Конституція Китайської Народної Республіки

Китайська Народна Республіка (КНР) є в цей час однією із соціалістичних держав. За майже піввіковий період після свого проголошення 1 жовтня 1949 р. КНР пройшла складний і суперечливий шлях розвитку, основні етапи якого були закріплені Конституціями Республіки, прийнятими в 1954, 1975, 1978 і 1982 рр. До прийняття у 1954 р. першої Конституції КНР функції основного закону виконували Загальна програма Народної політичної консультативної ради Китаю (НПКРК) і низка інших законодавчих актів, у тому числі Закон про організацію Центрального народного уряду, прийнятий у вересні 1949 р. пленарною сесією НПКРК. У цих документах КНР проголошувалася “державою нової демократії”, що “веде боротьбу проти імперіалізму, феодалізму, бюрократичного капіталу, за незалежність, демократію, мир, єдність і створення квітучого та сильного Китаю”.

У 1954 р. вищий представницький орган держави – Всекитайські Збори Народних Представників (ВЗНП) прийняв першу Конституцію КНР, яка визначила КНР як “державу народної демократії, керовану робітничим класом і засновану на союзі робітників і селян”, встановила основи механізму влади за керівної ролі Комуністичної партії Китаю (КПК) і сформулювала мету свого подальшого розвитку – побудову “квітучого й щасливого соціалістичного суспільства”. Конституція 1954 р. стала законодавчою основою кардинальних соціалістичних перетворень у всіх сферах державного і громадського життя Китаю.

Серйозні деформації державного та суспільного ладу Китаю, злам основних конституційно встановлених інститутів державної влади, що відбулися в період “культурної революції” (1966-1976 рр.), знайшли своє відображення у Конституції 1975 р., яку можна розглядати як юридичне закріплення її результатів. Ця Конституція проіснувала трохи більше двох років і була замінена в 1978 р. новою Конституцією, яка сформулювала у своїх нормах політичну лінію керівництва КНР і нові політичні реалії, що виникли після смерті Мао Цзедуна й відсторонення від влади його найближчого оточення. Конституція висунула в якості найважливішого основного завдання Китайської держави здійснення “чотирьох модернізацій”, що означало перетворення КНР до 2000 р. в “могутню державу із сучасним сільським господарством, сучасною промисловістю, сучасною обороною, сучасною наукою і технікою”[380]. Водночас, ця Конституція носила багато в чому компромісний і суперечливий характер, її положення часто страждали браком чіткості. Внесені в подальшому конституційні поправки не змогли усунути ці недоліки, і в підсумку, у вересні 1980 р. Всекитайські Збори Народних Представників прийняли рішення про перегляд Конституції 1978 р., для чого була сформована спеціальна комісія. Проект нової (так званої виправленої) Конституції був винесений на всенародне обговорення (так само як і проект Конституції 1954 р.) і після цього – на розгляд ВЗНП. 4 грудня 1982 р. Конституція була прийнята й наступного дня опублікована.

Конституція складається зі вступу і чотирьох глав, що об’єднані у 138 статей. У Вступі показана ретроспектива пройденого Китаєм історичного шляху, перераховані основні етапи національно-визвольної та революційної боротьби китайського народу, дана розгорнута характеристика сучасного етапу розвитку держави. Зокрема, у ній відзначається, що після утворення Китайської Народної Республіки китайське суспільство поступово здійснило перехід від нової демократії до соціалізму, зміцніла “демократична диктатура народу, тобто, власне кажучи, диктатура пролетаріату”. Конституція закріплює основи політичної системи КНР, особливо підкреслюючи роль Комуністичної партії Китаю, “озброєної ідеями марксизму-ленінізму, ідеями Мао Цзедуна”, у всіх досягненнях китайського народу. Іншою важливою особливістю, відбитою у Конституції, є наявність широкого патріотичного Єдиного фронту, у який під керівництвом КПК входять некомуністичні партії й численні суспільні (“народні”) організації. Керівна роль КПК у державі і суспільстві визначається у Конституції як основна передумова реалізації головного завдання держави на сучасному етапі – здійснення “соціалістичної модернізації”[381].

Конституція закріплює сумнозвісний принцип “продовження класової боротьби за диктатури пролетаріату” [382], реалізація якого призвела в Китаї до масових політичних репресій у роки “культурної революції”. Більше того, підкреслюється, що класова боротьба, боротьба проти “внутрішніх і зовнішніх ворожих сил і елементів, що підривають соціалістичний лад, у певних рамках і в певних формах буде існувати ще протягом тривалого часу”[383]. При цьому сам зміст понять “внутрішні і зовнішні ворожі сили й елементи” не конкретизується, що дає можливість їхнього довільного трактування та використання для обґрунтування тих або інших дій у внутрішній і зовнішній політиці.

Політика КНР стосовно Тайваню закріплюється у конституційних формулюваннях, які визначають Тайвань як “частину священної території Китайської Народної Республіки”. Возз’єднання Тайваню з континентальною частиною Китаю визначається як найважливіше загальнонаціональне завдання, як “священний обов’язок усього китайського народу”[384].

У Конституції важливе місце займає закріплення основ зовнішньої політики Китайської держави (тому що “майбутнє Китаю тісно зв’язане з майбутнім усього світу”) і її п’яти основних принципів: взаємної поваги суверенітету і територіальної цілісності, взаємного ненападу, невтручання у внутрішні справи один одного, рівності і взаємної вигоди, мирного співіснування та економічного і культурного обміну з іншими країнами[385]. Водночас, Конституція відображає специфіку зовнішньої політики КНР як держави соціалістичного типу: Китай “...рішуче виступає проти імперіалізму, гегемонізму й колоніалізму; зміцнює згуртованість із народами різних країн світу; підтримує справедливу боротьбу пригноблених націй і країн, що розвиваються...”[386].

Гл. I “Загальні положення” визначає сутність КНР як “соціалістичної держави демократичної диктатури народу, керованої робітничим класом і заснованої на союзі робітників і селян” (ст. 1).

Ст. 2 декларує приналежність усієї влади у країні народу та визначає форми її здійснення – “через Всекитайські Збори Народних Представників і місцеві народні збори різних ступенів”, а також особливе місце представницьких органів влади в механізмі держави: “Усі державні адміністративні органи, судові органи й органи прокуратури формуються Зборами народних представників, відповідальні перед ними і їм підконтрольні” (ст. 3)[387]. Як принцип діяльності державних органів визначається демократичний централізм (ст. 3). Таким чином, закріплюється соціалістична модель механізму організації державної влади, яка грунтується на марксистській концепції повновладдя представницьких органів типу рад і заперечує принцип поділу влади.

Важливим напрямком внутрішньої політики КНР є національна політика,основні принципи якої (“рівність, згуртованість і взаємодопомога”), а також форми її здійснення закріплені в Конституції. Конституція проголошує рівність усіх національностей у КНР, забороняє будь-яку дискримінацію за національною ознакою і закріплює курс на прискорення темпів економічного та культурного розвитку районів проживання національних меншин (ст. 4).

Особливості соціалізму з “китайською специфікою”[388] найбільш яскраво простежуються в економічній системі КНР, основні риси якої визначені у ст. 6-18 Конституції. Закріплюється множинність форм власності, але вони нерівноправні між собою. Основою соціалістичної економічної системи, згідно ст. 6 Конституції, є соціалістична суспільна власність на засоби виробництва, що виступає у формі “загальнонародної власності і колективної власності працюючих мас”, за якої “ліквідується система експлуатації людини людиною, здійснюється принцип “від кожного – за здібностями, кожному – за працею”[389]. Сектор економіки, що ґрунтується на державній власності, визначається як “керівна сила в народному господарстві”. Конституція закріплює наявність в економіці КНР різних форм власності, які існують поряд із загальнонародною й колективною власністю “працюючих мас”, а саме “індивідуальної власності міських і сільських трудівників”, а також приватного сектора економіки. Так, ст. 11 Конституції говорить: “Держава допускає існування і розвиток приватного сектора в межах, встановлених законом”[390]. Однак при цьому індивідуальне і приватне господарство розглядаються лише як “доповнення до соціалістичної економіки, заснованої на суспільній власності” (ст. 11)[391]. У Конституції закріплюється політична лінія КПК, спрямована на створення в Китаї соціалістичної ринкової економіки: “Держава здійснює соціалістичне ринкове господарство... вдосконалює макрорегулювання” (ст. 15), економіка країни розвивається на основі сполучення ринку та державного макрорегулювання. Принцип державного макрорегулювання у цей час замінив собою раніше існуючий конституційний принцип всеосяжного планування, і в новій редакції Конституції були усунуті всі положення, які стосуються планової економіки.

У партійних документах КПК відзначається, що будівництво соціалістичної економіки з китайською специфікою є розвиток ринкового господарства в соціалістичних умовах, послідовне розкріпачення й розвиток продуктивних сил. Вирішенню цього завдання багато в чому сприяє закріплення в якості конституційного принципу розширення господарської самостійності підприємств за умови підпорядкування їх єдиному керівництву з боку держави.

У Конституції знайшла закріплення відкрита зовнішньоекономічна політика Китайської держави, спрямована на широке залучення іноземного капіталу в економіку країни. У цьому зв’язку ст. 18 Конституції говорить про “дозвіл” іноземним підприємствам та іншим іноземним господарським організаціям вкладати свої капітали в китайську економіку і здійснювати з китайськими підприємствами й іншими господарськими організаціями економічне співробітництво[392]. Ця ж глава Конституції містить важливі положення, що стосуються захисту законних прав і інтересів іноземців, які перебувають у КНР, і про надання політичного притулку особам, які емігрували з політичних мотивів (ст. 32).

Гл. I також закріплює основи державної політики у сфері освіти, науки, культури, охорони здоров’я, фізичної культури і спорту (ст. 19-24), планування родини (ст. 25) і захисту навколишнього природного середовища (ст. 26). Важливе місце приділяється питанням охорони суспільного порядку, суспільної безпеки, придушенню “зрадницької й іншої контрреволюційної діяльності”[393] (ст. 28), а також основам військової політики (ст. 29). Ст. 30 закріплює адміністративно-територіальний поділ держави, у тому числі і створення автономних адміністративно-територіальних одиниць.

Гл. II “Основні права і свободи громадян” закріплює основи конституційного статусу громадян КНР. Вона значно розширена в порівнянні з раніше діючими конституціями (містить 23 статті), у ній сформульоване поняття громадянства КНР, перелічуються основні права та свободи громадян, їхні конституційні обов’язки. Багато статей поряд із закріпленням прав та свобод формулюють і їхні гарантії.

Гл. III “Державна структура” є найбільшою за обсягом (ст. 54-135) і містить сім розділів, у яких закріплюється система державних органів, основи правового статусу найважливіших ланок державного механізму (Всекитайських Зборів Народних Представників, Глави КНР, Державної Ради, Центральної військової ради, місцевих зборів народних представників і місцевих народних урядів, органів самоврядування у районах національної автономії, органів суду і прокуратури), а також порядок їхнього формування. Конституція внесла важливі зміни в систему державних органів: була відновлена посада Глави КНР, розширені повноваження Постійного комітету ВЗНП, насамперед у законодавчій сфері, створена Центральна військова рада, встановлені строки перебування на посаді вищих посадових осіб і т. д.

Конституція КНР 1982 р. відноситься до числа жорстких: зміни до неї вносяться за пропозицією Постійного комітету ВЗНП або 1/5 загального числа депутатів ВЗНП і приймаються кваліфікованою більшістю у 2/3 голосів усіх депутатів ВЗНП (ст. 64). Внесені в Конституцію зміни відбили курс на проведення соціалістичної модернізації і спроби створення економіки, побудованої на началах вільного ринку й соціалістичного планування.

Загалом сучасне конституційне право Китаю відображає національну специфіку й історичну унікальність державності Китаю, особливості китайського варіанту модернізації тоталітарно-бюрократичного суспільства.

У силу політичних, історичних і соціальних причин значне місце в Китаї займає традиціоналізм. По суті, конституційне законодавство здійснює правове регулювання лише в тих випадках, коли традиціоналізм демонструє неспроможність врегулювати ту чи іншу сферу суспільних відносин[394]. Період культурної революції і правового нігілізму також не сприяв розвитку конституційного права. До кінця 70-х рр. ХХ ст. воно носило фрагментарний характер: акти, що деталізували Конституцію, були нечисленними і не складали цілісної системи.

Конституційне право КНР як галузь національного права має й іншу значну специфіку. Насамперед воно є складовою соціалістичного права і пройняте відповідними ідеями. У конституційному праві Китаю знайшли відображення усі основні концепції і постулати соціалістичного “конституціоналізму”, керівна роль Комуністичної партії Китаю, соціалістичне народовладдя, соціалістична законність, ідея класової боротьби та ін. Цілі та завдання конституційного регулювання визначаються перспективами будівництва соціалізму, сформульованими в Конституції 1982 р.: “У подальшому ключове завдання держави – спільними зусиллями здійснити соціалістичну модернізацію. Народи всіх національностей Китаю, керовані Комуністичною партією Китаю й озброєні марксизмом-ленінізмом, ідеями Мао Цзедуна, будуть і в подальшому відстоювати демократичну диктатуру народу і соціалістичний шлях, постійно вдосконалювати різні соціалістичні інститути, розвивати соціалістичну демократію, зміцнювати соціалістичну законність, з тим, щоб… перетворити нашу країну у високоцивілізовану, високодемократичну соціалістичну державу”[395].

Для всіх національних варіантів соціалістичного права була притаманною насиченість нормативних актів нормами-принципами, нормами-побажаннями, які створюють ідеалістичну картину гармонійного суспільства. Конституційне право КНР не складає виключення із цього правила: воно містить норми, вимоги яких неможливо виконати з об’єктивних причин і які не можуть мати якого-небудь юридичного механізму їх реалізації.

Так, наприклад, ст. 27 Конституції вказує: “Усі державні органи й державні службовці повинні опиратися на народ, постійно підтримувати тісні зв’язки з народом, прислуховуватися до думок і пропозицій мас, перебувати під їх контролем, віддавати всі сили для служіння народу”. У цитованій статті одні положення логічно включають інші (підтримування тісних зв’язків із народом передбачає врахування думок і пропозицій мас, у іншому випадку залишається незрозумілим, у чому ж суть цих “зв’язків із народом”. Понад це, цитована норма містить один із шедеврів соціалістичного “конституціоналізму” – формулу “державні службовці… повинні… перебувати під контролем народу”. З логічної точки зору вона не піддається аналізу, оскільки якщо це норма моралі, не забезпечена правовим механізмом, то який сенс включати її у Конституцію; якщо ж такий механізм контролю існує, то в конституційному тексті слід було зазначити “державні службовці перебувають під контролем народу” й окреслити форми цього контролю. Сумніви в існуванні такого реального контролю посилюються при аналізі закріпленого в ч. 1 цієї ж статті обов’язку боротися з бюрократизмом, покладеного на ті ж державні органи.