Іранська цивілізація в ранньому середньовіччі

Через брак правдивої історичної пам’яті, доісламська історія «великого» індоєвропейського світу, що охоплював всі іраномовні[9] народи від Причорномор’я до Китаю і від південного Уралу до Перської затоки, не усвідомлена широким загалом і донині. Зокрема, офіційною історією не враховується одна важлива його особливість: історія Аріаватри і далі – й цивілізованих осередків взаємодії землеробів і кочовиків, що розмовляли індоєвропейськими мовами, триваючи без істотних змін принаймні десяток тисячоліть, сприяла формуванню усталеної системи циркуляції в межах цього світу – матеріальних, культурних і людських ресурсів: між осередками землеробства й цивілізації – з одного боку, і пастушими кочовими народами – з іншого. На тлі розбудови імперії й цивілізації, іранські чи арійські правителі ревно зберігали культурну самобутність і самоврядні права общин – як пастухів, так і землеробів. Це забезпечувало Великому Ірану постійний живий і органічний зв'язок між іраномовними осередками цивілізації і іраномовним кочовим степом. І хоч такий зв'язок періодично ускладнювався кризовими явищами, постійними військовими сутичками, загостренням процесів обмеження прав, але завжди залишався в певних межах, які дозволяли виживати і відроджуватися як осередкам землеробства й цивілізації, так і вільній самобутності кочових народів. Такий стан речей не змінився ні за правління діадохів, ні, тим більше, за правління парфян, які самі були кочовим сарматським народом (дахами[10]) з території сучасної Туркменії. Їхнє вторгнення в ІІІ ст. до н.е. на територію Ірану було лише черговим оновленням населення за рахунок свіжих варварських, але цілком «своїх» – і по мові і по основам культури – людських ресурсів. При релігійній толерантності парфян, взагалі характерній для міжнародних стосунків античності й раннього середньовіччя, за їх панування цілком легко відбувався контакт і певний синтез різних філософських і релігійних концепцій: еллінізму, вже синтетичного за своїми джерелами, зороастризму та інших авестійських течій, буддизму й іудаїзму. Продуктом такого синтезу стала й потужна, хоча й не чітко оформлена доктринально, релігійна течія мітраїзму. Крім Парфії, культ Мітри поширився у Вірменії і Малій Азії, а далі і в Римській імперії, особливо серед легіонерів варварського походження, ставши своєрідною «солдатською» релігією.

Слабко централізоване політичне утворення під владою парфян скоріше було «трибалізованою протодержавою» з безліччю автономних володінь, якими були як старі державні утворення з тривалою історичною традицією (Вавилон, Хузистан, Мідія, Парс), так і кочові союзи племен, що рухалися Іранським нагір’ям тисячі років (курди), чи прибули на ці території відносно недавно (самі парфяни, саки, согди). Неіранське населення також мало (як і в державі Ахеменідів) певну культурну й політичну автономію, зберігаючи власну мову: це були арамейські громади Месопотамії й Сирії, нові арабські роди, що переселилися в Сирію (наприклад, клани Бен-Лахм і Бен-Гассан), іудейські общини, що жили в Вавилоні, Ісфагані та інших містах; кілька тисяч років зберігали свою особливу мову й еламіти – населення Хузистану (еллініз. Сузіани), принаймні до приходу сюди арабів.

Таким чином, за правління парфян, не лише на окраїнах, але і в самому центрі Великого Ірану окремі правителі (катак-хватав) відчували себе повноправними господарями на підконтрольних їм територіях. До такої політично незалежної території відносився й Парс, звідки походив майбутній засновник нової держави – Арташир з роду Сасанідів. З ІІІ ст. до н.е. і до початку діяльності батька Арташира Папака, правителі Парса чеканили власну монету, і їхні імена, як зазначають спеціалісти, свідчать про їхнє походження від Ахеменідів. Папакан узурпував владу над Парсом, а його син Артрашир почав «збирати землі», як це за сімсот років до нього зробив Кір Великий. В цей час Парфія переживала чергову кризу – правляча династія Аршакідів була розколота на два ворогуючі табори. В 217 р. парфяни, на чолі з Артабаном V, після тяжкої й тривалої війни, нанесли Риму поразку і уклали вигідний для себе мир (Несібійський мир 217 року). Але країна продовжувала потерпати від міжусобиць, і навколо Арташира збирається все більше прибічників, включаючи й більшість знатних парфянських родів. Після кількох років протистояння в 224 р. на території Мідії відбулася вирішальна битва, в якій Артабан V загинув. У 226/227 році Арташира було проголошено шахиншахом нової держави – Еран-Шахру (Царства аріїв), яка з самого початку розглядалася її засновниками як відроджена імперія Ахеменідів.

Після відносної віротерпимості парфян, Артрашир для подолання наслідків міжусобиць цілком слушно вважав за необхідне об’єднати іранське суспільство спільною ідеологією. Він і його син Шапур І стали верховними правителями і водночас верховними жерцями власних родових культів (Анахіти), що певний час сприяло консолідації іранського суспільства. Але необхідно було створити узгоджену ідеологічну систему, спроможну об’єднати все іранське суспільство. Такою, зрештою, стала систематизована й оновлена авестійська релігійно-політична традиція, проте перші правителі Ірану (Арташир і його син Шапур І), очевидно, були відкриті для різних варіантів такої спільної ідеології. Цим, зокрема, пояснюється популярність вчення Мані, підтриманого трьома першими шахиншахами. Мані (215-273) був з роду Аршакідів, з освіченої й духовно орієнтованої родини. Початок його світоглядних пошуків пов’язаний з перебуванням в північно-західній Індії, де він ознайомився з общинами буддистів і їх поглядами. Основна його діяльність і вершина популярності припадає на тривале правління Шапура І. Мані проголосив, що його вчення є універсальною релігією, яка має замінити всі інші релігії. Ідеї Мані багато в чому відповідали основам зороастризму, але практика організації релігійної общини, очевидно, була запозичена у буддистів, хоча подібна організація була й у терапевтів та їх наступників ессеїв (які вважаються одними з предтеч християн). Мані проповідував чисте й праведне особисте життя і уникнення будь якої публічної діяльності: не їсти м’яса, не вбивати, бути високоморальним. В цьому він був солідарним з багатьма іншими течіями авестійської, ведичної і навіть старозаповітної традицій. Однак Мані цілком оригінально тлумачив дуалізм зороастризму і відповідну етику: оскільки в матеріальному світі темні й світлі сили перебувають у постійному взаємопроникненні, їх досить важко розпізнати простому смертному – це під силу здійснювати лише «обраним», які несуть весь тягар відповідальності за успіх вірних у вивільненні світлого начала з пут темряви. «Обрані» мають жити особливо чистим життям, навіть не доторкаючись до всього, що може бути нечистим. Це за них роблять їх пересічні сподвижники, які у всьому їм підкоряються і забезпечують їх матеріальне існування. Вчення Мані несподівано швидко поширилося як в Ірані, так і далеко за його межами, особливо серед міського населення. Общини його послідовників утворювалися від Південної Європи й Північної Африки до Середньої Азії й Китаю. Важливим елементом маніхейства стала втаємниченість організації общин його прибічників і мімікрія під пануючі ідеології: він міг бути ззовні подібним до християнства чи буддизму, пізніше вплив маніхейства відчувається і в окремих течіях ісламу. Оскільки вчення Мані явно підривало авторитет держави й офіційної церкви, його послідовники практично скрізь почали піддаватися гонінням. Самого Мані було ув’язнено за наказом Бахрама (Варахрана) І, якому маги довели шкідливість маніхейства. Скоріш за все Мані, будучи вже літньою людиною, помер у в’язниці[11].

Головним опонентом Мані був відомий реформатор зороастризму Картір. Він прожив довге й плідне життя, почавши свою кар’єру за Арташира І і закінчивши її лише по смерті Бахрама ІІ, свого вихованця й найбільш щедрого покровителя. Бахрам ІІ наділив Картіра найвищими релігійними і, певною мірою, політичними повноваженнями, і Картір завершив при ньому свою наполегливу діяльність з перетворення зороастризму на офіційну основу політичної й ідеологічної системи Еран-Шахру (у вигляді вогнепоклонства). З іншого боку, саме завдяки Картіру, Іран став на шлях ідеологічної нетерпимості і гонінь на всі інші релігійні течії й філософські вчення. Як наслідок нав’язування вогнепоклонства на територіях, де традиційно панували інші релігії (Близький Схід, Закавказзя, Мала Азія, Середня Азія), масово поширилися антиіранські повстання, а в самому Ірані – відбувся перший серйозний династичний розкол.

Крім релігії, вже за Арташира й Шупура І, важливим елементом «наочної матеріалізації» державної ідеології стала розробка і впровадження особливої символіки, спрямованої на виховання пошани й любові народу до правителів. «Інвеститурні сцени», де божество наділяє правителя символами легітимності їх влади, зображення сцен полювання чи інших символічних дій, що виявляють силу і велич іранських монархів, фіксуються в чеканці на монетах, кубках чи іншому посуді, які правителі дарували своїм особливо наближеним вельможам, як знаки престижності. Була відроджена і традиція висікати на скелях величні барельєфи з діяннями правителів (на сьогодні відомо 30 таких скельних барельєфів[12]).

В міжнародних відносинах, успадкувавши від Аршакідів конфлікт на західних кордонах з Римською імперією, Сасанідські правителі намагаються закріпити своє панування над спірними територіями, передовсім, Сирією й Закавказзям. Перший етап – війни Ірану з Римською імперією, був вдалими для Ірану, оскільки в цей час Римська імперія перебувала в стані хронічної кризи через постійні міжусобні війни між «солдатськими імператорами». За Артрашира війна завершилася в 244 р. договором, який встановив подвійне підпорядкування Вірменії. За Шапура І війна завершилася повною поразкою Риму: скориставшись зручним моментом чергового безвладдя, Шапур І пішов війною на Рим, захопив Вірменію, Сирію й Частину Малої Азії. Легіонери терміново обрали імператором Валеріана, але на сході Малої Азії імператора було захоплено в полон через зраду (в 260 р.). Це була серйозна моральна поразка Риму[13]: Шапур І знущався з полоненого імператора, а потім наказав, здерши з нього шкіру, зробити опудало. Розбивши Рим, Шапур І підкорив Оман в Аравії, території Середньої Азії й Північно-Західної Індії (Сакастан, Турестан і Інд до морського узбережжя) і почав впорядковувати внутрішні справи держави.

Після його смерті в Ірані починаються перші політичні кризи. Діяльність Картіра викликала низку антиіранських повстань і деякі військові успіхи Риму в Закавказзі й Месопотамії. Наслідком цього стали два мірні договори в 283 р. і 298 р. (Несібійський мир 298 р.)[14], які дали обом державам близько 60-ти років відносного перепочинку у війні, для внутрішньої перебудови і протистояння іншим ворогам. Для Ірану таким були, насамперед, кушани на сході, і нові іммігранти зі сходу в Середню Азію[15].

Нова фаза мілітаризації міжнародних відносин Еран-Шахру на заході пов’язана з піднесенням молодої Візантійської держави і поширенням християнства. Найпершою проголосила християнство офіційною релігією Вірменія (303 р.). Після Міланського едикту Костянтина (311 р.) і Нікейського собору 325 р., на якому Костянтин своєю присутністю підтримав формування офіційної доктрини християнства, ця релігія набуває поширення і стає важливим елементом лояльності до Візантії всіх охрещених народів, роблячи їх природними союзниками Візантії проти Еран-Шахру. Якщо до офіційної підтримки християнства Візантією Еран-Шахр давав пруток християнським общинам, як опозиційним Риму громадам, то формування Ранньохристиянскої цивілізації погіршило відношення Ірану до християн. Проте запекла міжконфесійна боротьба між християнами, розв’язана у Візантії з самого початку її становлення, досить скоро дозволила Ірану зробити її частиною своєї дипломатії, яка вибірково підтримувала християнські общини, опозиційні офіційному релігійному курсу Візантії.

Еран-Шахр знову зміцнів за правління Шапура ІІ (309-379 рр.), тривале правління якого саме по собі сприяло консолідації держави. Відновлюються й агресивні плани Ірану стосовно молодої Візантійської держави. Після тривалих дипломатичних інтриг між Візантією і Еран- Шахром, в 359 році спалахує нова війна. Союзниками Візантії в цей час виступають кушани, Вірменія, деякі арабські роди. На боці персів виступає кавказька Албанія і хіоніти (ефталіти) – нова політична сила, що утворила в Середній Азії і на території Афганістану сильний військовий союз і вела війни проти кушан.

Спочатку ведення війни було вдалим для Ірану, але прихід в 361 році до влади імператора Юліана (Відступника) забезпечила Візантії можливість втримати Вірменію і частину Малої Азії. Цей переможний рух було зупинено смертельним пораненням Юліана в 363 році. Його наступних Ієровоам змушений був терміново підписати невигідний для Візантії мир, оскільки його війську загрожував черговий заколот. Після миру з Візантією Шапур ІІ розбив кушан і захопив східні території, що не сподобалося ефталітам, які після цього провели низку вдалих війн проти Ірану.

Вторгнення готів і загроза гунів Візантії, напади ефталітів на Іран змусило обидві держави укласти в 387 році мирний договір, за яким Вірменію було розділено між ними. Але в 388 році Вірменія повстала і вигнала Сасанідів. Бахрам ІV знову розв’язав десятилітню війну, яка закінчилася з вбивством шахиншаха. Правління його наступника Йєздігерта І (399-421 рр.) відзначається терпимістю до християн і мирною політикою у відносинах з Візантією. Це, серед іншого, було обумовлено тим, що Йєздігерт І намагався обмежити повновладдя магів і військової аристократії, спираючись на міське населення й торгівців, серед яких було багато християн, іудеїв та представників інших релігійних течій. За Йєздігерта І християни Ірану отримали автономію, скликали собор і обрали свого католікоса. Іудейські общини також отримали широку автономію і офіційного лідера – ексіларха. Користуючись добрими відносинами з Йєздігертом, візантійський імператор Аркадій перед смертю попросив його бути опікуном свого малолітнього сина Феодосія ІІ, і Йєздігерт І сумлінно виконав свою обіцянку: Феодосій ІІ став імператором Візантії. Коли в останні роки правління Йєздігерта І у Вірменії відбулися нові заворушення, шахиншах утримався від репресій, але це спровокувало виступи радикальних християн в самому Ірані: вони почали руйнувати зороастрійські храми і правити в них меси. Маги оголосили шахиншаха відступником, утворивши з військовою аристократією опозицію його політиці миру й віротерпимості. Зрештою, Йєздігерта І було вбито, і країну знову охопила смута. Сину Йєздігерта І Бахраму V (421-439 рр.) вдалося відвоювати престол з допомогою арабського вождя Мундира I, при дворі якого він виховувався. Наступні кілька десятиліть пройшли в постійних сутичках з Візантією, в яких все помітнішу роль відіграють народи Сирії і Закавказзя.

Але в кінці V століття найбільшою загрозою для Ірану стали ефталіти, які все більше втручаються у внутрішні справи Ірану. Пероз (459-484), який прийшов до влади з їх допомогою, стративши свого попередника Ормізда ІІІ, змушений був постійно воювати з колишніми союзниками. В 482 році ефталіти захопили весь схід Ірану і обклали його на багато років тяжкою даниною. Цим скористалися народи Закавказзя: їх повстання почалося з Вірменії, до якої приєдналися грузинський цар Вахтанг і албанці (483-484 рр.) Але найтяжчим для Ірану виявилися міжусобиці й інтриги при дворі – і як відгук на загальну нестабільність – рух народних мас на чолі з Маздаком. Основою ідеології маздакізму залишався зороастризм, але наголос робився на ідеї рівності і справедливому розподілі суспільних благ. На відміну від маніхеїв, Маздак закликав народ до активної й відкритої боротьби проти несправедливості. У 484 р. Пероз спробував відвоювати у ефталітів свої території, але загинув у бою, а його сина Кавада було взято в заручники. Брат Пероза Балаш відбив ефталітів і уклав з ними мир. Він також замирив Вірменію, наділивши її релігійною автономією. Проте його влада була слабкою через могутність провінційних кланів, і у 488 р. його осліпили і позбавили влади.

Пізньосасанідський період

Перебуваючи у полоні ефталітів, син Пероза Кавад, заручився їх підтримкою, одружившись на донці їхнього вождя. З військами ефталітів Кавад І прийшов в Іран і захопив престол (перше правління 488-496 рр.). Маючи головним завданням послабити знать, він підтримав Маздака, зробивши його верховним жерцем, оскільки його ідеологія спряла зміцненню централізованої царської влади, проголошуючи, що вона повинна бути сильною і справедливою. Але рух народних мас став настільки обтяженим зловживаннями й терором, що у 496 році спровокував «контрреволюцію». Знать скинула і ув’язнила Кувада, поставивши царем його брата. Але Кувада знову підтримали ефталіти, які вторглися в Іран на чолі з його тестем. В 499 р. влада Кувада була відновлена. Він повів більш помірковану і гнучку політику, зробивши головною своєю опорою служиву знать (азатів). Для заспокоєння народу він проголосив підготовку до реформ, які здійснив його наступник Хосров І. Продовжуючи платити данину ефталітам, він намагався знайти підтримку проти них у Візантії. Але імператор Анастасій І відмовив йому у підтримці, оскільки в цей час займався укріпленням фортець на кордоні з Іраном. Зрештою ефталіти переконали його йти війною на Візантію, яка тривала впродовж 502-506 рр. і практично не змінила кордонів двох держав. Військові дії припинилися внаслідок вторгнення саварів, які однаково загрожували як Візантії, так і Ірану. Було укладено мир, за яким, зокрема, держави домовилися спільно укріпити й забезпечити охорону Дербентського і Даряльського проходів на Кавказі. В останні роки правління Кавада, за його згодою було покінчено з Маздаком і його прибічниками: в 528 р. Маздака було викликано на «диспут», висунуто безліч звинувачень у зловживаннях і страчено.

Правління сина Кавада Хосрова І Ануширвана (531- 579 рр.) пов’язано з останнім піднесення Еран-Шахра. Ще за правління батька він розпочав обіцяні тим реформи (528-529 рр.). Адміністративна реформа (очевидно за взірцем реформи Діоклетіана) поділила державу на чотири основні територіальні одиниці – кусти (схід захід, південь, північ). Кусти поділися на марзпанства, ті на остани, а остани на тасуджи. На чолі всіх підрозділів стояли чиновники шахиншаха (дабіри), які утворили нову соціальну верству. Цим було нанесено остаточний удар по системі спадкових родових наділів великої знаті і сприяло притоку до армії і чиновництва дрібних землевласників (дехкан). Вся судова влада також передається суддям, що призначаються шахиншахом. Військова реформа полягала у створенні постійної армії, в яку отримали доступ представники широких верств. Нове елітне військо, яким стали 12 полків важкої кавалерії (саваран), також стало доступним для представників дрібної земельної шляхти (азатів). Була скасована посада вождя військового стану – еранспахбеда, главою війська став сам шахиншах. Було введене військове навчання на основі кадетських корпусів, куди зараховувалися з дитячого віку. Грошова реформа полягала у введені фіксованих грошових податків і скасуванні натуральних стягнень: введено хараг – грошовий податок з земельного наділу (в залежності від площі і від культур, які вирощуються) і подушний податок (гезит), який також визначався виходячи з доходів.

За Хосрова І відбулася нова мілітаризація Еран-Шахру. Тільки-но ставши правителем, Хосров І в 532 р уклав «Вічний мир» з імператором Юстиніаном І. Але успіхи Візантії, яка за Юстиніана вперше і востаннє відновила кордони колишньої Римської імперії, тривожили Іран. І коли у Візантії після смерті Юстиніана почалися нові заколоти, Хосров І у 540 р. почав військові дії. У Візантії була відвойована частина Малої Азії і столиця Сирії Антіохія. В Закавказзі іранська Вірменія і Албанія повністю втратили незалежність і були включені до північного куста Ірану. За мирним договором 562 р. укладеним на 50 років, Візантія залишала собі лише Лазику, зобов’язувалася сплачувати данину Персії і фінансувати будівництво укріплених споруд на Кавказі. Персія ж зобов’язалася не піддавати утискам християн на своїх територіях. Влада Еран-Шахру поширилася на аравійське узбережжя Перської затоки, у Аксума було відвойовано Йемен, який давав можливість контролювати вхід в Червоне море. Хосров І вдало скористався появою в Середній Азії тюрків, взявши в дружини дочку кагана тюрків Істемі і уклавши з ним союзницький договір. Успішні походи Хосрова І в союзі з тюрками проти ефталітів дали можливість розширити кордони Еран-Шахру до Хорезму.

В кінці правління Хосрова І, Візантія, відбивши, під проводом Тиберія, (талановитого полководця і співправителя імператора Юстина) навалу авар і слов’ян, почала рішучі дії проти Ірану, і в 576 р. Іран потерпів поразку. Ведучи переговори з Тіберієм ІІ про умови миру, Хосров І у 579 р. помер, і його син Ормізд ІV (тюркзаде[16]) знову розв’язав війну, яку повів дуже невдало. В цей же час Візантія уклала договір з Тюркським Каганатом, який відібрав у Ірану всю Середню Азію, тільки рішучі дії полководця Бахрама Чубіна зупинили тюрків. Несправедливе поводження Ормізда спричинило заколот Бахрама, якого підтримало військо, Ормізда ІV було вбито, а Бахрама VІ проголошено шахиншахом. Онук Хосрова І Хосров ІІ (Парвіз), спробував відвоювати престол, але був розбитий і втік до Візантії, де імператор Маврикій обіцяв йому підтримку за значні територіальні поступки. З візантійцями Хосров ІІ відвоював престол (правив 590-628 рр.) і уклав з вигідний для Візантії мирний договір. Але після заколоту і вбивства Маврикія (602 р.) узурпатором Фокою, Хосров ІІ розв’язав війну проти Візантії, в ході якої перси захопили всю Малу Азію і тримали в облозі Константинополь. Лише завдяки героїчним зусиллям нового імператора Іраклія Візантія відвоювала у Ірану всі території і в 629 р. завдала Ірану нищівної поразки. Хосров ІІ був убитий своїми ж васалами. Після цієї поразки Іран вже не зміг відновити свою могутність, ставши легкою здобиччю нової геополітичної сили – об’єднаних Ісламом арабів. Вирішальна битва при Кадісії в 637 році відкрила арабам шлях до завоювання всього Ірану. Останній сасанідський шахиншах Йездігерд ІІІ (632-651 рр.) втік до тюрків, і десь у володіннях імперії Тан його було підступно вбито. В 652 році територія імперії Сасанідів увійшла до складу халіфату Омейядів.

Доля Ірану в середньовіччі відрізняється особливим драматизмом. Іранська цивілізація стала єдиною цивілізацією третього покоління, яка, зумівши створити сильну державу і переживши період піднесення, була повністю поглинута іншою цивілізацією третього покоління – Ісламською. Певною мірою її долю можна порівняти з Візантією, яка також, ставши могутнім осередком формування цивілізації третього покоління (Православної), зрештою, загинула під ударами мусульман-османів. Але це відбулося через вісімсот років після загибелі Еран-Шахру, і Православна цивілізація не зникла, будучи продовжена в державах південної Європи і Руси, а також значною мірою забезпечивши свою успадкованість в Західно-християнській цивілізації. Загибель же арійської іранської традиції з падінням Еран-Шахру виявилася практично повною.

 

2. Формування Індуської цивілізації

Індуська цивілізація формується в ранньому середньовіччі – як дочірня по відношенню до Індійської цивілізації, ядром якої була північна Індія, зокрема, долина Гангу. В світовій державі цієї материнської цивілізації – імперії Маур’їв за правління Ашоки, відбулося перше політичне об’єднання практично всього населення п-ва Індостан. Таке об’єднання, хоч і було нетривалим, але поклало початок важливим процесам культурного обміну між населення північної й південної Індії, дуже різним за етнічним складом, ментальністю й релігійними традиціями. Головну роль в цьому тривалому й ненасильницькому процесі культурного обміну відгравали громади мандрівних мудреців і проповідників, що були прибічниками різних течій буддизму, джайнізму і відродженого брахманізму. Завдяки їх активності, процес культурної інтеграції населення півострову Індостан здійснювався надалі незалежно від геополітичної ситуації.

Зусилля духовних сподвижників, на тлі імміграції різноманітних варварських народів в межі Індостану і масових переселень місцевих народів в ранньому середньовіччі (впродовж ІV-VІІІ ст.), забезпечили процес нової консолідації населення Індостану в нову регіональну цивілізацію, який продовжується і до наших днів. Сучасна Індуська (Індуїстська) цивілізація охоплює різноетнічні^[17] й різноконфесійні^[18] суспільства Індійського субконтиненту, об’єднані на основі оновлених течій ведичної традиції, під загальною назвою індуїзм.

Важливу політичну роль в цій консолідації відіграла імперія Гуптів (375-550 рр.), яка подібно до Візантії, стала в Індії місточком між індійською античністю й середньовіччям, політично підтримавши індуїзм в якості «вселенської церкви». Індуїзм, що формувався як вчення і практики мандрівних збіднілих брахманів, за кількасот років панування в Індії «аристократичного» буддизму, став релігією широких верств, включаючи й нижчі касти. Держава Гуптів не переслідуючи інші культи і течії, надала офіційної підтримки індуїзму, який поступово витіснив буддизм^[19] в Індії.

Геополітичні передумови

Після поразок кушан від Шапура І і саків, в другій половині ІІІ ст. н.е. місцеві правителі поступово відпадають від них, і в Північній Індії з’являється багато малих держав, з-поміж яких особливою й найбільш престижною територією залишається історичний центр імперії Магадхи. Легендарний засновник династії Гуптів Шрі-Гупта правив у 275-300 роках незначним наділом і, очевидно, перебував у васальній підлеглості у більш сильних політичних утворень. Його син і наступник Гхатоткача (300-319 рр), даючи своєму сину ім’я Чандрагупта, очевидно, мріяв про те, що в тому відродяться чесноти і вдача засновника династії Маур’їв. Він одружив сина на представниці могутнього клану ліччхавів, і заручився їхньою підтримкою у політичні боротьбі. У 320 році Чандрагупта І в союзі з військовою аристократичною республікою Ліччхавів отримує престол Магадхи і оголошується магараджею-дхіраджею (великим царем царів). Чандрагупта І починає чеканити монету, і «збирати землі», ставши засновником середньовічної імперії Гуптів. Завершив справу Чандрагупти І Самудрагупта І (335-376): він розширив територію держави до впадіння Гангу в бенгальську затоку, відновивши статус Паталіпутри як столиці Магадхи і вів вдалі війни в центральній Індії, дійшовши до столиці Паллавів на півдні. Внаслідок його експедицій всі народи північної Індія, центральної й більшості південної Індія – визнавали його владу на різних рівнях підпорядкованості. Якщо вірити написам, викарбуваних за наказом самого Самудрагупти, його визнавали сюзереном навіть кушанські правителі, західні кшатрапи (саки, що жили між Еран-Шахром і державою Гуптів), правителі Шрі-Ланки і островів Індонезії. З правителями цих держав Гупти мала дипломатичні зносини на рівні постійних посольств на основі взаємності. За правління Гуптів в південній Індії також з’являються торгові колонії явана (греків, якими могли, однак, бути і римляни).

Правління Чанрагупти ІІ (376-415) – вершина могутності імперії Гуптів. Поет і драматург Калідаса назвав його Викрамадітья – «Сонце могутності». Цей правитель завершив об’єднання Індії, підкоривши кушан і саків на заході і обклавши даниною балхів в Середній Азії. Він встановив «еру миру і благоденства»: китайський монах Фа Сян, який в цей час мандрував Індією, пише про розвинену культуру і соціальні інститути, зазначаючи, серед іншого, що всі знатні індуси – вегетаріанці, і лише нижчі касти вживають м'ясо. Злочини тут поодинокі, а плоди мудрого правління – порядок і безпека населення. Про сина Чандрагупти ІІ Кумарагупту (415-454) пишуть що він, як і його дід Самудрагупта, провів ритуал ашвамедха, який мав зміцнити владу і військовий авторитет царя на підвладних йому територіях. Цей архаїчний і жорстокий ритуал було виправдано новими випробовуваннями, що чекали імперію в зв’язку з вторгненням з Бактрії ефталітів або «білих гунів». Кумарагупта і його наступник Скандагупта (454-467) досить вдало протистоять ефталітам^[20], проте після смерті Скандагупти імперія занепадає. В кінці V століття гуни-ефталіти відновили набіги^[21] і вже не зустрічали серйозного спротиву. Племена, що прийшли з гунами, розселилися в Пенджабі й Північно-східній Індії. Злиття гуджарів, гунів-ефталітів і місцевого населення за кілька століть утворило нову пасіонарну спільноту – раджпутів.

Хоч з кінця V століття держава Гутпів під тиском ефталітів перестала бути імперією, вона до кінця VIІ століття утримувалася в кордонах домену володарів Магадхи. Але з послабленням її столиці Паталіпутри в Північній Індії підносяться три нові царства: в північній течії Ганга – Маукхарі, столиця якого Каньякубджа стала культурним центром Північної Індії аж до вторгнення сюди мусульман; Пушнабхуті – зі столицею Стханешвар, і Гуджарат зі столицею Валабхі. Шлюбна унія зв’язала царство Маукхарі і Пушнабхуті, і це дало можливість їх правителю Харші (606-646 рр.) в останнє відновити імперію Гуптів. Він підкорив Гуджарат і Бенгалію і оголосив себе Махараджа-дхі-раджею. Однак його експансія на південь була зупинена царем Пулакешиною ІІ (609-642 рр.) з південної династії Чалукья. Держава Харши була останньою великою власне індійською (арійською), державою, і після його смерті вона розпалася.

«Лихоліття» Індуської цивілізації, що починається з Х-ХІ століть, робить багату Індію привабливою і легкодоступною для грабіжників – тюрків Середньої Азії, кожна хвиля яких намагається тут закріпитися, хоча й відступає перед наступними завойовниками. Відносна стабілізація відбувається на початку ХVІ століття з приходом Великих моголів – нащадків Тимура й Чингізидів. Формується світова держава Індійської цивілізації – імперія Моголів, в якій припиняються міжусобиці і при дворі формується нова культура – своєрідний світський синкретизм ісламу й індуїзму. Проте на рівні основного населення індуїзм продовжує розвиватися, слугуючи релігійною основною цивілізації.

Суспільні і відносини

В середньовічній Індії, як і в інших регіонах, економіка базувалася на ручній праці дрібних селян і ремісників, що володіли власним знаряддями виробництва і вели своє самостійне переважно натуральне господарство. Суспільство існувало за рахунок стягнення з них ренти або податку, переважно на основі позаекономічного (силового) примусу. Основною одиницею суспільства була велика родина (готра), яка часто виявлялася й окремою кастою. Готра в територіальному аспекті складала сільську общину чи громаду з кількох сіл, об’єднаних спільними предками. В Південні Індії до XIV—XV століть общини складалися з сотень і тисяч поселень. Такі общини могли контролювати певну територію з внутрішнім правом перерозподіляти землі радою старійшин общини, а також мати ремісничі цехи, що могли діяти як в межах сільських поселень так і в містах, зберігаючи з общиною зв'язок, родинні, господарські і фінансові зв’язки.

Державна власність на землю переважала. Вона давала можливість встановлювати більш-менш уніфіковані норми ренти чи земельного податку. Чиновники й військові начальними, що служили державі, отримували абстрактне право на ренту, розмір якої визначався повноваженнями чиновника, і в свою чергу визначав обсяги землеволодіння. Ці обсяги потім реалізовувалися через визначення ділянок в натурі, що в залежності від питомих обсягів слугували основою «кормління» чиновника. Чиновники, що отримували землю у володіння, були зацікавлені в урожайності земель, тому право на ренту реалізовували через передання землі в різні форми оренди, тим, хто цю землю обробляв. Найчастіше це було місцеве населення, але переселення на наділи чиновника залежних чи напівзалежних селян також було поширене. Переважно ж чиновники – володільці державних наділів мінялися, а сама земля й населення на ній залишалися. Коли ж реалізовувалися програми по освоєнню цілини (як правило території що обезлюділи при чергових війнах), тоді орендарям-землеробам давалися певні пільги. В VI—VII століттях значно зросло кількість пожалувань земель, на яких працювали підневільні (батраки). Зростає феодальна залежність. Поширюється видання землевласникам імунних грамот, що забороняють на пожалувані землі ступати «чата і бхата»(державним чиновниками і військовим начальникам з їх загонами). Але в періоди сильних потрясінь періодично відроджувався клас незалежних дрібних землевласників, які зберігали право на успадкування своїх наділів. При Моголах вони навіть отримали назву – «заміндари», що свідчить про поширеність інституту незалежного землеволодіння за певні зобов’язання перед правителем.

Дослідники вважають, що феодалізм в середньовічній Індії, мав певні відмінності від такого у Європі. Зокрема для нього не характерна систематична примусова праця селян на землевласників (панщина) – примусова неоплачувана праця (бегар) застосовувалася лише періодично для будування публічно важливих споруд: фортець, каналів, зрошувальних систем тощо. Селяни сплачували зазвичай фіксований державний податок. Не зрозуміло, чи були землевласниками військові начальники й чиновники, які отримували від правителя землю з правом збирати з неї ренту у власну казну і обов’язком утримувати на ці кошти військо, яке на вимогу правителя володілець наділу мав надавати у його розпорядження. Очевидно, це більше походило на «держання від короля», впроваджене в Англії за Вільгельма Завойовника. Про це опосередковано свідчить і те, що в середньовічній Індії передання титулів і маєтків у спадщину було скоріше винятком ніж правилом. Не характерне для Індії цього періоду і такі явища як колонат чи кріпосне право, тобто особиста залежність селян від землевласника, з забороною без його згоди змінювати місце перебування чи іншим чином виходити з під його контролю. Ці умови, загалом, сприяли інтенсивній соціальній ротації індійського суспільства раннього середньовіччя. При цьому кастові перепони продовжували гальмувати можливості доступу до адміністративних посад, особливо в північній Індії.

Культура і право

Розквіт культури Індуського суспільства припадає на період ІV-ХІ століть. Міжусобиці, кастовий поділ і зростаючий тиск завойовників, хоч і заважає цьому процесу, але їх перевершує загальне почуття релігійної єдності і масштабність експансії індусів, їхні торгівельні контакти і масові переселення. З VІІ століття сюди вторгаються араби, з Х – тюрки, з ХІV – монголи. Але багатонаціональне суспільство, вже консолідоване індуїзмом, продовжує активно розвиватися як на півночі – в протистоянні мусульманській експансії, так і на півдні, куди переноситься головний центр політичного життя індуського суспільства і де підносяться неарійські держави Паллавів, Чолукьїв, Раштракутів. Не зважаючи на міжусобиці і вторгнення іноземців, Індія до ХІІ століття не переживала таких тяжких потрясінь як Західна Європа. Держава Гуптів зберегла її культуру і в наступні століття згадувалася як «золота доба» середньовічної Індії. Визнавши індуїзм офіційною релігією, Гупти сприяли його поширенню індійськими колоністами, які розселилися в цей час узбережжям практично всього Індійського океану – від Індонезії до Ефіопії й Мадагаскару. І хоч на деякий час торгівля призупинилася з Західною Європою, яка потерпала від гунів, готів та інших варварів, але Візантія, Іран, Китай, країни Південної і Південно-Східної Азії були заповнені товарами і купцями з Індії. Заселяється індійськими колоністами і східно-африканське узбережжя. Купці утворюють впливові торгові корпорації і відіграють важливу роль в економічному, а іноді і в соціально-політичному житті країн, де були їхні колонії.

Завершення цього періоду пов’язане з розквітом архітектури, скульптури, театру й літератури у VІІ-ІХ століттях. «Батьки» середньовічної індуїстської філософії Гаудапада і Шанкара, поширення поглядів яких припадає на 800-ті роки, систематизували всю культурну спадщину ведичної традиції. У XI-XII ст. виокремилися оновлені школи індуського права, вони відрізняються різним підходом до правового регулювання суспільних відносин, зокрема: права спадкування, правового режиму майна членів нероздільної великої родини (готри) і розподілу сімейного майна, розподіл зобов’язань з вшанування предків і пов’язані з цим майнові відносини тощо.

Основними в індуському праві були школа Даябхага в Бенгалії і школа Мітакшара з Західної Чолукьї. На відміну від Європи, де право поступово звільнялося від релігійних форм, у середньовічній Індії правові інститути і норми, як і в мусульманському праві, розвивалися, залишаючись у релігійному контексті.

Міжнародно-правові погляди в середньовічній Індії

Як зазначає О.В. Буткевич, глибокій наступності міжнародно-правових поглядів середньовічної Індії сприяли два фактори: зовнішній і внутрішній. До зовнішнього фактора слід віднести провідну роль Індії впродовж тривалого часу євразійської історії. Буткуевич, зокерма, посилається на слова Дж. Неру: «Індія сама була такою величезною, що здавалася їм цілим світом, а верховна влада над Індією уявлялась їм владою над світом. Всі решта за межами цього світу були варварами – млеччха. Урядовець, будівничий нової Індії виділяє тут лише один, територіальний, аспект. Але не слід ігнорувати й інші: рівень розвитку економіки, активність зовнішньополітичної діяльності, розвиток політико-правової думки, а звідси її популярність серед інших народів».

Джерела традиційної індійської політико-правової думки були настільки популярними в епоху середньовіччя, що майже всі країни регіону прагнули перекласти їх своєю мовою. Існує «Рамаяна» в двох китайських версіях («Джатака про Безіменного царя» III ст. і «Нідана про царя Десяти насолод» 472 р. н.е.); в тибетських і східнотуркестанських перекладах першої половини минулого тисячоліття, в чотирьох версіях монгольською мовою (XVI— XVII ст.), трьох східноіранських рукописах IX ст., кампучійському варіанті VI ст., в'єтнамському середньовічному перекладі, старояванському XI ст., кхмерському XI-XII ст., бірманському XI ст., таїландському (сіамському) XIV ст. та ін. Така популярність індійських першоджерел не могла не вплинути на вироблення подібного міжнародно-правового світогляду в державах регіону, а звідси і на його поширеність на територіях поширення Індуської цивілізації, до наступу Ісламу.

Ця тенденція збереглася навіть з поширенням Ісламу. Відомі «Настанови Акбара» (книга середньовічного автора Абу-л Фазла) вміщують низку настанов з міждержавних відносин, витриманих, як зазначає О. В. Буткевич, цілковито в дусі Каутільї. Пропонується не довіряти сильному сусіду, в будь-який момент бути готовим до нападу з його боку, робити все можливе для його послаблення і укладати союзи з державами, які межують з ним.

Втім міжнародні відносини істотно змінювалися і вимагали нового прочитання старих текстів. І тут особливо ефективним засобом виявилися коментарі старих текстів, які сприяли виробленню принципів узгодження старих нормативів з новими міжнародними реаліями. Це можна побачити на прикладі «Законів Ману», які в середні віки неодноразово переписувались і коментувались, прикладами таких є коментарі Медхатітхі (IX ст.), Говіндараджі (XII-XIII ст.), Нараяни (XIV ст.), Кулюкабхатті (XV ст.), Рагхавананди (XVII-XVIII ст.), Нандани і Рамачандри (XVIII ст.) та ін. Та обставина, що коментаторів відділяло від часу укладення Законів Ману багато століть, що вони жили в епоху з іншими суспільними умовами і світоглядами, не могла не накласти відбиток і на їхню творчість, тому не дивно, що при тлумаченні окремих віршів збірника (особливо в релігійно-філософських розділах) думки коментаторів рідко бувають одностайними.

Чимало індологів, порівнюючи середньовічну Індію з китайською ситуацією, стверджували, що як і Китай, вона вдавалася до самоізоляції у зовнішніх зносинах. Концепцію самоізоляції Індії нав'язували науці спочатку самі індійці: вона мала пояснити їх «вищість» щодо інших держав і народів євразійського простору, «варварів», які їх оточували. Насправді ж середньовічна Індія, швидше навпаки, прагнула дорозвитку зовнішніх зносин. Ось лише деякі з свідчень про них: посольство з острова Тапробана до імператора Клавдія (41-54 рр.), чисельні делегації послів індійських царів до китайського імператора Хе-ді (89-106 рр.), до римських імператорів Траяна (107 р.), Марка Аврелія (166 р.), Авреліана (274 р.), до імператорів Візантії – Костянтина Великого (336-337р.), Юліана (361-363 рр.), а також дипломатичні місії до Китаю (428 р., 441 р., 455р., 473 р., 500-516 рр.), в Константинополь до імператора Юстиніана (530 р.) та ін.. У X ст. особливо активізувалися індійсько-китайські посольські зносини, коли сторони укладали союзницькі договори проти арабських і тибетських завойовників. Цілком зрозуміло, що Індія не могла здійснювати такі активні зовнішні зносини без відповідного теоретичного і концептуального їх обґрунтування та тлумачення. Характерною рисою міжнародно-правової думки Індії до мусульманського завоювання було те, що індуси не лише зберігали вірність своїм правовим традиціям, але й активно нав'язували власні міжнародно-правові концепції сусідам, з метою зберегти якщо не політичний, то ідеологічний контроль над ними. Завдяки такій традиції численні царства післямаурійського періоду зберігали культурно-політичну єдність між собою, а своїм завойовникам, чи сусідам нав'язували власні ідеологічні постулати. Кушанська імперія, наприклад, стала буддистською і наприкінці свого існування практично застосовувала індійські звичаї, а її населення асимілювалося із індійським на основі релігії. В Китаї привнесений індійцями буддизм врешті став панівною релігією.

Причиною другої хвилі ідей самоізоляції Індії була спроба пояснити її занепад внаслідок мусульманського завоювання. Дж. Неру наголошував: «ми дійшли до кінця довгої глави в історії Індії... Те, що зветься індуїстським періодом, наближається до кінця:...ця зміна не була миттєвою це був повільний процес. Іслам прийшов у Північну Індію разом з Махмудом....Будучи нездатною стримати чужинців, індоарійська культура перейшла до оборони. Прагнучи захистити себе, вона відгородилась від зовнішнього світу».

Однак, на думку О.В. Буткевич мусульмани популяризували Індію в ісламському світі, а християни шукали для неї місце в своїх релігійних поглядах. Аль Біруні, таджик за походженням, так писав про це: «Звичаї індійців... схожі зі звичаями християн, бо побудовані на принципах добра і утримання від зла, а це – повна відмова від убивства, готовність віддавати тому, хто забрав верхню одежу – сорочку, підставляти (праву) щоку тому, хто вдарив по лівій, благословляти ворога і підносити молитви за нього....Проте жителі цього світу далеко не всі філософи, а в більшості своїй – неосвічені люди, які помиляються, і яких можна тримати на прямому шляху лише мечем і батогом. З того часу, як Константан Переможець (римський імператор Константан Великий (274-337 рр.) перейшов у християнство, меч і батіг не знали спокою, бо ж без них не можна було керувати! Індійці пішли таким же шляхом, бо переказують, що справи управління і війни в минулому належали брахманам, але світ від цього дійшов до безладу, оскільки вони здійснювали управління згідно з вимогами релігійних правил. Але так вони нічого не могли вдіяти з розбещеними і злими людьми і для них стало майже неможливим керувати за законами релігії».

Звичайно, в мусульманський період індуські доктрини міжнародного права повинні були враховувати ісламські світоглядні стереотипи. Так, індійські міжнародно-правові уявлення викладені купцем Сулейманом, індійцем мусульманином, який торгував у IX ст. від Перської затоки до Індії та Китаю, у книзі-хроніці «Салсілатул Таваріх». Він так визначив ієрархію суб'єктів міжнародного права: «На першому головному місці цар арабів (халіф Багдада), стосовно якого слід погодитися без дискусій, що він є найбільшим серед усіх царів... Цар Китаю може вважати себе наступним після правителя арабів. Після нього йдуть грецькі царі (на той час так називали візантійських імператорів) і, нарешті, Балхара – найзнаменитіший серед князів Індії, верховенство якого визнають всі індійці. Кожен князь Індії є володарем у його власній державі, але всі віддають шану верховенству Балхара. Представники, направлені Балхарою до інших князів приймаються з найбільшою пошаною, щоб показати повагу його честі». В цьому відношенні показовою стала також діяльність Великого Могола – шаха Акбара, який дотримувався принципу співіснування усіх суб'єктів міждержавних відносин, незалежно від їх віри. Він всіляко заохочував «Хаттіб» – повагу до тих держав, правителі яких сповідують іншу релігію, аніж він сам.

Загалом же на думку О.В Буткевич, середньовічна міжнародно-правова думка Індії розділилась і розвивалася двома напрямами: 1) збереження традицій і приписів стародавніх епічних і правових джерел з пристосуванням та приведенням їх у відповідність до нових обставин засобами коментування, тлумачення чи створення на їх основі нових збірників; 2) широкомасштабне сприйняття і розвиток ісламського бачення міжнародного права. Звичайно, між цими напрямами було багато спільних рис, що походили від спільності середньовічного середовища, в якому розвивалася міжнародно-правова думка. Саме завдяки такій біполярності Індія наприкінці середньовіччя стала континентом добре знаним в європейській системі держав.

 

3. Формування Далекосхідної цивілізації

Як вже зазначалося, Далекосхідна цивілізація постала як «дочірня» по відношенню до Китайської, спочатку формуючись цілком в межах території поширення останньої, і маючи за взірець її культурну і державницьку традицію, яку зберігало освічене місцеве (ханське) населення Піднебесної. Але, як цілком слушно вважав А. Тойнбі, більшість цивілізацій формувалися під впливом принаймні двох цивілізацій попереднього покоління. Це особливо стосується цивілізацій третього покоління, з який практично кожна зазнала впливу не менш ніж двох цивілізацій другого покоління. Так само і на формування Далекосхідної цивілізації, крім Китайської, визначальний вплив здійснила Індійська цивілізація, яка в ході своєї «філософської революції» (VІІІ-V ст. до н.е.) дала світу, серед інших світоглядних традицій, вчення Будди. Проте буддизм тут тривалий час був релігію прийшлого населення, тоді як населення самої Ханьській імперії залишалося прибічником оновленого офіційного конфуціанства і ієрогліфічного письма, як до, так і після падіння Хань. Крім того, серед корінного простолюду завжди залишаються прибічники «народного» стихійного даосизму.

Геополітичні передумови

Як вже зазначалося, на початку ери на північних і західних територіях Хань і навколо них відбувається пожвавлення рухів варварів, серед яких все більшого значення набувають народи алтайської мовної сім’ї – предки майбутніх монголів, тюрків і маньчжурів. Їх рухи на захід спочатку були обмежені Середньою Азією, де в цей час продовжуються процеси утворення і етнічного оновлення вже існуючих держав: Хорезму, Бактрії, Согдіани, та ін., спровоковані падінням Ханської імперії. Після розпаду молодшої Хань на початку ІІІ ст. н.е. у країні настає політичний хаос і розпалюються міжусобиці. Внаслідок імміграції варварів згодом на всій території Піднебесної виникає низка держав з варварською верхівкою або загонами варварів на службі у нащадків старих династій.

Спроби окремих ванів відновити могутність імперії зводяться до поділу імперії між трьома військовими начальниками (шаогунами) – Цао Цао, Лю Беєм і Су Цюанем, які стали правити трьома царствами (Вей, У, Шу), встановивши в них щось на зразок майбутнього сьогунату в Японії. Протистояння «Трьох царств» (220–265 рр.) завершується переворотом в Цао Вей і приходом до влади засновника династії Цзинь Сима Яна (265-290 рр.), якому після смерті присвоїли ім’я славетно імператора Хань У-ді. Сима Янь після перемог над південними царствами на нетривалий час об’єднує Китай і робить Цзинь імперією (265-420 рр.). Він роздає володіння своїм родичам, проводить земельну реформу, внаслідок якої всі землі піднебесної формально стають державною власністю, і переселяє в межі імперії значну кількість варварів (сяньбі та ін.), які згодом піднімають низку повстань і захоплюють владу в окремих царствах під час політичних криз. їх протистоянням і недовговічним об’єднанням під єдиною владою династії Суй за підтримки тюркської військової верхівки.

Впродовж наступних століть (317-589 рр.) тривають міжусобиці, при загальному поділі території на переважно «варварський» Північний і «більш цивілізований» Південний Китай. В той час як на півночі воюють між собою «16 варварських держав» (з варварською верхівкою, але переважно ханською адміністрацією), на півдні так звані «шість династій» продовжують вважати себе наступниками ханських державницьких традицій. Однак найбільш визначний правитель цього періоду Лян У-Ді[22] (правив у 502–579 рр.) на чолі царства Південна Ци, забезпечив поширення буддизму і серед ханської аристократії. Він засновує осередки розвитку китайської буддиської літератури, скликає з’їзди буддистів, зберігаючи, при цьому, систему іспитів і принципи адміністрування, побудовані на конфуціанській традиції.

Військово-політична гегемонія в Піднебесній належить у цей час (420–588 рр.) сянбійському[23] клану Тоба, з якого, зокрема, формується правляча династія Північного Вей, що веде політику завоювань. Після захоплення Південного Ци, клан потерпає від міжусобиць, і генерал Ян Цзянь об'єднує (580–604 рр.) більшу частину території Піднебесної як імператор Вень Ді, відновлюючи владу династії Суй. Його наступник імператор Ян Ді, (604-618 рр.) сприяє відновленню в Піднебесній цивілізованих відносин: у 606 р. ним впроваджуються іспити чиновників, за його правління відбудовується Імператорський канал, що з’єднує Янцзи й Хуанхе. Військові невдачі від тюрків та Кореї спричиняють низку чергових повстань в державі Суй і, як наслідок, владу в Піднебесній захоплює династія Тан, також сянбійська за походженням.

За правління Тан (618–907 роки) вперше на кілька століть Піднебесну охоплює розквіт і геополітична стабільність. Територія імперії, завдяки її військовій могутності, досягає і перевищує територію імперії Хань в період її найвищої могутності за правління У-ді. Але вплив буддизму виявився ще біль ефективним об’єднуючим чинником. За сприяти панськи правителів він поширюється далеко за межі Китаю, саме в цей час стаючи основою консолідації японського, корейського і деяких суспільств Індокитаю. «Пасіонарні» варварські верхівки в самому Китаї, також залишаються, переважно, прибічниками буддизму. Від початку VІІ до початку ХХ століть вони утворюють на території Китаю послідовність великих імперій, в яких діалектично кожна варварська династія змінюється місцевою, загалом набуваючи все більшої могутності й пишності від династії до династії: тобгачська Тан (VІІ –ІХ ст.), змінюється китайською Сун (Х-ХІІІ ст.)[24]; монгольська Юань (ХІІІ-ХІV ст.), змінюється китайською Мін (ХІV-ХVІІ ст.)[25]; зрештою манчжурська Цин (ХVІІ-ХХ ст.) змінюється соціалістичним Китаєм, в якому повністю відроджується місцева культурна традиція.

Держава і право в імперії Тан

Перша могутня й тривала в часі імперія Тан була утворена військовою силою тобгачів, які з 5 ст. почали контролювати владу над Піднебесною, поширивши її від Каспійського моря до Тихого океану. За династії Тан Китай став наймогутнішою державою світу. На кордонах імперія формує систему напівавтономних військових округів для охорони кордонів, яким загрожують монголи і маньчжури на півночі, тюрки і араби в Середній Азії і на кордонах з Індією, тибетці, а на заході – корейські держави, де панують маньчжурські клани. В цих округах як на основі васальної присяги, так і під началом китайських полководців несуть службу представники найрізноманітніших народів, що визнали зверхність Тан. Як свідчать літописи того часу: «вісімдесят вісім варварських народів визнають зверхність династії». Важливим чинником лояльності варварів в цьому процесі стає поширення серед них буддизму. В епоху Тан була введена посада військових губернаторів цзедуши, адміністрація яких контролювала і розподіл земель, і повинності, які в зв’язку з цим несли власники і орендарі земельних наділів.

 

 

Не зважаючи на те, що панівною релігією верхівки, а отже й імперії, був буддизм, організація суспільства продовжує здійснюватися на основі канонізованої конфуціанської догми. Як і в попередні епохи, поширене рабство, що має досить різноманітні форми – від державних рабів і рабів, що належали окремим феодалам чи пануючим етнічним групами варварів, до особисто куплених, що виконували різні домашні роботи, вирощували врожай чи допомагали ремісникові.

В епоху Тан Китай досяг значного культурного розквіту. Розвивається заморська торгівля – з Індією Індонезією, Магрібом, Візантією, торгівля шовковим шляхом на суходолі. Населення Сіаню, столиці імперії, перевищує в цей час 1 млн. чоловік. Домінуючими напрямками духовно-інтелектуальної діяльності залишається конфуціанська етика і буддизм. В Танські діє конфуціанський принцип поділу суспільства на три верстви: «благородні мужі», «добрі люди»; «простолюд»[26]. Для аристократів продовжувала існувати конфуціанська система⁹ отримання рангів на онові іспитів, кожний ранг мав два рівня: «кандидата» і дійсного службовця відповідного рангу. З 725року діє академія Хань-Лінь для добору вищих чиновників.

Розквіт буддизму впливає на літературу і мистецтво (живопис, скульптура). Поширене паломництво буддійських монахів передає Китаю культурні імпульси з Індії і Тибету. Процвітає культура: розвивається класичний живопис, музика, мистецтво танцю, опера, виробляються чудові керамічні вироби, відкрито секрет білої напівпрозорої порцеляни. Вершина китайської лірики – Ван Вей (699–759 роки), Лі Бо (699–762 роки), Ду Фу (712–770 роки), Бо Цзюї та Хань Юй. Офіційне видання «Збірка віршів Тан» охоплює 48 900 творів 2200 поетів. В цей же час з’являються оповіді китайських мандрівників в Індію, яка залишається для Китаю осередком духовності. Спостерігався прогрес у науці — переважно в астрономії і географії.

У VIII столітті імперія переживає перші невдачі, котрі зумовили занепад світової держави: у 751 році Тан потерпіла поразку біля Таласа від арабів. Спалахують військові заколоти за участю уйгурів, китаїв (киданів), тангутів і тайських племен. В 790 році відбувається завоювання західного Китаю Туфанською (Тибетською) державою, яка, однак, розпадається в IX столітті. Внаслідок напруження відносин з Тибетом в Танській імперії з у 844 року починається переслідування буддистів, яке призводить до остаточного послаблення імперії. Ближче до кінця IX століття на територію Китаю починаються вторгнення сусідніх народів, постійно спалахують внутрішні заколоти. У 907 р. династія Тан припинила існування.

Впродовж 907–960 років швидко змінюються ще п'ять династій. Хоча історики засвідчили у цей неспокійний період китайської історії «паперову революцію: зокрема, введення паперових банкнот і винайдення примітивного друкарського верстату.

Правління династії Сун ( 960 – 1279 роки)

В кінці Х століття Північна Сун (960-1127 рр.), починає відновлювати державність. У 1068–1085 роках канцлер Шень Цзун здійснює адміністративну реформу, розділивши, подібно до того як це було в імперії Ахеменідів, цивільну і військову адміністрацію. Крім того була створена народна міліція, в зв’язку з постійною загрозою набігів кочовиків. Найбільшою загрозою для Сун в цей період були північні сусіди: маньчжурський народ кидані (держава Ляо на північному сході Китаю – до басейну р. Амур) і народ тибетського походження – тангути (держава Сі-Ся в верхній течії Амуру на схід від Ляо). Сун змушена була укласти з ними мирні договори, як якими вона обкладалася щорічною даниною, яку сплачувала Ляо і Си-ся. Це були типові договори «миру і родичання», започатковані ще увдіносинах Хань з гуннами, крім данини вони передбачали обмін знатними жінками в гареми правителів сторін договору.

На початку ХІІ ст. на північних кордонах Ляо починається новий конфлікт: чжурчжені (також маньчжурських народ), обурений утисками киданів, проголошують свого вождя Агуду (1115 р.) імператором нової держави Цзінь, і починають війн проти киданів. Сун укладає в 1122 р. низькихьких договір з чжурчженями, а Сі-ся в 1123 р. з киданями. В 1125 р. чжуржені захопили всю територію Ляо, після чого, звинувативши Сун в недотриманні умов договору, починають проте неї війну. В тому ж 1125 р. кіннота чжурчженів захоплює північні території Сун, де в 1127 р. засновується підлегле Цзінь царство Чу.

В період 1127–1279 рр. – правління Південної династії Сун. Дипломати Сун переконали правителя Чу, розраховуючи на потужні ресурси і підтримку Сун, визнати її зверхність. Внаслідок чого війна між Сун і Цзінь спалахує з новою силою. Вона закінчилася лише в 1142 р. підписанням Шаосінського договору, відповідно до якого Сун повністю відмовилася від претензій на свої північні території. Надалі південна Сун трохи більше ста років бореться за свою самостійність, сплачуючи данину чжурчженям – аж до появи нової геополітичної сили – монголів. Чжуржені залишалися постійною загрозою Сун. В 1151 р. столицю Цзінь було перенесено в Пекін (Чжунду). В 1191 р. було знято заборону на шлюби між представниками китайських і чжурчженьських родів, що розглядалося як відновлення принизливих «договорів миру і родичання», хоч і сприяло «окитаєнню» маньчжурів.

Попри політичне безсилля Сун, період її правління став продовженням культурного й економічного розквіту Китаю. В цей період в Китаї було винайдено порох, що поклало початок знаменитому китайському мистецтву фейерверків. Використовується порох і для військових цілей: в період нового вторгнення чжурженів в 1161 р., їх флот було спалено вогнеметами сунської армії. Розвиток металургії сприяє переоснащенню армії і економічному підйому.

Нові сорти рису, завезені з півдня, забезпечують швидке зрізання населення Сун. Реформи Ван Аньшиудосконалили земельні відносини: земельне оподаткування почало здійснюватися на основі кадастру, тобто з урахування спроможності землі і з пропозиціями селянам, що на яких землях вирощувати.

Інтелектуальний розвиток Китаю в цей період прирівнюється до періоду «ста шкіл» періоду Чжаньго. Філософія Сун відновлює конфуціанство і формує на його основі єдину новокитайську культуру. Цьому, зокрема, істотно сприяв подальший розвиток книгодруку. Завдяки книгодруку праці філософа Чжу Сі (1131–1200 рр.) забезпечили формування новокитайської мови. На основленій філософській основі відбувається розвиток наук, особливо популярні історичні та географічні праці й енциклопедії. В цей час працюють відомих вчений Шен Ко, есеїсти Оуян Сю і Сяо Тунбо. Засновується академія живопису, де працюють художники Ма Юань і Ся Гуй, І Юаньцзи.

Розвиток торгівлі і судноплавства в епоху Сун забезпечує стабільні міжнародні зв’язки Китаю в цей період: Підтримується торгівля з багатьма країнами Європи й Азії, надсилаються посольства в Індію, Візантію, арабський Халіфат, в Хорасан, до країн південно-східної Азії, укладаються численні міжнародні договори з західними і північними сусідами Китаю, державами південно-східного регіону тощо.

Формування монгольської Орди

На початку XIII століття цивілізованому світу кидається новий виклик зі сходу євразійських степів. У 1206 р. у місцевості Делюнь-булдак на правому березі Онона, на спільному курултаї (з'їзді) монголів і союзних їм племен, вождя монголів Темучина було проголошено всемонгольським володарем – Чингісханом, який одразу поставив перед своїм військом мету – об’єднати під своєю владою всю Євразію від Східного до Західного океанів. В історичному контексті рух Орди на захід був насправді не викликом, а відгуком Далекого Сходу на утворення у VІІІ ст. на Близькому Сході «Ісламського інтернаціоналу», який поширився до кордонів Китаю, охопивши численні тюркські народи. Західна Європа в ХІ ст. також відгукнулася на виклик Ісламу – утворенням власної регіональної цивілізації (Західно-християнської), на чолі зі Святим Престолом, і своїм «Католицький інтернаціонал», який розв’язав низку хрестових походів за визволення Гроба Господня від мусульман. Тож на Далекому Сході формується власний «інтернаціонал» – Орда, згодом названа татаро-монгольською. До речі, після першого ж хрестового походу, справи хрестоносців йшли все гірше, і перші монголи, які з’явилися на Близькому Сході в 1260-х роках на чолі з Хулагу, формально йшли на допомогу християнам. Хулагу, разом з військом вірменського царя, захопив Багдад і мав намір дійти до Єрусалиму. Але тамплієри й іоаніти, які проводили на Близькому Сході власну політику, були категорично проти союзу з монголами, і, зрештою, держави хрестоносців були захоплені ісламізованими тюрками. Але ці події відбулися пізніше, а початок формування Орди припав на самий початок ХІІІ ст.

Зі смертю батька Темучина Єсугея (1164 р.) створений ним улус розпався. Різні родові групи й нукери, що входили в цей улус, покинули родину померлого володаря. Темучину було в цей час 9 років. Ім'я Темучина починає знову згадуватися в джерелах лише наприкінці 90-х р. ХІІ століття, коли йому вдалося знайти підтримку у володаря християн-кераїтів Ван-хана, за допомогою якого військова сила і слава Темучина стала поступово зростати. Темучин здійснював набіги на сусідів, множачи свої багатства й табуни. У пошуках прихильників Темучин приймав на службу людей з різних родів і племен, щедро обдаровуючи кожного за вірну службу. Так формувалася дружина найбільш відданих його прибічників – кешик. Першим великим військовим здобуткам Темучина стала війна проти татар, почата разом з Ван-ханом близько 1200 р. Татари в той час потерпали від атак цзиньських військ. Темучин і Ван-хан нанесли татарам низку поразок, а у 1202 р. Темучин самостійно виступив проти татар з метою їх повністю знищити. Перед цим походом він реорганізував військо: поділив його за десятирічною системою, підвищив відповідальність начальників за свої підрозділи і заборонив захоплювати здобич під час бою й переслідувати ворога без наказу: начальники повинні були ділити захоплене майно між воїнами тільки по закінченні набігу.

Перемоги Темучина викликали об’єднання його супротивників. Склалася коаліція, що включала татар, тайчжиутів, меркитів, ойратів та інші племена. Її очолив колишній побратим Темучина хан Джамуха. Навесні 1203р. відбулася вирішальна битва, що закінчився розгромом війська Джамухи. Далі суперництво між Темучином і Ван-ханом, закінчилося розгромом війська останнього восени 1203 р. Після цієї перемоги володіння Темучина впритул наблизилися до кордонів найманів, володар яких був останнім суперником, здатним протистояти Темучину. Обидві сторони почали посилено готуватися до війни. Темучин здійснив низку заходів, спрямованих на зміцнення порядку в його улусі і збільшення чисельності й боєздатності війська. Діяльність Темучина була формально спрямована на захист інтересів простих пастухів. Але при цьому він формував і нову знать (нойонів) зі своїх помічників з різних родів і племен, фактично за ознакою особистої відданості йому і його справі. Так з'явилися завідувачі ханськими табунами, ханськими чередами, ханськими кибитками, кравчі, носії ханського стільця й т.п. Темучин узаконив інститут дарханів - осіб, що за особливі заслуги звільнялися від повинностей, а також від покарання за дев'ять самих серйозних провин. Темучин відмовився від організації військ по родовому й племінному принципу, розділивши свої формування на десятки, сотні, тисячі й тумени. У такий спосіб військо було відірвано від старої родо-племінної основи. Це дало новий поштовх до перемішування родів і племен, до їхнього злиття в єдиній Орді.

Спеціально сформований збройний загін особистих охоронців кешик, користувався винятковими привілеями й призначався для боротьби проти внутрішніх ворогів хана. Кешиктени підбиралися з нойонської молоді, і перебували під особистим командуванням самого хана, будучи по суті ханською гвардією. Спочатку в загоні значилося 150 кешиктенів. Але пізніше їх чисельність зросла до десяти тисяч. Крім того, було створено особливий загін, що повинен був перебувати в авангарді й першим вступати в бій із супротивником. Він був названий загоном батирів.

Восени 1204 р. війська Темучина завдали жорстокої поразки найманам і їхнім союзникам на захід від Орхона. Улус найманів перестав існувати, а родові й племінні групи, що раніше підкорялися їм, присягнули Темучину. Деякі наймани переправилися через Іртиш і пішли в Семиріччя. У 1206 р. на з’їзді військ Темучина було Чингісханом, і затверджено першу редакцію Яси (закону) Чінгісхана. Так завершився процес утворення монгольської держави на чолі з єдиним правителем.

Хоча «титульний» етнос Орди складали монголи, це було багатонаціональне і р