Історія державно-правового розвитку Іспанії

 

Іспанія має багаті і складні конституційні традиції. У ХХ ст. Іспанія пройшла складний шлях державно-правового розвитку, залишаючись до середини 70-х рр. XX ст. останньою європейською державою з фашистським політичним режимом. До цього періоду приблизно за півтора століття в Іспанії було прийнято сім конституцій різного змісту і спрямованості: 1812, 1831, 1834, 1837, 1845, 1869, 1876 рр., які відображали суттєві зміни в соціально-економічному й політичному устрої країни. Іспанська історія також багата революційними подіями: лише в XIX столітті відбулося п’ять революцій, що породжували які-небудь акти конституційного рівня. З державно-правової точки зору Іспанія завжди тяжіла до монархічної форми правління. Лише дві республіки з нетривалим строком існування (Перша в 1873-1875 р., Друга в 1931-1939 р.) відомі в історії країни.

У липні 1936 р. відбувся заколот і розпочалася громадянська війна проти республіки, яка завершилась у 1939 р. поразкою республіканців і встановленням авторитарного режиму каудільо (вождя нації) Баамонде Франсіско Франко. У період правління Франко (1939-1975) у країні була утворена корпоративна держава [317]. Атрибутами режиму Франко стали ліквідація ключових інститутів демократії, безправність громадян, нівелювання національних особливостей розвитку регіонів, утворення системи одержавлених профспілок, формування парламенту на корпоративній основі. Юридичне оформлення режиму зайняло майже тридцять років і остаточно завершилося лише 10 січня 1967 р., коли був промульгований останній із семи основних законів. Сукупність цих законів охоплювала коло питань, що складали предмет Конституції періоду франкістського режиму. Серед них виділялися такі закони, як “Хартія праці” 1938 р., Закон про Кортеси 1942 р., Хартія іспанців 1945 р., Закон про національний референдум 1945 р., Закон про заснування посади глави держави 1947 р.і інші. Це законодавство формально проголошувало цілий комплекс прав, свобод і обов’язків іспанських громадян (насамперед, соціально-економічних), які відповідно до декретів Уряду могли бути припинені.

Основні закони про Кортеси й референдум мали на меті замаскувати диктаторський режим шляхом декларування принципів представницької і безпосередньої демократії. Варто відмітити той факт, що ще в 1947 р., у період франкістського режиму, було проголошено поновлення монархії, але її практична реставрація відкладалася до смерті каудільо. Закон про заснування посади глави Держави 1947 р. законодавчо встановив форму правління в Іспанії (попередньо вона не визначалася): у країні запроваджувалася монархічна форма правління. Це була монархія без монарха, оскільки реально роль глави держави продовжував виконувати генерал Франко.

У період франкістської диктатури механізм влади будувався, насамперед, з урахуванням принципів вождизму, повної централізації державного управління, відсутності яких-небудь конституційних гарантій прав особистості. Джерелом усієї влади був диктатор Ф. Франко, який володів необмеженими повноваженнями глави Іспанської держави й був наділений правом видання нормативних актів, що мали силу закону.

У повному підпорядкуванні каудільо (вождя) перебував і призначуваний ним Уряд країни. Франко належало право призначення міністрів та інших вищих посадових осіб Уряду без узгодження з яким-небудь державним органом. Будучи Главою держави, Франко зберіг за собою посаду Глави уряду. Він безпосередньо керував діяльністю Уряду, визначав основні напрямки внутрішньої й зовнішньої політики, що проводилася Урядом, головував на його засіданнях, зміщував за своїм розсудом міністрів.

Франко затверджував або повертав для повторного обговорення (мав право робити це багаторазово) закони, прийняті Кортесами (парламентом). Законодавство наділяло каудільо правом прийняття актів, що мають силу закону. Крім того, більшість законопроектів виходила в порядку законодавчої ініціативи від Уряду, а фактично від його Голови, що зводило Кортеси до ролі дорадчого органу. Кортеси являли собою державний орган із вкрай обмеженими повноваженнями, побудованим не за принципом представництва виборців або регіонів, а за принципом корпоративного (від профспілок) представництва, частина депутатів призначалися самим Франко або входили в Кортеси за посадою (міністри, ректори університетів).

Сучасна конституційна історія точкою відліку має смерть диктатора Ф. Франко, що помер 20 листопада 1975 р. Із цього моменту Іспанія вступає в період широких демократичних перетворень, які охоплюють усі сфери суспільно-політичного, економічного й соціального життя. У результаті смерті Франко у країні не утворився вакуум влади, тому що продовжували існувати інститути колишнього авторитарного режиму. Однак смерть каудільо спричинила складний процес демократизації всього державного і громадського життя Іспанії. Був розпущений Національний рух – провідна політична партія й опора диктаторського режиму – і одночасно легалізовані демократичні політичні партії і профспілки. Законодавчою базою для подальшого процесу демократизації послугували Закон про політичну реформу (1976 р.) і Декрет-закон про виборче право (1977 р.), які істотно змінили структуру вищих органів державної влади і вперше встановили загальне виборче право, на основі якого проводилися перші багатопартійні вибори в іспанські Кортеси.

Перші демократичні вибори в Кортеси 1977 р. принесли перемогу демократичним партіям (Союз демократичного центру, Іспанська соціалістична робітнича партія й інші).

Смерть диктатора не спричинила яких-небудь негайних змін у державному ладі, але двома урядами, що послідовно змінили один одного: А. Новарро й особливо А. Суареса був узятий курс на демократизацію громадського життя.

Складність переходу Іспанії до нової політичної системи зумовлювалася пережитками франкізму в державно-політичному житті, відсутністю яких-небудь демократичних інститутів у цей час. Однак на сучасному етапі Іспанія, попри стійкість авторитарних політичних традицій, завдяки своєму членству в ЄС успішно розвивається в напрямку побудови демократії і правової держави[318].

Закон про політичну реформу заснував на перехідний період деякі демократичні інститути, він вніс зміни в інші основні закони, що діяли, і заснував практично нову структуру органів державної влади. Був утворений двопалатний парламент – Кортеси, що включив Конгрес Депутатів і Сенат. Основним завданням нових Кортесів стала підготовка і прийняття нової Конституції Іспанії. Конгресом Депутатів була сформована в липні 1977 р. Конституційна комісія у складі 36 депутатів. Більшість у Комісії складали депутати правлячої партії Союз Демократичного центру (17 депутатів) і Іспанської соціалістичної робітничої партії (13 депутатів), що відповідало співвідношенню отриманих на виборах до Конгресу Депутатів кількості мандатів. Комісія працювала над проектом Конституції більше року. Після схвалень Палатами Кортесів остаточний проект Конституції був винесений на всеіспанський референдум 6 грудня 1978 р. Проект одержав схвалення абсолютного числа виборців. Після підписання її Королем, Конституція набрала сили 29 грудня 1978 р.

Конституція Іспанії

Вироблений Основний Закон став результатом консенсусу політичних партій, представлених у Парламенті. Конституція із самого початку розроблялася парламентським шляхом, а не була продовженням, розвитком якого-небудь проекту Уряду, комітету, експертів чи іншого тексту, підготовленого поза стінами Парламенту. У результаті такого способу вироблення Основний Закон у найбільшій мірі відбив співвідношення політичних сил, представлених у Кортесах.

У цілому Основний Закон 1978 р. відобразив основні тенденції конституційного розвитку післявоєнної Європи: нормативні й доктринальні. Іспанська Конституція сприйняла вироблені попередньо конституційною практикою і закріплені в основних законах інших європейських демократичних держав інститути.

Конституція 1978 р. у Преамбулі і в перших статтях закріпила ідеологічні та політичні основи Іспанської держави й цілком відмовилася від структур, що лежали в основі франкістської моделі. Як наріжні принципи в ній закріплені права людини, демократичний, соціальний і правовий характер держави; у основу останнього покладений національний суверенітет, що належить іспанському народу, від якого виходять усі повноваження органів державної влади[319].

Якщо франкістска концепція говорила про участь народу в управлінні державою через родину, муніципалітети, “вертикальні профспілки” й інші “органічні одиниці”, то Конституція 1978 р. закріпила в якості основного принцип національного суверенітету, який належить іспанському народу. Реалізація принципу національного суверенітету здійснюється через участь іспанських громадян у політичному житті. Конституція 1978 р. закріплює право участі громадян на всіх рівнях представництва (ст. 23), інституціоналізує режим багатопартійності (ст. 6), закріплює принцип політичного плюралізму, існування профспілок і підприємницьких організацій (ст. 7).

За змістом іспанська Конституція 1978 р. є розгорнута. Основний Закон 1978 р. побудований за класичним західноєвропейським зразком; він містить основні структурні елементи, притаманні західноєвропейським конституційним актам і включає Преамбулу, загальні положення, розділ про права й обов’язки, про основні принципи соціальної та економічної політики, розділи про органи державної влади, про економіку та господарство, про територіальну організацію держави, про Конституційний суд, про зміну Конституції, а також додаткові, перехідні й заключні положення.

У Преамбулі Конституції від імені іспанської нації декларується необхідність встановлення справедливості, свободи, безпеки, а також благополуччя всіх людей, що складають цю націю. У Преамбулі визначені основні цілі розвитку нової держави, такі, як гарантія демократичного співіснування у відповідності зі справедливим економічним і соціальним порядком, установлення правової держави із забезпеченням верховенства закону, забезпечення громадянських прав, прогресу культури й економіки, побудови передового демократичного суспільства і співробітництва з метою зміцнення мирних відносин між народами[320].

Відповідно до тексту Конституції Іспанія проголошена правовою, соціальною й демократичною державою, у якій вищими цінностями є свобода, справедливість, рівність і політичний плюралізм. Ознаки правової держави простежуються насамперед у формулюванні ст. 53 Конституції про те, що “права і свободи... повинні дотримуватися всіма органами влади”[321].

Формою правління встановлюється парламентарна монархія. Національний суверенітет належить іспанському народу, який формує всі владні структури держави. В якості одного з найважливіших закріплюється принцип автономії для національностей і регіонів, що входять до складу Іспанії на принципах солідарності між ними.

П. 3 ст. 53, розглядаючи основні принципи соціальної та економічної політики, визначені у главі 3 Конституції, як гарантії прав та свобод, зазначає, що їх “визнання, повага і захист... повинні покладатися на поточне законодавство, судову практику і діяльність публічних влад”[322].

Порядок зміни Конституції. За порядком своєї зміни іспанська Конституція є жорсткою. Ініціатива перегляду Конституції належить Урядові, Конгресу Депутатів і асамблеям регіональних автономних об’єднань. Проекти змін Конституції повинні бути прийняті обома Палатами Генеральних Кортесів (Парламенту) більшістю у три п’ятих складу кожної палати. Якщо згоди між Палатами по поправках до Конституції не досягнуто, то за умови, що Сенат (верхня палата) прийме зазначений текст абсолютною більшістю своїх членів, Конгрес Депутатів (нижня палата) може прийняти його двома третинами голосів. Схвалений Генеральними Кортесами проект змін виноситься на референдум для ратифікації, якщо на це буде клопотання протягом 15 днів після його схвалення одної десятої числа голосів кожної з Палат.

Якщо вноситься пропозиція про повний перегляд Конституції або частковий її перегляд, що стосується Вступного розділу, гл. II “Права і свободи”, ч. 1 розділу I “Про основні права і публічні свободи” або розділу II “Про Корону”, необхідне схвалення більшістю у дві третини членів кожної Палати, після чого Генеральні Кортеси розпускаються. Знову обрані Палати повинні схвалити проект нової Конституції більшістю у дві третини голосів кожної Палати, після чого проект передається для його затвердження на референдум. Під час війни, а також при передбачених ст. 116 Конституції станів загрози, надзвичайного стану або стану облоги ініціатива зміни Конституції не може бути розпочата.

Загальна характеристика державного механізму. Закріплена в Конституції структура державних органів відносно проста: функції глави держави належать Королю, законодавча влада – Генеральним Кортесам, виконавча – Уряду; Конституційний суд – орган конституційної юрисдикції.

Питання про монархію було предметом численних дебатів при створенні Конституції й більшість політичних партій виступали за заснування цього інституту. Тільки Іспанська робітнича соціалістична партія та її союзники, зокрема, соціалісти Каталонії, вимагали введення республіканської форми правління. На їхню думку, повинна бути відновлена саме ця форма правління, скасована громадянською війною і франкізмом. За монархічну форму правління висловилися найбільші політичні партії країни, зокрема Комуністична. Вони приводили кілька аргументів: насамперед, монархія є традиційною формою правління країни[323]; існування монархії в її парламентарній формі не суперечить принципам демократії, зокрема, принципу національного суверенітету, і кращим тому підтвердженням є практика низки західноєвропейських країн, які є розвиненими демократіями, і водночас, старими монархіями. На референдумі в 1977 р. більшість іспанських громадян позитивно віднеслася до ідеї монархії у її парламентарній формі.

Формально положення Конституції свідчать про суперечність невиборної монархії проголошеним принципам національного суверенітету та демократії. Така суперечність знаходить обґрунтування в конституційно-правовій теорії[324]. Варто вказати й на той факт, що посада монарха була заснована Ф. Франко. При цьому не можна не прийняти до уваги те, що з огляду на присутність стійких авторитарних тенденцій в історії державно-політичного життя Іспанії взагалі, і в постфранкістський період, зокрема, інститут сильного глави держави (у будь-якій формі правління) міг стати джерелом авторитаризму. У цьому смислі парламентарна монахія ставала однією з найбільш адекватних завданню демократизації державно-політичного життя країни формою правління. Крім того, не можна було не враховувати і той вагомий факт, що Король зіграв дуже важливу роль відразу ж після смерті Ф. Франко у процесі демократизації країни.

Іспанський Парламент – Генеральні Кортеси, складається з Конгресу Депутатів і Сенату. Така структура докорінно відрізняється від квазіпарламенту, який існував за Ф. Франко. Іспанські Кортеси за Конституцією 1978 р. формуються загальними, прямими та рівними виборами при таємному голосуванні, причому нижня палата – Конгрес Депутатів обирається за пропорційною системою, а Сенат – палата територіального представництва – за такою ж системою, але кожна провінція представлена чотирма сенаторами, а деякі острови мають іншу квоту представництва.

У системі вищих органів влади, відповідно до загальних закономірностей функціонування парламентарної форми правління, домінує Уряд. Уряду належить ключова роль у здійсненні державних справ. На нього покладається здійснення внутрішньої і зовнішньої політики, управління військовою і цивільною адміністрацією та обороною країни. Уряд активно приймає акти делегованого законодавства, є основним суб’єктом законодавчої ініціативи в Парламенті і володіє правом приймати декрети-закони – тимчасові законодавчі акти, що приймаються в надзвичайних і термінових випадках (ст. 86).

Політичні партії Іспанії

Для становлення розвиненої багатопартійної системи Іспанії як країни, що упродовж 40 років була позбавлена реальних демократичних інститутів, особливого значення набув принцип політичного плюралізму та багатопартійності, опосередковано сформульований за змістом статей 6 і 7 Конституції. Підкреслюючи значення політичних партій як ключових атрибутів демократії, Конституція Іспанії (ст. 6) вказує: “Відповідно до принципу політичного плюралізму політичні партії беруть участь у формуванні й вираженні народної свободи і є основними елементами політичної участі”[325]. Конституція закріплює вільний характер їхнього створення та функціонування, при обов’язковій умові демократичних принципів їхньої діяльності і структурної організації. Ті ж принципи поширюються й на створення та функціонування профспілок працівників найманої праці та асоціації підприємців.

До 1975 р. державою була санкціонована діяльність лише однієї партії фашистського толку – Іспанської фаланги, яка пізніше була перейменована в Національний рух. Процес легалізації партій і профспілок розпочався вже в червні 1977 р. Саме тоді, після смерті Франко, у період перших загальнонаціональних і муніципальних виборів склалися основи сучасної багатопартійної системи Іспанії.

У спеціальній літературі партійна система Іспанії визначається як багатопартійна із тенденцією до домінування двох провідних партій і з двома регіональними підсистемами (у Каталонії і Країні Басків)[326]. Помітною тенденцією в розвитку партійної системи Іспанії є маргіналізація нових і дрібних партій, які неподолавши тривідсотковий виборчий поріг, не здобувають парламентських мандатів і, як наслідок, − не отримують фінансової допомоги держави[327].

На даний час у Іспанії на загальнонаціональному рівні діє більше двох десятків партій, з яких найвпливовішими є Соціалістична робітнича партія і Народна партія. Крім того, у країні діє біля 35 регіональних партій.

Особливістю партійної системи Іспанії є сильні позиції комуністичних партій (Комуністична партія Іспанії, Комуністична партія народів Іспанії, Партія трудівників Іспанії) на загальнонаціональному рівні та націоналістичних партій (Націоналістична партія басків, Націоналістична партія Валенсії, Націоналістична партія Галісії) і регіональних партій на регіональному рівні. Націоналістичні і регіональні партії, однак, мають певне представництво не лише в органах міцевого саморядування, але й у Генеральних Кортесах.

З відповідними застереженнями утворення СРП можна віднести до 1879 р., коли була створена Соціалістична робітнича партія. У 1978 р. вона об’єдналася з Народною соціалістичною партією. Об’єднане політичне утворення зберегло назву Соціалістичної робітничої партії. На сьогоднішній день у рядах партії нараховується біля 260 тис. членів. В ідеологічному плані СРП є соціал-демократичною партією.

Народна партія була утворена в 1976 р., незабаром після смерті генерала Франко. Первинно партія носила назву Народний альянс. Партія сповідує правоцентристські політичні цінності. У НП мають членство біля 570 тис. чоловік.

Ще однією впливовою політичною силою, представленою в Кортесах, є коаліція лівих партій – Об’єднані ліві. У коаліцію цих сил входить Комуністична партія, Каталонський Союз і Баскська націоналістична партія. Дві останні партії є головними “опонентами” загальнонаціональних партій у Парламенті, однак відстоюють різні позиції щодо політичного статусу регіонів, які представляють. Каталонський Союз спрямовує зусилля на збільшення обсягів автономії Каталонії у складі Іспанської держави, Баскська націоналістична партія відкрито пропагує ідею незалежності Карїни Басків шляхом виходу зі складу Іспанії[328].