Отже, особистості, соціальні групи, народні маси, покоління є суб'єктами розвитку суспільства. Такими суб'єктами є і етносоціальні спільності людей

49. Аристотель обговорює загальні філософські проблеми уривками, в різних трактатах. Ці обговорення отримали назву «мета та фізика» або «метафізика», оскільки вони не потрапили в Аристотелеву «Фізику», а залишилися поза нею (грецькою мовою мета означає поза). Згодом слово метафізика стало вживатися як синонім слова філософія. В новітні часи термін метафізика набув зневажливого забарвлення, як неконкретні, догматичні розмірковування, зокрема марксизм, слідом за Гегелем, протиставляє метафізику діалектиці. Логіка Аристотеля своїм завданням ставила вивчення зв'язків між поняттями, які відповідають реальним зв'язкам між предметами і явищами дійсності. Під цим кутом зору Аристотель досліджував усі основні форми мислення — поняття, судження, умовиводи, сформулював основні закони формальної логіки, поклав початок її розвитку як науки. В творах Аристотеля з питань логіки, які дістали загальну назву «Органон», підкреслюється збіг форм мислення з формами буття. Незважаючи на деяку метафізичну обмеженість у висновках з логіки, Аристотель в результаті широких і універсальних знань, зокрема з природознавства, виходить за межі формальної логіки. Аристотель зводить у систематичну єдність логічні теорії попередників та додає до них теорію доказу (силогізм), теорію викладу (топіка) тощо. Два тисячоліття розвитку філософської та математичної думки дуже мало змінили в його теоріях, хоч було чимало спроб реформ логіки.

50. Філософія серця -Серце — в старослов'янській мові вживалося у значенні центр, осередок чогось, наприклад життя. В святому Писанні — осередок духовного життя, розташований у людському серці згідно з уявленнями стародавніх людей, те, що в наш час більше пов'язується з мозком. Сутність концепції Сковороди полягає в тому, що, розглядаючи людину як “мікрокосм”, він розділяє її на “внутрішню” та “зовнішню”, ставлячи при цьому “чисте серце” в центр цієї “істинної”, “внутрішньої” людини і навіть ототожнюючи з ним. Проблема серця в його роботах нероздільно пов’язана з проблемою Богопізнання. Тому шлях пізнання свого серця – це шлях до осягнення трансцендентного. Серце у Сковороди – це крапка, центр людської душі, яка не існує ніде в світі, але водночас воно є усюди, в усій людській істоті. Основою щастя, як вважав Г. Сковорода, є «сродна праця», тобто та, до якої людина має природний нахил здібності. « Сродна праця» приносить щастя, додає сил, «потрібне робить неважким, а важке — непотрібним » Безпосереднім суб'єктивним виявом людського щастя Сковорода вважав внутрішній світ, добрий сердечний настрій, душевну міць. Досягти цього можна, виконуючи веління своєї «внутрішньої натури», пізнаного в собі «бога». Цією «внутрішньою натурою» є спорідненість з певними видами праці. Люди повинні пізнати самі себе, свої здібності й виробити відповідний своїй природі спосіб життя. Спорідненість, покликання і є справжнім «богом» у людині.

У цьому контексті розглядає Сковорода й проблему соціальної нерівності, визнаючи тільки одну нерівність — нерівність обдаровань і покликань, тобто нерівність «природного» походження. Звідси його принцип «нерівної рівності». «Бог, — писав Сковорода, — богатому подобен фонтану, наполняющему различнне сосудьі по их вместимости. Над фонтаном надпись сія: «Неравное вс'ьм равенство»...

52. Філософське вчення Ф.Аквінського. Фома Аквінський (1125/26 – 1274 рр.) – один з найвидатніших представників середньовічної філософії, учень знаменитого теолога, філософа і природознавця Альберта Великого. Як і його вчитель, Ф.Аквінський намагався обгрунтувати основні принципи християнської теології, спираючись на вчення Аристотеля. При цьому вчення Аристотеля було пристосоване таким чином, щоб воно не виступало у протирічча з догматами церкви.Вчення про буття. Під буттям Ф.Аквінський розуміє християнського бога, який актом своєї волі створив світ і речі, що в ньому існують. З точки зору Ф.Аквінського існує чотири рівня буття: Найнижчий рівень буття визначає зовнішню визначенність речей, сюди відносяться неорганічні стихії та мінерали. На наступному рівні перебуває форма, яка являє собою кінцеву причину речей, тому їй притаманна доцільність, яку ще Арістотель назвав “рослинною душею” – це рослини. Третій рівень – тварини. На всіх трьох рівнях форма по-різному входить у матерію. На четвертому рівні форма вже не залежить від матерії. Це дух або розум, розумна душа, за Фомою Аквінським, наречена “самосущою”. Великого значення надавав Ф.Аквінський розуму. Розум, за його розумінням, є найвища здібність, якою наділена людина, а тому вона здатна розрізняти добро і зло. Практичний розум – це воля, що спрямована не на пізнання, а на діяльність, яка керує людськими вчинками і поведінкою. Вчення про людину. Це вчення Ф.Аквінського грунтується на уявленні про єдність душі і тіла в кожній особі. Душа не матеріальна і не субстанційна, вона отримує свою завершеність тільки через зв’язки з тілом. Особистість для Ф.Аквінського є найблагороднішою в усій розумній природі. За Фомою Аквінським розум вищий від волі, але любов до Бога набагато важливіша за пізнання його.

53. Філософська герменевтика обговорює загальну проблематику розуміння. Традиційна герменевтика перш за все була «мистецтвом розуміння», яке було зайнято інтерпретацією текстів. Розуміння для Гадамера є визначенням людської екзистенції - «Dasein є розуміння», - яке передує всякій методологічної рефлексії. Він відхиляє традиційно негативне ставлення до забобону як до чогось, чого треба уникати, чого потрібно соромитися. Історичний аналіз цього поняття, пише він, показує, що тільки завдяки Просвещение поняття забобону отримало звичне для нас негативне значення. Гадамер аналізує забобони як ідеї, вплетені в культурну традицію, здогади, припущення. Він очищає їх від негативного елементу. Забобони необхідно не відкинути, а усвідомити, врахувати і позбутися тільки від негативних забобонів.Безперечно, у Гадамера є всі підстави стверджувати: людина, щоб зрозуміти те чи інше явище дійсного світу історії або витлумачити історичний документ («текст», за термінологією прихильників герменевтики), повинен мати певного роду «історичним розумінням», «предпоніманіем»; він повинен зрозуміти історичну ситуацію, в якій живе і діє, повинен зясувати наявні в ній самій «забобони», повинен прагнути зрозуміти історичні обставини, в яких розгорталися події минулого, тобто «вжитися» в «текст», «відчувати» його і лише на цій основі тлумачити, інтерпретувати, оцінювати історичні факти, події та процеси.Тобто до істини дослідник повинен йти, ведучи постійний «діалог» з «текстом», з навколишнім сьогоднішнім світом і світом історії.

54. Тепер коротко щодо еклектики. Еклектика (з грецької - вибираю) - це алогічна концепція, яка будується на свавільному виборі координат; на випадковому поєднанні різних сторін речей; на ігноруванні їх істотних відмінностей; на суб'єктивістському об'єднанні елементів, положень різних вчень, концепцій, шкіл, поглядів і т.п.. Еклектика - це, образно кажучи, "мішанина", тому вона не є ні теорією розвитку, ні теорією пізнання, ні методом, ні світоглядом. Софістика і еклектика - це грані однієї і тієї ж медалі. їх спільність полягає в тому, що і перша, і друга за своєю природою мають суб'єктивістську характер, стосуються певної логіки мислення, відповідної інтерпретації фактів. Софістика - це доказ того чи іншого тези помилковим шляхом. Ця наука, принаймні, раніше вважалося, що це наука, сягає своїм корінням до Стародавньої Греції.

55. У «Політиці» Аристотеля суспільство і держава по суті не розрізняються. Держава постає в його творі як природний і необхідний спосіб існування людей - «спілкування подібних один одному людей в цілях можливо кращого існування». Але для такого спілкування необхідні дозвілля, зовнішні блага, такі як багатство і влада, а також певні особисті якості - здоров'я, справедливість, мужність і т.д. Держава, зауважує Арістотель, поняття складне. За своєю формою воно являє собою відомого роду організацію і об'єднує певну сукупність громадян. Вчення про людину та суспільство. За Аристотелем проблеми людини вивчає практична філософія, яка складається з двох частин – етики та політики. Аристотель – засновник етики евдемонізму, згідно з якою найвище благо людини – щастя. Щасливою людину робить добродійність (арете). Чим вище арете, тим повніше щастя. Аристотель визначає два види чеснот: етичні (як середина між людськими вадами) та інтелектуальні.

Людина – це суспільна тварина, яка наділена дішею та політичною свідомістю. Найкраще державне об’єднання – це поліс. Остаточна мета полісу – щасливе життя. Найкращий лад – це правління найкращих аристократів. Аристотель вважав природним відношення “раб – господар”, але рабами повинні бути не елліни, а варвари.

56. Культурологічні концепції Цивілізаційні концепції культури інколи ототожнюють з концепціями циклічності у розвитку культури. В них здійснюється осмислення культурно-історичного процесу в контексті плюралістичної історичної моделі, основаної на аналогії з органічним життям. Пізніше цей напрямок дослідження знаходить своє втілення в культурологічних системах М. Я. Данилевського (ін виокремлює (в хронологічному порядку) такі культурно-історичні типи: · єгипетський; · китайський; · ассірійсько-фінікійський (халдейський або давньосемітський), · індійський; · іранський; · єврейський; · грецький; · римський; · новосемітський (або аравійський); · германо-романський (або європейський).О. Шпенглера (Він виокремлює вісім великих культур, які є зовнішнім проявом внутрішнього складу душі народу: · єгипетська; · антична; · індійська; · вавілонська; · китайська; · арабська, · західна; · мексиканська..), А. Тойнбі (А.Тойнбі був переконаний у тому, що переживши період розцвіту культура не приречена вмерти, занепасти..) та інших вчених. Прихильники цивілізаційної концепції вважають, що подібно до живих організмів, культури проходять цикл розвитку від народження до смерті. Вони абсолютно унікальні, замкненні, а їх культурні смисли неосяжні для інших культур. Історична необхідність виявляється як невідворотність проходження певних етапів життєвого циклу, але це не дає підставу вести мову по єдиних шляхах історико-культурного розвитку, єдиних цілях та культурних універсаліях. Сорокін вважав, що культурний фактор здійснює визначальний вплив на появу, існування і структуру соціальних груп.

57. ІСТОРИЧНІ ФОРМИ СПІЛЬНОСТІ ЛЮДЕЙ — складаються у процесі розвитку і становлення людської цивілізації. Нація - Етнічна спільнота (етнос) з єдиною мовою і самосвідомістю (як особистим відчуттям «національної ідентичності» так і колективним усвідомленням своєї єдності і відмінності від інших). У цьому значенні фактично є синонімом терміну народ[1]. Нації визначаються певним рядом характеристик, що стосуються як індивідуальних її членів так і всієї нації. Такі характеристики мають нести в собі як об'єднуючу функцію — спільнота людей, що не має між собою нічого спільного не може бути нацією, так і відокремлюючи — що відрізняє дану націю від сусідніх. Спільність походження, Спільність мови, Спільність культури, Спільність релігії, Волюнтаристський підхід. Етнос - група людей, об'єднаних спільними ознаками: об'єктивними або суб'єктивними. Між поняттями «етнос» і «нація» часто ставиться знак рівності. У вітчизняній літературі, присвяченій цьому питанню, звичайно уточнювали, що нація є не просто етнос, а вища його форма, яка прийшла на зміну народності. Тим не менш, деякі дослідники чітко формулюють відмінності нації від етносу, вказуючи на різну природу походження понять «етнос» і «нація». Так, для етносу, на їхню думку, характерна надіндивідуальних і стійкість, повторюваність культурних зразків. На противагу цьому, для нації визначальним стає процес власного усвідомлення на основі синтезу традиційних і нових елементів, і власне етнічні ідентифікаційні критерії (мова, побут тощо) приналежності відходять на другий план. У нації на перший план виходять ті аспекти, які забезпечують надетнічность, синтез етнічних, міжетнічних і іноетнічних компонентів (політична, релігійна та ін).

58 Ідеалізм Платона Аналіз творчості Платона показує, шо його погляди глибоко продумані. В цілому вони складаються у систему, до якої входять: 1) вчення про буття; 2) вчення про Бога; 3) вчення про світ; 4) вчення про п­ходження світу; 5) вчення про душу; 6) вчення про пізнання; 7) вчення про моральність і 8) вчення про суспільство. Основа платонівського розуміння буття ґрунтується на ідеалістичному розв’язанні основного питання філософії. Первинним у бутті виступають ідеї,абстрактні поняття, які носять назву – універсалів з погляду Платона, ідеї вічні, незмінні, досконалі, а тому становлять буття у найбільш можливійповноті свого вияву.Згідно з Платоном, світ, який нас оточує й який ми пізнаємо своїми чуттями, є лише "тінню " й вироблений від світу ідей, тобто матеріальний світ — вторинний. Ідеї, тобто дійсні сутності, існують поза матеріальним світом й не залежать від нього, об'єктивні, матеріальний світ ним лише підпорядкований. В цьому –ядро Об’єктивного ідеалізму Платона. Багато уваги Платон приділяв, зокрема, питанню "ієрархізації ідей ". Ця ієрархізація складає певну впорядковану систему. Вище за все стоїть, за Платоном, ідея краси і добра.

59. Постпозитивізм -загальна назва для декількох шкіл філософії науки, об'єднаних критичним ставленням до епістемологічних навчань, які були розвинені в рамках неопозитивізму і обгрунтовували отримання об'єктивного знання з досвіду. З критикою верифікації виступив австрійський філософ Корл Поппер (нар. 1902 р.), який запропонував замінити принцип верифікації на принцип «фальсифікації», тобто займатися пошуками таких фактів, які спростовують ті чи інші положення і теорію в цілому. Якщо таких фактів не виявлено, то теорія вважається достатньою, виправданою. Саме К.Поппер стоїть біля витоків новітніх позитивістських течій, які об'єднуються терміном «постпозитивізм». Специфічною ознакою постпозитивізму є те, що його представники (Т.Кун, І.Лакатош, П.Фейєрабенд і ін.) висувають тезу про зв'язок наукового знання з історичним соціально-культурним середовищем. Однак в цілому і постозитивістські концепції не виходять за межі основних принципів класичного позитивізму.

Однією з відмінних рис сучасного «постпозитивізму» є те, що його представники відмовилися від тези про вирішальну роль емпіричних фактів у спростуванні або підтвердженні теорії Так, І. Лакатош, аналізуючи співвідношення між теорією і емпіричним матеріалом, відзначає що для науки XX ст. типовою є така ситуація: «коли програма досліджень вступає у конфлікт з відомими фактами, теоретики будуть вбачати причину цього в недосконалій експериментальній техніці, вважати недосконалими теорії спостереження, котрі знаходяться в її основі і виправляти дані, отримані експериментаторами» (Лакатос И. Методология научннх исследовательських программ. — Вопросн философии, 1995, №4, с.145). Тобто, основні зусилля будуть спрямовані на те, щоб виявити, в чому полягає недосконалість емпіричного (фактичного) матеріалу, а не теорії (як це було в позитивізмі).

60 Концепція буття у філософії марксизму. Від попередніх вчень філософія марксизму відрізняється насамперед предметом дослідження. Вона зосереджує увагу на тому, що є спільним для природної і соціальної дійсності, людського мислення, процесу пізнання, що об'єднує ці сфери, досліджує найзагальніші закономірності їхнього розвитку.Крім найзагальніших закономірностей розвитку природи, суспільства і пізнання, К.Маркс і Ф.Енгельс включають до предмета філософії також людину, практику, відношення "людина — світ".Історичний розвиток суспільства зумовлений розвитком продуктивних сил (техніки), що призводять до зміни виробничих відносин. Стрижнем соціальної філософії Маркса (вчення про суспільство) є концепція базису і надбудови. Базисом (основою, головним чинником) він проголошував економічні відносини; надбудовою — політичні, правові, релігійні структури, а також ідеологію — політичні, правові, естетичні, моральні, філософські ідеї.

61. Атомістичний матеріалізм. Найбільш яскравими представниками матеріалізму в той час були такі філософи, як: Левкіпп, Демокріт, Епікур (341-27о рр.. До н.е.), Тит Лукрецій Кар (99-95 рр.. До н.е.) і ін Особливо велике значення мало розвиток Левкіппа і Демокрітом атомістичної теорії. Левкіпп заклав основи давньогрецької атомістики, а Демокріт розвинув цілу систему атомістичного матеріалізму. Матеріалізм утверджує первинність матеріального і вторинність духовного, що означає одвічність світу, нескінченність його в часі і просторі. У сумі і виходить, що світ складається з атомів, вічних і неподільних. В основі атомістичного матеріалізму Левкіппа і Демокріта лежить кілька ключових понять - серед них поняття атома, абсолютної порожнечі, вчення про детермінізм, тобто про причинну обумовленість всіх явищ. Атомісти стверджували, що все складається з атомів, нескінченних по числу, неподільних і непроникних, внаслідок того, що вони абсолютно щільні і не містять в собі порожнечі. Левкіпп і Демокріт вважали, що нескінченно не тільки число атомів у Всесвіті, але і число можливих для різних атомів форм, тобто їх фігур, обрисів. Існують атоми самої різної форми: кулясті, пірамідальні, неправильної форми, гачкуваті і т. п. Число цих різних форм нескінченно. Лукрецій порівнює рух «трясущихся» в усіх напрямках атомів з безладними рухами пилинок в повітрі. Складним питанням характеристики вчення атомістів є питання про те, який вони уявляв собі граничну величину атомів. Взагалі кажучи, атоми, за вченням Левкіппа і Демокріта, - це настільки малі частки речовини, що безпосередньо, за допомогою почуттів, їх існування не може бути виявлено: про нього ми розмірковуємо на підставі доказів або доказів розуму.

62. Виникнення екзистенціальної тенденції в сучасній світовій філософії було підготовлено кризовою ситуацією в розвитку філософії, яка склалася на початку 19 ст. одним з найбільш яскравих історико-філософських явищ 19-початку 20 ст. стала так звана “філософія життя” (А.Шопенгауер, Е.фон Гартман, Ф.Ніцше, З.Фрейд, В.Дільтей та ін.), яка поставила в центр своєї уваги проблеми співвідношення буття людини і буття світу. На противагу класичній традиції, що розглядала дійсність як жорстко детерміновану первінним упорядковуючим началом (сукупністю механічних законів, розумом, богом тощо) систему, представники “філософії життя” оцінюють навколишній світ як “хаотичний потік життя”, нестримно активний життєвий універсум”. Незважаючи на несхожість поглядів різних представників “філософії буття”, іх спільною рисою стає намагання протиставити раціоналістичній традиції Просвітництва свою ірраціоналістичну антитезу. У наш час екзистенціалізм є найбільш впливовим напрямком гуманістичної думки, поширеним у всьому світі. Провідними представниками цієї духовної течії є: в Німеччині — Мартін Хайдеггер, Карл Ясперс; у Франції —Жан-Поль Сартр, Альбер Камю, Габріель Марсель, Моріс Мерло-Понті, Сімома де Бовуар; в Іспанії — Хосе Ортега-і-Гасет…

63.І́стина — одна з центральних категорій гносеології. Види Істини: Абсолютна істина — повне, вичерпне знання. Об'єктивна істина — такий зміст наших знань, що не залежить від суб'єкта за змістом (за формою завжди залежить, тому істина суб'єктивна за формою). Відносна істина — форма вираження об'єктивної істини, яка відображає певну повноту знань, певну міру чіткості і точності, яка досягнена на певному етапі розвитку науки. АБСОЛЮТНА І ВІДНОСНА ІСТИНИ - філософські категорії, що характеризують людське знання з боку його повноти і точності, розкривають пізнання об'єктивної істини як поступальний рух від незнання до знання, від неповного, неточного знання до знання дедалі повнішого й точнішого. Абсолютна істина - повне, точне, вичерпне, а тому незмінне відображення об'єкта в свідомості суб'єкта. Відносна істина - неповне, неточне, часткове, приблизне відображення об'єкта, яке внаслідок своєї незавершеності змінюється, поглиблюється, уточнюється в процесі розвитку пізнання. На відміну від метафізики, яка визнає за істину лише абс. знання, та релятивізму, що абсолютизує відносний характер істини, діалектичний матеріалізм, визнаючи відносну істинність знань у цілому, водночас наголошує на тому, що в них є моменти абсолютно точного, вичерпного знання, тобто, що відносна істина включає в себе зерна абс. істини. Конкретність істини — це така її ознака, коли істинність того чи іншого твердження залежить від умов, місця та часу, а також тільки у визначеній теоретичній системі, системі відліку тощо.

64. Буття — одне з найважливіших, найбільш абстрактних світоглядних понять, до яких дійшло людство в процесі свого розвитку.

Основні форми буття: І. Буття людини (У цьому бутті можна виокремити деякі найбільш характерні для людського буття форми. Серед них насамперед слід виділити предметно-практичну діяльність. Людина як фізичне тіло здійснює вплив на інші фізичні тіла з метою задоволення власних потреб.) Друга форма буття людини – практика соціального творення.(Людина – істота суспільна. Неможливо стати людиною поза соціальним оточенням, вижити в ізоляції від інших людей, без запозичення знань та знарядь праці. Тому люди систематично докладають зусилля для створення оптимального для їх життя соціального устрою.) Третя форма буття людини – її самотворення, самодіяльність. Людина формує свій духовний світ, по-перше, пошуком ідеалів, що її приваблюють. Нарешті, вона постійно конструює проекти перетворення світу (в тому числі і саму себе), прагнучи створення гідного себе середовища, в якому вона хотіла б жити. II. Буття речей, процесів Це буття ділиться на: а) першу природу, тобто на буття речей, процесів, станів природи, буття природи як цілого; б) другу природу – буття речей та процесів, створених людиною. III. Буття соціальне Поділяється на: а) індивідуальне буття, тобто буття окремої людини в суспільстві і в історичному процесі; б) буття суспільства. Про буття людини вже йшлося. Суспільству присвячено цілий розділ "Соціальна філософія".

65. Однією з центральних проблем схоластичної філософії є дискусія про універсалії (загальні поняття). У відповідності з тим, як тлумачилося питання про існування універсалій, середньовічна філософія репрезентована двома основними напрямами – номіналізмом і реалізмом. Номіналізм наполягав на об'єктивному існуванні лише одиничних речей. Реалізм стверджував об'єктивне існування загальних понять в Божественному розумі. Для крайніх номіналістів загальні поняття суть звук, для помірних загальні поняття виникають у людському розумі в процесі абстрагування. Крайні реалісти (Еріугена) стверджували, що універсалії (загальні ідеї, поняття) існують ідеально, до речей. Помірні реалісти (Фома Аквінський) вважали, що універсалії існують в речах. Дискусія номіналістів і реалістів відточувала логіку, основним досягненням середньовічної схоластики, сприяла розвитку наукової строгості, заклала основи теорії множин та математичної логіки.

66.Закони діалектики — загальні форми суттєвого зв'язку в процесі розвитку, які виконують важливу методологічну функцію в побудові теорії. Вони (закони), власне, формують предмет теорії як спосіб зв'язку між категоріями, що є фундаментальними поняттями, які відображають різноманітні аспекти процесу розвитку. Закон єдності і боротьби протилежностей посідає в матеріалістичній діалектиці особливе місце як закон, що відображає джерело розвитку. Відображаючи об'єктивне джерело розвитку, визначаючи шлях його пізнання, розглядуваний закон орієнтує на діяльність, спрямовану на теоретичне і практичне вирішення проблем. Закон заперечення заперечення. Закон заперечення заперечення і виступає законом зв'язку таких етапів у розвитку явища, які постають як його переходи в протилежність .Закон взаємопереходу кількісних і якісних змін розкриває механізм формоутворення нового, ще не існуючого. Ці закони виражають універсальні форми, шляхи і рушійну силу розвитку матеріального світу і його пізнання і є загальним методом діалектичного мислення. У цих законах діалектики конкретизуються її основні категорії в їх історичному становленні і співвідношенні.

67. Джайні́зм — релігійно-філософське вчення, що виникло в Індії приблизно в VI столітті до н. е. Засновником джайнізму вважається Махавира - "великий герой", на прізвисько Джина - "переможець". Джайни найзаможніша релігійна група Індії. Вони зберігають древню систему освіти, і їхня громада має найвищий відсоток грамотності серед інших релігійних груп у країні. Основою джайнізму як релігії є віра в низку перероджень (дхармачакра), можливість звільнення від сансари (мокша), суворий аскетизм, незмінна цінність життя в будь-якому його прояві та, як наслідок, нечинення шкоди живим істотам — ахімса. Буддизм - релігійно-філософське вчення (дхарма) про духовне пробудження (бодхі), що виникло біля VI століття до н. е.. в Стародавній Індії. Засновником вчення вважається Сіддхартха Гаутама, згодом отримав ім'я Будда Шак'ямуні. Після декількох років спостереження за своєю свідомістю Будда Шак'ямуні прийшов до висновку, що причиною страждання людей є їхні власні дії і припинити страждання, досягти нірвани, можна практикою самообмеження і медитацією. Локаята – вчення стародавньої Індії. В основі Локаята лежить скептичне ставлення до догматики брахманізму, до догматичної релігії взагалі; згідно Локаята існуючим можна вважати тільки сприйняте органами почуттів. Звідси заперечення Л. бога і душі (зокрема, брахмана і атмана), раю і пекла, взагалі будь-якого іншого світу, визнання існуючим тільки цього, почуттів, матеріального світу і його законів.

68. Позитиві́зм — парадигмальна гносео-методологічна установка, відповідно до якої позитивне знання може бути отримане як результат суто наукового (не філософського) пізнання. Передумовою виникнення позитивізму був стрімкий розвиток науки: математики, фізики, хімії, біології. Перший, початковий позитивізм, представниками якого були Оґюст Конт, Джон Стюарт Мілль, Герберт Спенсер, Е. Літтре, П. Лаффіт, І. Тен, Е. Ж. Ренан та інші, склався в 19 ст.. Філософія не має свого особливого змісту; вона лише призводить до загального систематичний порядок утримання всіх наук. Підстава позитивної філософії є​​, таким чином, класифікація або «ієрархія» наук. Починаючи з самої загальної або широкою за обсягом і простий за змістом науки - математики, - Конт розпорядженні всі інші галузі знання в порядку спадання спільності і простоти, або зростаючої специфікації і складності. У цьому порядку Конт відзначає шість головних ступенів, яким відповідають шість основних наук: математика, астрономія, фізика, хімія, біологія і соціологія.

69. Прогрес ( від лат. progressus - рух вперед) є такий напрямок розвитку, що характеризується переходом від нижчого до вищого, від менш досконалого до більш вдосконаленого. Три характерних риси відрізняли початкові прогресистської концепції. По-перше, це ідеалізм, тобто спроба відшукати причини поступального розвитку історії в духовному початку - в безмежній здатності вдосконалення людського інтелекту (ті ж Тюрго і Кондорсе) або у спонтанному саморозвитку абсолютного духа (Гегель). Відповідно до цього критерій прогресу теж вбачали в явища духовного порядку, у рівні розвитку тієї чи іншої форми громадського свідомості: науки, моралі, права, релігії. По-друге, істотним недоліком багатьох ранніх концепцій соціального прогресу було недіалектіческое розгляд суспільного життя. По-третє, висхідний розвиток за формою обмежувалося досягненням якого-небудь одного уподобаного суспільного ладу.

71. З. Фрейд розглядав психічне життя людини як багаторівневе явище, глибинним рівнем якого є несвідоме.На його думку, людина є передусім біологічною істотою і прагне задовольнити насамперед свої природні інстинкти, потяги як певну суму енергій. Основним проявом людської особистості вчений визнає сексуальний інстинкт (ерос). Енергію, завдяки якій діє сексуальний інстинкт, він називає лібідо. Людина є замкнута енергетична система, кількість енергії у кожної людини постійна величина. Психоаналіз – вчення З. Фрейда, система ідей, методів інтерпретації сновидінь та інших несвідомих психічних явищ, а також діагностики і лікування різних душевних захворювань.

72. Мислення людини є об'єктом вивчення філософії, психології, соціології та інших наук. Мислення — це специфічна ідеальна (розумова) діяльність людини, що здійснюється в певних соціокультурних умовах. Його сутність полягає в пізнанні (відображенні) предметів і явищ об'єктивної дійсності, прогнозуванні майбутнього, створенні певних програм (планів, проектів, моделей) практичної і теоретичної діяльності, вирішенні практичних і теоретичних завдань та проблем, воно також виконує функції аналізу, синтезу, тлумачення та ін.Думка формулюється у мовленні (зовнішньому), і не тільки формулюється, а й формується в мовленні (внутрішньому), у мовних знакових системах.Порівнюючи мислення і мовлення, як правило, визнають, що думка ширша від мовлення. Однак у певних випадках мовлення є ширшим за думку: воно – варіативне: одну й ту саму думку можна виразити в багатьох мовленнєвих варіантах.

73. діалектика – це вчення про зв’язки, що мають місце в об’єктивному світі. Термін “метафізика” означає: 1) “мета” (з грецької – між, після, через) – префікс, що характеризує проміжний стан речі, її зміну, переміщення тощо; 2) в сучасній науці вживається для позначення складних систем, наприклад, метатеорія (теорія про теорію), метаматематика, металогіка, метагалактика.

74. Франсуа Марі Арує Вольтер Головний об’єкт його досліджень – природа, її походження, матерія, її властивості, людина, її свобода, критика реакційної теології, клерикалізму (від лат. clericalis – церковний), французького судочинства, котре безпідставно переслідувало ідейних супротивників існуючого режиму.. Вольтер визнавав сенсуалістичну теорію Дж. Локка. Він відкидав твердження Берклі, англійського філософа-ідеаліста, що речі існують лише у відчуттях самого суб’єкта. Предмети зовнішнього світу існують реально, об’єктивно і своїм впливом викликають у нас певні відчуття. Разом з тим Вольтер визнавав існування бога як творця і упорядника Всесвіту. Бог його створив і більше не втручається у його існування. Він вважав, що остаточне з’ясування походження природи не можна пояснити з неї самої, тому необхідно визнати бога як її творця. Вольтер стояв на позиціях деїзму. Деїзм (від лат. deus – бог) – релігійно-філософське вчення, яке визнає бога першопричиною світу, але заперечує втручання в його подальший розвиток і функціонування. Основна суперечність філософського вчення Вольтера – це невідповідність між його матеріалістичними поглядами на природу, її реальне існування, критика теології, з одного боку, і його спробами деїстичної аргументації божественного творіння світу, обожнення природи, з іншого.

75. Людина -це насамперед біологічна істота, яка наділена на відміну від інших тварин свідомістю й мовою, здатністю працювати, оцінювати навколишній світ і активно його перетворювати. З іншого боку, людина - істота соціальна. Це найсуттєвіша ознака людини, оскільки суспільне життя і відносини, колективна трудова діяльність змінили і підкорили собі її природну індивідуальність. Людина розумна (Homo Sapiens) — вид живих організмів, що на сучасному етапі існування живого перебуває на найвищому щаблі розвитку і зайняв його в результаті довгого і складного процесу історико-еволюційного прогресу.

76.Раціональне та Ірраціональне — те, що осягається розумом, охоплюється логічними засобами; ірраціональне — недоступне розумові, неосяжне мисленням, таке, що не можна виразити в поняттях. В історії філософії Р. та і. часто відривались одне від одного. Раціоналізм абсолютизував роль розуму і розсудку в пізнанні, відриваючи їх від ін. форм і способів осягнення дійсності. Для багатьох шкіл і напрямів сучас. бурж. філософії характерний ірраціоналізм, який у пізнанні теорії перебільшує роль безпосередніх форм осягнення дійсності, а у вченнях про людину і суспільство притаманну капіталістичному ладові ірраціональність видає за одвічну суттєву характеристику людського буття взагалі. Марксистсько-ленінська філософія вважає, що природа сама по собі не може бути ні розумною, ні нерозумною; розумною і нерозумною може бути лише діяльність людини. Раціональна діяльність — це діяльність доцільна, спрямована на перетворення природи згідно з потребами людини.

77. Категорії діалектики - загальні поняття, що відображають найбільш суттєві закономірні зв'язки і відносини реальності. У сучасній діалектиці до базових категоріями відносять: Сутність - щось таємне, глибинне, що перебуває в речах, їх внутрішніх зв'язках і управляє ними, підстава всіх форм їх зовнішнього прояву. Сутність завжди конкретна, не буває сутності взагалі. Явище - безпосередньо сприймані властивості об'єкта, те чи інше бачення яких залежить від будови і дії органів почуттів суб'єкта пізнання. Явище - це прояв сутності. Одиничність - категорія, що виражає відносну відособленість, дискретність, відмежованість один від одного в просторі і часі об'єктів, з притаманними їм специфічними особливостями, складовими їх неповторну якісну і кількісну визначеність. Випадковість - такий тип зв'язку, який обумовлений несуттєвими, зовнішніми дл даного явища причинами. Буває зовнішньої і внутрішньої. Необхідність - закономірний тип зв'язку явищ, обумовлений їх стійкої внутрішньої основою і сукупністю суттєвих умов їх виникнення та розвитку. Свобода - здатність людини приймати рішення і робити вчинки відповідно до своїх цілями, інтересами, ідеалами.

78. Глобальні проблеми людства на сучасному етапі розвитку: необхідність збільшення тривалості життя|збільшення тривалості життя]] i вирішення проблеми старіння людини; уникнення термоядерної війни і забезпечення миру між народами, недопущення несанкціонованого світовим співтовариством розповсюдження ядерних технологій, радіоактивного забруднення довкілля;регулювання стрімкого збільшення населення Земної кулі; уникнення катастрофічного забруднення навколишнього середовища і зниження біорізноманітності на планеті; забезпечення людства ресурсами на довготривалу перспективу; подолання розриву у розвитку між багатими і бідними країнами, подолання бідності, голоду, неграмотності. деградація земель; озонові дірки; проблема СНІДу;глобальні епідемії (приклади - грип пташиний, грип свинячий).

79. Історичні форми діалектики. В історичному розвитку діалектика пройшла три основних етапи (форми). До першого потрібно зарахувати діалектику стародавніх (Геракліт, Демокрит, Платон, Арістотель та ін). Це була наївна, стихійна діалектика, яка поєднувалася з такими ж наївними матеріалізмом та ідеалізмом. Відомо, що другою формою діалектики була ідеалістична діалектика класичної німецької філософії (насамперед філософії Гегеля). третя форма діалектики (матеріалістична, марксистська). Будучи найдосконалішою, вона поєднана зі зрілим матеріалізмом.

80. Відчужену працю Маркс розглядав в таких аспектах: Робітник використовує матеріали, узяті в природи й одержує в підсумку потрібні для життя предмети, продукти праці. Ні вихідний матеріал, ні продукт йому не належать - вони йому чужі. Чим більше робітник працює, тим більше світ предметів не належить йому. Природа робиться для робітника тільки засобом праці, а предмети, що створюються у виробництві - засобом життя, фізичного існування. Робітник цілком від них залежить. Процес праці для робітника примусовий. Але така праця - це не задоволення потреби в праці, а тільки засіб для задоволення інших потреб. Тільки поза працею робітник розпоряджається собою - тобто вільний. Праця - форма діяльності для робітника представляється приниженням у собі людини.

81. Мате́рія — мати всього сущого, філософська категорія для позначення (об'єктивної) дійсності (реальності), яку люди здатні пізнати через відчуття і яка проте існує (об'єктивно) незалежно від них. Все суще, все об'єктивно існуюче являє собою різні форми існування та руху матерії у просторі та часі. Поняття матерії охоплює не тільки всі спостережувані об'єкти й тіла природи, але й всі ті, які в принципі можуть бути пізнані в майбутньому на основі вдосконалення засобів спостереження й експерименту. Весь навколишній світ являє собою матерію у її нескінченно різноманітних формах і проявах. Сучасні наукові уявлення про структуру й властивості матерії кладуть в основу ідею про її складну організацію, згідно з якою кожен матеріальний об'єкт треба розглядати як систему (цілісність), що характеризується наявністю певних елементів і зв'язків між ними (макротіла як система молекул, молекула як система атомів, клітина, живий організм, біосфера тощо). Ці системи постійно взаємодіють з довкіллям, у результаті чого змінюються їх деякі властивості, відношення і зв'язки. Частина з них зберігається і становить основу існування певної системи, її структуру. Кожен об'єкт (система, її елемент) — унікальний. Проте деякі групи об'єктів мають спільні (загальні) ознаки. Наявність споріднених ознак дає змогу об'єднати їх у певні класи, системи, виокремити різні рівні організації матерії. Види матерії пов'язані між собою генетичне: кожен виникає з іншого, попереднього. Тому будову матерії можна уявити як ієрархію певних рівнів.До відкриття цих частинок наука розглядала лише два види матерії — речовину й поле. Спочатку речовину пояснювали як перервне матеріальне середовище, що складається з дискретних частинок, а поле — як безперервне матеріальне середовище. Пізніше квантова механіка визнала таке уявлення неточним. На мікрорівні поля становлять сукупність квантів, які можна розглядати як своєрідні частинки з притаманними їм корпускулярними і хвильовими властивостями. Так, електромагнітне поле можна представити як систему фотонів. Водночас частинки речовини (електрони, позитрони та ін.) фізика в деяких задачах розглядає як кванти відповідних полів.

82. Обґрунтування всієї філософської системи Конта наведено в його вченні про стадії розвитку людського мислення і пізнання: 1)”теологічної”, 2)”метафізичної” і 3)”позитивної”. На “теологічній” стадії коло знань, яким володіють люди, обмежене, в мисленні панує уява. При поясненні явищ природи люди допускають існування фантастичних істот – богів і духів. В практичному житті “теологічна” стадія характеризується безмежною силою авторитету, в політичному – це епоха монархічного ладу. Вища і остання стадії розвитку пізнання і суспільства взагалі – “позитивна”, або наукова стадія, для якої є характерною відмова від теології і метафізики і перебудова суспільного життя на основі позитивних знань. Ці знання поставляються не тільки математикою, астрономією, фізикою, але також біологією і наукою про суспільство – “соціологією”. Мета “позитивної” низки і умова її можливості – виявлення порядку і законів природи і суспільства. Кант розуміє ці закони як підсумок спостереження постійних відносин між об’єктами, що вивчаються. Пізнання цих відносин – єдиний дійсно науковий і “позитивний” вид знання. “Позитивна” стадія, за твердженням Конта, перемагає розрив між теорією і практикою, характерний “метафізичній” стадії. Пізнання законів і явищ робить можливим передбачення їх майбутньої дії. Мета знання – “бачити, щоб передбачити” і спираючись на передбачення, активно втручатись в хід подій. Підсумовуючи сказане, Конт робить висновок, що предметом “позитивної” філософії повинно стати дослідження відносин між спеціальними науками, їх зв’язки.

83. Категорія "дійсність", перебуваючи у зв'язку з "можливістю", відображає у свідомості людини другу сторону об'єктивної реальності (в широкому розумінні — всю реальність). Якщо можливість існує в своїх умовах, через них, то дійсність існує безпосередньо, як самі явища зовнішнього світу, що нас оточує. Іншими словами, дійсність є реалізованою можливістю. Дійсність пов'язана із закономірністю й ґрунтується на ній. Як тільки закони перестають діяти, дійсність втрачає свою необхідність, своє право на існування, свою "розумність". Вона замінюється новою. Категорія “причина і наслідок ” проявляється через причинність – генетичний звязок між одним станом видів і форм матерії в процесах її руху і розвитку. Слід зазначити, що категорія “причина і наслідок” більше відноситься до діалектики, яка розглядає явища в процесі їх розвитку. Виникнення будь-яких обєктів і систем і зміни їх властивостей в часі мають свої підстави в попередніх станах матерії; ці підстави називають причинами, а викликані ними зміни – наслідками.

84. Діалектика природного і соціального. Розглядаючи проблему антропосоціогенезу (походження та виділяються праці І.Канта.розвитку людини), не минути проблеми співвідношення в людині біологічного і соціального начал. незаперечний той факт, що людина двояко-він і тварина і не тварина. Ця істота природне та соціальне. Будучи твариною, людина володіє тими ж органами чуття, системами (кровоносної, м'язової і т.д.) Як істота соціальна, людина розвиває такі види діяльності як праця, свідомість, реч.

85 Серед філософських трактатів по етиці особливо Серед класиків німецької філософії Кант приділив найбільшої уваги моральності (причому саме її специфіці), і її етичній концепції, послідовно розвинена в цілій лаві спеціальних праць, була найбільш розробленою, систематичною і завершеною. Кант поставив цілий ряд критичних проблем, пов'язаних з визначенням поняття моральності. Одна з заслуг Канта полягає в тому, що він відділив питання про існування Бога, душі, свободи - питання теоретичної свідомості - від питання практичної свідомості: що я повинен робити? Категори́чний імперати́в — фундаментальний моральний принцип Канта. За Кантом, існує єдиний фундаментальний моральний принцип: чинити так, аби завжди розглядати інших людей як цілі, а не як засоби. Категоричний імператив Іммануїла Канта: «Дій лише за тією нормою, яку хочеш бачити універсальним імперативом — нормою для всіх людей і також для тебе… Дій так, щоби завжди ставитися до людей і до себе також — як до мети і ніколи — лише як до засобу». Кант також говорив, аналізуючи людську діяльність, що небезпечно ставити насолоду на перше місце — це загрожує самій сутності моралі…

86. Необхідність і випадковість - філософські категорії, що виражають відношення до основи (сутності) процеса його окремих форм (виявів). Необхідність - є те, що обов'язково повинно статися в даних умовах, однак в такій формі, яка залежить не тільки від сутності, що відбувається, але і від чого склалися умови його вияву. Форма необхідності може бути різною; по відношенню до основи процеса вона виступає як випадковість. З одного боку всі явища виникають під дією якоїсь причини, отже вони не могли не виникнути. З іншого боку, їх поява залежить від нескінченного числа різноманітних умов, при яких дана причина діє, їх поєднання, що непередбачається робить таке положення не обов'язково випадковим.

87. Поняття індивід, індивідуальність Конкретну людину з усіма її характерними ознаками позначають поняттям «індивід». Поняття «особистість» більш вузьке ніж поняття «людина». Коли ми говоримо про особистість, ми виходимо з суспільної сутності і соціальних функцій індивіда. Особистість - системна соціальна характеристика індивіда, що формує предметну діяльність та спілкування і зумовлює причетність до суспільних відносин. Неповторність, оригінальність особистості, сукупність тільки їй притаманних своєрідних особливостей складають індивідуальність людини, яка в одних має дуже яскраву палітру, в інших - малопомітна. Вона може проявлятися в одній або одночасно у декількох сферах людської психіки. Задоволення людини наслідками своєї праці, становищем у суспільстві, взаємовідносинами з іншими людьми значною мірою пов'язане з можливістю розвитку і реалізації індивідуальних рис характеру.

88Діале́ктика — розділ філософії, що досліджує категорії розвитку. Діалектика включає в себе об'єктивну і суб'єктивну діалектику. Об'єктивна діалектика - це діалектика реального світу, природи і суспільства, вона висловлює безперервне розвиток і зміна, виникнення і знищення явищ природи і суспільства. Суб'єктивна - це відображення об'єктивної діалектики, діалектики буття в голові людини, в його свідомості. Іншими словами, об'єктивна діалектика панує в усій природі, а суб'єктивна діалектика, діалектична мислення є тільки відображення пануючого в усій природі руху шляхом протилежностей. Значить, залежність тут така: діалектика речей визначає діалектику ідей.

89.Процес наукового пізнання — це певна схема дій суб'єкта стосовно об'єкта, в якому вирізняють окремі методологічні процедури та етапи (пункти): постановка завдання, вирішення завдання, перевірка його правильності, постановка нового завдання або ж зміна попереднього. Специфіка науково-пізнавального процесу не заперечує виявлення загального, закономірного, а навпаки, з необхідністю передбачає його.

 

90. Інтереси суспільства і особи, їх збіг і суперечності в своєму сплетінні створюють моральні ситуації і обставини, за яких члени суспільства, соціальних спільностей відбирають логічний аспект стеження з цих причин і відповідних результатів. Інтереси окремої особи як представника соціальної спільності можна встановити, знаючи, що необхідно спільності, суспільству, оскільки людина не існує сама собою, поза суспільством, без зв'язків і відносин із собі подібними, а суспільство є сукупність соціально-пов'язаних один з одним людей. У такому значенні моральні поняття совість, обов'язок, честь та інші увібрали в свій зміст усе те, що стало відомо завдяки людській дії, мотиву, меті. За своєю природою поняття, категорії з логічними формами мислення. Зміст етичних категорій відображає те, що є необхідним, закономірним і тому відносно більш стійким для суспільно-особистих відносин усередині соціальної групи, бо в них виражається причиново-наслідкова закономірність зв'язку моральної свідомості і морального життя, практики.Інтереси всіх представників соціальних спільностей, товариств установлюються внаслідок всебічної оцінки і аналізу вчинків індивідів, унаслідок того, що в різноманітті конкретних людських дій виявляється схоже, загальне, необхідно закономірне. Готується основа для абстрагування від одиничного і конкретного до загального, що відображає це одинично-конкретне в усьому різноманітті та багатстві. Основний зміст таких понять складає знання суттєвих суперечностей і закономірних зв'язків.