Буремна затока виправдовує свою назву 7 страница

Легке фур­кан­ня відірва­ло ме­не від мірку­вань.

У ку­щах блис­ну­ли жовті зіниці, а потім із тіні вис­ту­пи­ла зна­йо­ма пос­тать. «Зап­лу­та­ла­ся?» - спи­тав мій друг ко­йот і глуз­ли­во клац­нув зу­ба­ми.

«З те­ренів, знов оку­по­ва­них совіта­ми, ці до­ку­мен­ти не мог­ли би пот­ра­пи­ти за оке­ан»,- мо­ви­ла я за­дум­ли­во.

«Ти на вірно­му шля­ху,- кив­нув ко­йот,- ось тобі підказ­ка: вночі у вітальні лус­ну­ла шиб­ка…»

 

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

 

РІК 1943

 

Скло, навх­рест зак­леєне па­пе­ром, все од­но вночі трісну­ло.

Щойно зно­ву по­ча­ли­ся нальоти, на цей раз чер­во­ної авіації, сест­ри Бай­ди тільки й че­ка­ли, ко­ли це ста­неться. Зреш­тою, вікно мож­на зап­ну­ти це­ра­тою. Або військо­вим бре­зен­том - як­що десь ук­рас­ти. Од­на­ко­во у вітальні уже не па­ли­ли - лед­ве вис­та­ча­ло дров нагріти спальню.

Але сьогодні, ко­ли шиб­ка на­решті лус­ну­ла і вікно зро­би­ло­ся та­ким го­лим, та­ким без­за­хис­ним, Ок­са­на ста­ла бо­яти­ся до нього підхо­ди­ти. Ні, скло тре­ба бу­ло десь до­бу­ва­ти, бо во­на не змо­же жи­ти в цьому розх­рис­та­но­му бу­дин­ку.

Щодня йду­чи на ро­бо­ту в бю­ро інвен­та­ри­зації, Ок­са­на ми­на­ла по­ки­ну­тий напіврозібра­ний бу­ди­нок - за зи­му йо­го май­же роз­тяг­ли на дро­ва, але на фа­саді ди- вом заціліло од­не вікно. Ма­ро­дерську ви­лаз­ку сест­ри ма­ли вчи­ни­ти до ро­бо­ти. Сьогодні запізни­ти­ся на ро­бо­ту ніяк не мож­на: як­раз по­нов­лю­ва­ти­муть Ar­be­it­s­kar­te, а без неї надвір ліпше вза­галі не по­ти­ка­ти­ся.

Неподалік бу­дин­ку Байд бу­ла сто­ян­ка італійських ав­то­бусів «фіат», у них меш­ка­ли со­юз­ни­ки. Чор­няві ве­селі італійці за­ли­ця­ли­ся до сес­тер, тільки-но уздріють їх на ву­лиці, особ­ли­во до Орисі, бо Ок­са­на, з її хлоп­ча­чою стриж­кою й ста­ле­во-сіри­ми очи­ма, зда­ва­ла­ся за­над­то неп­рис­туп­ною. Кілька місяців у їхній хаті навіть меш­ка­ли пос­то­яльці - капітан Бар­беріні та йо­го ден­щик Маріо. З італійця­ми жи­ло­ся ве­селіше: ча­сом па­руб­ки ста­ви­ли на спільний стіл військові пай­ки, та й сест­ри не че­ка­ли пов­сяк­час пе­ревірки. Потім капіта­на Бар­беріні пе­ре­ве­ли, на згад­ку він по­да­ру­вав Орисі листівку з ви­дом на Колізей.

Морозне повітря за­би­ва­ло по­дих. Пальтеч­ка сест­ри ма­ли на риб’ячо­му хутрі - шу­би до­ве­ло­ся зда­ти ще ми­ну­ло­го ро­ку, а от ва­лян­ки бу­ли зна­ме­ниті: підбиті ва­тою з ко­лишніх про­ти­газів. До роз­ва­ле­ної ха­ти дійшли швид­ко, до­ро­гою зустріли тільки од­но­го німецько­го сол­да­та. Ок­са­на ста­ра­ла­ся навіть не глядіти в йо­го бік, три­ма­ла Ори­сю попід лікоть і ли­шень відчу­ва­ла, як від сест­ри­ної ру­ки йде хви­ля три­во­ги.

Кусачками для нігтів сест­ри по­ви­тя­га­ли гвіздоч­ки зі шта­пиків, об­мо­та­ли шиб­ку ганчір’ям і дво­ра­ми ру­ши­ли до­до­му. Но­ги ков­за­ли на зак­ри­жанілій і при­си­паній сніжком до­розі, й Ок­са­на нер­ву­ва­ла­ся та пріла, що­раз уяв­ля­ючи, як упа­де і розт­ро­щить скло.

Біля ко­лишньої шко­ли (те­пер тут теж місти­ло­ся якесь німецьке бю­ро) на бруківці сто­яв ди­вак із дов­гою си­вою бо­ро­дою. Ок­са­на при­ди­ви­ла­ся: він не був аж та­кий ста­рий, прос­то си­ва бо­ро­да й мішку­ва­тий по­дер­тий одяг до­да­ва­ли йо­му зай­вих років двад­цять. За­ко­тив­ши очі та жес­ти­ку­лю­ючи, ди­вак роз­ту­ляв рот, не­мов натх­нен­но співає зі сце­ни, але не чу­ти бу­ло ні зву­ку. Сест­ри са­ме ми­на­ли йо­го, і ди­вак помітив їх, ґреч­но ук­ло­нив­ся та про­дов­жив вис­та­ву. Ок­са­на з нес­подіван­ки теж ук­ло­ни­лась і ледь не ви­пус­ти­ла но­шу.

З-за ро­гу з’явив­ся «Мер­се­дес», він по­сиг­на­лив ди­ва­кові, аби той пос­ту­пив­ся до­ро­гою. Бо­жевільний ар­тист на­су­пив­ся, на мить ур­вав свою німу вис­та­ву та приг­ро­зив ма­шині ку­ла­ком.

«Мерседес» зу­пи­нив­ся, про­ти­лежні від шо­фе­ра двер­ця­та відчи­ни­лись, і звідти вист­риб­нув офіцер. Він стяг­нув із ру­ки лай­ко­ву ру­ка­вич­ку, розс­теб­нув ко­бу­ру й дістав ре­вольвер. Двічі вистрілив у ди­ва­ка, нек­вап­ли­во схо­вав зброю і зно­ву вдяг­нув ру­ка­вич­ку. Ма­ши­на хряс­ну­ла двер­ця­та­ми й від’їха­ла.

- Ма-ма,- про­ше­потіла Ори­ся, спов­за­ючи по стіні. Ди­вак ле­жав на бруківці, роз­ки­нув­ши ру­ки. Очі ди­ви­лись у не­бо, а вус­та бу­ли роз­ту­лені, на­че він доспіву­вав ос­тан­ню но­ту.

Оксана лед­ве вмо­ви­ла сест­ру зру­ши­ти з місця. З ли­хим пе­ред­чут­тям во­ни май­же бігли зи­мо­вим містом.

Але до­до­му діста­ли­ся щас­ли­во. Встав­ля­ти шиб­ку вже не ма­ли ча­су, тре­ба бу­ло мча­ти на ро­бо­ту.

Якби не Льончик Дунін (Ори­ся не ми­на­ла на­го­ди по­кеп­ку­ва­ти з йо­го псев­да Пе­ре­лес­ник, ка­за­ла, що во­но йо­му ду­же па­сує,- і цим на­чеб­то при­мен­шу­ва­ла не­без­пе­ку, на яку змов­ни­ки чи не щод­ня на­ра­жа­ли­ся), не зна­ти, як і жи­ли б сест­ри: ще во­се­ни во­ни ли­ши­ли­ся без ро­бо­ти, коштів і харчів, а го­лов­не - без Ar­be­it­s­kar­ten, відсутність яких - пря­ма до­ро­га на при­му­сові ро­бо­ти в Німеч­чи­ну. А Льончик їм за­гад­ко­вим чи­ном улаш­ту­вав хлібну ро­бо­ту в бю­ро інвен­та­ри­зації. Прос­то од­но­го дня на­ка­зав прий­ти на восьму го­ди­ну та звер­ну­ти­ся до на­чальни­ка бю­ро. З’яви­ли­ся які-не-які гроші, з’яви­ли­ся пшо­но й го­рох. Щод­ня на обід у їдальні ви­да­ва­ли тарілку су­пу й ку­сень ер­зац-хліба.

Сестри йшли повз ба­зар, там уже штов­ха­ли­ся міняй­ли. Про­да­ва­ли ми­ло, за­пальнич­ки, ци­гар­ки, са­ло й кар­топ­лю. На са­ло й кар­топ­лю сест­ри навіть не звер­та­ли ува­ги: дав­но за­бу­тий смак. «По­дай­те, не ми­най­те, бо не ми­не й вас ли­ха го­ди­на!» - незмінне жеб­рацьке ка­ню­чен­ня. А як пах­ли пи­ро­ги з го­ро­хом! Чер­воні й жовті со­лодкі півни­ки на па­личці - щод­ня Ок­са­на не мог­ла відвес­ти від них пог­ля­ду, так ні ра­зу й не ба­чи­ла, хто ж ни­ми ла­сує. На біжу­терію сест­ри не заг­ля­да­ли­ся ніко­ли.

Дідок-залізничник завів па­те­фон, мо­ло­диці-пе­ре­куп­ки зас­лу­ха­ли­ся до­воєнних пісень Пет­ра Ле­щен­ка. Ок­са­на й Ори­ся теж на мить уповільни­ли крок. Вус­та, ви­пе­ред­жа­ючи платівку, пе­ре­би­ра­ють на до­тик зна­йомі сло­ва. Ні, тре­ба йти, тре­ба йти. Роз­вид­нює, і на ба­зарі де­далі відчутніша тис­ня­ва.

Криті бре­зен­том ван­тажівки «опель-бліц» підко­ти­ли з трьох ву­лиць май­же без­шум­но, роз­вер­ну­ли­ся заднім бор­том до ви­ходів. Ба­зар­на шпа­на запізніло зас­вис­та­ла, ки­да­ючись урізнобіч. Із ку­зовів синх­рон­но вист­риб­ну­ли сол­да­ти: кас­ки на­су­нені на очі, в ру­ках гвинтівки. Стис­ка­ючи пе­ре­ля­ка­ну ба­зар­ну юр­бу в кільце, вис­ми­ку­ва­ли з на­тов­пу мо­лодь, пе­ревіря­ли до­ку­мен­ти, ки­ва­ли йти до ван­тажівок.

Оксана відчу­ва­ла, як зас­тиг­ла, мов за­мо­ро­же­на, Ори­си­на ру­ка в її до­лоні.

Черга дійшла і до сес­тер.

Орися, ледь стри­му­ючи тремтіння в пальцях, по­да­ла їхні Ar­be­it­s­kar­ten. Німець роз­див­ляв­ся їх за­над­то пильно, бурк­нув: мов­ляв, не­ма штам­пу про по­дов­жен­ня. Ори­ся шкільною німецькою спро­бу­ва­ла по­яс­ни­ти, що штамп ма­ють ста­ви­ти сьогодні, са­ме сьогодні тиж­день закінчується, Ок­са­на сто­яла ні жи­ва ні мерт­ва. Німець мовч­ки тицьнув ру­кою в нап­рям­ку ван­тажівки, так і не дос­лу­хав­ши Ори­си­них квап­ли­вих по­яс­нень.

На ва­тя­них но­гах Ок­са­на поп­ря­му­ва­ла до ван­тажівки, ве­ду­чи за со­бою сест­ру, мов п’яну.

Повезли на біржу, ви­са­ди­ли з ма­шин на подвір’ї. Раніше, ко­ли Ок­са­на ми­на­ла біржу й ба­чи­ла з’юрмле­них у дворі лю­дей, во­на бу­ла пев­на: як­що ко­лись теж там опи­ниться - обов’язко­во вте­че. Не мо­же та­ко­го бу­ти, щоб із цього подвір’я ніяк не да­ти дра­ла! Але за­раз, стис­ка­ючи Ори­син лікоть та ози­ра­ючи пар­кан і охо­ро­ну на в’їзді, во­на яс­но усвідо­ми­ла: звідси не вте­чеш.

Надія ж не хотіла скла­да­ти лап­ки: не зми­юся звідси, зіслиз­ну з до­ро­ги! Тре­ба це зро­би­ти ще до Жи­то­ми­ра, бо там, по­дей­ку­ють, відправ­ний пункт об­го­род­же­ний ко­лю­чим дро­том, спос­те­режні виш­ки довк­руж. Сте­ре­жуть сол­да­ти з вівчар­ка­ми. Звідти - тільки у то­вар­няк і на захід… Я не хо­чу, щоб ме­не, як бид­ло, вез­ли у то­вар­ня­ку! Я навіть не змо­жу Се­ме­нові да­ти про се­бе зна­ти! Ох, Се­ме­не, Се­ме­не, без­та­лан­ний мій на­ре­че­ний, як поїхав ти - так і зги­нув. Жод­но­го лис­та, жод­но­го зна­йо­мо­го, який би вістку привіз: жи­вий…

Праворуч од сес­тер мо­ло­дич­ка роз­мов­ля­ла че­рез пар­кан із підлітком: да­ва­ла йо­му нас­та­но­ву збіга­ти до неї до­до­му, повідо­ми­ти рідних. Во­на ще ма­ла надію, що вдасться відку­пи­тись і не їха­ти. Сест­рам відкуп­ля­ти­ся не бу­ло чим.

До біржі під’їхав ав­то­мобіль, фран­ту­ва­тий офіцер вист­риб­нув на зем­лю, го­лос­но грюк­нув двер­ця­та­ми й побіг у будівлю. Шо­фер ліньку­ва­то про­чи­нив вікно і за­па­лив ци­гар­ку «Лан­цид». Упіво­бер­та йо­го об­лич­чя, йо­го очі під за­па­ле­ни­ми повіка­ми ви­да­ли­ся Ок­сані зна­йо­ми­ми. Во­на штовх­ну­ла Ори­сю ліктем.

Молодша сест­ра при­ди­ви­ла­ся до шо­фе­ра.

- Буревісник, точ­но він,- підтвер­ди­ла Ори­ся.

- Може, пок­ли­че­мо по­ти­хеньку? До­по­мо­же нам виб­ра­ти­ся…

- І сам за­сип­леться?

Оксана зітхну­ла. Все во­на чу­до­во усвідом­лю­ва­ла: тільки не по­да­ва­ти виг­ля­ду, що зна­йомі. Але он там, за пар­ка­ном, сво­бо­да, там зовсім інше повітря - свіже, мо­ро­зя­не, ве­се­ле, а во­ни че­ка­ють ма­шин на Жи­то­мир, на відправ­ний пункт, і щой­но їх по­ван­та­жать у ку­зов, жит­тя ур­веться…

Шофер до­ку­рив і ки­нув не­до­па­лок. Двері біржі рвуч­ко роз­чах­ну­лись і ляс­ну­ли об стіну, мов їх відчи­ня­ли з но­ги, німецький офіцер швид­ким кро­ком наб­ли­зив­ся до автівки та стриб­нув усе­ре­ди­ну. Шо­фер квап­ли­во завів мо­тор і, ози­ра­ючись че­рез пле­че, поїхав із подвір’я заднім хо­дом. Ко­ли він на хви­лю зу­пи­нив­ся біля вар­то­во­го, то обер­нув го­ло­ву - і зустрівся пог­ля­дом з Ок­са­ною.

Очі йо­го нез­во­руш­но ковз­ну­ли по сест­рах. Ма­ши­на ви­вер­ну­ла й ру­ши­ла геть.

 

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

 

ЯЗИК ДО КИЄВА ДОВЕДЕ

 

Паперове без­лад­дя всю­ди: книж­ки на по­личці, сто­си гру­бих томів на письмо­во­му столі, фоліанти на підлозі, спи­сані круг­лим по­чер­ком су­вої затк­нуті за монітор комп’юте­ра, ве­ликі зо­ши­ти на спіралі стир­чать із наплічни­ка, блок­но­ти хо­ва­ються по кут­ках. Тільки на підвіконні кни­жок не­має, бо й са­мо­го підвікон­ня - кат­ма. У Бу­ремній За­тоці в бу­дин­ках чо­мусь не за­ве­дені підвікон­ня, а гор­щи­ки з квіта­ми здебільшо­го меш­ка­ють на шаф­ках-тум­боч­ках-ко­мо­дах.

У вузькій кімнаті заб­рак­ло місця для ліжка, і то­му гос­по­ди­ня вночі зму­ше­на ту­ли­тись у спально­му мішку прос­то в стінній шафі. Але й ша­фа - то не звич­на ша­фа, а крихітна комірчи­на з роз­сув­ни­ми две­ри­ма, зі ско­ше­ною сте­лею, бо кімна­та - під са­мим да­хом, де се­ляться тільки го­лу­би.

Поки я при­див­ля­ла­ся до корінців чу­жо­мов­них кни­жок, Джеклін уни­зу, в кухні, чак­лу­ва­ла над чарівним ва­ри­вом. Спо­ку­ше­на нес­подіва­ни­ми аро­ма­та­ми, я зійшла хист­ки­ми схо­да­ми до­ни­зу. Мо­же бу­ти, що бурх­ли­ва ла­ва в каст­рулі за­ду­му­ва­лась як суп, але мені ма­ло в те віриться. Як­що це зви­чай­на стра­ва, чо­му ру­да зе­ле- но­ока відьма у пря­ничній ха­тині, за­губ­леній се­ред первісних шпилько­вих лісів, ше­по­че-при­мов­ляє над нею, ню­хає, а про­бу­ва­ти не на­ва­жується? Рап­том зри­вається з місця, підлітає до ва­зо­на з квіткою, що цвіте чер­во­ним, об­ри­ває кілька листків і вки­дає у каст­ру­лю. Корінець імби­ру, лис­тя ба­зиліку, пок­ру­че­на пер­чи­на, па­лич­ка ци­на­мо­ну, по­ро­шок карі, лож­ка чер­во­но­го ви­на… Жаб’яча кістка, ко­тя­чий вус, ми­ша­чий хвос­тик, во­ро­ня­че пе­ро… Булькає, нур­тує, кле­ко­че зо­ло­та­ва ріди­на.

Галасливі гості пе­рес­ту­пи­ли поріг - і відра­зу ж при­нишк­ли. Сул­та­на, Пет­рик і Майкл роз­зу­ва­ли­ся без­звуч­но, до кухні не за­зи­ра­ли, тільки но­си ми­мовільно обер­та­ли на за­ман­ли­вий за­пах.

У вітальні чер­воні крісла бу­ли зас­те­лені ок­са­ми­том із зо­ло­тим шит­тям, оран­же­рейні за­рості ек­зо­тич­них рос­лин тяг­ну­ли гілки на­зустріч, прип­ро­шу­ва­ли сіда­ти ближ­че. Ко­ми­нок па­лав. Та­ко­го ве­лич­но­го ко­мин­ка ви ніде не по­ба­чи­те: з гру­бо­го сіро­го ка­ме­ню, зі здо­ро­вез­ною за­жер­ли­вою па­ще­кою, з чор­ною кіптя­вою над от­во­ром, де потріску­ють дро­ва, з вічно го­лод­ним вог­нем.

Але що це за брязкіт до­ли­нув із кухні? Гли­няні мис­ки розс­тав­лені на столі, де­рев’яною лож­кою завбільшки з шуф­лю Джеклін поділи­ла за­гад­ко­ве ва­ри­во на всіх при­сутніх. Бра­ли обе­реж­но, приціню­ва­ли­ся.

- Старовинний ірландський ре­цепт,- по­яс­ни­ла

Джеклін.- А ще я спек­ла пу­динг.

Пудинг де­що схо­жий на прісну запікан­ку. По­чу­ва­лась я так, мов­би пот­ра­пи­ла до Англії часів Робіна Гу­да, на обід до чен­ця Ту­ка. За спи­ною в ме­не світи­ла пласт­ма­со­ви­ми жов­ти­ми очи­ма навічно зас­тиг­ла рись - я так і не змог­ла пог­ла­ди­ти пух­нас­те опу­да­ло, і то­му рись об­ра­зи­лась і те­пер ме­не ля­ка­ла… Але час скуш­ту­ва­ти чак­лунську стра­ву.

- Перш ніж за­ну­ри­те лож­ки в мис­ки, уявіть собі місце, про яке ви на­пи­са­ли у своєму оповіданні…

Так, так, вам не вчу­ло­ся. Обід у Джеклін - не зви­чай­не збіго­висько, а вечір ґотич­них оповідок. Ми всі ма­ли при собі кілька сторінок, хто дру­ко­ва­них, хто пи­са­них, а я три­ма­ла свою історію в го­лові - па­пе­ру не довіри­ла.

Ложка торк­ну­ла­ся вуст. Об­пек­ла язик - чи то га­ря­че, чи то гост­ро. Я ковт­ну­ла і не встиг­ла роз­куш­ту­ва­ти. Дру­га лож­ка - і вже мож­на розрізни­ти зна­йомі пря­нощі. Але чо­му зак­ру­ти­лось у го­лові? Во­гонь у каміні бли­мав, тіні гра­ли на об­лич­чях моїх друзів… То оку­ля­ри Майк­ла відблис­ку­ють - чи за­бо­ро­ло ли­царсько­го шо­ло­ма? То ок­са­ми­то­ве пок­ри­ва­ло на кріслі огор­ну­ло Сул­та­ну - чи сер­па­нок хи­мер­но­го сарі пе­ре­ли­вається чер­во­ни­ми й зо­ло­ти­ми бар­ва­ми? Нев­же Пет­рик мне дві чорні ша­манські кіски, а в них впле­тені пір’їни невідо­мо­го пта­ха? Нев­же ру­да гри­ва Джеклін підня­та вго­ру, скру­че­на у ви­со­ку ви­гад­ли­ву зачіску, її підпи­рає ме­ре­жив­ний комір, а у ву­хах зблис­ку­ють камінці? Ні, ні, то все мені при­виділо­ся, прос­то та­кий збіг: па­лах­ко­тить ко­ми­нок, Джеклін чи­тає про ста­рий бу­ди­нок, де но­ча­ми при­ви­ди зустріча­ються у вітальні і п’ють ви­но…

- Наталю, а ти не хо­чеш нам по­чи­та­ти своє оповідан­ня? Бо си­диш із до біса за­гад­ко­вим об­лич­чям, пог­ляд блу­кає по стелі - чи не найк­ра­ще свідчен­ня то­го, що вчо­ра у твоєму підвалі гос­тю­ва­ло натх­нен­ня?

Хіба мож­на відмо­ви­ти­ся? Тільки чи­та­ти я не пла­ную.

- Для не­пос­вя­че­них - ко­рот­ка пе­редісторія. Двад­цять чет­вер­то­го жовт­ня цього ро­ку я з’їха­ла ліфтом на п’ятий по­верх універ­си­тетської бібліоте­ки. Кілька ко­ро­бок із архівом «Просвіти» - то моя май­бут­ня ди­сер­тація. Ко­ли я роз­би­ра­ла од­ну з кар­то­нок, до рук мені пот­ра­пив сто­сик ар­кушів із вірша­ми. Я виріши­ла дізна­ти­ся ім’я ав­то­ра…

На роз­ча­ро­ва­них мар­ми­зах я уздріла оз­на­ки нудьги. Друзі че­ка­ли від ме­не, пев­но, страш­них оповідок про вур­да­лаків у стилі Го­го­ля, про яко­го тут дех­то чу­вав-та­ки, хоч і пи­ше йо­го ім’я Go­gol замість Ho­hol, тим са­мим засвідчу­ючи, до чиєї культу­ри на­ле­жить цей ви­дат­ний зем­ляк мій… Але сьогодні я не бу­ла го­то­ва до вур­да­лаків, щез­ників і опирів, бо таємни­ця зак­ру­ти­ла ме­не зовсім не та­ка, яку намріяла моя аван­тюр­на на­ту­ра, але від то­го ще знад­ливіша. Я прик­ла­ла па­лець до вуст, зак­ли­ка­ючи не­терп­ля­чих ко­лег за­че­ка­ти ще хвильку, до­ки не роз­повім усієї історії.

- Ви нав­ряд чи знаєте: в Бу­ремній За­тоці досі функціонує відділен­ня «Просвіти», ство­ре­не тут у трид­цяті ро­ки двад­ця­то­го століття - чи то дру­гою хви­лею пе­ре­се­ленців а чи на­щад­ка­ми пер­шої.

- Перша хви­ля? Дру­га хви­ля? - пе­ре­пи­та­ла Джеклін.- Скільки ж вас бу­ло?

- Чимало: най­пер­ша хви­ля на­ко­ти­ла до Пер­шої світо­вої війни, дру­га - поміж дво­ма світо­ви­ми війна­ми. Тре­тя - по­воєнна. Чет­вер­та - то вже те­перішня… Але мен­ше з тим. Спо­чат­ку я побігла в «Просвіту». Уявіть собі зне­люднілі ву­лич­ки ста­ро­го ра­йо­ну, де крам­нич­ки дав­но по­за­чи­ня­ли­ся, меш­канці на­вально пе­реїжджа­ють ближ­че до но­во­го цент­ру, і навіть бідні сту­ден­ти не хо­чуть ви­най­ма­ти убо­гих по­меш­кань. От ув од­но­му з та­ких бу­динків, де ще збе­рег­ли­ся до­тор­ки ко­лись дбай­ли­вих рук, і жи­вотіє сьогодні «Просвіта». Ве­ли­ка бен­кет­на за­ла ще жи­ве, сто­ли зас­те­лені біли­ми крох­мальни­ми об­ру­са­ми, на стінах порт­ре­ти Шев­чен­ка, Гру­шевсько­го та Бан­де­ри, сце­на зап­ну­та важ­кою синьою завісою, всіяною зо­ло­ти­ми три­зу­ба­ми…

Султана не­помітно позіхну­ла. Джеклін ску­ба­ла квітку пра­во­руч од крісла. Майкл, склав­ши ру­ки на гру­дях, по­тай ку­няв. І тільки Пет­рик слу­хав ме­не уваж­но.

- Бібліотека просвітянська вже лед­ве ди­хає. Най­мо­лод­ше по­коління ук­раїнців рідної мо­ви не знає, старші лю­ди не чи­та­ють, бо очі сліпнуть, час­ти­ну кни­жок пе­ре­да­ли в Універ­си­тет, час­ти­ну відда­ли у бла­годійний фонд… Знаєте, у тор­го­во­му центрі Фор­ту на дру­го­му по­версі кни­гар­ня старі книж­ки про­дає по «чвертці»? От ту­ди й відда­ли. Я там, до речі, півкни-гарні вже ску­пи­ла… Сло­вом, у «Просвіті» звер­ну­лась я до ста­рез­но­го вуй­ка, що бібліоте­кою опікується. Він дов­го рив­ся у давніх кон­торських кни­гах, бо насп­равді архів упо­ряд­ко­ва­ний і обліко­ва­ний, дов­го шу­кав опис тої ко­роб­ки, на яку я нат­ра­пи­ла в Універ­си­теті, і нічо­го не знай­шов. Прав­да, обіцяв іще по­шу­ка­ти і прип­ро­сив ме­не за­хо­ди­ти за па­ру тижнів. А між тим…

Я вит­ри­ма­ла нап­ру­же­ну па­узу - тре­ба трош­ки підли­ти сас­пен­су в ґотич­ну стра­ву. Таємни­чим ше­по­том про­ва­ди­ла:

- Чи не при­га­дуєте ви, як спра­цю­ва­ла сиг­налізація на п’ято­му по­версі універ­си­тетської бібліоте­ки? І моя до­ро­гоцінна ко­роб­ка з яко­гось ди­ва опи­ни­ла­ся на підлозі, а не на по­лиці, де їй місце. Мені це ви­да­ло­ся не­ви­пад­ко­вим, і я з подвійним за­па­лом взя­ла­ся до по­шуків…

І не­хай друзі не позіха­ють так відвер­то! О, мені є що їм роз­повісти, навіть ко­ли во­ни по­ки не ду­же-то й вірять. Я са­ма спер­шу не віри­ла в уда­чу.

- Не до­по­мог­ла «Просвіта»,- ве­ла я далі,- піде­мо іншим шля­хом! Я розісла­ла лис­ти на Батьківщи­ну - в Інсти­тут літе­ра­ту­ри, в му­зей Історії ук­раїнської літе­ра­ту­ри, в «Літе­ра­тур­ну Ук­раїну», в «Сло­во Просвіти», у Спілку письмен­ників… А, ви ж не знаєте, то наші місцеві інсти­туції, які зай­ма­ються літе­ра­ту­рою. Що я зро­би­ла? Прос­то відксе­ри­ла ті вірші й вис­ла­ла з при­пис­кою: відгукніться, як­що вам відо­мий ав­тор…

- І, по очах ба­чу,- всміхнув­ся Пет­рик,- щось ти на­ко­па­ла-та­ки.

Мої друзі ожи­ви­ли­ся. Азарт близько­го відкрит­тя врешті має за­тяг­ну­ти врод­же­но­го дослідни­ка, хіба ні? А відшу­ка­ти ціло­го безімен­но­го ав­то­ра, чиї тво­ри за сти­лем не­по­га­но па­су­ють до відо­мої шко­ли по­езії, на­пи­са­ти про ав­то­ра розвідку на заздрість усім, хто ро­ка­ми ко­пається по архівах, і за­хис­ти­ти магістерську ди­сер­тацію…

- У відповідь на мій за­пит,- роз­повіда­ла я,- прийш­ло кілька мейлів і навіть два па­пе­рові лис­ти. Але всі зі стан­дарт­ною відповіддю: не знаємо, не чу­ли, ви­ба­чай­те…

Я піднес­ла па­лець.

- Якщо ви чи­таєте де­тек­ти­ви, маєте зна­ти, що збіги - то не ви­пад­ковість, а літе­ра­тур­ний при­йом. І за будь-яким збігом стоїть важ­ли­ва сю­жет­на лінія. Отож, од­но­час­но з тим, як я знайш­ла ко­роб­ку з вірша­ми, в місті став­ся не­щас­ний ви­па­док - і са­ме з ук­раїнським гро­ма­дя­ни­ном. Ніко­му це нічо­го не на­га­дує?

Султана з нес­подіван­ки сьорбну­ла ви­на з ке­ли­ха, спам’ята­ла­ся, що му­сульманці ні за яких умов не мож­на ал­ко­го­лю, і ки­ну­ла­ся до кухні по­лос­ка­ти рот.

- Водоспад Ка­ка­бе­ка,- повільно про­мо­вив Пет­рик,- сту­дент, що роз­бив­ся…

- Еге ж. Так ста­ло­ся, що в Ук­раїні я маю дав­ню то­ва­риш­ку Ліну Овер­чен­ко, яка вчи­ла­ся з хлоп­цем на ім’я Ром­чик Да­ни­лець.

Петрик роз­ту­лив вус­та, на­че хотів ви­гук­ну­ти: вас там п’ятде­сят мільйонів, а всі од­не од­но­го зна­ють?… та­ке ве­ли­ке се­ло?…

- Ти за­був? «Світ ма­лий»,- усміхну­лась я і ве­ла далі: - Ліна Овер­чен­ко поспілку­ва­ла­ся з вик­ла­да­ча­ми і ви­яви­ла, що не­за­дов­го до від’їзду за оке­ан Ром­чик Да­ни­лець роз­шу­ку­вав ук­раїнську по­ет­ку, яка мог­ла дру­ку­ва­ти­ся пе­ред війною, а під час війни бу­ла ос­тар­бай­те­ром. Тоді Ліна по­ка­за­ла вірші, нав­ман­ня спи­та­ла: во­но? І тут…

Жестом шту­ка­ря я вис­мик­ну­ла з ки­шені єди­ний ар­куш - ксе­рокс жур­нальної сторінки, але по то­му, як за­горіли­ся очі моїх ко­лег, бу­ло вид­но, що кульмінація вда­ла­ся на сла­ву. Я обер­ну­ла сторінку та­ким чи­ном, щоб май­бутні магістри мог­ли по­ба­чи­ти віршо­вані ряд­ки чу­жою мо­вою. Чу­жою для них. Мені нап­ро­чуд рідною. Я за­чи­та­ла на­пам’ять:

 

У ме­жигір’ї спить се­ло.

Затихла в небі завірю­ха.

Наш кінь, за­ню­хав­ши теп­ло,

Нервово стріпнув чуй­ним ву­хом.

Господар-місяць йде у двір,

Щоб од­чи­нить не­бес­ну бра­му.

Спалахують вер­шеч­ки гір.

Мчать са­ни біли­ми яра­ми.

 

Жоден із при­сутніх не вто­ро­пав змісту, вло­ви­ли тільки ритміку, ме­лодійну ви­мо­ву, нез­вич­но точ­ну ри­му, що в англійській мові май­же не трап­ляється. Сул­та­на ки­ва­ла в такт, ма­буть, зга­ду­ючи улюб­ле­но­го Рабіндра­на­та Та­го­ра. Не знаю, не пев­на, чи мо­ви ук­раїнська й бен­галі хоч трош­ки схожі, хіба - експ­ре­сивністю, ку­ле­мет­ним тем­пом мов­лен­ня, чіткістю ви­мов­лян­ня звуків - кож­на на­мис­тин­ка на ра­зоч­ку ок­ре­мо.

- Ця сторінка,- я пот­ру­си­ла ар­ку­шем,- має дав­ню історію. Звісно, не цей ось ксе­рокс, а оригінал. По­ход­жен­ня він до­воєнно­го. На те­ре­нах Ве­ли­кої Ук­раїни ви­да­вав­ся тоді ча­со­пис, що мав наз­ву «Ра­дянська літе­ра­ту­ра». Під час війни пе­рей­ме­но­ва­ний був на «Українську літе­ра­ту­ру», по війні ще раз змінив наз­ву… Але вам те не ціка­во. Ми за­раз го­во­ри­мо про час, ко­ли жур­нал звав­ся ще «Ра­дянською літе­ра­ту­рою». І в од­но­му з чи­сел був над­ру­ко­ва­ний єди­ний твір…

- За підпи­сом «О. Б.»,- мурк­нув Пет­рик.

- За підпи­сом «О. Бай­да». І найцікавіше, що публікації пе­ре­ду­ва­ла вступ­на но­тат­ка відо­мо­го ук­раїнсько­го по­ета-не­ок­ла­си­ка Мак­си­ма Рильсько­го, в якій він про­ро­ку­вав О. Байді ве­ли­ке май­бутнє, особ­ли­во в ца­рині дра­ма­тич­ної по­еми… От би мені десь знай­ти хоч од­неньку дра­ма­тич­ну по­ему цієї за­гад­ко­вої О. Бай­ди! Ото бу­ла б сен­сація!

- Цікаво, скільки їй за­раз років? Во­на ще жи­ва? Як вірші пот­ра­пи­ли за оке­ан? - по­си­па­ли­ся пи­тан­ня зусібіч.- Ти звер­та­ла­ся без­по­се­редньо в ча­со­пис?…

- В ко­лиш­ню «Ра­дянську літе­ра­ту­ру» я на­пи­са­ла… У моїй ко­робці зберіга­ли­ся па­пе­ри, пе­ре­дані «Просвіті» кілько­ма пе­реміще­ни­ми осо­ба­ми по Другій світовій війні. Те­пер ли­ши­ло­ся до­мог­ти­ся, щоб дя­деч­ко з «Просвіти» знай­шов-та­ки свої кон­торські кни­ги, а в них - за­пи­си, ко­му са­ме з ук­раїнської діаспо­ри ко­лись на­ле­жа­ла ко­роб­ка за но­ме­ром LU1310…

Повітря в хаті Джеклін ко­ли­ва­ло­ся від збуд­жен­ня. Пет­рик, яким сам не пив, нер­во­вим ру­хом до­лив біло­го ви­на мені та Джеклін. Я вмо­чи­ла вус­та, роз­тя­гу­ючи за­до­во­лен­ня від на­пою з при­мерз­ло­го ви­ног­ра­ду та від справ­ле­но­го вра­жен­ня.

- Зачекай, за­че­кай,- рап­том за­дум­ли­во про­мо­вив Майкл,- як­що Ро­ман Да­ни­лець шу­кав невідо­му по­ет­ку й за­ги­нув, то її таємни­ця, пе­вен, заг­ро­жує кож­но­му, хто на неї по­ва­житься!

Чотири па­ри очей три­вож­но вту­пи­лись у ме­не.

 

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

 

ЛІКАРНЯ МАККІЛЕРА

 

Якщо за­оке­анська «Просвіта» ус­пад­ку­ва­ла ук­раїнське нех­люйст­во і не мо­же на­вес­ти лад у власній звітності, то вже в бібліотеці Універ­си­те­ту точ­но має бу­ти по­ря­док! У чер­го­во­му по­ході до кни­гос­хо­ви­ща склас­ти мені ком­панію ра­до зго­ло­сив­ся Майкл - пев­но, ук­раїнсько­го коріння не так лег­ко поз­бу­ти­ся, навіть ко­ли вже твої батьки бу­ли на­род­жені на чужій землі, і твоє по­нят­тя про ук­раїнську культу­ру не ви­хо­дить за межі пи­рогів, го­лубців, бор­щу та го­па­ка.

- А ска­жи-но,- пи­тав ме­не Майкл до­ро­гою до бібліоте­ки,- після Та­ра­са Шев­чен­ка бу­ли й інші ви­датні ук­раїнські по­ети?

- Були, Майк­ле, ще й як бу­ли.

- І шко­ли по­езії бу­ли?

- Аякже.

- І ви­хо­ди­ли пе­рек­ла­ди з ук­раїнської на інші мо­ви світу?

- Й та­ке по­де­ку­ди трап­ля­ло­ся.

- І літе­ра­ту­роз­навст­во як на­ука…

- …розвивалося своїм шля­хом, відок­рем­ле­но від реш­ти світу, зва­жа­ючи на політич­ну си­ту­ацію ХХ-го століття.

- А чо­му ж ми нічо­го про це не знаємо?!

На та­ке пря­ме за­пи­тан­ня я Майк­лові відповіді да­ти не мог­ла…

Шановний чи­тач, пев­но, пам’ятає, що бібліотеч­ний архів роз­та­шо­ва­ний був у підвалі, тож у кни­гос­хо­вищі ми з Майк­лом рішу­че вик­ли­ка­ли ліфт і, тільки-но той привітно роз­чи­нив нам двері, сту­пи­ли все­ре­ди­ну й на­тис­ну­ли кноп­ку «0». Ліфт шух­нув до­ни­зу, але не встиг доб­ре розігна­ти­ся, як із м’яким пош­тов­хом зу­пи­нив­ся. Я вдих­ну­ла ха­рак­тер­ний за­пах ста­ро­го па­пе­ру, який не відчу­вав­ся так на га­лас­ли­во­му пер­шо­му по­версі.

Самотужки шу­ка­ти відо­мості про ко­роб­ку під інвен­тар­ним но­ме­ром LU1310 - мар­на спра­ва. Па­ру років то­му в Універ­си­теті по­ча­ла­ся то­тальна комп’ю- те­ри­зація. Бібліоте­ка, як зав­ше бу­ває, пас­ла задніх, але ми­ну­ло­го ро­ку інфор­маційна хви­ля сяг­ну­ла і її. Най­пер­ше комп’юте­ри­зу­ва­ли облік кни­жок - по­шук, ви­да­чу, чер­гу. Міжбібліотеч­ний або­не­мент іще пра­цю­вав за звич­ною схе­мою: віко­неч­ко, у ньому привітна жіноч­ка, якій по­дається на па­пері за­пов­не­на за­яв­ка.

Як ви­яви­ло­ся, облік книж­ко­вих над­ход­жень теж по­ча­ли пе­ре­во­ди­ти на циф­ру, і чер­го­ва бібліоте­кар­ка вса­до­ви­ла нас за комп’ютер та підсу­ну­ла ближ­че миш­ку: мов­ляв, шу­кай­те. Не­дов­го ду­ма­ючи я внес­ла інвен­тар­ний но­мер у по­ле для по­шу­ку.

«За ва­шим за­пи­том не знай­де­но жод­но­го до­ку­мен­та». Не мо­же бу­ти! Ко­роб­ка є, а обліку на неї не­має? І це в Універ­си­теті?!

Майкл виб­рав усі інвен­тарні но­ме­ри, які по­чи­на­ли­ся з літер LU, і відсор­ту­вав їх у зво­рот­но­му по­ряд­ку. Я ви­ря­чи­ла очі: звітність об­ри­ва­ла­ся на но­мері LU1311. LU1313 є, LU1312 є, LU1311 є, а но­мер LU1310 відсутній! «Ні долі, ні волі у ме­не не­ма…»

Майкл пок­ли­кав чер­го­ву бібліоте­кар­ку:

- А чо­му комп’ютер не по­ка­зує мен­ших но­мерів? Дівчи­на скри­ви­ла­ся.

- Відомості з книг обліку в комп’ютер вруч­ну за­во­дяться - тож і не встиг­ли ми зро­би­ти все. А який ви но­мер шу­каєте?

Ми поділи­ли­ся своєю ха­ле­пою. Бібліоте­кар­ка дов­го сміялась і хи­та­ла го­ло­вою - ка­зус тра­пив­ся із ка­те­горії анек­до­тич­них. На­решті во­на відсміялась і ру­ши­ла до ви­со­ких ме­та­ле­вих сте­лажів. Я прок­ра­ла­ся за нею - ме­не завж­ди ва­би­ли ста­ро­винні архіви.

На корінці кож­ної гру­без­ної кон­торської кни­ги прик­леєний був папірець, на яко­му каліграфічним по­чер­ком ви­ве­дені дві бук­ви. Жа­да­не LU я знайш­ла раніше від бібліоте­кар­ки, ру­ка са­ма по­тяг­ла­ся до книж­ки, але дівчи­на ви­хо­пи­ла її з по­лиці у ме­не пе­ред но­сом.

- Зараз по­ди­ви­мо­ся,- про­бур­мотіла во­на й по­нес­ла книж­ку до ма­ленько­го ро­бо­чо­го сто­ли­ка, з трьох боків при­ват­но відго­род­же­но­го: ком­фортні умо­ви ро­бо­ти в архіві ціну­ються по­над усе.

Бібліотекарка роз­гор­ну­ла кни­гу на се­ре­дині.

- То який но­мер ви шу­каєте?

- Тринадцять-десять.

Дівчина обе­реж­но пе­ре­гор­та­ла сторінки, на­че ар­куші мог­ли роз­си­па­ти­ся прос­то в неї під пуч­ка­ми. Я не­терп­ля­че за­зи­ра­ла їй че­рез пле­че. Ось уже вгорі сторінки 1219, на нас­тупній - 1255, ще один ар­куш пе­ре­гор­ну­ли - 1286… Я хап­ну­ла ро­том повітря.

За не­пи­са­ни­ми за­ко­на­ми жан­ру сторінка, де мав зна­чи­ти­ся но­мер 1310, бу­ла «з м’ясом» ви­дер­та з кон­торської ста­рез­ної кни­ги. Три ро­ти роз­зя­ви­ли­ся вод­но­час.

- А хто має дос­туп до книг обліку? - на­решті огов­та­лась я.

Бібліотекарка ок­руг­ли­ла очі.

- Всі ма­ють! Тоб­то, всі, хто вчиться або пра­цює в Універ­си­теті. Ці ж до­ку­мен­ти потрібні лю­дям для ро­бо­ти, ми не мо­же­мо об­ме­жу­ва­ти до них дос­туп!

- Ваша довірливість ме­не до мо­ги­ли до­ве­де,- про­бур­мотіла я ук­раїнською і вже англійською го­лос­но спи­та­ла: - І хто зав­год­но мо­же прос­то підійти до по­лиці й узя­ти потрібний йо­му том?

- Взяти, підійти до ме­не і за­реєстру­ва­ти­ся.

Я роз­зир­ну­ла­ся. Зва­жа­ючи на пла­ну­ван­ня архіву, взя­ти з по­лиці кон­торську кни­гу і не за­реєстру­ва­ти­ся бу­ло би проб­ле­ма­тич­но: з-за сто­ли­ка бібліоте­кар­ки відкри­вається чу­до­вий вид на сте­лажі, тож є надія, що злов­мис­ник не за­ли­шив­ся не­поміче­ним.

- А мож­на гля­ну­ти, хто вос­таннє брав цю кни­гу обліку для ро­бо­ти?

Бібліотекарка зни­за­ла пле­чи­ма й по­ве­ла нас до сво­го комп’юте­ра.

Справа в то­му, що кож­на книж­ка в бібліотеці має елект­рон­ний інди­ка­тор, який клеїться під палітур­ку. Щоб ви­нес­ти потрібну книж­ку за межі кни­гос­хо­ви­ща, я пред’являю її ра­зом зі своїм сту­дентським квит­ком дівчат­кам на пер­шо­му по­версі, і во­ни за од­ну се­кун­ду за­но­сять інфор­мацію в комп’ютер. Хва­ла не­бе­сам, що в архіві діють такі самі пра­ви­ла навіть для па­перів, котрі не вільно ви­но­си­ти за межі приміщен­ня!