Роль «варварських» народів у формуванні цивілізацій третього покоління

Цивілізації третього покоління виявилися останньою генерацією регіональних суспільств в загальному процесі інтеграції людства. В ході свого становлення й розвитку ці суспільства постійно долучали до свого складу все нові й нові варварські народи, аж доки цивілізаційний процес не охопив практично всю планету. З «зовнішнього пролетаріату» імперій античності, а потім і середньовіччя, варварські народи, хвиля за хвилею, перетворюються на головну військово-політичну силу держав цивілізацій «третього покоління» – як збережених з античності, так і новоутворених. В старих імперіях, вони легітимним шляхом, чи здійснюючи перевороти, здобувають контроль над вже існуючими державними інституціями. На уламках завойованих імперій варвари створюють досить недовговічні варварські протодержави. На периферії цивілізованого світу форми їх політичної організації набувають значного різноманіття: це можуть бути союзи племен, з територій яких здійснюються походи на цивілізовані народи і куди після походів звозиться награбоване добро; в степах Євразії періодично формуються кочові варварські імперії, які залучають до свого складу території підкорених цивілізацій, не полишаючи зв'язок з осередками свого формування; на узбережжях морів і океанів варварські народи створюють піратські флотилії, які грабують цивілізоване населення приморських держав.

На початку ери важливу роль в процесі поширення надбань цивілізації відігравали скіфські й сарматські народи, зокрема алани, язиги, парфяни, кушани, согди (юеджі). Період їх активності припадає на інтервал від ІІІ ст. до н.е. до ІV ст. нової ери. В античній ойкумені вони супроводжували каравани торговими шляхами Євразії, боролися за контроль над ними, брали участь в утворенні еллінізованих держав – від Причорномор’я до Індії й Китаю. Представники цих народів сприяли поширенню ранніх світових релігій, зокрема буддизму й мітраїзму. Саме рухи скіфо-сарматських народів відродили інтерес до цивілізації варварів з далеких її окраїн: на заході – кельтів[4], германців і слов’ян, в євразійських степах – народів уральської (майбутніх гунів, сабірів, угрів) і, особливо, алтайської (майбутніх тюрків, маньчжурів, монголів) мовних сімей. Ці народи і стали головною силою в руйнуванні античних і формуванні сучасних регіональних цивілізацій.

Окремі загони сарматських племен (гети, алани, язиги, макромани) з ІІІ ст. до н.е. починають вторгнення в східну й західну Європу. Ці вторгнення за «принципом доміно» активізували перші рухи в межі і навколо кордонів Римської імперії кельтських, германських і слов’янських народів. Майже водночас з ними рух до осередків цивілізації починають галати, бастарни, бойки. В ІІ-ІІІ століттях нової ери з Балтики до Чорного моря через володіння алан і антів починають свій рух готи. Вони воюють і вступають в союзи з різними місцевими й прийшлими племенами: антами, россомонами, герулами, гепідами та ін., зрештою завойовуючи все північне Причорномор’я. В цей же час в західноєвропейські володіння римлян вторгаються алемани, за ними рухаються тюринги, бургунди, вандали. На узбережжі Атлантичного океану піратствують франки, інгвеони, юти й сакси. Всі ці події відбуваються на тлі міжусобиць римських легіонів, керованих проголошеними ними імператорами, які, подібно до варварських вождів, діють виключно в інтересах своїх військ.

На сході Євразії з початку ери на північних і західних територіях імперії Хань і навколо неї також відбувається пожвавлення рухів варварів, серед яких все більшого значення набувають народи алтайської мовної сім’ї – предки майбутніх монголів, тюрків і маньчжурів. Їхні рухи на захід спочатку обмежуються Середньою Азією, де в цей час відбуваються процеси етнічного оновлення вже існуючих іраномовних держав: Хорезму, Бактрії, Согдіани, та ін. На півночі Піднебесної варварська військова верхівка (манчужри-чжурчжені) формує могутню, але недовговічну імперію Цзинь.

З ІV століття нової ери народи алтайської мовної сім’і заволодівають степами Євразії. Хунну, чжурчжені, сяньбі, тюрки та інші народи впродовж ІІІ-VІ століття руйнують і відновлюють державність на територіях Піднебесної. Частина хунну, перекочувавши з Центральної Азії в Приуралля, утворюють союз з місцевими уграми й сарматами, відомий в історії як союз гунів. Окремі їх орди вторгаються в Іран, Індію і Європу, відкривши тривалу епоху міграцій зі Сходу на Захід, що тривала до ХVІІ століття[5]. В Європі битва при Шелоні (Каталауні) 451 року і наступна смерть великого вождя гунів Атілли (453 р.) послабила владу гунів, і їх держава швидко розпалася. Битва при Недао 454 р. остаточно припинила їхнє існування як політичної сили.

Після розпаду імперії Атілли в Європі формується три великі каганати (з заходу на схід): Аварський, Болгарський і Хазарський – з різноетнічним, (переважно слов’янським, угро-фінським і сарматським) місцевим населенням. Частина гунів осідає на території сучасного Дагестану біля Каспію; в Передкавказзі в цей час кочують сабіри (народ уральської мовної сім’ї) – предки майбутніх мадяр. Алани, що також були союзниками Атілли, утворюють державу на Північному Кавказі (сучасна Осетія), але їх частина, залучена до подій в Західній Європі, разом з вандалами й свевами утворюють невеликі держави аж на Піренейському півострові, витіснивши звідти кельтів. Останні під проводом клану О’Нейлів вирушають в Ірландію і поселяються там. В свою чергу, з Ірландії відбувається масова міграція гельських кланів в Шотландію, а з Уельсу, витіснені саксами валлійці, під проводом клану Куннеди переселяються до Франції, де на п-ві Бретань утворюють нову сильну державу.

Останній гунський царевич, поранений в битві при Недао, був, за легендою, відвезений соратниками аж на Алтай, куди аварами (жужанами) (які утворили протодержаву і в Середній Азії), було депортовано переможених ними предків тюрків. Саме від цього царевича, за легендами, походить рід Ашина, який об’єднав на Алтаї депортовані тюркські роди в єдиний військовий союз, що зміцнівши, у VІІ ст. знову рушив на захід, утворивши величезну кочову імперію – Вічний Ель, яка охопила території від Східної Європи до Китаю.

Після розпаду «Вічного Елю», в Середній Азії впродовж VІІІ-ІХ століття формується новий суперетнос, який являє собою синтез місцевих іраномовних сарматів і прибульців-тюрків. Під назвою туркмени, огузи і сельджуки народи цього суперетносу, починають масовий рух Євразією, ставши основною геополітичною силою в Х-ХІІІ століттях. Частина з них рушила на Русь (торки, огузи), частина на Візантію (сельджуки), частина в Іран, Афганістан і Індію (огузи, сельджуки, туркмени). Прийнявши іслам, ці народи стали головним його провідником, і, після нетривалої гегемоні монголів, виявилися домінуючим суперетносом Євразії – тюрками в сучасному розумінні цього поняття.