Розвиток міжнародного права в Західній Європі

Міжнародне право середньовічної Західної Європи значно краще вивчене за інші, завдяки численному фактичному матеріалі, тобто на основі збережених міжнародних договорів. Дійсно договірне право стає важливою основою регулювання міждержавних відносин. так О.В. Буткевич наводить безліч міжнародних договорів, які з початку XII ст. укладають італійські міста-республіки з країнами Балкан, Причорномор’я, азіатського та африканського узбережжя Середземного моря. Це зокрема: договір Султана Саладдіна і Пізи 1173 р.; договір Пізи і Султана Вавилона (Каїра) 1175 р.; договори Пізи і Флоренції з Єгиптом 1423 р.; договори Пізи з Тунісом 1230 р.. 1264 р., 1397 р., з Марокко 1133 р., з Візантією 1124 р.;

Договори Венеції з імператором Візантії Еммануїлом Комніним 1174 р., з християнськими правителями Сирії і Палестини 1111 р., 1123 р.. 1139 р., Бейрутом 1221 р.; з Вірменією 1201 р., 1245 р.. 1307 р., 1321р., 1333 р., з правителем Загори у Болгарії 1352 р., а після захоплення християнських володінь – з мусульманськими державами: Сирією 1229 р.; Алеппо 1229 р., з о-вом Кіпр 1306 р., 1328 р. і 1360 р., з татарами Тани на Азовському морі 1333 р., 1347 р., 1358 р., з Єгиптом 1238 р., 1303 р., 1355 р., 1361 р.; з Тунісом у 1251р., 1271р., 1305 р., 1317 р., 1320 р.; з Тріполі 1356 р.

Договори Генуї з візантійськими імператорами 1142 р., 1155р., 1188 р.. 1192 р.. 1261 р.. з християнськими правителями Сирії, з королівством Кіпр 1218 р., 1232 р.. 1233 р., 1291 р., з Вірменією 1201 р., 1215 р. і 1288 р.; з Болгарією 1387 р.; з Єгиптом 1290 р.; з Тріполі р.; з Тунісом 1250 р.. 1272 р., 1433 р., з кримським ханом 1380 р. (про надання привілеїв у Кафі) тощо.

З XI по XIV століття формується структура договору. Вводиться розбивка на статті. Застосовується преамбула, право робити застереження. Широко вживається «презумпція непогашення» зокрема в редакції, де застосовується формула: «якщо не буде іншого». Для подолання мовного бар’єру застосовувалися паралельні тексти.

До засобів забезпечення дотримання договору відносяться: клятва; печатка; від їх застосування починається і термін дії договору. Пізніше з застосуванням ратифікації, дія договору починається з цієї процедури.

Для гарантій угод використовуються також заручники і застави (люди, цінності, території). Так Франциск І, потрапивши в полон до Карла V, змушений був укласти Мадридський договір 1526 р. а на запоруку віддав Карлу V своїх синів. Лише через 3 роки він викупив їх за золото. Корсіка стала частиною Франції? коли Генуя віддала її як заставу до виплати контрибуції.

Але слід зазначити, що в середньовіччі – укладаються переважно двосторонні договори, які, на відміну від сучасних універсальних договорів, не створювали норм міжнародного права, але лише будувалися на певних міжнародних звичаях, фіксуючи в письмовому вигляді взаємні зобов’язання між сторонами, якими виступали як монархи (особисто, чи від себе і своїх баронів чи навіть від імені свого народу), так і самоврядні республіки, вільні міста або й окремі ордени, гільдії чи корпорації. Чіткого розмежування між публічним і приватним правом не існувало, тому й статус сторін міжнародних угод не був визначений загалом і залежав від характеру конкретних відносин та їх предмету.

У відносинах що нині розглядаються як міжнародні публічні в цей період розвивається переважно два основних напрями міжнародного права: це правила ведення війни і право посольств.

Правила ведення війни в основі своїй мають давнє військове лицарське право, але, завдяки діяльності Святого престолу, в них здійснюється істотний рух до гуманізації. Проте війна як божий суд залишається основою права війни: це, серед іншого, означає, що справедлива війна має метою визначити право сторін на об’єкт спору – територію чи певні права, а здійснюватися цей божий суд має за певними правилами.

В середньовіччі під час війни загалом дотримувався імунітет духовних осіб. Встановив його Аквітанський собор 989 р. На Норбоннському соборі 990 р. було додатково встановлено імунітет паломників. Папа Микола ІІ на соборі в Римі 1059 р і папа Урбан ІІ на Клермонському соборі (в зв’язку з майбутнім хрестовим походом) намагався включити в перелік некомбатантів всіх селян. Розглядалося й питання імунітетів окремих об’єктів: церков, місць проживання духовенства, господарств мирного населення. На першому Латеранському 1123 р. – до імунетіту паломників було додано імунітет вдів і дітей до 12 років. Пізніше були спроби включити в цей список (некомбатантів) всіх жінок і їх свиту, всіх подорожніх, купців. Зокрема Другим Латеранським собором 1139 р. зазначено: «священики, служителі церкви, монахи, пілігрими, торговці і селяни, на шляху і при в’їзді, і в роботі на землі, а також їхня худоба …повинні залишатись в мирі на всі часи. Перемир'я ж повинно всіма неухильно дотримуватись з вечора середи до ранку понеділка, і з Пришестя до восьмого дня після Богоявлення, і від Сиропусної неділі до восьмого дня після Паски». На ІІ Латеранському соборі 1139 р. було також оголошено першу заборону на негуманні види озброєння – баллістерії і арбалети.

Значного поширення набуває інститут перемир'я під час релігійних свят. Божий мир і божі дні – обмеження в часі військових дій в зв’язку з певними священними для християн датами (Великий піст до Великодня, період від Різдва до Хрещення). Генріх IV імператор Священної Римської імперії поширив дні миру по всій імперії в обов’язковому порядку.

Досить швидко цей звичай він набув і договірного врегулювання: договір про перемир'я між королями Англії Ричардом II та Шотландії Робертом 1381 р.; договір про перемир'я між королем Англії Генріхом III та королем Франції Людовиком ХІ від 3 лютого 1236 р.; договір про перемир'я та торгівлю між королем Англії Генріхом VIII та герцогом Бретані Франсуа від 22 липня 1486 р.

Але не всі в християнському світі дотримувалися цих правил: хрестоносці під час хрестового походу розгромили в 1204 році Константинополь на Вербну неділю.

Характерне для середньовіччя збереження життя полоненим. Це перед усім робилося з міркувань викупу. Лицарі дотримувалися і певної шляхетності. Проте під часу процесів над альбігойцями, тамплієрами з дозволу папи застосовувалися жорстокі тортури. Не дотримувалися правил ведення війни і найманці. Право війни в середньовіччі.

В середньовіччі Європи виділяють нейтральні і демілітаризовані території. Нейтралітет передбачав спочатку зобов’язання не надавати допомогу сторонам у війні. Пізніше до цього положення додалося зобов’язання не нападати воюючій стороні та не наносити будь-яких збитків нейтральній державі чи підвладній території, оголошеній нейтральною. Людовік XI уклав, наприклад, договір між Францією і Іспанією про демілітаризацію Мостів у Піренеях. Герцог Лотарінгський уклав договір про нейтралітет в 1322 р. угоду з герцогом Баром. В 1379 р. договором між Великим князівством Литовським і Тевтонським орденом на десять років було демілітаризовано Віслу для судноплавства (транспортування зерна з України в Північно -Західну Європу).

Війна на морі

На відміну від Індії для Європи середньовіччя відзначалась неврегульованістю і варварськими способами ведення. До кінця ХІІІ ст. тут панували сваволя і беззаконня. Перші правила ведення війни на морі зафіксовані під час хрестових походів. Ці окремі правила видавалися, переважно, у вигляді прокламацій. Одна за перших відомих – прокламація короля Англії Генріха ІІІ в 1223 р. забороняла торгівлю з супротивником. Було заборонено заходити в порти супротивника, перевозити вантажі країни, з якою воює Англія. (За кілька років до цього в Магна Карта король Джон Безземельний практично дозволяв таку торгівлю, при умові гуманного ставлення супротивника до англійських купців). Проте допускалась: торгівля нейтральних країн на основі спеціальних угод (за виключенням контрабанди). Перш за все це стосувалося суден Ганзейського союзу.

Під час Столітньої війни врегулювання дій на морі зводилося практично до видачі королями грамот на каперство всім бажаючим грабувати судна супротивника. Вперше 1288 р. порядок видання каперських свідоцтв було встановлено королем Арагону Альфонсом ІІІ. Водно час формується і призове право. Визначається поняття “Законний приз”, що стосується суден і вантажів супротивника. Якщо на нейтральних суднах воююча сторона встановлювала наявність вантажів супротивника, це судно і всі вантажі на ньому також могло бути законним призом. Приз визнавався дійсним і неоспорюваним лише тоді, коли взяте як приз судно доставлялося в порт приписки капера. Доки судно було у відкритому морі воно могло бути відбите (реприза) і повернуте господарю. Ці правила, що формувалися як звичай, були закріплені в судових рішеннях британського Суду Адміралтейства (вродженого парламенстким актом від 1414 р.) і зведені в ХIV ст. у кодексі Consolato del mare. У Франції також створюється призовий суд, впроваджений у 1373 р. королівським ордонансом.

Інтенсивний розвиток міждержавних відносин напередодні і після Папської революції призвів до інститутів посольського права. Наприклад,інститут дипломатичного представництва римського папи (папські легати і нунції) був скопійований з представництва римського, а пізніше візантійського імператора із відповідними правилами, що супроводжували здійснення ним своїх функцій. Розвиток міжнародних відносин і приклад святого престолу поширює практику постійних дипломатичних агентів, а потім і посольств у відносинах між світськими правителями. А в італійських містах формується нова дипломатична категорія консулів.

Появаінституту постійних посольств значно вплинула на розвиток і поширення принципу дипломатичної недоторканності, який забезпечується цілою системою норм, які прямо або опосередковано сприяли його реалізації. Захист посла і його представництва здійснюється спеціальною гвардією, посла звільняють від митних оглядів, сплати податків і т. ін. Дипломатичні привілеї та імунітети систематизуються та набувають нових специфічних рис. Так, принцип недоторканності посла посилив відповідні зобов'язання щодо цього країни перебування: посол не міг бути заручником навіть у випадку початку війни з його країною. Перестали практикуватися форми принизливої поведінки глави приймаючої держави перед послом більш могутнього правителя. Як правило, для послів будуються посольські будинки в певному районі столиці держави. Причому ці приміщення є спільними для представників різних іноземних країн. Зазвичай вони забезпечувалися прислугою (часто з числа дрібних представників двору), які були ознайомлені з дипломатичним протоколом і мовою іноземних гостей.

Розвивається також інституту гарантій від правителів третіх держав (лист короля Англії Джона щодо поводження з послами короля Португалії (від 30 червня 1199 р.); союзний договір між королем Англії Джоном І і графом Фландрії 1199 р.; лист короля Сицилії Вільяма до короля Англії Генрі II з підтвердженням зобов'язань, взятих від його імені за клятвою послів (від 23 серпня 1176 р.).

В цей період фактично відбувається систематизація функцій дипломатичних представників, що стане особливо характерним для класичного дипломатичного права. Так, 1494 р. Рада Десяти повідомляла венеціанського посла, що до його функцій входить «чути все, що стосується нас, та пропонувати все, що може нас стосуватися, та інформувати про все, що варте уваги». Найбільший обсяг повноважень мають повноважні посли, що можуть у разі необхідності діяти на власний розсуд без спеціальних вказівок від свого суверена чи уряду.

З кінця ХІІІ ст. з розвитком торгівлі і економічного співробітництва починає формуватись комплекс норм і принципів, що регулюють статус і функції постійних консульств. З подальшим розвитком цього інституту запроваджується організація торговельних факторій з власними консулами на іноземній території (в основному в найбільш розвинутих містах, портах, центрах торгівлі). Цей інститут виник на основі представництва самоврядних корпорацій купців і мореплавців. На XV ст. лише Каталонія мала більше 55 своїх консулів у різних містах і країнах середземноморського регіону. Таких консулів або байльо мала й кожна італійська республіка, що вела міжнародну торгівлю.

Формування інститутів міжнародного торговельного права визначалося в основному відповідними потребами учасників міжнародних відносин. Осередком розвитку торгівельного права в західний Європі стали італійські міста республіки. Інтенсивна міжнародна активність італійських держав спричиняла укладання чисельних договорів між ними та містами південної Франції, Далмації, Візантії а згодом і мусульманських держав Середземномор’я і Причорномор’я. Деякі з цих договорів мали політичний характер, будучи договорами про союз, мир та перемир'я. Проте більшість з них укладалася з метою сприяння економічному й комерційному обігу та для захисту своїх громадян за кордоном. Так, відомі договори Флоренції з Луккою 1184 р. про зобов'язання не встановлювати нові і не збільшувати існуючі взаємні мита, окрім тих, що вже визначені договірними сторонами; з Венецією 1204 р. (зменшення податків на користь Флоренції); з Болоньєю 1220 р. (зменшення податків); з Сієнною 1176 р. та 1245 р. (податки фіксувалися але передбачалися податкові вилучення для окремих категорій торговців, а також арбітражне врегулювання спорів). Договір Болоньї та Ферари 1193 р. присвячено договірному визначенню тарифних податків: за цим договором у Ферарі у 1194 р. було створено спільну комісію з вирішення спорів стосовно торговельних податків. Низка договорів була присвячена питанням безпеки торгівлі: договір 1174 р. Ломбардської ліги з Болоньєю, Моленою, Пармою, Редджіо, Мантуєю; договір 1191р. Ліги міст Павії, Комо, Лоді та Бергама з маркізом Монферрато; договір Павії і Верчеллі від 20 грудня 1165 р. Договір про утворення Ганзейського союзу 1241 р.

Ряд договорів було укладено стосовно свободи річок: договір з питань навігації по р. По (8 червня 1171 р.), за яким Феррара зобов'язувалась надавати свободу навігації по річці По Венеції, Болоньї, Мантуї, Мілану, Модені і Равенні; з питань безпеки територіальних і річкових транзитів Венеція уклала договори з Вероною (21 вересня 1192 р.), з Мантуєю (12 липня 1257 р.), з Міланом (10 грудня 1268 р.).

З періоду раннього середньовіччя бере початок такий інститут міжнародного торговельного права, як ярмарки (причому, деякі дослідники їх виділяють як один із основних факторів появи міжнародного права в середні віки). В ході проведення ярмарок формується практика комерційного арбітражу.

В міру врегулювання торговельних відносин зростає і число спеціальних торгових договорів (мирний договір між республікою Генуя і королем Майорки 1181 р., договір імператора Оттона IV з Венеціанською республікою про морські володіння в Адріатиці 1209 р., договір між імператором Фрідріхом II і султаном Єгипту Ель-Камілем 1229 р., договір про торгівлю між венеціанським дожем Морозині і королем Тунісу й Триполі 1251 р., договір між турецьким султаном Мехмедом II і Венецією 1446 р., мирний договір між королем Данії та ганзейськими містами 1370 р., союзний договір короля Англії Едварда III і короля Португалії Альфонсо IV 1353 р., торговий договір короля Англії Генрі IV з Тевтонським орденом 1409 р., Утрехтський договір 1474 р. між Ганзейською лігою та королем Англії Идвардом IV, затверджений англійським парламентом та ін).

Проте в основному питання міжнародної торгівлі продовжують регулюватися звичаєм. Правда, із зростанням міжнародних економічних відносин правителі вдаються до кодифікації торговельних (зокрема, морських) звичаїв, які існують ще з часів античності. Це такі зводи, як «Звичаї Генуї» 1056 р., Збірник морських законів міста Амалфі 1095 р., Олеронський кодекс 1150 р., «Звід звичаїв Пізи» 1161 р., «Книга звичаїв Мілана» 1216 р., Закони Вісбі 1350-х років та ін.

Як зазначає Берман, для торговельного права періодом вирішальних змін був кінець XI і XII ст. У середньовічній Європі «разом із самими містами поступово почали виникати «мультинаціональні» (багатонаціональні) підприємства, кермо влади над якими знаходилося в руках купецьких династій, таких, наприклад, як Фугери в Німеччині і Медичі в Італії». Вони засновують торговельні колонії, факторії за кордоном, діяльність яких породжує вироблення нових інститутів торговельного права. Саме тоді сформувались основні поняття та інститути середньовічного торговельного права «Lех mercatoria».

Поширеним інститутом в середні віки стають привілеї, які надавалися правителями іноземним купцям. Привілеї можна трактувати як міжнародні угоди, стороною яких виступають торговці відповідної країни. За змістом Привілеї є документом, що надає статусу найбільшого сприяння (інколи такого, що надавав національний режим). Так, для купців з Кельну (Німеччина) торговельні відносини з Англією в певні періоди були більш важливими і вигідними, аніж торгівля в межах своєї території. Такі тісні економічні взаємини були вигідні й англійській стороні. Усе це стало приводом для надання королем Генрі II Англійським привілеїв торговцям з Кельну (Привілеї 1157 р.). Видання цього документа стало (серед іншого) передумовою розвитку Ганзейської ліги. В Привілеях зазначалось: «Генріх II, милістю Божою та ін.. своїм юстиціаріям, шерифам та всім офіційним особам в Англії постановляє. Я наказую вам охороняти, гарантувати права та захищати всіх людей і громадян Кельну так, ніби вони були б моїми власними підданими і друзями, та усе їх майно, товар та пожитки. Ви не повинні допускати, щоб вони зазнавали будь-яких збитків чи пошкоджень в своєму домі в Лондоні, який називається Гілдхоллом, чи щодо свого майна, чи товару, чи будь-чого, що належить їм, тому що вони є вірними мені і знаходяться під моєю опікою і захистом. Вони повинні мати повний захист, і вони мають сплачувати лише визначені для них мита, і ви не повинні накладати на них нові мита....Якщо хтось порушить цей наказ будь-яким чином, ви невідкладно покараєте його».

Згодом право володіти нерухомістю в Лондоні було надано торговцям із Гамбурга та Любека за договором між королем Англії Генрі ІІІ та ганзейськими торгівцями Гамбурга й Любека 1266 р. Англійським правом чітко визначався статус цієї нерухомості як власності іноземних купців, забезпечувалась його недоторканість і гарантувалась безпека від будь-яких насильницьких проявів з боку англійців.

Подібні привілеї були надані згодом королем Англії Генрі III і торговцям з Готланду у 1237 р. (їм надавався правовий статус, подібний до того, що отримували купці з м. Кельна за Привілеями 1157 р.). Датський король Вальдемар II надавав схожі привілеї торговцям з міста Любека між 1203 та 1209 роками. В них обумовлювались такі питання: надання захисту і гарантування оборони іноземним торговцям та їх майну, процедура розв'язання судових спорів, статус та види товарів, що ввозяться, сплата податків, передача майна померлого торговця його нащадкам на батьківщині, звільнення від сплати мита, порядок розвантаження торговельного корабля та ін. Окремо в Привілеях визначалося – за правом чи звичаєм якої сторони і в яких випадках будуть розв'язувалися спори чи інші суперечливі моменти, що можуть виникнути. В цілому такі угоди базувались на принципах колізійного регулювання, які в ХІІІ ст. систематизували італійські юристи Бартол і Бальд.

Магна карта 1215 р. закріплювала інститут вільного переміщення (в'їзду і виїзду) іноземних торговців, їх захист (навіть під час війни з їх країною) на засадах взаємності: «всі купці повинні мати право вільно і безпечно виїжджати з Англії і в'їжджати до Англії, і перебувати, і їздити по Англії, як на суші, так і по воді, для того щоб купувати і продавати без жодних незаконних мит, сплачуючи лише давні і справедливі, звичаєм встановлені мита, за винятком воєнного часу, і якщо вони (приїхали) із землі, що воює проти нас; і якщо такі опиняться в нашій землі на початку війни, вони повинні бути затримані без збитку для їх справи і майна, поки ми або великий юстиціарій наш не дізнається, як поводяться з купцями нашої землі, що знаходяться тоді в землі, що воює проти нас; і якщо наші там в безпеці, то й ті інші повинні бути в безпеці в нашій землі».

Запроваджувалися інститути свободи торгівлі і недоторканості іноземних торговців (договір між імператором Фрідріхом II і султаном Єгипту Ель-Камілем 1229 р., договір між турецьким султаном Мехмедом II і Венецією 1446 р., мирний договір між королем Данії і ганзейськими містами 1370 р.). У договорі між королем Данії і ганзейськими містами 1370 р. зазначалося, що «у разі смерті німецького купця в Данії німецький правитель або наближений до нього за статусом повинен передати майно померлого законним спадкоємцям».

[1] Рух народів зі сходу на захід Євразії на межі ер (від ІІІ ст. до н.е. до ХІІІ ст. н.е.), спочатку був «поверненням» на захід найбільш східних індоєвропейських народів (під загальною назвою сармати), а потім експансією народів переважно алтайської мовної групи – предків сучасних тюрків, монголів, маньчжурів

[2] Перша серйозна поразка римлян від європейських варварів (хрусків, бруктерів, хаттів і марсів) відбулася в 9 р. н. е. кордони Ханьської імперії потерпали від хунну з ІІ ст. до н.е.

[3] Мається на увазі не стільки безпосередньо вчення Конфуція, скільки розроблена на його основі офіційна ідеологія імперії Хань, впроваджена за імператора У-ді

[4] Багато кельтських народів вже була залучена до Еллінської цивілізації: передовсім галли Франції, кельти Іспанії і галати Малої Азії, до кельтів частина дослідників відносить і тохарів Кушанської імперії

[5] Одна з останніх навал зі сходу була імміграція калмиків, що ХVІІ ст. дійшли до півдня України, але потім отримали від Катерини ІІ землі на схід від Каспію, де вони живуть і донині.

[6] На ранніх етапах кожної з релігій, безумовно мав місце містичний пошук істини, але в силу інтимності містичного процесу, для широкого загалу прибічників світові релігії стали мистецтвом забезпечення спільного, або й одностайного слідування за лідерами (мімезису), які забезпечувався ритуалом і релігійною символікою.

[7] Територію між цими державами заповнила ще низка протодержав саків (найбільш вірогідно – масагетів)

[8] Народ, віднесений більшістю дослідників до монгольської групи алтайської мовної сім’ї,

[9] «Іраномовність» - досить відносна категорія: окремі слова і топоніми вказують лише на спорідненість з народами Ірану, територія ж формування цих споріднених народів залишається предметом дискусій

[10] Деякі дослідники вважають цей народ спорідненим з даками Румунії, підкореного легіонами Траяна

[11] Пізніші притчі традиційно розповідають про те, що з нього зняли шкіру і зробили опудало.

 

[12] Об’єкти всесвітньої культурної спадщини біля Персеполіса (Накше-Рустам і Накше-Раджаб)

[13] Союзник Риму Оденат (260-267), арабський правитель Петри і Пальміри завдав персам низку поразок, але був підступно вбитий, внаслідок чого дружина Одената Зенобія стала союзницею Ірану, але у 272 році Авреліан знищив Петру і Пальміру і полонив Зенобію.

[14] Вірменії було повернено автономію під владою Тірідата ІІІ (Аршакіда) під протекторатом Риму

[15] Очевидно різноетнічна орда, з якої історики виділили скіфів і хіонітів (білих гунів), або ефталітів

[16] Він був онуком тюркського кагана Істемі

[17] В сучасній індійській державі 22 офіційних мови.

[18] Індуїзм, не знаючи поняття єресі і одноманітності мислення, являє собою багаторівневу систему різноманітних ідеологій і шкіл

[19] Але слід зазначити, що буддизм в кінці імперії Гуптів ще раз отримав державну підтримку за царювання Харши (606-646 рр.).

[20] Перший удар «білих гунів» на чолі з вождем Тораманом Гупти вдало відбили у 510 році. Але в 530 р. на чолі з Махіракулою гуни завдали тяжку поразку Гуптам, що потерпали від міжусобиці, але знову були відбиті в 533 році.

[21] В 550 році імперія Гуптів фактично припинила своє існування

[22] Також, як бачимо, названого ім’ям славетного володаря Ханьської імперії

[23] Сяньбі – одні з предків сучасних монголів

[24] Формально в Сун правила «окультурена» ще в античності варварська династія Чжао, але військова сила в імперії вже істотно була представлена новими варварськими кланами

^[25] Як показують сучасні дослідження, за династій Мін китайський флот, на чолі з адміралом монгольського походження Чжен Ке, за півстоліття до європейців здійснив кругосвітню морську експедицію, відкривши Америку, Австралію і Антарктиду (див кн.: Мензис Г. «1421: год, когда Китай открыл Америку».

[26] Благородні мужі (цзи) – військова земельна аристократія; сановники; великі постачальники і кредитори аристократичних родин; Добрі люди (минь) – общинники, що мали власну землю, основна маса торгівців і підприємців; простолюд (сяоминь) – орендарі, що не мали власної землі, прислуга в будинках багатих.

 

[27] Свідками обрання Гуюка виявилися францисканский чернець Плано Карпіні, посланий у ставку великого хана папою Інокентієм ІV, два сини грузинського царя, російський князь Ярослав Всеволодович (батько Олександра Невського), посол багдадського халіфа Мустакеріма, китайські сановники й ін. Прибуття в ставку хана Плано Карпіні, до якого незабаром приєднався посол французького короля Людовика ІХ Гільом де Рубрук, відбивало прагнення західноєвропейських держав зібрати відомості про Монгольську імперію, щоб визначити свою політику стосовно неї і залучити монголів в союзники проти мусульман на Близькому Сході під час хрестових походів.

 

[28] Мається на увазі книга британського історика Гевіна Мензіса «1421: год, когда Китай открыл Америку».

 

[29] Див. Переломов Л. С. Конфуцианство и легизм в политической истории Китая. М.: Прогрес, 1981

[30] Традиційно 14 сифатів – характеристик Аллаха – неповторних, первинних і вічних – все чим він відрізняється від своїх творінь.

[31] Насильницьке навернення полягало не лише у примушуванні до нової релігії, але й у створення умов, за яких неможливо, не престижно й небезпечно цікавитися неофіційними варіантами історії й світогляду

[32] Реакцією на нетерпимість і безчинства християн після здобуття ними підтримки з боку влади став прихід до влади Юліана Відступника (361-363 рр.), який був послідовним стоїком. Він переміг франків і алеманів в Західній Європі і вдало протистояв в Малій Азії Еран-Шахру, доки не був смертельно поранений в бою

[33] Деякі вчені вважають навіть, що після цього спустошення грецького населення на Пелопоннесі не залишилося, і його заселили гуни і слов’яни

[34] Другий удар Риму нанесли війська вандалів, алан і маврів на чолі з Гейзенріхом в 455 р.

[35] В обмін на титул патриція Одоакар визнав західним імператором Непота, який однак помер в 480 р.

[36] Готи як вандали, алемани, бургунди й інші германці зберігали вірність аріанству, як в силу консерватизму. так і для збереження самобутності серед місцевого, переважно ортодоксально християнського, населення

[37] Це Кодекс Юстиніана, 50 книг Дігест Юстиніана; Інституції Гая і Новели (див. далі)

[38] Візантія змушена була визнати це, не маючи ні сил, ні впливу й надалі протистояти практиці проголошення імператорами західних монархів, яка була продовжена в створенні Священної римської імперії на чолі з імператором Оттоном І (962 р.).

 

[39] Костянтин, будучи світською людиною, прийняв церковне ім’я Кирило лише перед смертю, Михайло, ще будучи юнаком, присвятив себе релігії, постригся в монахи і прийняв ім’я Мефодій,

[40] Існувало до вторгнення туди мадяр

[41] Пентархія – верховенство п’яти патріархів (Риму, Константинополя,Олександрії, Антиохії, Єрусалиму), при першості Риму, що склалося після IV Вселенського Халкідонського собору (451).

[42] Більша за територію Великої Болгарії в Північному Причорномор’ї за хана Курбата в VІІ столітті

[43] Цей інцидент закінчився мирним договором між Візантією і Руссю лише у 1046 р.

[44] Слід врахувати що поняття «цивільне право» в той час розглядалося в значно ширшому обсязі ніж сучасне, не обмежувалося лише регулюванням приватно-правових відносин, і кодекс і останні книги Дігест регулювали публічно-правові відносини

[45] Юстиніан паралельно здійснив реформу освіти, в якій вирішальне значення надавав вихованню нових юристів, яких назвав «новими Юстиніанами»

 

[46] Правові візантійські джерела були в Єфіопії зібрані в нову кодифікацію у XIII в. єгипетським ученим-коптом у збірнику “Фета Негаст” (“Правосуддя Королів”), він містив обробку таких джерел як: П’ятикнижжя (перші п’ять книг Старого Заповіту), Новий Заповіт, християнські церковні канони, римське приватне право, кодекс Юстиніана і принципи мусульманського права. Фета Негаст залишався основою ефіопської правової системи аж до 1930 р.

 

[47] Епарх – управитель Константинополя, призначений імператором. Книга Епарха одне з найцікавіших джерела права, яке розкриває специфіку і різноманіття відносин в Константинополі

[48] Прийняття Базиліки стало наслідком перегляду й класифікації всього писаного права. Базилика включала 60 книг у 8-ми томах, де визначалися: принципи права; канонічний судовий процес, державний судовий процес; позовне право (форми позовів і процедури їх подання); приватне право; військове право; кримінальне право; сервітути; організація судової системи.

[49] Олексій Комнін лише прийняв геополітичні реалії: за його правління імператорами християн вже визнавалися правителі Священної римської імперії а прецедентами було проголошення імператором Карла Великого(800 р.) і «царем болгар і ромеїв» - Симеона (904 р.).

 

[50] Ця форма правління характерна більше для сунітів. Для сунітів також характерні вибори халіфа, але він повинен бути нащадком роду Мухаммеда.

 

[51] Найбільш відомі з них чотири сунітські мазгаби: малікітів, ханбалітів, харафітів, шафіїтів

 

[52] В Катарі Консультативна рада призначається еміром. В його функції входить надання порад главі державі. Згідно зі ст. 17, 40 41 Конституції Катара глава держави може приймати закон лише після консультацій з Аш-шурою.

 

[53] На теренах України в цей період існувало Волоське (безпосередньо рецепійоване візантійське) та німецьке (або магдебурзьке) право міст.