.

Це був народ воїнів-кіннотників, озброєних досконаліше, ніж скіфи.

Сармати, що на історичній арені змінили скіфів, понад 600 років займали широкі простори – від прикаспійських степів до Паннонії. Вони активно впливали на події в античному світі, що поступово відживав, та в ранньослов'янському, що тільки-но народжувався. Тісно контактуючи з землеробськими племенами північно-кавказького регіону, зарубинецьким і пізньоскіфським населенням Подніпров'я та Криму, сармати впливали на формування і розвиток їхніх культур.

Сформувавшись у заволзьких степах на рубежі III–II ст. до н.е., сарматські племена язиків, роксоланів, хорсів, а трохи пізніше й аланів хвилями просувались на захід у пошуках нових територій, нових пасовищ. Масове переселення сарматських племен на територію Північного Причорномор'я почалося наприкінці II ст. до н.е. На рубежі нашої ери вони повністю освоюють степи між Доном і Дніпром, іноді проникаючи аж до Південного Бугу та Дунаю. В середині І ст. н.е. вони намагалися розселитися ще західніше. У сарматському оточенні виявляються пізньоскіфські городища Нижнього Дніпра, Криму, античні поліси – Ольвія, Тіра, Ніконій, Боспорське царство. Їхні постійні набіги й вимоги сплачувати данину спричинили переселення на нові території ранньослов'янського зарубинецького населення Середнього Подніпров'я.

Найбільшого розвитку сарматське суспільство досягло в І ст. н.е. Поступово бідніші прошарки кочового населення осідали у Північно-Західному Причорномор'ї, а вже в III ст. н.е. якась їх частина ввійшла до черняхівської культури.

Суспільна організація сарматів – це союз племен, таких, як язиси, роксолани, алани. Кожне з племен прагнуло зверхності. На чолі об’єднання племен стояли царі. Столиця сарматів було місто Танаїс (на узбережжі Азовського моря).

На відміну від скіфів у сарматів роль жінок у роді була значно вищою. Геродот повідомив у своїх дослідженнях, що сарматські жінки жили, як колись амазонки: вони полювали верхи, брали участь у війнах нарівні з чоловіками, одягалися, як чоловіки. Це свідчення грецького “батька історії” підкріплене археологічними знахідками. Так, у жіночих похованнях сарматів часто знаходять зброю, ритуальні знаряддя, що дає підставу зробити висновки про те, що жінки в сарматів нерідко виконували функції жриць.

Традиції скіфського мистецтва продовжували сарматські племена. Сарматське мистецтво характеризується поліхромією та оздобленням зброї, інших ужиткових речей. Продовжується мистецька традиція "звіриного" стилю, в якому створюються композиції міфологічного змісту.

Спілкування сарматів із греками та римлянами, на думку грецького історика Страбона, зіпсувало природний стан сарматів, поширивши серед них такі пороки, як пристрасть до розкошів і втіх, прагнення задоволення, що зробило їх ненажерливими.

Наприкінці І ст. н. е. в надчорноморських степах з’являється нове об’єднання сарматських племен – алани, які підкорили всіх інших сарматів. Своїми постійними нападами на східні римські провінції та Закавказзя, участю в усіх війнах і сварках сусідніх держав алани жахали все осіле населення. В III ст. н. е. алани певний час перебували в спілці з готами, які прийшли в Надчорномор’я з берегів Балтики.

Готська держава

на території України (кінець ІІ ст. н.е. – 375 р.)

Сарматів завоювали давні германські племена готів. Наприкінці ІІ століття н.е. на територію Причорноморських степів України з території південного узбережжя Балтійського моря та нижньої течії Вісли прийшли племена готів. Вони зруйнували державну організацію пізньоскіфського царства в Криму і на Нижній Наддніпрянщині.

Експансія готів на території України розпочалася наприкінці І ст. – на початку ІІ ст. з Мазовії на південний схід у Західне Полісся, на Волинь і далі долиною Південного Бугу у Надчорномор’є просуваються готи. Волинські слов’яни тікають від них на південь у Подністров’є і навіть далі на Нижній Дунай. Близько 230 р. гуни остаточно утвердилися на території України і їм належала вже значна частина українських земель.

У своїй праці “Гетика” готський історик VI століття Йордан описав важку мандрівку готів від Вісли на схід через безкраї болота (очевидно, поліські), де втопилося багато людей. У мандрівних сагах Йордан пише, що готи перебували у постійній війні, з жінками і дітьми рухались у Скіфію і, перемагаючи, досягли частини Скіфії, що межує з Понтом – тобто з Чорним морем.

У другій половині III ст. н. е. вони розділилися на дві групи: остготи (остроготи) розселилися на Нижньому Дніпрі та Надазов’ї, а вестготи (візіготи,везиготи) зайняли терени між Дністром, Карпатами та Нижнім Дунаєм. З середини ІІІ ст. готи здійснюють численні напади на римські провінції у Подунав’ї, а наприкінці ІІІ ст. під римським впливом постає готська держава, яку під назвою імперії Германаріха описує готський історик VI ст. Йордан. включаючи до неї велетенські обшири від Балтії до Чорного моря.

Готи не належали до степовиків і представляли німецькі племена. Не знайшовши собі місця ближче, вони замандрували аж до Чорного моря, розігнали аланські племена й осіли від Дунаю до Азовського моря. Були вони войовничі, часто ходили грабувати римські землі й грецькі міста в Криму і наробили цим великого галасу. Так, відтіснивши сарматів за Дон, вони зруйнували міста Ольвію і Tip, підкорили собі населення Криму.

За формою правління держава готів була ранньофеодальною монархією. На чолі держави стояв король, який в управлінні спирався на військо.

Готи засвоїли попередню скіфо-сарматську культуру і створили свою. Вони прийняли християнство, створили рунічне письмо, мали флот, кораблі для якого завойовували під час походів.

Готська держава досягла найбільшої могутності саме за правління остготського короля Германаріха (350-375) в другій половині IV ст. н. е. Йордан, прославляючи його успіхи, писав про підкорення ним майже всіх племен Східної Європи, в тому числі й слов’ян-венедів. Столицею готської держави стало місто Данпарстад («Дніпровське городище», у нинішній Запорізькій обл., IV ст.).

Відомо також, що роксолани в IV ст. мусили платити данину Германариху і що вони брали участь у повстанні проти готів під проводом свого великого князя Болемира. За свідченнями Йордана, роксолани вчинили замах на Германариха, так що він не міг особисто брати участь у війні з гунами і незабаром помер.

375 року держава готів була зруйнована гунами. Але готи залишалися ще тривалий час у Криму і Тамані, заснувавши Тмуторокань. А “красних дів готських” (красний давньоукр. – красивий) згадує автор “Слова о полку Ігоревім” ще наприкінці XII ст.

Слов’яно-сарматські племена, що входили до Антського союзу, перебували у складних відносинах протиборства з готами. У ІІІ-ІV століттях н.е. в Північному Причорномор’ї вони сформували могутній військовий союз, з військовою силою якого вперше зіткнулося Готське королівство Германаріха в 370 р.

Гунська держава (375 р. – кінець VI ст.)

У IV ст. почалась навала гунів, монголо-тюркських племен, які, вийшовши із Забайкалля (Південного Сибіру), в період Великого переселення народів, посунули на Захід, тобто на Кавказ, Північне Причорномор’я, підкоряючи племена аланів, готів, герулів, гепідів, слов’янські та германські племена, таким чином, втягуючи до орбіти свого руху й інші племена.

В 375 р. гуни переправились через Дон і вторглись у володіння Готського королівства. Гуни не загрожували існуванню антського об’єднання, тому анти виступили на їх боці у війні з готами. В 385 р. вони знищили військо царя готів Вінітарія. Але наступного року готи завдали нищівної поразки антському вождю Божу полонили його і разом із синами та 70 вельможами розіп’яли на хрестах. У відповідь на це гунський цар Баламбер повів свою армію на готів і вщент розгромив їх. Частина готів відкотилася в Крим, друга почала відходити до Дунаю.

Отаборившись в Придунайській рівнині, гуни тривалий час вели спустошливі війни із сусідніми державами і утворили величезну державу – Гуніланд, яку очолив цар Аттіла. Великий вождь Аттіла (правив в 434-453 рр.) заснував міцний союз племен на величезній території з осередком на Дунаї (Угорщина). Аттілі вдалося створити одну з наймогутніших в історії держав, першу імперію кочівників-скотарів. Її територія простягалася від Волги до Рейну.

Суспільний устрій гунів при Аттілі не вийшов зі стадії військової демократії, хоча в них зростала майнова нерівність, поширилася практика рабовласництва, влада вождя перетворилася на спадкову. Гуни залишалися кочовиками. На підкорені племена вони накладали данину і примушували брати участь у військових походах.

Після смерті Атілли їх держава занепала і стала розпадатись на окремі каганати (володіння)., а більшість гунів відкочувала в Причорномор'я. Поступово гуни розчинилися серед інших народів. З появою гунів, які сприяли ліквідації Римської імперії і рабовласницького ладу в Європі, починається нова, середньовічна епоха історії.

Булгарія

( VI ст. – ІХ ст.)

На руїнах гунської держави була утворена Велика Булгарія. Першим балтаваром (верховним правителем) цього каганату став хан Кубрат. Його літня резиденція знаходилася в селищі, яке мало відповідну назву – Балтавар (нині Полтава). У 619 р. Кубрат доручив своєму молодшому брату Шамбату побудувати на Заячих (нині Київських) горах фортецю для охорони купецького торговельного перевозу через Дніпро. Відомого водного шляху “із варяг в греки” тоді ще не було, балтійські країни вели торгівлю із Сходом через Волгу і Дон. Однак через дніпровський перевоз йшла не менш інтенсивна торгівля Західної Європи з Хазарією, тому ідея контролю над потоком товарів дала б немалу вигоду. Хан Шамбат швидко побудував місто-фортецю, яке дістало назву Башту (місто-голова). В обов’язки Шамбата входило управління справами перевозу й організація збору мита з купців.

Правління Кубрата-хана було успішним. При ньому Велика Булгарія зуміла розгромити свого головного противника – аварів і розширити кордони держави до Дунаю. В зв’язку з цим Кубрат поставив перед Шамбатом нове завдання: закріпитись на відвойованих західних територіях. Виконуючи це завдання, Шамбат-хан із дружиною і гунно-булгарськими переселенцями відправився в Подунав’є і заснував там так зване Царство Дулоба. Через деякий час Кубрат-хан наказує молодшому брату повернутись в Башту, але Шамбат категорично відмовився. Це рішення так розгнівило Кубрата, що він обізвав свого брата покидьком, відрізаним від роду, що на тюркській мові звучить як “кий”. Це слово так міцно “прилипло” до хана Шамбата, що він увійшов в історію не під своїм власним ім’ям, а під прізвиськом Кий.

Царство Дуоба проіснувало недовго і Шамбат-Кий змушений повернутись в Башту, щоб управляти ним. Городяни називали місто за його прізвиськом – Кіоба, а міську фортецю – за його справжнім ім’ям Шамбат (Самватос у грецьких істориків). Помер Кий в 680 р., природно, що ні про яку династію Києвичів не було і мови. Верховна влада в Великій Булгарії після Кубрата перейшла до його старшого сина Бат-Бояна, якому Кий доводився дядьком.

На початку IX ст. Велика Булгарія під натиском хазар трансформувалась в залежну від Хазарського каганату Чорну Булгарію. В 856 р. на відчуженних від Чорної Булгарії землях хазарські васали Аскольд і Жір-Ас (Дір в руських літописах) створили так званий Руський каганат, столицею якого став Башту-Київ. Варяго-руський князь Аскольд був християнином, а Жір-Ас (Дір) – мусульманином, внаслідок чого між ними постійно виникали суперечності. Це привело до того, що в 870 р. Аскольд убив Жір-Аса (Діра) і захопив одноособову владу в Руському каганаті.

Таким чином ми бачимо, що гуно-булгари залишили помітний слід в стародавній історії державотворення на території України.

Хозарський каганат

(сер. VII ст. – Х ст.)

У середині VII ст. у Північне Причорномор'я прийшли хозари. Спочатку вони знаходилися у складі Великого тюркського каганату, а після його розпаду столицею хозарів стало місто Ітіль на Нижній Волзі. У 670-679 pp. Хозарія оволоділа майже усім Кримом, крім Херсонесу. Хозари залишили жителям міст самоуправління, беручи з них данину та торгове мито. Фактична влада зосереджувалась в руках місцевих хозарських феодалів, а каган перетворився в символічного володаря. В кінці VIII ст. каган Обадія оголосив державною релігією іудаїзм. У тривалій боротьбі з Київською Руссю хозари були витіснені з Криму та Поволжя.

Основна територія, заселена хозарами, – Хозарія, охоплювала прикаспійські степи між рікою Сулаком і пониззям Дону. Головним етнічним центром хозар був приморський Дагестан, де розташовувалися їх ранні столиці.

Головним заняттям хозар було кочове скотарство, згодом, коли частина населення осіла, – хліборобство і торгівля. Вони часто воювали, але й торгували з Іраном, Арабським халіфатом, Візантією, пізніше Руссю.

У другій половині VI ст. хозари підпали під владу Західнотюркського каганату, під яким були протягом століття. Після розпаду Тюркського каганату в середині VII ст. підкорили собі частину болгар, кавказькі й слов'янські племена та створили Хозарський каганат, велику державну формацію на сході Європи. Верховним володарем Хозарського каганату був каган як релігійний зверхник, його заступником і фактичним правителем був цар-намісник.

У кінці IX ст. у причорноморські степи, контрольовані хозарами прийшли печеніги, які значно ослабили Хозарський каганат. Зі середини IX ст. сильним суперником для хозар стала Руська (Київська) держава, військові дружини якої часто проходили територією Хозарії до Каспійського моря.

У IX-X ст. вся політика і економіка (торгівля) Східної Європи зосереджувалася в трикутнику Візантія-Хозарський каганат-Русь. Рівновага між цими державами була порушена з ослабленням Хозарського каганату і зростанням Київської Руси.

За літописним описами, 862 року руське військо під проводом Аскольда і Дира визволило Київ від хозарської влади. У 883-885 рр. князь Олег визволив і племена полян та сіверян з-під хозарської залежності.

За князя Ігоря руське військо двічі (913-914 і 943-944) переходило через Хозарію на Каспійське узбережжя, де захопило чималу здобич. У поході проти Візантії (941) княз Ігор користувався підтримкою Хозарського каганату, серед його дружинників були і хозари християнського віровизнання.

Похід князя Святослава Ігоревича 964-965 рр. на Хозарський каганат завдав йому, після 300-річного існування остаточного удару; були розгромлені міста Ітіль і Семендер, а Саркел, разом з північно-західною частиною (Тмутороканське князівство) – приєднано до Київської держави. Але знищення Хозарського каганату не дало для Київської держави добрих наслідків, бо вона стала жертвою постійних нападів кочових народів зі Сходу.

Після перемоги Святослава хозари підпали під зверхність Хорезму і стали мусульманами.

985 року князь Володимир Великий пішов походом на болгар та хозар і після перемоги примусив платити данину.

Остання літописна згадка про хозар датується 1079 роком (про їх участь у змові проти князя Олега Святославича, якого схопили в Тмуторокані й відправили у Візантію). 1083 року князь Олег, що повернувся до Тмуторокані, стратив хозар-змовників.

Після упадку Хозарського каганату хозари поступово змішувалися з тюрксько-половецьким оточенням і згодом цілковито зникли.