Буремна затока виправдовує свою назву 3 страница

Дві ма­ши­ни че­ка­ли на ав­то­бусній зу­пинці: Пет­ри­ко­ва чер­во­на зваб­ни­ця і зе­ле­ний пікап мо­го од­но­курс­ни­ка Майк­ла.

Майкл ви­ма­ху­вав ру­кою з піка­па. Світлі ко­рот­ко­зорі очі гляділи крізь ма­ленькі оку­ля­ри. Суміш італійської та ук­раїнської крові чо­мусь анітро­хи не поз­на­чи­ла­ся на ньому: не мав він ані ши­ро­ких ви­лиць на­щадків сте­по­виків-кочівників, ані жа­гу­чості в пог­ляді й ру­хах, що от­ри­ма­ли на спа­док діти воїнів-ро­меїв. Був на­томість біля­вий, опецьку­ва­тий, з ледь оз­на­че­ною ли­си­ною, з наївним ви­ра­зом об­лич­чя.

З-за Майк­ло­вої го­ло­ви ви­зи­рав яск­ра­вий шов­ко­вий ша­лик кра­суні Сул­та­ни, банг­ла­деської князівни, і по­лум’яна гри­ва Джеклін, півшот­ланд­ки-півірланд­ки. І як їм трьом уда­ло­ся про­тис­ну­тись у пікап - у кабіну на два сидіння, бо третє крісло по­за­ду - то прос­то хист­кий ди­тя­чий стільчик? От на стільчи­ку, ли­бонь, і при­мос­ти­ла­ся мініатюр­на Сул­та­на…

Мені не ли­ша­ло­ся нічо­го, як про­си­тись у са­лон до чер­во­ної за­да­ва­ки.

- Здоров.

- А-нін,- привітав­ся Пет­рик на мові од­жиб­ве.- Поїха­ли?

- Як ска­жеш.

Присмеркова до­ро­га та­ну­ла по­пе­ре­ду, а обабіч неї чорнів гус­тий - де­ре­во до де­ре­ва, кущ до ку­ща - низько­рос­лий ліс. Де-не-де на ви­ру­ба­них га­ля­ви­нах темніли бу­дин­ки - у вікнах іще не світи­ло­ся, не­мов і не че­ка­ли гос­по­дарі на дітлахів, які сьогодні блу­ка­ти­муть від ха­ти до ха­ти, пе­реб­рані відьма­ка­ми й при­ви­да­ми, і, вгледівши у вікні гар­бу­зо­ву жах­ли­ву мар­ми­зу, що світиться пе­кельним по­лум’ям ізсе­ре­ди­ни, грю­ка­ти­муть вда­ва­но сер­ди­то у двері: «Чар­ка - чи свар­ка? Копійка - чи бійка?»

Мало ще я зна­ла про історію Бу­рем­ної За­то­ки, але про факт, що кілька­де­сят років то­му во­на об’єдна­ла два містеч­ка на бе­резі Ве­ли­ко­го озе­ра - Порт і Форт, мені бу­ло відо­мо. Са­ме Форт, у 17-му столітті на честь місце­вої річки зва­ний Кам’янис­тим, був ко­лись чи не пер­шим фран­цузьким фор­пос­том у цій дикій відда­леній місце­вості. Спер­шу на зміну фран­цу­зам прийш­ли англійці й зас­ну­ва­ли Порт, потім два містеч­ка зли­ли­ся в од­не, своєю наз­вою - Бу­рем­на За­то­ка - зав­дя­чу­ючи пта­хові Бу­ревісни­ку з давніх індіанських міфів, а де­рев’яний укріпле­ний Форт і далі сто­яв, зустріча­ючи блу­кальців тем­ни­ми пох­му­ри­ми ве­жа­ми.

Сьогодні бра­ма Фор­ту бу­ла роз­чи­не­на навстіж, і по обид­ва бо­ки від неї на пар­кані висіли га­сові ліхтарі, ледь-ледь гой­да­ючись од вітру. Дві ма­ши­ни май­же не­чут­но під’їха­ли ґрунтівкою до воріт, заг­лу­ши­ли мо­то­ри. Ми обе­реж­но по­ви­ла­зи­ли. З чор­но­го че­ре­ва дво­ру ви­гулькну­ла ви­со­ка пос­тать ча­то­во­го з га­со­вим ліхта­рем у руці.

- Вітаю вас, по­до­рожні.

П’ять збуд­же­них го­лосів про­бур­мотіли не­розбірливі вітан­ня у відповідь: ніби й усвідом­люємо, що Форт нав­мис­но підго­ту­вав жа­хал­ки для ту­ристів, а все од­но мо­то­рош­но.

- Сьогодні в го­телі не­ма по­жильців,- про­ва­див ча­то­вий.- І вам я не рад­жу зу­пи­ня­ти­ся тут на ніч. Пря­муй­те, ку­ди й пря­му­ва­ли.

- Що ста­ло­ся? - Майкл сту­пив крок упе­ред.

- Сьогодні, у Пе­ред­день усіх свя­тих, доч­ка ко­мен­дан­та зап­ро­си­ла дівчат до се­бе на во­рожіння. До них зас­ту­кав чу­жи­нець, поп­ро­сив­ся на ночівлю. Йо­го ра­до пус­ти­ли - у та­ку ніч мандрівців гріх ли­ша­ти за две­ри­ма… Дівча­та во­ро­жи­ли, чу­жи­нець пив га­ря­чий сидр і дрімав у кріслі, ніхто вже й не звер­тав на нього ува­ги. Аж рап­том доч­ка ко­мен­дан­та торк­ну­ла йо­го за пле­че, а він по­хи­лив­ся безвільно - мерт­вий! Дівчи­на вис­ко­чи­ла з ха­ти, щоб пок­ли­ка­ти на поміч - і зник­ла! Без сліду зник­ла! Чи й жи­ва ще?… - схлип­нув ча­то­вий.- Їдьте собі, по­до­рожні, бо вам не вар­то ба­чи­ти, що чи­ни­ти­ме сьогодні ко­мен­дант із не­чис­тю, яка ви­ла­зить на світ Бо­жий раз на рік…

Джеклін відки­ну­ла з чо­ла ру­ду грив­ку.

- Комендантові зна­до­биться до­по­мо­га.

- Вам не страш­но? - зди­ву­вав­ся ча­то­вий і мерз­ля­ку­ва­то за­цо­котів зу­ба­ми.

П’ятеро зіщу­ле­них від хо­ло­ду й хви­лю­ван­ня лю­дей рішу­че пройш­ли крізь бра­му.

- Вам до­ве­деться йти са­мим,- по­пе­ре­див вар­то­вий, пе­ре­да­ючи Пет­ри­кові га­со­вий ліхтар,- я не мо­жу ли­ши­ти ча­ти. Ко­мен­дант із де­сят­ком сол­датів хо­дить за­раз ха­та­ми, роз­пи­ту­ючи про чу­жин­ця й шу­ка­ючи доч­ку. Йдіть на світло: ба­чи­те, там по­чи­на­ються будівлі? Не­хай Свя­тий Дух ви­тає між ва­ми й охо­ро­няє!

Полум’я в га­со­во­му ліхтарі би­лось у скляні шиб­ки. По­за­ду нас по землі повз­ли пе­реп­ле­тені, спот­во­рені тіні, а не­пев­ний вог­ник світив­ся по­пе­ре­ду - там, де, за сло­ва­ми ча­то­во­го, ма­ють по­ча­ти­ся перші бу­дин­ки. Ча­гар­ни­ки розс­ту­па­ли­ся не­охо­че, сте­жи­на гу­би­ла­ся під но­га­ми, а вог­ник бли­мав і драж­нив. Зірвав­ся хо­лод­ний вітер, сип­нув по­жовк­ло­го лис­тя в об­лич­чя. Я пош­ко­ду­ва­ла, що замість ци­ганської хуст­ки не на­ки­ну­ла на курт­ку кар­та­тий шот­ландський плед - у цю вітря­ну осінню не­го­ду він був би до­речніший.

Світло в Пет­ри­ко­во­му ліхтарі блим­ну­ло - і ме­не черк­ну­ло по об­лич­чю м’яке кри­ло. На мить я втра­ти­ла рівно­ва­гу, зем­ля хит­ну­ла­ся пе­ред очи­ма, а зірки в чор­но­му небі, та­ко­му низько­му й ве­лич­но­му, крут­ну­ли­ся. Мов пе­ремісти­лась у часі й прос­торі, я рап­том опи­ни­ла­ся на бе­резі Дніпра, де мені ко­лись дав­но-дав­но ки- нув­ся в об­лич­чя ка­жан…

- Ні, ні! Що це?! - скрик­ну­ла по­за­ду Сул­та­на, і я, випірна­ючи з тран­су, по­ба­чи­ла, як во­на присідає, за­ту­ля­ючи ру­ка­ми об­лич­чя. З де­ся­ток ка­жанів шуг­ну­ли вго­ру й, ля­па­ючи кри­ла­ми, швид­ко зник­ли в тем­ряві. І тоді я по­ба­чи­ла, що ми вже стоїмо прос­то пе­ред низькою де­рев’яною ха­тою. Ру­до­ко­са Джеклін го­лос­но пос­ту­ка­ла в двері, по­тяг­ла на се­бе важ­ке залізне кільце та пер­шою увійшла, підко­ря­ючись пок­ли­ку світла.

- Є тут хто? - спи­та­ла во­на по­шеп­ки.

У ве­ликій кімнаті віяло пуст­кою, тільки на підвіконні до­го­ря­ла товс­та оп­лав­ле­на свічка. В центрі на ве­ли­ко­му ду­бо­во­му столі, обабіч яко­го дво­ма рівни­ми ря­да­ми сто­яли ма­сивні ду­бові стільці з ви­со­ки­ми спин­ка­ми, ле­жа­ла за­пис­ка.

Майкл поп­ра­вив оку­ля­ри. Вид­но бу­ло, що він ро­бить над со­бою зу­сил­ля. Йо­го нев­пев­нені ру­хи мов­би віддзер­ка­лю­ва­ли мої власні по­ри­ван­ня: підійти до сто­лу, взя­ти ар­куш у ру­ки, сподіва­ючись - він нам до­по­мо­же. Але щось у простій обс­та­новці кімна­ти нас­то­ро­жу­ва­ло.

Рипнули схо­ди в кут­ку біля две­рей. П’ять голів інстинк­тив­но по­вер­ну­ли­ся на звук. На го­ри­ще вів не­ве­ли­кий квад­рат­ний проріз, нак­ри­тий де­рев’яною ля­дою. За­раз ля­да бу­ла за­чи­не­на, ніхто не спус­кав­ся схо­да­ми. Але звідки ж тоді рипіння схо­ди­нок?…

Я знов мет­ну­ла пог­ляд на за­пис­ку. Стіл був аб­со­лют­но по­рожній.

 

ГУП!

 

За спи­ною бах­ну­ли двері. Синх­рон­но ми здриг­ну­ли­ся й обер­ну­ли го­ло­ви. Ніко­го. Пев­но, не­замк­нені двері рво­ну­ло вітром. У ха­тині ніко­го не­ма, а за­пис­ка… Ар­куш теж прос­то зду­ло вітром, ма­буть, ле­жить собі спокійненько під сто­лом…

Білий при­вид ви­ри­нув із-під сходів і на­су­нув­ся грізно.

- А-а-а! - за­ве­ре­ща­ла Сул­та­на.

Волосся на го­лові в ме­не по­ма­лу ста­ло сторч.

- Тікаймо! - глу­хо крик­нув Майкл і за курт­ку по­волік ме­не че­рез поріг надвір. Дру­гою ру­кою він тяг­нув пе­ре­ля­ка­ну Сул­та­ну.

Серце гу­па­ло. Бра­ку­ва­ло ча­су зібра­ти­ся на думці. Щось у цьому ве­чорі пе­рес­та­ло мені по­до­ба­ти­ся: чи по­ло­вин­ка міся­ця, хи­мер­но-про­зо­ра, яка то ви­пов­за­ла з-за хмар, то хо­ва­лась у них, чи по­ри­пу­ван­ня га­со­во­го ліхта­ря в Пет­ри­ковій руці, чи за­над­то тверді пальці Майк­ла, які бо­ля­че об­хо­пи­ли мій зап’ясток, чи ста­рез­на стай­ня, яка пос­та­ла у нас на шля­ху…

- Ш-ш-ш!…- про­си­ча­ла Джеклін.- Тут хтось є.

- М-ми ж,- Сул­та­на кліпа­ла чор­ни­ми східни­ми оче­ня­та­ми,- н-не б-бу­де­мо т-ту­ди з-за­хо­ди­ти?

Замість відповіді Пет­рик ви­тяг­нув ру­ку з ліхта­рем і, присвічу­ючи собі, відхи­лив ліву по­ло­вин­ку две­рей. Зі стайні війну­ло не ко­ня­ми, не сіном, а вог­ким ду­хом дав­но за­нед­ба­ної будівлі. Ми­мохіть я ви­тяг­ну­ла шию, вист­ро­ми­ла ніс із-за Пет­ри­ко­во­го пле­ча й собі за­зир­ну­ла все­ре­ди­ну.

Кінець дов­гої будівлі гу­бив­ся в тем­ряві, але я ту­ди й не ди­ви­ла­ся. Прос­то пе­ред две­ри­ма стов­би­чи­ла ве­ле­тенська ков­би­ця, на якій, ли­бонь, бу­ла роз­ру­ба­на на дро­ва не од­на сот­ня полін. На ков­биці ле­жа­ла жіно­ча ку­че­ря­ва го­ло­ва. Тон­ка шия жовтіла у сяйві ліхта­ря… Мені це при­виділо­ся - чи справді з три­кут­нич­ка на шиї, де кінча­ло­ся тем­не во­лос­ся, ви­зир­ну­ла й поп­лив­ла до­ни­зу крап­ли­на по­ту?… Кат у чер­во­но­му кап­турі - йо­го я спер­шу зовсім не приміти­ла - хек­нув і за­мах­нув­ся со­ки­рою. Ле­зо шуг­ну­ло до­ни­зу, розб­риз­ку­ючи пля­ми світла, торк­ну­ло­ся шкіри, з глу­хим неп­рис­той­ним зву­ком роз­ру­ба­ло хребці й увігна­ло­ся в де­ре­во. Патьоки крові побігли склом Пет­ри­ко­во­го ліхта­ря. За­раз я зомлію…

- То ж не во­на бу­ла? Не доч­ка ко­мен­дан­та? Го­лос Джеклін зву­чав нап­ро­чуд бу­ден­но.

- Ні, то за­ка­ту­ва­ли відьму, яка на­во­ди­ла пор­чу на ху­до­бу…

…Дивна річ, але я ще при пам’яті. Ще на но­гах, і здат­на ни­ми пе­рес­ту­па­ти, і мо­жу вче­пи­ти­ся пальця­ми в одвірок… А де ж це ми? Ще ко­ло стайні? Ні, ні, це щось зовсім інше.

Дерев’яний дво­по­вер­хо­вий дім, вер­ти­кальна вивіска: «Гар­буз». Го­тель, у яко­му нам не ра­ди­ли зу­пи­ня­ти­ся. Не знаю, як ми опи­ни­лись усе­ре­дині. Прос­то замість про­низ­ли­во­го вітру тіло відчу­ло теп­ло вог­ню. З ве­ли­ко­го ко­мин­ка пашіло, а ко­ло нього за низьким сто­ли­ком сиділа ста­рез­на жінка в лахмітті. Ста­ра мовч­ки вка­за­ла нам на крісла, без­лад­но розс­тав­лені по всій кімнаті. Майкл вирівняв крісла довк­руж сто­ли­ка, хтось уса­до­вив ме­не на од­не з них.

- Ви теж її шу­каєте? - спи­та­ла обідра­на гос­по­ди­ня пов­ним низьким го­ло­сом, і мені ста­ло див­но, що за цією пот­вор­ною зовнішністю хо­вається та­кий ве­лич­ний го­лос.- Спро­бую вам до­по­мог­ти.

Жінка стяг­ну­ла з го­ло­ви хуст­ку, ого­лив­ши си­ве, глад­ко за­че­са­не во­лос­ся, ки­ну­ла хуст­ку на стіл, розп­ра­ви­ла брижі. З ки­шені діста­ла ко­ло­ду дов­гих вузьких карт. «Та­ру,- шеп­ну­ла мені Джеклін,- не люб­лять во­рожінь на го­ло­му столі». Раніше я не ба­чи­ла, як во­ро­жать на кар­тах та­ру.

Ворожка пе­ре­та­су­ва­ла ко­ло­ду. У цей час схо­ди за­рипіли, по спині в ме­не стек­ла цівка хо­лод­но­го по­ту. Як­що й тут… Але ні: з дру­го­го по­вер­ху спус­ти­ла­ся ще од­на пані, вдяг­не­на прос­то, але прис­той­но: сіра сук­ня до землі, хуст­ка на пле­чах, во­лос­ся щільно зак­ру­че­не на по­ти­лиці. В ру­ках во­на обе­реж­но нес­ла та­цю з по­лу­мис­ком тісте­чок і з гор­нят­ка­ми, від яких па­ру­ва­ло. По­ба­чив­ши, що сто­лик зай­ня­тий під во­рожіння, пані но­гою підсу­ну­ла ближ­че по­рожній ослінчик, опус­ти­ла на нього та­цю й ук­ло­ни­ла­ся. Так са­мо без­шум­но во­на зник­ла на схо­дах.

Джеклін пер­ша взя­ла гор­нят­ко та сьорбну­ла. «Яблуч­ний сидр»,- по­яс­ни­ла во­на. І Майкл, і Пет­рик, і навіть Сул­та­на час­ту­ва­ли­ся на­поєм і тістеч­ка­ми. Тільки я не мог­ла зва­жи­ти­ся: ос­таннє гор­нят­ко так і сто­яло на краєчку таці. Прос­тяг­нув­ши ру­ку, я по­ма­ца­ла гли­ня­ний бік кух­ли­ка: га­ря­чий. Пальці самі нат­ра­пи­ли на руч­ку, я піднес­ла гор­нят­ко до вуст. Кис­ло-со­лод­кий яб­луч­ний сидр, га­ря­чий як чай, приємно змо­чив вус­та. На та­релі по­мен­ша­ло пе­чи­ва, і я ри­зик­ну­ла й собі узя­ти од­не. Во­но ви­яви­ло­ся ніжним, крих­ким.

Великий кіт вист­риб­нув із тем­но­го кут­ка. Я сах­ну­лась і ляп­ну­ла з кух­ли­ка га­ря­чо­го сид­ру собі на коліна. А бла­кит­ний во­ло­ха­тий кіт наб­ли­зив­ся, тер­нув­ся лис­ку­чою спи­ною об но­ги, стриб­нув на сто­лик і прой­шов­ся впе­ред-на­зад. Зблизька він був схо­жий на Яр­ка як ви­ка­па­ний, аж мені за­кортіло про­тер­ти очі - він-бо тут як міг опи­ни­ти­ся?! Во­рож­ка по­пес­ти­ла го­до­ван­ця й ви­тяг­ла з ко­ло­ди пер­шу кар­ту. Без­гуч­но ляг­ла кар­та на вкри­тий хуст­кою стіл.

«Диявол».

- Біда вже ста­ла­ся,- мо­ви­ла во­рож­ка.- І щоб за­побігти більшо­му злу, потрібно знай­ти та знеш­ко­ди­ти йо­го корінь… який ча­сом тяг­неться на ро­ки й ро­ки в ми­ну­ле…

Друга кар­та ви­па­ла з ко­ло­ди.

«Повісельник».

- У ста­ро­вин­них ко­ло­дах,- шеп­ну­ла Джеклін,- він зветься «зрад­ни­ком»…

- Отак за но­гу, мов цей повісельник,- зловісно за­го­во­ри­ла во­рож­ка,- підвіше­не за­раз май­бутнє - між жит­тям і смер­тю. Зробіть один хиб­ний крок - і пе­ред ва­ми пос­та­не…

Третя кар­та впа­ла на стіл.

«Смерть».

Печиво трісну­ло в ме­не в роті, і на зу­бах я відчу­ла твер­дий ула­мок. Я виш­товх­ну­ла йо­го язи­ком, ви­тяг­ла дво­ма пальця­ми з ро­та й піднес­ла до очей. У ру­ках три­ма­ла відріза­ний людський па­лець з чор­ною смуж­кою під нігтем.

- А-а-а!

Чи я пам’ятаю, як ми опи­ни­ли­ся на до­розі, як добігли до низької тем­ної ха­ти, як я зас­ко­чи­ла все­ре­ди­ну й підпер­ла спи­ною двері? Чи пам’ятаю, як ме­не тер­мо­си­ла Джеклін, до­пи­ту­ючись, що скоїло­ся? Чи пам’ятаю, як Сул­та­на роз­ти­ра­ла мені хо­лодні до­лоні, а Майкл зас­по­ко­ював: ти­хо, ти­хо, нічо­го не ста­ло­ся…

Згадується ли­шень, як потьмяніло світло в Пет­ри­ковім ліхтарі, як із чо­тирьох кутків тем­ної ха­ти на нас на­су­ну­ли­ся ви­сокі пос­таті з яс­но-чер­во­ни­ми вус­та­ми, як вишкіри­ли во­ни довгі зу­би, як по­тяг­ли­ся хи­жо - цілу­ва­ти…

Був би час зу­пи­ни­ти­ся, був би час помірку­ва­ти! Та якесь хи­мер­не дійство зак­ру­чу­ва­ло­ся дов­ко­ла ме­не, і я не мог­ла вир­ва­ти­ся з йо­го ла­бетів - ме­не тяг­ну­ло у стрімкий вир, шар­па­ло, ки­да­ло з бо­ку в бік. Не поміча­ючи ко­ли, ми опи­ни­лись у старій корчмі. Ви­со­кий шинк­вас за­ля­па­ний був пи­вом, на ньому гро­ма­ди­ли­ся по­рожні кухлі. Довгі сто­ли дво­ма ря­да­ми сто­яли уз­довж стін, а за ни­ми на лав­ках бен­ке­ту­ва­ли ске­ле­ти, ли­га­ли пи­во, грю­ка­ли кух­ля­ми об заш­ма­ро­ва­ну стільни­цю. Ре­го­та­ли, в такт підстри­бу­ючи на лавці, при­танцьову­ючи, аж кістки гри­мотіли.

З-за шинк­ва­са ви­зир­ну­ла смерть: кап­тур на­су­ну­ла на самі очі, а ста­ру іржа­ву ко­су за­ки­ну­ла на пле­че. Звісно, по­ду­ма­лось мені, де ске­ле­ти, там і смерть. У відповідь на це смерть глуз­ли­во всміхну­ла­ся - вид­но бу­ло тільки її білі-білющі зу­би,- вийш­ла з-за шинк­ва­са й поп­рос­ту­ва­ла до нас.

- А що це в нас за гості со­ло­денькі? - про­вур­котіла во­на лагідно, аж ме­не мо­роз по­за шку­рою про­дер.- А ко­го це во­ни шу­ка­ють-виг­ля­да­ють?…

Ми по­зад­ку­ва­ли з корч­ми, я крізь ру­кав відчу­ла, як Джеклін прит­ри­ма­ла ме­не за лікоть, спря­мо­ву­ючи до стеж­ки, бо ме­не но­ги нес­ли невідь-ку­ди, не роз­би­ра­ючи до­ро­ги. Тільки кущі зловісно ша­руділи довк­руж, тільки невідомі звірі підсту­па­ли де­далі ближ­че до стеж­ки, тільки рух­ли­ве світло Пет­ри­ко­во­го ліхта­ря ожив­лю­ва­ло тіні-чу­до­виська, зму­шу­ва­ло їх ки­да­ти­ся на лю­дей…

Попереду за­ме­рехтів вог­ник - ще один оман­ли­вий ма­як. Ми наб­ли­зи­ли­ся. Вар­то­ва ве­жа зустріла нас зірва­ни­ми з завіс две­ри­ма. Ча­то­во­го не бу­ло, тільки ли­ши­ли­ся після нього два га­сові ліхтарі обабіч бра­ми. Майкл обе­реж­но за­зир­нув у ве­жу, по­ма­нив нас пальцем.

Ох як не ба­жа­ло­ся за­хо­ди­ти! Але су­пут­ни­ки мої вже стов­пи­лись у сінцях вежі, звідки гвин­тові схо­ди ве­ли на­го­ру - ту­ди, де на три бо­ки ди­виться ог­ля­до­ва баш- та, схо­жа на го­луб­ник. Ча­то­во­го ми знайш­ли по ліву руч од две­рей: підвіше­ний за но­гу, він важ­ким лан­ту­хом бов­тав­ся на га­ку, вби­то­му в одвірок. Повісельник - чи зрад­ник? Повісельник - чи зрад­ник?…

Але й то не все: навп­ро­ти две­рей, прос­то під ву­зе­сеньким вер­ти­кальним вікон­цем-бійни­цею, впи­ра­лась у стіну не­ве­ли­ка де­рев’яна лав­ка, а на ній сто­яла дов­га скри­ня… Ні, стри­вай, то не прос­то скри­ня, то…

Труна.

У труні ле­жить дівчи­на. Очі зап­лю­щені, ру­ки на гру­дях схре­щені, розп­ле­те­не во­лос­ся в’ється по пле­чах. Смаг­ля­ва шкіра, гострі ви­лиці, чорні бро­ви-шну­роч­ки. Кра­си­ва дівчи­на. Бліда, аж си­ня. Мерт­ва.

- Комендантська доч­ка? - спи­тав по­шеп­ки Майкл, і я відчу­ла, як у ме­не зат­ру­си­ли­ся коліна. Цього ве­чо­ра коїло­ся щось не­сосвітен­не. Ми приїха­ли відсвят­ку­ва­ти Пе­ред­день усіх свя­тих у ма­ленько­му го­тельчи­ку ста­ро­вин­но­го Фор­ту, який зав­ше ра­до прий­мав відвіду­вачів, а на­томість пот­ра­пи­ли у при­мар­ний світ, де тво­ри­ло­ся каз­на-що. І десь гли­бо­ко в душі скаб­кою засіла певність, що все це не прос­то так, що події ці на мені зовсім ско­ро око­шаться. Мерт­вий чу­жи­нець, зник­ла дівчи­на, ве­ли­ке зло, зрад­ник… і смерть. Тільки…

- Здається, во­на,- так са­мо по­шеп­ки відгук­ну­ла­ся

Джеклін.- От­же, знайш­ли…

- Лишень запізно…

Джеклін обер­ну­ла­ся спи­ною до тру­ни, мах­ну­ла ру­кою, хотіла вже ви­хо­ди­ти з вежі. І тоді мерт­ва дівчи­на розп­лю­щи­ла чорні очі, рвуч­ко сіла в труні й ви­щи­ри­ла­ся. Її про­низ­ли­вий крик струс­нув вар­то­ву ве­жу, а тоді зах­ли­нув­ся й обер­нув­ся на жах­ли­вий, по­тойбічний регіт. Я відчу­ла, як зем­ля тікає з-під ніг, а очі не мог­ли відірва­ти­ся від синіх рук покійниці, які тяг­ли­ся до ме­не - от-от торк­нуться. Зма­га­ючи за­па­мо­ро­чен­ня, я стриб­ну­ла на­зад, ку­лею ви­летіла з вежі й, добігши до Пет­ри­ко­вої чер­во­ної ма­ши­ни, ку­ла­ком заг­рю­ка­ла по двер­ця­тах:

- Хочу до­до­му!…

…У комп’ютерній залі не бу­ло ні душі. Я сиділа на­одинці з єди­ним увімкне­ним комп’юте­ром і сту­ка­ла по клавіатурі.

«Ліно! Здається, я з’їха­ла з глуз­ду. Тільки-но по­ду­маю про сьогоднішню на­шу поїздку у Форт, як до гор­ла підсту­пає ну­до­та і мокріють до­лоні. Не мо­же ж та­ко­го бу­ти, щоб во­ни - всі чет­ве­ро - змо­ви­лись, аби ме­не взя­ти на кпи­ни?!»

Відмінність у часі між Бу­рем­ною За­то­кою і Києвом - сім го­дин. Вдо­ма за­раз роз­вид­нюється яс­ний білий ра­нок. Вдо­ма не свят­ку­ють Пе­ред­день усіх свя­тих. Там ти­хо, спокійно, за­тиш­но, надійно. Хо­чу до­до­му!…

Рання пта­шеч­ка Ліна вже си­дить за комп’юте­ром: відповідь мені при­летіла за три хви­ли­ни.

«Бубочко! Го­лов­не, три­май се­бе в ру­ках! До речі, зі мною на жур­налістиці хло­пець нав­чав­ся - Ром­чик Да­ни­лець. Йо­го батьки з реп­ре­со­ва­них, тільки у вісімде­ся­тих по­вер­ну­ли­ся в Ук­раїну. У них дідо був бан­дерівцем, десь на по­се­ленні од­ру­жив­ся та все мріяв пе­реїха­ти з ро­ди­ною до Києва… А рап­том це той-та­ки Ром­чик?…»

 

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

 

ТАЄМНИЦІ СПЛЯЧОГО ВЕЛЕТНЯ

 

Вперше в житті на влас­ний день на­род­жен­ня не я скли­ка­ла гос­ти­ну, а її влаш­ту­ва­ли мені. Що тут ска­жеш! Ініціати­ва приємна і вельми до­реч­на, особ­ли­во для лю­ди­ни, яка ти­няється в чужій країні по най­ма­них кімна­тах.

Зима ще не всту­пи­ла у свої пра­ва, але сніг ви­пав і влігся надійно, на­дов­го. Що­ран­ку за­пов­зят­ливі меш­канці Бу­рем­ної За­то­ки про­ки­да­ли­ся на півго­ди­ни рані- ше, щоб ус­тиг­ну­ти - хто ши­ро­ки­ми шуф­ля­ми, а хто й у ме­ханізо­ва­ний спосіб - розг­реб­ти виїзд із га­ражів. Трош­ки пізніше на дер­кот­ли­вих ма­ши­нах приїжджа­ли муніци­пальні працівни­ки й роз­чи­ща­ли ву­зенькі стеж­ки для пішо­ходів. Найпізніше вста­ва­ли трак­то­рис­ти, які ма­ли відки­да­ти снігові за­ме­ти з шо­се. Над­вечір уз­довж доріг ви­рос­та­ли ви­со­ченні гор­бо­ви­ни, і ко­ли я ни­па­ла поміж них, не ба­ча­чи по­пе­ре­ду ме­ти своєї по­до­рожі, мені зда­ва­ло­ся, що я заб­лу­ка­ла у нескінчен­но­му сніго­во­му лабіринті.

Петрикова чер­во­на ма­ши­на че­ка­ла на ме­не під ха­тою; я про­дер­ла­ся крізь дві снігові ку­чу­гу­ри, мною влас­но­руч на­ки­дані зран­ку, наб­ра­ла тро­хи снігу в низькі чобітки - ку­пу­ючи в Києві зи­мо­ве взут­тя, хіба мог­ла я пе­ред­ба­чи­ти цей сніжний шал за­оке­анської Бу­рем­ної

Затоки? - і зруч­но вмос­ти­ла­ся на пе­редньому сидінні.

- У Кав’ярню?

- Чудова місци­на! Зго­да.

Машина розігна­ла ко­ле­са­ми пер­ший пух­кий сніг, що вже встиг на­па­да­ти, тільки-но смерк­ло: ху­га заз­ви­чай по­чи­на­ла­ся над­вечір, і цілу ніч до ран­ку круж­ля­ло й ме­ло,- проїха­ла тем­ни­ми без­люд­ни­ми ву­ли­ця­ми, що тьмя­но освітлю­ва­ли­ся тільки вікна­ми низьких ха­ток, і зу­пи­ни­ла­ся під дво­по­вер­хо­вим ста­ро­вин­ним бу­дин­ком. Зе­ле­на вивіска ґотич­ни­ми літе­ра­ми сповіща­ла, що ми не по­ми­ли­лись і це - відо­ма на все місто Кав’ярня.

У Бу­ремній За­тоці без ко­мин­ка не об­хо­диться жо­ден бу­ди­нок. Навіть як­що це га­зо­ве ер­зац-по­лум’я з фальши­ви­ми дро­ва­ми, навіть як­що це елект­рич­ний во­гонь, кот­рий зда­тен об­ма­ну­ти око тільки зда­ле­ку… Та збе­рег­ли­ся ще й справжні цег­ляні ко­мин­ки, чорні зсе­ре­ди­ни від сажі, з чор­ним ша­ром кіптя­ви над роз­зяв­ле­ною своєю ут­ро­бою, бо навіть во­на, та­ка ве­ли­ка, не вміщає всього вог­ню, ко­ли по-справжньому роз­го­ряться ду­бові дро­ва…

У Кав’ярні га­зо­вий ко­ми­нок посідав цент­ральне місце - прос­то навп­ро­ти вхо­ду. Ко­ло нього - ни­зенький овальний сто­лик і м’який ди­ван­чик. Пра­во­руч - цілісінька стіна кни­жок на будь-який смак, здебільшо­го вже доб­ря­че по­тер­тих, а на нижній по­личці - на висілках - ігри. Звісна річ, сто­лик біля ко­мин­ка зай­ня­тий щас­лив­чи­ка­ми, що приїха­ли раніше.

Та в Кав’ярні не од­не є вигідне місце для тих, хто праг­не за­тиш­но усамітни­ти­ся. По­се­ред за­ли - де­рев’яні схо­ди на дру­гий по­верх, який бал­ко­ном на­ви­сає над пер­шим. Бал­кон розділе­ний на кабінки, у кожній - круг­лий сто­лик і чо­ти­ри стільці; ми ви­ди­раємо­ся ри­пу­чи­ми схо­да­ми на­го­ру і зай­маємо місце під вікном із краєви­дом на засніже­ну ву­ли­цю й оди­но­кий ліхтар, що ледь-ледь її освітлює.

За хви­ли­ну пе­реді мною - ши­ро­ка низька філіжан­ка і ма­ленький чай­ник з ок­ро­пом. На тарілці кру­жальця­ми наріза­на цит­ри­на. У па­ке­ти­ку - рой­буш. Він за­па­рюється до чер­во­но­го кольору. Гар­бу­зо­вий сир­ник - бру­нат­но-про­зо­рий, як гре­ча­ний мед,- незмінна стра­ва до кож­но­го справжнього свя­та.

- Зіграємо? - пи­тає Пет­рик. У ру­ках має ко­ло­ду карт. Але не кар­тярський азарт насп­равді во­лодіє ним: він знімає пер­шу карт­ку і за­чи­тує: - «Англійський письмен­ник, ав­тор по­ем «Втра­че­ний рай» і «Віднай­де­ний рай».

- Джон Мільтон,- ав­то­ма­тич­но відповідаю я. Пет­рик пе­ре­вер­тає карт­ку, і там ми чи­таємо підтверд­жен­ня пра­вильної відповіді: Джон Мільтон.

- «Літературознавець і письмен­ник Девід Лодж ус­ла­вив­ся своїм ро­ма­ном…»

- «Світ ма­лий» [6].

- А оце,- Пет­рик знімає тре­тю карт­ку,- неліте­ра­тур­не пи­тан­ня: «У яко­му місті ле­ген­дар­ний Спля­чий Ве­ле­тень охо­ро­няє за­топ­ле­ну срібну ко­пальню?»

- У Бу­ремній За­тоці!

- А гай­не­мо?

Крихти гар­бу­зо­во­го сир­ни­ка зібрані по тарілках, га­ря­чий ко­ми­нок ли­шається по­за­ду, а над­ворі че­кає змерз­ла ма­ши­на. Поїха­ли!

Легенда оповідає, що ко­лись уся зем­ля в око­лиці Бу­рем­ної За­то­ки на­ле­жа­ла чер­во­ношкіро­му на­ро­ду од­жиб­ве, себ­то аніши­на­бе. Слав­ний на­род про­ва­див мир­не і ти­хе жит­тя, і дух гли­бо­ко­вод­дя На­набіжу [7] схотів на­го­ро­ди­ти йо­го. Він зап­ро­сив вож­дя у свій Бу­рем­ний па­лац і роз­повів сек­рет срібної ко­пальні, а взамін узяв сло­во, що аніши­на­беґ ніко­ли не ви­да­дуть таємниці білим лю­дям, бо прок­ляті бу­дуть не во­ни, а На­набіжу. З тої по­ри аніши­на­беґ уби­ра­лись у ви­шу­кані срібні прик­ра­си, а сусідній на­род заздрісно праг­нув дізна­ти­ся сек­рет срібної ко­пальні. Скільки тор­тур до­ве­ло­ся знес­ти лю­дям од­жиб­ве, які пот­рап­ля­ли до рук заздрісників-сусідів! Та навіть заг­ро­за смерті не при­му­си­ла їх ви­да­ти таємни­цю. І тоді сусіди зас­ла­ли до од­жиб­ве хит­ро­муд­ро­го шпи­гу­на. Довірливі аніши­на­беґ не кри­ли­ся пе­ред шпи­гу­ном, ад­же вва­жа­ли йо­го дру­гом, і по­ка­за­ли вхід до срібної ко­пальні. Шпи­гун наб­рав срібла, скільки зміг, і по­дав­ся до­до­му. До­ро­гою він зго­лоднів, а що не мав при собі хут­ра, яке мож­на бу­ло б обміня­ти на їжу в білих при­ходьків, то ку­пив хліба за срібло од­жиб­ве. Двоє білих тор­говців по­ба­чи­ли ве­ле­тенський зли­вок срібла, й очі їм за­горіли­ся в пе­ред­чу­ванні швид­ко­го зба­га­чен­ня. Во­ни підпоїли шпи­гу­на й пе­ре­ко­на­ли по­ка­за­ти їм вхід до срібної ко­пальні. Трійця шу­качів скарбів уже підхо­ди­ла до Срібно­го ост­ро­ва, ко­ли страш­ний бу­ревій ско­лих­нув во­ди Ве­ли­ко­го озе­ра, ви­со­чен­на хви­ля хлюп­ну­ла в Срібний острів, дух гли­бо­ко­вод­дя На­набіжу ви­хо­пив­ся з-під товщі во­ди - і впав на­зад в озе­ро, щоб навіки зас­тиг­ну­ти кам’яною пос­тат­тю Спля­чо­го Ве­лет­ня, по­хо­вав­ши білих тор­говців і сек­рет срібної ко­пальні. А збо­же­воліло­го шпи­гу­на нас­туп­но­го дня аніши­на­беґ знайш­ли в ка­ное, яке безцільно роз­ти­на­ло хвилі Ве­ли­ко­го озе­ра…

Машина вгри­за­лась у снігові за­ме­ти на до­розі, роз­ки­да­ла сніг, у світлі фар той сліпу­че зблис­ку­вав, ви­да­вав­ся не­зай­ма­ним, первісним, як на по­чат­ку світу, а сос­ни чорніли неп­ро­бив­ни­ми стіна­ми по два бо­ки до­ро­ги. Та щой­но ми виїха­ли на бе­рег Ве­ли­ко­го озе­ра, щой­но Спля­чий Ве­ле­тень пос­тав зовсім близько - всю­ди­су­щий у Бу­ремній За­тоці ліс відсту­пив, а на­томість на­су­нув­ся шир во­ди, де вла­да­рює дух гли­бо­ко­вод­дя На­набіжу.

Коли я впер­ше - був це ве­ре­сень - при­летіла до Бу­рем­ної За­то­ки, то не про­ми­на­ла жод­ної екс­курсії містом і йо­го око­ли­ця­ми. Во­дос­пад Ка­ка­бе­ка, поїздка на Ве­ли­ке озе­ро - навіть теп­лої осені хо­лод­не, тем­но-синє, вітря­не, го­ра Бу­ревісни­ка, півострів Спля­чо­го Ве­лет­ня… Але сьогодні Спля­чий Ве­ле­тень був зовсім не та­ким, як завж­ди. У тем­ряві, де тільки сніг відсвічу­вав тьмя­ним сяй­вом: пе­ре­вер­ну­тий гар­бу­зо­вий ок­раєць міся­ця висів зовсім низько,- ве­лич­на фігу­ра Ве­лет­ня, що спить зі скла­де­ни­ми на гру­дях ру­ка­ми, зда­ва­ла­ся жи­вою - от-от зітхне На­набіжу на повні гру­ди, стре­пе­неться: «Вис­пав­ся!» Ми пос­то­яли кілька хви­лин на бе­резі, спос­теріга­ючи за тем­ни­ми хви­ля­ми Ве­ли­ко­го озе­ра, що, здається, не за­мер­зає навіть у со­ро­каг­ра­дус­ний мо­роз…

Ми заст­риб­ну­ли до ма­ши­ни, і вже за хви­лю по­вер­та­ли­ся до містеч­ка - але іншою до­ро­гою: Пет­рик об’їжджав Бу­рем­ну За­то­ку уз­довж Кам’янис­тої річки. Десь там, пра­во­руч і по­пе­ре­ду, тубільне се­ли­ще, про яке він мені роз­повідав…

Дорога пет­ля­ла Од­жиб­ве-пар­ком, який насп­равді більше ски­дав­ся на ліс. Так, тут де-не-де уз­довж шля­ху сто­яли те­ле­фонні бу­ди, а до­ро­га бу­ла за­ас­фальто­ва­на, але те, що в Бу­ремній За­тоці на­зи­ва­ло­ся пар­ком, в Ук­раїні б ува­жа­ло­ся гус­тим-гус­тю­щим, чор­ним-чор­ню­щим, ста­рим-ста­рез­ним дріму­чим пралісом. Крок із до­ро­ги в гу­ща­ви­ну - і ти вже ніко­ли не виб­лу­каєш із хащ.

- Тут не­да­леч­ко аме­тис­то­ва ко­пальня, я тобі по­ка­жу,- мо­вив Пет­рик і заг­ли­бивсь у якісь зовсім уже не­сосвітенні сніги. Ма­ши­на мит­тю за­бук­су­ва­ла. Пет- рик ви­ла­яв­ся і виліз із са­ло­ну.

Я теж ско­чи­ла в гли­бо­кий сніг, сту­пи­ла кілька кроків. Чу­мацький Віз, чи то пак сузір’я Ве­ли­кої Вед­ме­диці, висів у нез­вич­но­му місці: у Бу­ремній За­тоці не­бо зовсім не та­ке, як в Ук­раїні. А під сузір’ям - вед­межі сліди: я вже нав­чи­ла­ся їх розрізня­ти, бо вночі лісові гості ча­сом забріда­ють зовсім близько до людських осель. Під кле­ном слідів гус­то на­топ­та­но, на­че ведмідь баб­равсь у снігу, знай­шов­ши по­жи­ву, а далі вер­веч­ка ви­лась поміж де­рев і гу­би­лась у тем­ряві.

Чому я звер­ну­ла на це ува­гу? Світло фар ви­хоп­лю­ва­ло з тем­ря­ви тільки шма­ток пралісу, і са­ме в цей круг пот­ра­пив стов­бур кле­на, а попід ним, се­ред вед­ме­жих лап,- відби­ток, який око не очіку­ва­ло уздріти в нічно­му лісі. Нев­же людський? Так, не­ве­лич­ка підош­ва, чітка прим’яти­на від каб­лу­ка, тро­хи ближ­че до де­ре­ва - гли­бо­кий навскісний слід: мо­же, там впи­ра­ли­ся но­са­ком, аби ви­дер­ти­ся на де­ре­во? Тіка­ючи від вед­ме­дя?!

Петрик зах­ряс­нув двер­ця­та ма­ши­ни, щоб не ви­пус­ка­ти з кабіни теп­ло. Мо­тор дир­чав заг­роз­ли­во. Я смик­ну­ла су­пут­ни­ка за ру­кав курт­ки і вка­за­ла на де­ре­во.

Ближче ми підхо­ди­ли сто­рож­ко, мов очіку­ва­ли, що з нас­туп­ним кро­ком зем­ля під но­га­ми мо­же роз­верз­тись і пог­ли­ну­ти нас. Го­ле віття кле­на зда­ва­ло­ся чор­ною хма­рою, нічо­го не мож­на бу­ло розрізни­ти в суцільній тем­ряві, яка по­чи­на­лась од­ра­зу за ко­лом світла від фар. Пет­рик зу­пи­нив ме­не, швид­ко по­вер­нув­ся до ма­ши­ни, відчи­нив двер­ця­та й клац­нув важільцем біля кер­ма. Спа­лах­ну­ло дальнє освітлен­ня, сяй­ли­вий сніп стриб­нув упе­ред і вго­ру, й тоді я по­ба­чи­ла, що між віттям кле­на біліють скрю­чені пальці.

Петрик тільки встиг­нув підста­ви­ти ру­ки. Істо­та з де­ре­ва впа­ла прос­то на нього, на­че во­на че­ка­ла од­но­го: щоб ми на­решті з’яви­ли­ся. І ми прийш­ли.

- Допоможи мені,- зду­ше­но пок­ли­кав Пет­рик, тож я нев­пев­не­но тицьну­ла­ся йо­му в спи­ну. Він по­вер­нув­ся, і світло роз’ясни­ло ви­ли­цю­ва­те об­лич­чя й чор­не во­лос­ся дівчи­ни-або­ри­ген­ки. Май­ну­ла бо­жевільна дум­ка, що це - са­ме та дівчи­на, яка зник­ла, ко­ли на во­дос­паді Ка­ка­бе­ка за­ги­нув Ро­ман Да­ни­лець. Нев­же ми знайш­ли її запізно? Точ­но як у Пе­ред­день усіх свя­тих - ко­мен­дантську доч­ку… Я незг­раб­но підста­ви­ла пле­че, Пет­рик за­ки­нув мені на шию ліву ру­ку дівчи­ни.