ОСОбЛИВОСТІ здійснення права власності на сільськогосподарські землі

Використання сільськогосподарських земель може здійснюватися на різних юридичних титулах, серед яких основним право власності та право користування.

За чинним ЗК України землі сільськогосподарського призначення можуть перебувати в державній, комунальній та приватній власності. Разом із цим окремі суб'єкти, які набули земельні ділянки сільськогосподарського призначення на праві колективної власності відповідно до ЗК України від 13 березня 1992 р. зберігають свої права відповідно до п. 7 розд. 10 Перехідних положень чинного ЗК України.

Відповідно до ЗК України у державній власності перебувають усі землі сільськогосподарського призначення, крім тих, які перебувають у приватній чи комунальній власності.

Держава може набувати у власність сільськогосподарські землі за підстав, передбачених законом. Так, наприклад, право державної власності на землю, у тому числі сільськогосподарські землі, набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій, державних органів приватизації відповідно до закону (ч. 2. ст. 84 ЗК України).

Держава в особі уповноважених органів реалізує право державної власності на сільськогосподарські землі шляхом передачі їх територіальним громадам у комунальну власність, а фізичним та юридичним особам - у приватну власність (у порядку приватизації чи шляхом укладення угод купівлі-продажу тощо) або надання їх у користування (право постійного користування, оренда тощо).

Водночас законом можуть бути визначені сільськогосподарські землі, які мають належати виключно державі на праві власності. Так, наприклад, ЗК України визначає перелік земель державної власності (у тому числі сільськогосподарських земель), які не можуть передаватись у комунальну та приватну власність: 1) земельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення унаслідок Чорнобильської катастрофи; 2) земельні ділянки, які закріплені за державними сільськогосподарськими професійно-технічними навчальними закладами та вищими сільськогосподарськими навчальними закладами державної форми власності; 3) земельні ділянки, на яких розташовані сільськогосподарські державні, у тому числі казенні підприємства, сільськогосподарські товариства, у статутних фондах яких державі належать частки (акції, паї), об'єкти незавершеного будівництва та законсервовані об'єкти.

Суб'єктами права комунальної власності на сільськогосподарські землі є територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування шляхом передачі у власність державі земельних ділянок сільськогосподарського призначення, у приватну власність фізичним та юридичним особам (у порядку безоплатної приватизації або шляхом укладення угод купівлі-продажу тощо) або надання їх у користування (право постійного користування, оренда тощо).

Реалізація права державної та комунальної власності на землі сільськогосподарського призначення здійснюється за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, або державних органів ^приватизації в межах їхніх повноважень, визначених ЗК України ^в різних правових формах: 1) приватизація; 2) продаж земельних ділянок, у тому числі через земельні торги; З), наданн земельних ділянок у користування; 4) вилучення (викуп) сільськогосподарських земель для суспільних потреб.

Законом можуть бути передбачені особливості приватизації чи продажу сільськогосподарських земель у власність громадян і юридичних осіб. Так, наприклад, за чинним ЗК України (ст. 130) визначено виключний перелік покупців земельних ділянок сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва: а) громадяни України, які мають сільськогосподарську освіту або досвід роботи в сільському господарстві чи займаються веденням товарного сільськогосподарського виробництва; б) юридичні особи України, установчими документами яких передбачено ведення сільськогосподарського виробництва. Законом може бути передбачено мораторій на відчуження сільськогосподарських земель у власність, обмеження загальної площі цих земель в однієї особи, надання переважного права на придбання сільськогосподарських угідь тим чи іншим суб'єктам для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, установлено заборону на зміну цільового призначення цих земель, особливості примусового викупу сільськогосподарських земель, що перебувають у приватній власності, з мотивів суспільної необхідності тощо.

Реалізація права державної та комунальної власності на сільськогосподарські землі здійснюється також шляхом надання земельних ділянок юридичним особам у постійне користування на підставі рішень органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування за проектами відведення цих ділянок або передачі сільськогосподарських земель в оренду шляхом укладення договору оренди земельної ділянки (ст. 122-126 ЗК України тощо).

Особливою правовою формою розподілу та перерозподілу сільськогосподарських земель із земель державної та комунальної власності є їхнє вилучення (викуп) для задоволення суспільних потреб. Разом із цим окремі сільськогосподарські землі, що мають найбільш родючі ґрунти, а також землі дослідних полів науково-дослідних установ і навчальних закладів, віднесені законодавцем до особливо цінних земель з особливим порядком їхнього вилучення (ст. 146, 149, 150, 151 тощо ЗК України).

Суб'єктами права приватної власності на сільськогосподарські землі є громадяни України та юридичні особи України.

Так, наприклад, громадяни України можуть використовувати сільськогосподарські землі на праві власності для ведення особистого селянського господарства (п. "а" ч. З ст. 22, ст. 33 ЗК України, Закон

України "Про особисте селянське господарство" тощо), для ведення індивідуального або колективного садівництва (п. "а" ч. З ст. 22, ст. 35 ЗК України), для ведення товарного сільськогосподарського виробництва (ч. З ст. 22, ст. 130 ЗК України), для ведення фермерського господарства тощо.

Юридичні особи України як суб'єкти права приватної власності на сільськогосподарські землі використовують їх для ведення товарного сільськогосподарського виробництва (сільськогосподарські підприємства, установи, організації, сільськогосподарські кооперативи, фермерські господарства, сільськогосподарські товариства тощо) та для ведення підсобного сільського господарства (приватні несільськогосподарські підприємства, установи, організації тощо).

Землі сільськогосподарського призначення не можуть передаватись у власність іноземним громадянам, особам без громадянства, іноземним юридичним особам та іноземним державам (ч. 4 ст. 22 ЗК України). Винятком із даного положення є можливість набуття зазначених земельних ділянок у порядку спадкування. Однак після оформлення права приватної власності на такі земельні ділянки вони підлягають відчуженню протягом року відповідно до п. 4 ст. 81 та п. 4 ст. 82 ЗК України.

Суб'єкти права приватної власності на сільськогосподарські землі зобов'язані використовувати їх відповідно до цільового призначення, яке визначено у правовстановлюючих документах, з урахуванням специфічних обов'язків щодо додержання вимог законодавства про охорону довкілля, підвищення родючості ґрунтів, збереження інших корисних властивостей земельних ділянок тощо, що обумовлено функціями які виконують зазначені земельні ділянки.

Реалізація права приватної власності на сільськогосподарські землі здійснюється також шляхом законодавчо закріпленої можливості щодо їхнього відчуження на підставі купівлі-продажу, міни, ренти, дарування та інших правочинів; передачі в оренду, заставу, спадщину тощо.

Так, відчуження сільськогосподарських земельних ділянок здійснюється шляхом укладення в письмовій нотаріальній формі угоди. В угоді мають обов'язково бути зазначені такі реквізити, як: а) назва сторін (прізвище, ім'я та по батькові громадянина, назва юридичної особи); б) вид угоди; в) предмет угоди (земельні ділянки з визначенням місця розташування, площі, цільового призначення, складу угідь, правового режиму тощо); г) документ, що підтверджує право власності на земельну ділянку; ґ) відомості про відсутність заборон на відчуження земельної ділянки; д) відомості про відсутність або наявність обмежень щодо використання земельної ділянки за цільовим призначенням (застава, оренда, сервітути тощо); е) договірна ціна; є) зобов'язання сторін. Угоди про перехід права власності на земельні ділянки вважаються укладеними з дня їхнього нотаріального посвідчення.

Особливістю передачі в заставу сільськогосподарських земель, які належать громадянам та юридичним особам України на праві приватної власності, обумовлена тим, що заставодержателем такої земельної ділянки можуть бути лише банки (ч. 4 ст. 133 ЗК України).