Система державних органів Японії

Форма правління в Японії

 

В організації механізму влади сучасної Японії найбільш виразно простежуються впливи державно-правової доктрини і практики Сполучених Штатів Америки та Великобританії. Вплив американської теорії і практики простежується у способі формування Палат представницького органу, побудові інституту конституційного контролю та процедурі імпічменту стосовно суддів; британської доктрини і практики – у загальній конструкції механізму влади, зокрема, – у визначенні статусу Монарха та Парламенту, способі формування Уряду та формах взаємодії останнього з Парламентом; відмові від інституту референдуму у його традиційній формі.

Японський Імператор за колом своїх функцій нагадує британського Монарха, однак у формально-юридичному плані є ще більш символічною політичною фігурою. Конституція виключає можливість активного включення Імператора в реальний політичний процес і залишає за ним прерогативу вчинення виключно символічно-церемоніальних дій.

Реально, хоча Конституція визначає Парламент верховним органом влади, позиції органів законодавчої і виконавчої влади в системі стримувань і противаг збалансовані насамперед такими важелями впливу Уряду на орган законодавчої влади як право скликати на надзвичайну сесію Парламент (ст. 54) та право розпускати Палату Представників у випадку отримання від останньої вотуму недовіри, якщо Кабінет прийме рішення не йти у відставку (ст. 69).

У сучасній Японії Кабінету надані широкі повноваження. Це пояснюється потребою у швидкому щоденному реагуванні не тільки у сфері економіки, але й в інших галузях, включаючи сферу міжнародних відносин. Багатолюдний та багатофракційний Парламент із його громіздкою системою обговорень нездатний до оперативного реагування. Тому природним стало зміщення політичного центру в бік виконавчої влади з посиленням ролі чиновництва в політичній сфері[429]. Уряд є основним розробником законопроектів, активно реалізує надане йому право законодавчої ініціативи і, вдаючись партійної дисципліни, визначає хід законодавчого процесу в Парламенті.

Практика функціонування механізму влади в повоєнній Японії засвідчила, що Конституція 1947 р. запровадила досить збалансовану і вдалу, з точки зору інституційних гарантій демократії, конструкцію влади. Парламент і Уряд, як і решта органів влади, складають ланки стабільної і функціональної системи, яка виключає верховенство чи домінування однієї з гілок влади над іншою.

Імператор

 

Імператорська династія Японії вважається найдревнішою з усіх спадкоємних монархій у світі, що нині існують. Як стверджують історичні хроніки, перший Імператор вступив на японський трон у 660 р. до н. е., а нинішній Імператор – 125-й у цьому безперервному ланцюгу. Царювання кожного імператора проголошується особливою ерою, що починається з дати вступу на трон нового монарха[430].

Після війни статус Імператора змінився. Відсутність у післявоєнній Конституції формулювання про форму правління створює ґрунт для існування різних поглядів щодо цього. Найбільш поширене судження, відповідно до якого сучасна Японія – парламентарна салічна монархія,оскільки в Японії є спадкоємний монарх із титулом Імператора, а створення й функціонування Уряду обумовлене довірою Палати Представників Парламенту. Водночас висловлюються судження про те, що в Японії монархії уже не існує, аж до твердження про існування республіки з формально-декоративними монархічними атрибутами.

За порядком спадкування престолу стежить Рада імператорського двору, яка очолюється Прем’єром і складається із двох представників імператорської родини, голів і віце-голів Палат Парламенту, головного судді й одного члена Верховного Суду.

У юридичному відношенні Імператор безвладний. Конституція визначає статус Імператора в такий спосіб: “Імператор є символом держави і єдності народу, його статус визначається волею народу, якому належить суверенна влада” (ст. 1)[431]. І далі: “Імператор не наділений повноваженнями, зв’язаними зі здійсненням державної влади” (ст. 4)[432]. В явній суперечності із формулою ст. 4 Конституція регламентує наступні владні повноваження Монарха: Імператор призначає Прем’єр-міністра за представленням Парламенту, а також Головного суддю Верховного Суду за представленням Кабінету (ст. 6). “Імператор за порадою і зі схвалення Кабінету здійснює від імені народу такі дії, що стосуються справ держави…”[433] як промульгація законів і договорів, скликання Парламенту, оголошення загальних парламентських виборів, дарування нагород та ін. Прийнято, однак, вважати, що наділення цими функціями Глави держави носить формальний характер, оскільки ініціатива Імператора у їхньому здійсненні не передбачена. Ст. 3 Конституції гласить: “Усі дії Імператора, що стосуються справ держави, можуть бути вчинені не інакше як із поради і згоди Кабінету, і Кабінет несе за них відповідальність”[434]. Проте Імператор усе-таки здійснює дії публічного характеру, які не передбачені Конституцією, а відтак, формально не потребують згоди Кабінету. Наприклад, у відносинах із Парламентом Імператор здійснює не тільки конституційні повноваження, але є присутнім на церемонії відкриття сесії Парламенту, виступає із промовою на засіданнях Парламенту.

Найбільш значимими в державно-політичній діяльності Імператора є його церемоніальні дії зовнішньополітичного характеру. У цій сфері на Імператора покладено підтвердження повноважень та вірчих грамот послів і посланників, підтвердження ратифікаційних грамот та інших дипломатичних документів, але знову таки, з поради й зі схвалення Кабінету (ст. 7). Згідно зі ст. 73 Конституції керівництво зовнішньою політикою відноситься до компетенції Кабінету (міністрів), і, отже, Імператор не є Главою держави, який представляє Японію у відносинах з іноземними державами. Проте реальні контакти Імператора з державними посадовцями вищого рангу іноземних країн є важливою складовою зовнішньополітичної діяльності Японської держави і вносять відчутно більший внесок у розвиток дружніх відносин між країнами, ніж діяльність співробітників дипломатичних служб.

Імператорська родина в Японії має високий авторитет у суспільстві і близько 80 % дорослого населення країни підтримують монархічну форму правління.

Парламент Японії

 

Згідно зі ст. 41 Конституції Японії Парламент не один із вищих і збалансованих за статусом органів державної влади; він є вищим органом державної влади та єдиним законодавчим органом країни[435].Тут, як уже попередньо зазначалося, відображається вплив британської державно-правової доктрини, зокрема, простежується сприйняття японським конституційним правом концепції верховенства парламенту.

Ключові повноваження Парламенту зводяться до здійснення законодавчої діяльності, зокрема, затвердження закону про бюджет, утворення Уряду та контролю за його діяльністю, здійснення імпічменту щодо суддів, щодо яких порушена справа про їх зміщення з посади.

Японський Парламент складається із двох Палат – Палати Радників і Палати Представників. Палата Радників включає 252 радника, що обираються на 6 років, з переобранням половини складу радників кожні три роки. Палата Представників обирається на 4 роки в кількості 500 депутатів. Палата Представників може бути достроково розпущена актом Імператора на вимогу Уряду, верхня палата розпуску не підлягає.

Депутати та радники мають вільний депутатський мандат, питання про позбавлення або визнання недійсним якого вирішує відповідна Палата 2/3 голосів. Члени Палат не несуть відповідальності у зв’язку зі своїми висловлюваннями й голосуванням у Палатах, користуються обмеженим депутатським імунітетом.

Парламент працює у формі парламентських сесій: чергових, надзвичайних і спеціальних. Чергові сесії Парламенту скликаються раз у рік, у грудні, і тривають 150 днів (їх ще називають бюджетними сесіями). Рішення про скликання надзвичайної сесії Парламенту приймає Кабінет на вимогу 1/4 загального числа членів однієї з Палат. Необхідність у скликанні спеціальної сесії виникає у випадку розпуску Палати Представників і триває вона протягом 30 днів із дня чергових виборів у Палату. Оскільки з розпуском Палати Представників Палата Радників теж припиняє свою роботу, то Кабінет може скликати надзвичайну сесію Палати Радників, але якщо її рішення не будуть схвалені Палатою Представників протягом 10 днів із дня першого засідання, вони втрачають силу.

Кожна Палата обирає на весь строк повноважень Голову, Віце-голову, тимчасового голову, голів постійних комісій і Генерального секретаря Палати (ст. 58 Конституції). На голів Палат і їхніх заступників покладений обов’язок підтримувати порядок у Палатах і спостерігати за виконанням порядку денного. Щоб забезпечити неупередженість у ході засідання Парламенту, вони звичайно припиняють відносини зі своїми партіями. У Палатах створюються партійні фракції (необхідне для створення фракції число депутатів – 2 чоловіки).

У діяльності Парламенту важливу роль грають постійні парламентські комісії (комітети). У Палаті Радників є 20 постійних комісій: у справах Кабінету, місцевої адміністрації, з питань юстиції, зовнішньої політики, державних фінансів, освіти, із соціальних питань, з трудових питань, з питань сільського, лісового й водного господарства, з торгівлі і промисловості, з питань зв’язку, транспорту, будівництва, суспільної безпеки, науки й техніки, навколишнього середовища, а також бюджетна, ревізійна, дисциплінарна комісії і комісія з організації внутрішньопарламентської роботи. У Палаті Радників є 17 комісій – тих само, крім комісій із питань науки і техніки, суспільної безпеки й навколишнього середовища. Ці комісії складають основу механізму розробки і прийняття рішень у Парламенті Японії. До складу комісій входять представники різних партій пропорційно представництву цих партій у відповідній Палаті. Депутати, як правило, не є експертами з питань, що обговорюються у комісіях, тому у випадку, якщо для діяльності комісії необхідна участь спеціально підготовлених спеціалістів, у її склад можуть входити фахівці з відповідних питань і не з депутатського корпусу. Кожен парламентар зобов’язаний бути членом хоча б однієї комісії. Засідання комісій бувають двох видів: робочі й загальні. На робочих засіданнях обговорюються найбільш важливі питання, як правило, у присутності членів Кабінету. На загальних розглядаються менш важливі питання за участю парламентських секретарів.

Законодавчий процес. Головною функцією Парламенту є прийняття законів і державного бюджету. У законодавчому процесі нижня палата має більшу вагу, оскільки Палата Представників може подолати вето Палати Радників шляхом повторного прийняття закону 2/3 голосів, причому не від загальної кількості депутатів, а від кворуму (1/3 складу Палати – ст. 59 Конституції). Так само, якщо Палата Радників не прийняла рішення по законопроекту протягом 60 днів після одержання його з Палати Представників (для бюджетного закону цей строк скорочується вдвічі), рішення Палати Представників вважається рішенням Парламенту.

При кожній Палаті діє законодавче бюро, яке допомагає депутатам при підготовці законопроектів.

Правом законодавчої ініціативи володіють депутати Парламенту та Кабінет. Законопроект може бути представлений на розгляд Парламенту, якщо за це висловилося не менше 20 депутатів або 10 радників. Якщо мова йде про бюджет країни, то його повинні підтримати не менше 50 депутатів або не менше 20 радників. Народна законодавча ініціатива Японії невідома.

Японія – країна з парламентарною формою правління, і основним суб’єктом законодавчої ініціативи в ній є Уряд, який, спираючись на підтримку парламентської більшості, визначає зміст законодавчої діяльності Парламенту. Ця закономірність законодавчого процесу в парламентарних формах правління у японських реаліях посилюється монопольним перебуванням при владі Ліберально-демократичної партії[436].

Післявоєнним Парламентом Японії запозичена американська система постійних комітетів, які стали центром розгляду законопроектів[437]. Кожний комітет спеціалізується у конкретній сфері державного управління. До його складу входить порівняно невелика кількість депутатів, обізнаних у відповідній галузі, що сприяє якісній законопроектній роботі. У кожному комітеті може здійснюватись одночасна підготовка кількох законопроектів, що дозволяє значно інтенсифікувати законопроектну діяльність.

На першому етапі розробка законів йде переважно в департаментах відповідних міністерств. Потім через керівництво міністерства документи надходять у канцелярію Прем’єр-міністра, потім до Прем’єр-міністра й тільки потім представляються у Парламент, де над ними починається робота у відповідних комісіях (часто створюються спеціальні підкомісії) і в законодавчих бюро Палат. Тільки після прийняття комісією позитивного рішення проект виноситься на пленарне засідання й обговорюється звичайно у двох читаннях. Законопроект стає законом після прийняття його обома Палатами. Якщо позиції Палат розходяться, то Палата Представників може вимагати скликання спільного засідання Палат або створення паритетної узгоджувальної комісії (10 депутатів і 10 радників). На спільному засіданні рішення приймається більшістю голосів, а в погоджувальній комісії – не менше 2/3 її складу; якщо комісії не вдається подолати розбіжності Палат, прийнятим вважається рішення Палати Представників.

Парламент наділений винятковими повноваженнями в розпорядженні державними фінансами: “Ніякі державні кошти не можуть бути витрачені, і ніякі державні грошові зобов’язання не можуть бути прийняті інакше як за рішенням Парламенту” (ст. 85 Конституції)[438]. Кабінет складає і представляє Парламенту на обговорення й затвердження бюджет на кожен фінансовий рік. Проект бюджету представляється спочатку в Палату Представників (ст. 60 Конституції), Голова якої направляє проект на розгляд у постійну бюджетну комісію. Бюджетні комісії вважаються найважливішими, тому вони є найбільшими (у бюджетній комісії Палати Представників 50 членів, у Палаті Радників – 45). Обговорення законопроекту про бюджет проходить за участі Прем’єр-міністра і всіх членів Кабінету, щоб вони могли давати відповідні роз’яснення й відповісти на запити представників політичних партій. Якщо законопроект про бюджет відхиляється бюджетною комісією Палати Представників, то Кабінет (міністрів) повинен підготувати новий проект бюджету, який знову проходить усю процедуру обговорення. Після схвалення Палатою Представників бюджет переходить у Палату Радників, де процедура обговорення цілком повторюється.

Рішення Палати звичайно приймають простою більшістю голосів. Прийнятий закон підписується міністром, відповідальним за його виконання, контрасигнується Прем’єр-міністром і направляється Імператору для промульгації. Закон повинен бути опублікований протягом 30 днів і набуває чинності через 20 днів після публікації.

Парламентський контроль. Законодавчий орган також здійснює функцію парламентського контролю за діяльністю Уряду. Основною формою контролю є інтерпеляція, подати яку може будь-який депутат Палати Представників через Голову Палати, відмову Голови депутат може оскаржити на пленарному засіданні Палати. Відповідь на інтерпеляцію повинна бути дана протягом 6 днів в усній або письмовій формі. Не випадковим є й те, що система комітетів у представницькому органі дублює структури (міністерства) в Уряді[439]. Це, зокрема, передбачає певну спеціалізацію парламентських комітетів у контрольній діяльності за урядовими міністерствами. Ст. 62 Конституції Японії закріплює право кожної Палати проводити розслідування з питань державного управління. До форм контролю відноситься й загальна дискусія щодо політики Уряду на початку кожної сесії, коли в Парламенті виступає Прем’єр-міністр, а також міністри фінансів та іноземних справ.

Оскільки, відповідно до стандартів парламентарної форми правління, Уряд Японії формується у парламентський спосіб, він (Уряд) потребує у своїх діях довіри Парламенту. Гарантією цього слугує інститут парламентської відповідальності Кабінету, що складається з наступних елементів: кандидатура на посаду Прем’єр-міністра формально обирається Палатами Парламенту (фактично це лідер партії парламентської більшості), Палата Представників може прийняти більшістю голосів резолюцію про недовіру Кабінету.

Уряд Японії

 

Згідно з Конституцією Японії Кабінет (міністрів) здійснює виконавчу владу (ст. 65). У нього входять Прем’єр-міністр та інші державні міністри. Конституцією визначений принцип цивільного Кабінету [440]. Під терміном “цивільна особа” мається на увазі особа, яка не перебуває на військовій службі, не була в минулому професійним військовим і не є носієм мілітаристської ідеології.

За традицією Главою Кабінету стає лідер партії парламентської більшості. Якщо ж Палати пропонують на посаду Прем’єр-міністра різні кандидатури або якщо Палата Радників протягом 10 днів не запропонує свою кандидатуру, то рішення Палати Представників стає рішенням Парламенту.

Прем’єр-міністр призначає не більше 20 державних міністрів (так іменуються усі члени Кабінету). Ст. 68 Конституції формалізує атрибут парламентарної форми правління і закріплює вимогу, щоб більшість міністрів була обрана із числа депутатів Парламенту. Фактично всі члени Кабінету – парламентарі. Усі члени Кабінету затверджуються указом Імператора. 12 міністрів очолюють міністерства юстиції, іноземних справ, фінансів, освіти, охорони здоров’я і соціального забезпечення, сільського, лісового й рибного господарства, зовнішньої торгівлі і промисловості, транспорту, зв’язку, праці, будівництва, місцевого самоврядування, крім того, один міністр Кабінету є генеральним секретарем, інших 8 міністрів є міністрами без портфеля, вони фактично є радниками Прем’єр-міністра і за традицією керують окремими підрозділами канцелярії Прем’єр-міністра. У Японії принцип цивільного Кабінету знаходить вираження і в тому, що у структурі Уряду відсутні міністерство оборони та міністерство внутрішніх справ. Відповідно, відсутні посади військового та військово-морського міністрів, а також міністра внутрішніх справ (силами самооборони керує міністр без портфеля – начальник Управління національної оборони, також деякі функції, покладені на МВС, виконує міністерство місцевого самоврядування).

У період перебування на посаді міністр не може бути притягнутий до судової відповідальності без згоди на те Прем’єр-міністра (ст. 75 Конституції), Прем’єр-міністр може на свій розсуд відстороняти міністрів від посади (ст. 68). Кабінет несе колективну відповідальність перед Парламентом (ст. 66). Якщо Палата Представників приймає вотум недовіри або відмовляється проголосувати за довіру Уряду, Кабінет повинен піти у відставку в тому випадку, якщо Палата Представників не буде розпущена Кабінетом у десятиденний строк (ст. 69). Кабінет також повинен піти у відставку, якщо посада Прем’єр-міністра стає вакантною або якщо скликається перша сесія Парламенту після виборів у Палату Представників (ст. 70).

Ст. 73 Конституції визначає функції Уряду в такий спосіб: “Кабінет виконує поряд з іншими загальними функціями управління наступні обов’язки:

• сумлінне проведення ув життя законів, ведення державних справ;

• керівництво зовнішньою політикою;

• укладення договорів (при цьому потрібно попереднє або, у залежності від обставин, наступне схвалення Парламенту);

• організація й управління цивільною службою відповідно до норм, установленими законом;

• складання бюджету і внесення його на розгляд Парламенту;

• видання урядових указів із метою проведення у життя положень чинної Конституції та законів (при цьому в урядових указах не можуть міститися статті, які передбачають кримінальне покарання інакше як з дозволу відповідного закону);

• прийняття рішень про загальну і приватну амністії, пом’якшення і відстрочку покарань та відновлення у правах”[441].

Процедура засідань Кабінету і прийняття рішень регулюються звичаєм. Засідання Кабінету є закритими, проводяться двічі на тиждень у період парламентської сесії. Кабінет працює у колективній манері[442]: рішення звичайно приймаються одноголосно.

До повноважень Прем’єр-міністра як глави Кабінету відноситься загальна координація діяльності Кабінету, призначення і звільнення з посади державних міністрів, внесення на розгляд Парламенту законопроектів, доповіді Парламенту про загальний стан державних справ і зовнішньої політики, підписання законів і указів одноосібно (як відповідний міністр) і контрасигнація підпису уповноваженого міністра, участь у проведенні переговорів і підписання міжнародних договорів, керівництво підготовкою й укладанням міжурядових угод. При Прем’єр-міністрові діє канцелярія.

Кожен міністр має двох заступників: парламентського й адміністративного. Міністри фінансів, сільського, лісового і рибного господарства, зовнішньої торгівлі та промисловості мають по двох парламентських заступників. Японські міністри є політичними особами, а не фахівцями, тому реальним керівником міністерства є адміністративний заступник – професійний чиновник із фаховою освітою[443]. Міністр, що не є фахівцем у довіреній йому галузі управління, змушений покладатися на підлеглих, тобто на бюрократію. Саме адміністративні міністри розробляють більшу частину законопроектів із тим, щоб після їх прийняття Парламентом та набуття чинності останніми самим же їх виконувати[444].

Безпосередньо при Кабінеті діють секретаріат,очолюваний Генеральним секретарем Кабінету, законодавче бюро, рада у справах персоналу і рада національної оборони. При законодавчому бюро можуть створюватися тимчасові комісії і ради.

Судова система Японії

 

Система судових органів у Японії має чотириланкову структуру: Верховний Суд, вісім вищих апеляційних судів, 50 місцевих (окружних) судів (у кожній префектурі по одному й чотири місцеві суди на острові Хоккайдо), 50 сімейних судів (місцеві та сімейні суди мають однаковий статус) і близько 450 первинних судів. Створення спеціальних судів Конституцією заборонено (ст. 76).

Верховний Суд, вищі, місцеві й первинні суди розглядають цивільні і кримінальні справи, при цьому, чим вищою є позовна сума, більша суспільна небезпека злочинного діяння, тим на більш високому рівні судової системи розглядається справа.

Вищим судовим органом є Верховний Суд, до складу якого входить Головний суддя, призначуваний Імператором за поданням Кабінету й 14 суддів, призначуваних Кабінетом. Призначення суддів Верховного Суду затверджується всенародним референдумом, що повторюється кожні десять років (ст. 79 Конституції). По досягненні 70 років суддя Верховного Суду виходить на пенсію.

Верховний Суд здійснює свою роботу в повному складі (кворум – 9 членів) або у складі відділень. До складу Верховного Суду входять три відділення по п’ять суддів у кожному. Для того, щоб відділення було правомочне прийняти рішення, на його засіданні повинні бути присутніми не менше трьох суддів. Розгляд питань у порядку здійснення Верховним Судом конституційного контролю (перевірка законів і підзаконних актів на предмет відповідності Конституції, прийняття резолюцій із цих питань і тлумачення Конституції) відбувається у повному складі Суду. Рішення із цих питань приймається, якщо за нього проголосувало не менше 8 членів Суду.

Основною функцією Верховного Суду є конституційний контроль, який Суд, на відміну від Верховного Суду Сполучених Штатів Америки здійснює у порядку абстрактного конституційного контролю.

Верховний Суд також виступає судом останньої інстанції при розгляді будь-яких справ. Він розглядає у другій інстанції справи про злочини проти держави, і у третій – інші кримінальні й цивільні справи. Крім цього, Верховний Суд здійснює повноваження судового управління. Він узагальнює судову практику, видає обов’язкові для нижчестоящих судів керівні вказівки, положення про прокуратуру при Верховному Суді, про внутрішню дисципліну й управління судовими органами, встановлює правила процедури судочинства, роботи адвокатів, внутрішнього порядку в судах (ст. 77 Конституції).

Судді всіх інших судів призначаються Урядом за списком, наданим Верховним Судом. Їх призначають строком на 10 років, обмежень на повторне призначення не існує.

Судді незалежні, вони виконують свої функції, керуючись сумлінням і підкоряючись тільки Конституції й чинним законам. Судді можуть бути зміщені зі своєї посади тільки за рішенням суду імпічменту, який складається з депутатів Палати Представників і Палати Радників, або якщо в судовому порядку доведено, що суддя морально чи фізично не у змозі виконувати свої службові обов’язки.

Ведення судових процесів і оголошення вироків повинне бути публічним, за винятком тих випадків, коли суд одностайно дійде висновку, що гласність може завдати шкоди суспільному порядку або моралі. Однак судові процеси з політичних обвинувачень, образ стосовно преси або з питань, пов’язаних із правами людини, повинні завжди проводитися привселюдно, як це гарантує Конституція.

Вищі апеляційні суди (таких усього вісім) є судами першої інстанції у справах про державну зраду та інші злочини проти держави, а також апеляційною інстанцією із цивільних та кримінальних справ, що розглядаються у судах нижчої інстанції. У вищих судах справи в залежності від значимості розглядаються колегією з п’яти (злочини проти держави) або трьох суддів (цивільні та кримінальні справи).

Місцеві (окружні) суди розглядають основну масу цивільних і кримінальних справ, а також є апеляційною інстанцією з рішень, що виносяться первинними судами. Розгляд справ у місцевих судах здійснюється одноосібно або у складі трьох суддів, якщо справа стосується звинувачення у злочині, що карається позбавленням волі строком понад один рік. Кордони судових округів побудовані таким чином, щоб не збігатися з кордонами територіальних одиниць місцевого самоврядування.

У первинних судах розглядаються незначні цивільні справи із ціною позову не більше 900 ієн і незначні кримінальні справи. Суддя розглядає справи одноосібно і юридична освіта для судді первинного суду не є обов’язковою.

Спеціальну категорію нижчестоящих судів утворюють сімейні суди. Вони виконують дві основні функції: вирішення віднесених до їх компетенції цивільно-правових справ із сімейних питань, а також ведення справ неповнолітніх. Для виконання першої функції при сімейних судах існують примирні комісії, у кожну з яких входить суддя і представники населення. Другу функцію виконують дослідники, у обов’язок яких входить вивчення особистості неповнолітнього, оточуючого його соціального середовища, обставин вчинення ним злочину або іншого антигромадського діяння.