Постановка проблеми свідомості в історії філософії

Розглядаючи перше питання, студентам треба зрозуміти, що проблема свідомості була однією з основних проблем філософської думки з самого початку її виникнення. Наукові теорії походження свідомості пов’язані з формами пізнання, які вивчають людину як високоорганізовану істоту. Але біологія чи анатомія людини можуть пояснити лише структурно-природні передумови, які є необхідними для виникнення свідомості. Наприклад, різні відчуття того або іншого кольору наука пояснює різною довжиною світлових хвиль, що існують поза сітківкою ока, поза людиною і незалежно від неї. Відчуття залежить від мозку, нервів, сітківки тощо. Але природничі науки не можуть поясненити причини походження свідомості, тому що такі причини – суспільно-виробнича, предметно-практична діяльність людини – не входять у предмет природничого пізнання. Неправомірність такого розширення предмету пізнання особливо гостро проявилося у науці про фізіологію вищої нервової діяльності, в якійпоходження свідомості пов’язувалося з нейрофізіологічними процесами мозку. Тобто засади виникнення свідомості виводилися за межі суспільної практики і переводилися у площину біологічної форми матеріального руху. Отже, ця галузь пізнання втратила зв’язок з найвищими здобутками класичної і сучасної психології. Психологія як наука у доробках таких вчених, як С. Л. Рубінштейн, О. М. Леонт’єв, Л. С. Виготський та ін., доводила, що зародження психіки залежить від особливої форми діяльності, яка властива лише людині, а не від її фізіології.

Виведення суттєвих характеристик свідомості відбувалося протягом усієї історії філософії. Принциповою засадою у тлумаченні свідомості стала концептуальна позиція філософів за принципом матеріалістичного (визнання первинности матеріального, що породило з себе ідеальне) та ідеалістичного (визнання первинності ідеального, що породило з себе матеріальне) світорозуміння. У такому вигляді “основне питання філософії” (щодо взаємовідношення мислення та буття і можливості пізнання світу) сформувалося в античній філософії через протиставлення Демокритом і Платоном методологічних основ способу їх філософування (як було показано у першій темі). Отже, матеріалістичний напрямок в історії філософії виводив свідомість з матеріального, а ідеалістичний напрямок виводив матеріальний світ з свідомості. Більше того, в обґрунтуванні природи свідомості матеріалістичний напрямок характеризувався глибокими суперечностями механістичного і діалектичного матеріалізму (див. тему № 1), а ідеалістичний напрямок – суперечностями суб’єктивного і об’єктивного ідеалізму.

Представниками механістичного матеріалізму (конституювався у мануфактурному періоді філософії Нового часу) свідомість тлумачиться через її безпосередній зв’язок з фізіологічними процесами мозку. Отже, ці філософи пояснювали свідомість з позицій природознавства.

Представники діалектичного матеріалізму доводять, що біологічні властивості людини (наявність вищої нервової системи, мозку, підкірки) є лише природними умовами виникнення свідомості, але не є її безпосередніми засадами. Мислить не мозок людини сам по собі – мислить людина за допомогою мозку, який формується як орган, що мислить, лише в процесі практичної, матеріально-виробничої взаємодії людини з природою. В процесі виробництва умов свого існування людина відрізняється від тварини тим, що не пристосовується до навколишнього середовища і не обмежується одним видом діяльності, на який запрограмована кожна тварина. Людина підпорядковує природу своїм потребам і в цьому процесі засвоює будь-який вид діяльності – за своїми здібностями вона стає універсальною. Отже, свідомість виникає як універсальна форма відображенн ятільки внаслідок зміни форм діяльності.

Суб’єктивний ідеалізм тлумачить свідомість як таку, що передує об’єктивній реальності у вигляді індивідуальної свідомості. Так, у філософа німецької класичної доби І. Г. Фіхте первинним є “Моє Я”, яке продукує з себе “Не-Я” – об’єктивну реальність у всій сукупності її складових. Очевидно, що таке тлумачення свідомості породжує цілу низку питань: чи слід розуміти, що індивідуальна свідомість є первиною і стосовно фізичного тіла цього індивіда? І чому Фіхте був змушений поставити питання про “перше Я”, яке тлумачилося вже не як суб’єктивна свідомість і тим самим здійснив перехід до об’єктивного ідеалізму Шеллінга і Гегеля.

Отже, об’єктивний ідеалізм тлумачить свідомість як існуючу до і незалежно від матеріального світу у вигляді певної Об’єктивної Ідеі, Розуму (Платон, Гегель). Метою такої свідомості є її самопізнання, яким, за Гегелем, завершується розвиток.

Залежно від того, яка форма філософування була властива тій чи іншій епосі, а також від рівня розвитку філософії взагалі, свідомість отримувала різні тлумачення.

Давньогрецька антична філософія тлумачила (і ідеалістами, й матеріалістами) як нематеріальний феномен і переважно через моральність. Але у вченнях представників натурфілософії (Фалеса, Анаксімена, Геракліта), а пізніше у Демокріта, Епікура й Лукреція, душа тлумачилася як породжена матеріальними стихіями. Їй надавалися при цьому деякі характеристики розуму. Особливий інтерес викликають ідеалістичні інтерпретації свідомості суб’єктивним ідеалізмом Сократа і об’єктивним ідеалізмом Платона. Сократ поставив питання про необхідність формування понятійного мислення, яке, як він доводив, є пізнанням суперечностей. Разом з тим, Сократ підкреслював функціональність свідомості як добродіяння, коли душа володіє істиною.

Платон завершив попередній період філософії тим, що сформулював проблему “душі” на засадах об’єктивного ідеалізму. Платон тлумачив душу як таку, що володіє об’ктивною істиною, а остання носить вічний та незмінний характер і диктує людині певну “лінію поведінки”. В філософії Аристотеля “душа” розглядається вже через природу мислення, яке спирається не на часткові поняття, а на загальні категорії й закони об’єктивної реальності. З його точки зору, душу не можна розглядати незалежно від тіла, вона є “внутрішньою формою живого тіла” і реалізує його сутність. Аристотель аналізує спроможність душі відчувати, уявляти і мислити.

Середньовічна філософія є релігійною філософією, тому свідомість тлумачиться нею як “душа”, в якій віра повинна поєднуватися з аргументами розуму (Філон Александрійський), але пізнання Бога є містичним, ірраціональним. Пізніше, в філософії Тертулліана, віра вже буде протиставлятися розуму, якому відмовляється у спроможності дослідити основи Бога і віри. Представники схоластичного напрямку цього періоду (Еріугена, Кентерберійський), а також Абеляр, Фома Аквінський як представники ідеалістичного реалізму вважали поняття реально існуючими. Фома Аквінський обгрунтовув можливість душі виходити за межі тіла, а цим підтверджувалася і можливість її повернення в тіло. Тим самим обґрунтовувалася ідея воскресіння. На відміну від реалістів, представники номіналізму (Дунс Скот, Р. Бекон, У. Оккам) стверджували, що поняття не існують реально, а є іменами речей.

В епоху Відродження проблема свідомості (особливо у представника раннього Відродження Мірандола) тлумачиться як інтелектуальна засада могутнього потоку творчості, який притаманний людині. В “Трактаті про безсмертя душі” філософ Помпанацці ставить проблему розумності душі в хрістіанському звучанні.В філософії М. Кузанського і Дж. Бруно розум отримує нові значення. Кузанський стверджував, що діалектичним є лише той розум, який спроможний пізнати Бога. За Бруно, можна говорити про Світову душу як здатність матерії утворювати будь-які форми. Він тлумачить душу як таку властивість світу, яка сходить до Мислячого духу. А Світова душа, за Бруно, знаходиться не поза межами світу, а в ньому самому як його власна внутрішня форма.

Філософія Нового часу розвивається у тотожності з науковим пізнанням. Це спричинило особливості у тлумаченні природи свідомості. Оскільки наука Нового часу базується на досвіді та експерименті, то більшість філософів цього часу виходять з незалежності розуму від віри і науки від релігії. Іх (починаючи від Галілея і продовжуючи Декартом, Ф. Беконом, Лейбніцем, Спінозою) інтереси переміщуються в теорію пізнання, логіку та методологію науки. Це означає, що свідомість вперше стає предметом наукового пізнання. Так, Ф. Бекон пише “Новий Органон”, у якому піднімає на новий рівень проблеми логіки і виводить чотири ідоли пізання; Т. Гоббс розриває свідомість між емпіризмом та раціоналізмом і тому закладає основи дуалізму; Д. Локк виводить свідомість з чуттєвості і стверджує: “немає нічого в розумі, чого б не було у відчутті”. Р. Декарт викладає свою концепції рівнів пізнання в роботі “Міркування про метод”; в об’єктивному ідеалізмі Лейбніца ідеальне тлумачиться як духовність, що притаманна монадам, які є основами світу. Лейбніц розрізняє монади, яким властива лише перцепція (пасивне і неусвідомлене сприйняття), і монади-душі, яким властива аперцепція (наділені свідомістю). Особливе значення для подальшого розвитку філософії має концепція Спінози про ідеальне, яке тлумачиться як атрибут – невід’ємна властивість субстанції.

Філософи французького Просвітництва (Вольтер, Ш. Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо, Д’Аламбер, Д. Дідро, П. Гольбах, Ж. Ламетрі, Е. Кондільяк, К. Гельвецій) залишаються механіцистами в тлумаченні походження свідомості. Але внаслідок того, що філософія цього періоду характеризується спрямованістю на вирішення соціальних проблем, свідомість розглядається на рівні співвідношення суспільного буття і суспільної свідомості. Звідси виникла антиномія: з одного боку, стверджували філософи цього часу, обставини породжують “точки зору” а з іншого – точки зору впливають на матеріальний світ. Розв’язання цієї суперечності з позицій механістичного матеріалізму було неможливим.

Отже, в наступній – німецькій класичній – філософії (І. Кант, І. Фіхте, Ф. Шеллінг, Г. Гегель) проблема свідомості й сама свідомість стає предметом ідеалістичного тлумачення. Але такі інтерпретації свідомості та мислення мали величезне значення для пізнання їх універсальної природи, адже тільки ідеалізм, особливо в його об’єктивній формі, спроможний обґрунтувати природу мислення через універсальні закони і категорії. Діалектичний матеріалізм (К. Маркс, Ф. Енгельс) вивів матеріалістичні підстави походження свідомості, використавши теоретичні засади ідеалістичних систем попередників.