Організація і проведення рятувальних та інших невідкладних робіт у надзвичайних ситуаціях

7.1. Основи проведення рятувальних та інших невідкладних робіт

Ліквідація наслідків надзвичайних ситуацій — це проведення комплексу заходів, які включають аварійно-рятувальні та інші невід­кладні роботи, що здійснюються при виникненні надзвичайних си­туацій техногенного, природного та військового характеру і спрямова­ні на припинення дії небезпечних факторів, рятування життя та збере­ження здоров'я людей, а також локалізацію надзвичайних ситуацій.

Аварійно-рятувальні роботи — це роботи, спрямовані на пошук, рятування і захист людей, в тому числі надання їм невідкладної ме­дичної допомоги, захист матеріальних і культурних цінностей та дов­кілля при ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій.

Рятувальні роботи з метою врятування людей і надання їм допо­моги включають: розвідку району лиха і осередку ураження, марш­руту висування формувань та проведення робіт; локалізацію і ліквіда­цію пожеж на шляху введення рятувальних формувань і об'єктах рятувальних робіт (розшуку і рятування людей, які знаходяться в завалених сховищах, підвалах, завалах, палаючих, загазованих, задим­лених або затоплених будинках і виробничих приміщеннях), розкриття розвалених, пошкоджених, завалених захисних споруд і рятування людей, які знаходяться в них; надання першої медичної допомоги потерпілим; винесення потерпілих і евакуація з осередку ураження, небезпечних зон у безпечний район; санітарну обробку людей, ветери­нарну обробку сільськогосподарських тварин, знезаражування тери­торії, будівель, споруд, продовольства, води, техніки, сировини.

Одночасно або перед рятувальними роботами необхідно виконати інші невідкладні аварійні роботи. Наприклад, для того щоб підвезти людей і техніку, необхідно розчистити завалені проїзди, навести пе­реправи, подати воду для гасіння пожеж тощо.

 

 

 

організацію і проведення рятувальних та інших невідкладних робіт відповідає керівник ЦЗ об'єкта чи населеного пункту. Він особи­сто керує підпорядкованими формуваннями через служби ЦЗ.

Безпосередньо на місці проведення рятувальних робіт особовим складом керує командир формування. Він стежить за ходом роботи, за встановленим режимом роботи, за зміною обстановки, проведенням перегрупування чи перестановки сили і засобів на місці роботи, конт­ролює суворе дотримання заходів захисту і безпеки особового складу. До невідкладних робіт належать: прокладання колонних шляхів і влаштування проїзду, проходів у завалах і зонах забруднення РР, зараження ОР і СДЯР, локалізація і ліквідація аварій на газових, енергетичних, водопровідних, каналізаційних і технологічних мере­жах з метою створення умов для проведення рятувальних робіт: укріплення або обвалення пошкоджених і з загрозою обвалу конст­рукцій будівель і споруд на шляхах руху формувань і в місцях ро­боти: ремонт і відновлення пошкоджених та зруйнованих ліній зв'яз­ку і комунально-енергетичних мереж з метою забезпечення ряту­вальних робіт, потреб населення й особового складу формувань, які працюють у районах стихійного лиха, аварії чи осередку ураження, а також для протипожежних заходів.

Для ведення рятувальних та інших невідкладних робіт рішен­ням керівника ЦЗ створюються угруповання ЦЗ. Склад угрупован­ня визначається з врахуванням сил і засобів, характеру й обсягу робіт, які треба виконати.

Рятувальні й невідкладні роботи неможливо провести в короткі строки без використання техніки. Для цього можна залучити різну техніку, яка є в господарстві або на об'єктах району. Наявну техні­ку залежно від виду робіт можна розділити на групи: екскаватори, трактори, бульдозери, крани, самоскиди, домкрати, лебідки — для роз­чищення завалів, піднімання і переміщення вантажів, конструкції будівель і споруд; пневматичні машини — відбійні молотки, бурильні інструменти для подрібнення завалених конструкцій будівель, про­бивання отворів, з метою надання повітря або виведення потерпі­лих; бензорізи, електро- і газозварювальні апарати для розрізання металевих конструкцій; авторемонтні майстерні, станції обслугову­вання, заправщики паливом, агрегати для освітлення — для ремонту і обслуговування техніки, залученої для проведення рятувальних робіт; насоси, мотопилки, пожежні машини, поливальні машини — для гасіння пожеж і відкачування води; автомобілі вантажні, авто­буси, інші транспортні засоби, кінний транспорт — для евакуації потерпілих і тварин із небезпечної зони.

Успішне проведення рятувальних робіт досягається своєчасною організацією і безперервним веденням розвідки, добуванням достовір­них даних на встановлений час; високою технічною, морально-пси-

 

 

хологічною підготовкою, умінням ведення робіт, знанням і суворим дотриманням правил безпеки під час проведення робіт особовим складом формувань ЦЗ; ефективним використанням машин і меха­нізмів; знанням командирами формувань ділянок роботи, розміщення об'єктів, комунально-енергетичної мережі, розміщення захисних спо­руд, які працюють у районі лиха, осередку ураження, організацією чіткого зв'язку і управління силами та засобами.

Види і обсяги рятувальних та інших невідкладних робіт і спосо­би їх ведення у районах стихійного лиха, виробничої аварії, осередку ураження і зараження залежать від характеру руйнувань, обставин, що склалися, і реальних можливостей їх використання.

Насамперед потрібно організувати розвідку району лиха надзви­чайної ситуації ланками розвідувальної групи, щоб у коротші стро­ки з'ясувати характер і межі руйнування та пожеж, ступінь радіо­активного забруднення в різних районах, наявність ОР чи СДЯР, уражених людей та їх стан, можливі шляхи введення рятувальних формувань з технікою і евакуації потерпілих, населення з небезпеч­ної зони. За даними цієї розвідки необхідно чітко визначити першо­чергові роботи, їх обсяг, необхідні сили і засоби.

Інженерна розвідка повинна визначити завалені захисні споруди, будівлі, де знаходяться люди, сільськогосподарські тварини, місця й характер руйнувань на комунально-енергетичній мережі, черговість і обсяг невідкладних робіт, потреб у людях і технічних засобах, шля­хи під'їзду техніки до місць роботи.

Висуваючи сили і засоби для проведення робіт, необхідно перш за все влаштувати проїзди і проходи до об'єктів проведення робіт. Для цього застосовують бульдозери, автокрани, грейдери. Ширина проїздів має бути 3,5—4,0 м для одностороннього і 7,0—8,0 м для двостороннього руху, через 150—200 м мають бути роз'їзди довжиною 10,0—20,0 м.

В організації і веденні рятувальних робіт особливе значення ма­ють пошуки потерпілих. Необхідно встановити, де і в яких умовах вони перебувають. Потрібно ретельно обстежити завали, підвальні приміщення, порожнини завалів будівель.

Звільнення людей з-під завалів є найважливішим і найскладні­шим видом рятувальних робіт. Якщо потерпілі знаходяться побли­зу поверхні або завалені невеликими уламками одноповерхових бу­дівель, то розбирають завали вручну. Потерпілих, які знаходяться в глибині завалів (під завалом), дістають через вузькі проходи (висо­тою 0,7—0,9 м, шириною 0,6—0,7 м), зроблені з боку завалів. Для прокладання проходів використовують пустоти і щілини, що виник­ли в завалі від падіння великих елементів будівель. Якщо прохід

 

 

 

зробити неможливо або на це потрібно багато часу, то людей, які знаходяться в глибині завалів, витягують, розбираючи завали зверху вручну. З-під уламків слід насамперед вивільнити голову і верхню частину тулуба людини. Якщо не вдається швидко витягнути по­терпілого, йому надають першу медичну допомогу, яку можливо на­дати у конкретній ситуації.

Виносити уражених через зроблений прохід можна на руках, у плащах, брезенті, ковдрі, ношах, волоком.

При руйнуванні великих будівель, як це показав досвід у Вірме­нії після землетрусу, для розбирання завалів необхідні потужні піднімальні крани, великі екскаватори, пересувні електростанції і ліхтарі для роботи вночі.

Землетруси останніх років показують, що люди під руїнами мо­жуть залишатися живими, якщо вони не поранені, до двох-трьох тижнів. Так, у Мексиці після землетрусу 1985 p., знаходили людей живими під руїнами на 14-й день. У Вірменії, в Ленінакані після землетрусу на п'яту добу розкопано живими 5398 осіб, але й на 10— 11-ту добу знаходили людей живими.

Для рятування людей із пошкоджених дво-, три- (і більше) повер­хових будинків зі зруйновними виходами і сходами споруджують трапи, настил із дощок товщиною не менше 5 см з прибитими впопе­рек дощок дерев'яними брусками на відстані 25—ЗО см один від одного, а також роблять отвори в сусідні (суміжні) приміщення, які мають виходи. У ряді випадків для рятування потерпілих з верхніх поверхів напівзруйнованих будинків, коли немає безпосередньої за­грози обвалу, застосовують переносні приставні драбини, канати, механічні драбини, підвісні колиски, вишкові машини.

Рятуючи людей із пошкоджених будинків, особливу увагу слід приділяти додержанню безпеки, оскільки інколи нестійкі конструкції будинків і споруд загрожують обвалом і небезпечні не тільки для людей, що перебувають у завалі чи заваленому сховищі, а й для осо­бового складу формувань, які проводять рятувальні робо­ти. Необхідно оглянути такі конструкції.

Нестійкі конструкції, па­
діння яких може виклика­
ти небажані наслідки, обва­
люють. Для цього вибира­
ють найбільш ефективний,
простий і безпечний спосіб
обвалювання. Конструкції,
намічені до обвалювання, р_ис. 92. Обрушування стіни будинку

тимчасово укріпляють під- за допомогою трактора

 

 

 

Рис. 93. Укріплення стіни по двійним підкосом: 1 — лежень; 2 — опорний брус З — паля

косами, розпірками, стояками і огороджують. Перед обвалюванням проводять підготовчі роботи: підру­бування основи конструкції, що об­валюється, обрубування зв'язуючих елементів (арматури, балок), верти­кальне розсічення широких кон­струкцій (стін будинків) і закріп­лення тросів за конструкцією. Потім конструкцію звільняють від тим­часових кріплень і за допомогою ле­бідок, тракторів, бульдозерів обвалю­ють їх (рис. 92). Обов'язковим є кріплення нестійких елементів кон­струкцій. Стіни висотою до 6 м кріплять простими підкосами, розмі­щеними під кутом 45—60° до горизонту, стіни висотою до 9—12 м кріплять подвійними дерев'яними підкосами або підкосами з мета­левих балок (рис. 93). Крім того, залежно від умов стіни можна укріп­лювати розпірками, встановленими між пошкодженою і цілою стіною суміжного будинку.

Встановлюючи стояки тимчасового кріплення, під них підводять підкладку з дощок товщиною не менше 5 см. Не слід спирати стоя­ки безпосередньо на ґрунт, бетон чи асфальт. Для щільного притис­кання стояка до балки їх треба підклинювати клинцями з твердих порід дерева. Стояки, що встановлюються, треба міцно розшити дош­ками.

Перед відкопуванням завалених сховищ і укриттів треба спробу­вати встановити зв'язок з потерпілими, з'ясувати їх стан. Для цього використовують телефон і радіо, а якщо це неможливо, то перемов­ляються з людьми, що знаходяться в укриттях, через повітрозабірні отвори, відкриті двері, віконниці, люки, а також вдаються до пересту­кування по стояках водопостачання чи опалення, які ведуть у підвал. Після встановлення зв'язку з'ясовють забезпеченість людей, що зна­ходяться в укритті (підвалі), повітрям.

Якщо необхідно подати у сховище, укриття повітря, слід відшу­кати повітрозабірні отвори, що збереглися, розчистити і через них подавати повітря. При зруйнуванні повітрозабірних каналів, треба відкрити двері чи вікониці аварійного виходу, а якщо і це зробити неможливо, в перекритті чи стінах прорубати отвори, через які за допомогою вентилятора або компресора подати повітря, а також воду, їжу і медикаменти. Пробити такі отвори можна і вручну, використо­вуючи для цього молоти, ломи. Місце для отвору вибирають там, де конструктивні елементи мають найменшу товщину і міцність.

 

 

 

 

При загрозі сховищу (укриттю) затоплення чи проникнення газу треба негайно відключити пошкодженні ділянки мереж водопроводу, теплофікації чи газопроводу. Із затоплених приміщень відкачують воду. Способи відкопування завалених сховищ є різні: розчищають за­вали над входом або аварійним виходом, пробивають отвори у стінах чи перекриттях, прокладають підземну галерею до стін сховища або пробивають у цій стіні отвори.

У підвалах і погребах можна розчищати тільки входи. Якщо ж входи завалені настільки, що для їх розчищування потрібно багато часу, то доцільно пробити отвір у стіні з суміжного підвального при­міщення або зовні.

У сховищах зі стінами, що височать над поверхнею землі, проби­вати отвори краще у стінах сховища. У сховищі з повністю заглиб­леними стінами для пробивання отворів у зовнішній стіні викопу­ють приямок у ґрунті біля стіни підвалу.

Потерпілим необхідно надати першу медичну допомогу.

Допомога надається медичними формуваннями.

Після надання першої медичної допомоги потерпілих направляють на медичні пункти чи в лікарні для надання їм лікарської допомоги.

Із небезпечної території людей необхідно терміново евакуювати в безпечні райони — пішки, а також з допомогою всього наявного

транспорту.

Забруднених радіоактивними речовинами або заражених хіміч­ними і біологічними засобами необхідно направити на санітарну

обробку.

Невідкладні роботи на комунально-енергетичній мережі й спору­дах проводять для забезпечення рятувальних робіт, підтримання життєдіяльності на об'єктах, що збереглися, і швидкого відновлення важливих об'єктів і споруд. Ці роботи спрямовані головним чином на запобігання затопленню житлових і виробничих приміщень, підвалів і сховищ, ділянок доріг, на забезпечення водою, особливо для протипожежних потреб, часто такі роботи пов'язані з рятуван­ням людей, тому вони належать до категорії невідкладних і повинні виконуватися одночасно з рятувальними або передувати їм.

Локалізація і ліквідація аварій на комунально-енергетичній ме­режі й спорудах в умовах пожеж, радіоактивного забруднення, зара-небезпечними хімічними речовинами є складним завданням, для вирішення якого потрібні зусилля багатьох кваліфікованих спе­ціалістів і спеціальної техніки.

При руйнуванні водопровідних мереж найбільше пошкоджують­ся стояки, розташовані у будинках і виробничих спорудах. Це може призвести до затоплення сховищ, підвалів або місць, де проводять рятувальні роботи. Слід негайно відключити зруйновані ділянки труб,

 

 

забивши отвори в трубах дерев'яними пробками, або перекрити за­сувки (забірні гвинти). У першу чергу відключають засувку з боку насосної станції, яка живить водою, а потім засувку, розташовану з іншого боку пошкодженої ділянки. Перекривати засувку треба по­вільно, бо гідравлічний удар, що виникає при різкій зупинці руху води, може зруйнувати інші ділянки водопроводу. Можна за допо­могою гумових шлангів або прядивних рукавів відвести воду на весь період рятувальних робіт.

В управлінні ЦЗ має бути схема мережі водопостачання, коло­дязів і камер. Проводячи невідкладні роботи у колодязях, бригада повинна налічувати не менше трьох осіб. У колодязь спускатись дозволяється тільки одній людині із запобіжним поясом і спеці­альною лампою.

Перш ніж спуститись у колодязь необхідно перевірити загазова­ність бензиновою лампою. Якщо в колодязі є метан або сірководень, полум'я в лампі зменшується, від присутності вуглекислоти, потухне полум'я збільшиться в разі наявності парів ефіру або бензину.

Звільнити колодязі й камери від загазованості можна природним провітрюванням, з допомогою вентилятора або заповненням водою. Якщо неможливо повністю звільнити колодязь від загазованості, роботи можна продовжувати тільки в ізолюючих протигазах.

При гасінні пожеж або в інших випадках аварії на водопровід­них мережах необхідно спорудити тимчасові обвідні лінії, поставив­ши на найближчі пожежні гідранти, стендери з приєднаними до них прядивними рукавами.

Зруйнована газова мережа дуже небезпечна для проведення ря­тувальних робіт, тому її необхідно негайно відключити, заповнивши водою гідрозатвори та сифони, а також поставивши заглушки на кінці пошкодженого газопроводу. Найпростіша заглушка — це де­рев'яна пробка, обмазана глиною. Якщо на зруйнованій мережі га­зопостачання утворюється вогняний факел, слід обережно перекри­ти кран газопроводу, зменшуючи поступово тиск у мережі, так щоб полум'я не втягувалося в трубу. Потім мокрими ганчірками або піском збити полум'я, щоб полум'я не втягнулося в трубу, і вже тоді остаточно відключити пошкоджену ділянку.

Аварійні роботи на мережі електропостачання потребують спе­ціальної підготовки і тому виконуються, як правило, спеціалізовани­ми підрозділами. Проте в осередку ураження формування об'єктів можуть виконувати нескладні роботи, усуваючи пошкодження на електричній мережі під керівництвом інженера-електрика. Якщо будинок пошкоджений, перш за все вимикають всі ділянки електро­мережі. Потім, якщо можливо, відновлюють лінії, що йдуть у схови-

 

 

 

ще, і влаштовують тимчасове освітлення шляхів евакуації населен­ня з місць роботи формувань.

З метою захисту людей, забезпечення електроенергією важливих споживачів при пошкодженні джерел електроживлення і ліній елек­тропередач, подання електроенергії в осередки ураження і попере­дження виникнення пожеж у місцях проведення рятувальних робіт проводяться аварійні роботи для відключення або відновлення по­шкоджених ліній і ділянок мережі електропостачання.

Для забезпечення живлення електрифікованих інструментів, елек­тродвигунів, машин і механізмів, що застосовуються при проведенні рятувальних робіт для забезпечення електроенергією медичних установ, найбільш доцільно подавати електроенергію електролініями, що збереглися, з невеликим обсягом відновних робіт або тимчасовою кабельною мережею з живленням її від джерел, що знаходяться по­близу.

На окремих пошкоджених ділянках наземної електромережі відновлення проводиться з'єднанням проводів або прокладанням нових окремих ліній на тимчасових або на уцілілих опорах. Ділян­ки кабельних пошкоджених ліній можуть бути з'єднані за допомо­гою прокладеного на поверхні землі з'єднувального кабелю або про­веденням тимчасової повітряної лінії.

У місцях проведення рятувальних робіт, де пошкоджена мережа низької напруги живиться від високовольтної лінії, що збереглася, може виникнути потреба відключити окремі ділянки мережі електро­постачання. Таке відключення проводиться вимкненням рубильни­ка, перерізанням проводів або за допомогою роз'єднувачів.

Є споживачі електроенергії, від роботи яких певною мірою зале­жить успіх проведення рятувальних робіт. Це насосні водопровідні, водовідливні станції та ін. В окремих випадках може бути потреба проведення аварійно-відновних робіт для забезпечення електроенер­гією важливих об'єктів, на яких у разі тривалої зупинки технологіч­ного процесу можуть виникнути аварія або великі матеріальні втра­ти (птахофабрики, інкубаторні станції).

Для забезпечення електроенергією таких важливих споживачів може постати потреба у відновних роботах на окремих спорудах енергосистеми.

Якщо неможливо за короткий час забезпечити енергопостачання важливих споживачів шляхом відновлення існуючої енергомережі, можна використати пересувні електростанції.

Щоб не допустити ураження електричним струмом, всі невідкладні роботи на мережі та об'єктах енергопостачання мають проводитись після повного знеструмлення й з суворим дотриманням правил техні­ки безпеки.

 

 

7.2. Знезаражування

Проводячи знезаражування, потрібно пам'ятати: територія для проведення знезаражування має бути достатньою, щоб забезпечити необхідні дії людей і техніки, розміщення тварин і всього, що під­лягає знезараженню; людей, техніку, тварин необхідно розміщувати з підвітряної сторони від місця аварії; знезаражування необхідно починати за принципом від простого до складного; спочатку виді­лити велику забруднену масу для попередження небажаних кон­тактів із зоною високої концентрації; суворо контролювати перебу­вання в індивідуальних засобах захисту; в холодну пору дії людей скуті, є труднощі в їх обслуговуванні, у разі замерзання заражених ділянок з'являються додаткові труднощі в ліквідації наслідків; го­туючи й застосовуючи розчини для знезаражування, слід пам'ятати, що не всі розчини сумісні один з одним; на результати знезаражу­вання суттєво впливають кількість води та її тиск; для знезаражу­вання техніки, апаратури, приладів та ін. можна застосувати пар під низьким і високим тиском, але потрібно пам'ятати, що при високому тиску може утворюватися заражений аерозоль, здатний поширюва­тися за межі осередку зараження.

У разі необхідності потрібно організувати знезаражування тери­торії, будівель, складів, овочесховищ і продукції.

Дезактивація — це видалення РР з поверхні різних об'єктів, а також із продуктів харчування, фуражу, сировини і води. Для визна­чення необхідності в дезактивації проводять дозиметричний кон­троль радіоактивного забруднення. Дезактивацію можна проводити часткову або повну.

При дезактивації приміщень РР змивають сильним струменем води. Спочатку з даху, а потім зі стін, дверей і вікон. Струмінь води спрямовують на поверхню під кутом ЗО—40°. Змиті радіоактивні забруднення мають бути поховані.

Всередині виробничих приміщень видаляють пил зі стелі і стін струменем води або вологим обтиранням пилу зверху вниз.

Обладнання приміщень і предмети догляду за тваринами (годівни­ці, відра та ін.) промивають водою за допомогою щіток. Для більш пов­ної дезактивізації застосовують господарське мило, соду або поверх­нево-активні речовини (ОП-7, ОП-10) 3 %-ї концентрації. Якщо холодна вода з миючими засобами не знижує рівня радіоактивної забрудне­ності, то дезактивізацію потрібно проводити гарячими розчинами.

Техніку дезактивують такими способами: обмітанням віниками, мітлами, щітками; змиванням РР струменем води; обтиранням там-

 

 

 

 

понами із ганчір'я, клоччя, щітками, змоченими водою, розчинника­ми або дезактивуючими розчинами; змиванням РР дезактивуючи­ми розчинами з одночасною обробкою забруднених поверхонь щітка­ми дегазаційних компонентів; очищенням забруднених поверхонь, вузлів і агрегатів миючими засобами "Лабомид", "Темп", "МС", "Ритм" у миючих машинах.

Для зниження температури замерзання дезактивуючих розчинів їх готують на основі аміачної води зі вмістом аміаку 20—25 %.

Як часткову дезактивацію у польових умовах за відсутності води застосовують обмітання, яке знижує забрудненість РР у 2—4 рази. Дезактивуючи металеві, гумові, пластмасові, цегляні, бетонні й ас­фальтові поверхні, ефективним є змивання струменем води під тис­ком близько 20 кПа з відстані 2—3 м. При такій обробці радіоак­тивність техніки знижується в 10—20 разів. Якщо ж додати у воду 0,15—0,3 % миючих засобів (СФ-2У, "Вихрь", "Новость" та ін.), ефек­тивність дезактивації збільшується і забрудненість зменшується у 20—50 разів.

Внутрішні поверхні техніки (кабін, капотів, важкодоступні місця) інструмент, інвентар та інші невеликі за розміром предмети дезак­тивують обтиранням тампонами, щітками, змоченими водою, розчин­никами або дезактивуючими розчинами. Забрудненість РР змен­шується у 8—10 разів.

Змивання РР дезактивуючими розчинами з одночасною оброб­кою забруднених поверхонь щітками дезактивуючих приладів і ком­понентів — надійний, ефективний спосіб, який зменшує забрудне­ність у 50—80 разів.

Дезактивацію техніки починають з верхньої точки і поступово обмивають зверху вниз. Дуже замаслені й забруднені місця обов'яз­ково протирають щітками або тампонами. Водяні й масляні радіа­тори, повітроочисні фільтри знімають і протирають розчинниками. Якщо ж не можна досягти необхідної повноти дезактивації, їх відправ­ляють на обробку в мийних машинах ремонтних підприємств із за­стосуванням миючих засобів "Темп", "МС", "Лабомид" та ін.

Окремі деталі та інструмент дезактивують у невеликих ваннах (піддонах) засобами дезактивації.

Для дезактивації техніки, засобів індивідуального захисту і пред­метів догляду за тваринами рекомендуються такі розчини: дезакти­вуючий розчин літній (ЛД) — 0,3 %-й водний розчин ОП-7 або ОП-10 і 0,7 %-й розчин гексаметафосфату натрію; дезактивуючий літній розчин (ДЛК) — той же розчин, але з добавкою 2 % соляної кислоти і 0,1 % інгібітора корозії ПБ-5 (полімер буталаміну). Нор­ма витрати розчинів ДЛ і ДЛК — 3—5 л/м²: дезактивуючий розчин

 

 

 

зимовий кислий (ДЗК), до його складу входять ті самі компоненти, що і в розчин ДЛК, але замість гексаметафосфату натрію для зни­ження температури замерзання він містить хлористий кальцій і хлористий магній.

Пористі матеріали краще дезактивувати за допомогою пилососів.

Дезактивація одягу, взуття і індивідуальних засобів захисту, про­водиться вибиванням і витрушуванням, миттям або протиранням (прогумованих і шкіряних виробів) водними розчинами миючих за­собів або водою, а також прання з спеціальними режимами з вико­ристанням речовин для дезактивації.

Дезактивація бавовняного, вовняного одягу і взуття проводиться витрушуванням і вибиванням, а також чищенням щітками. Якщо цими способами ступінь забруднення одягу понизити до допусти­мих величин неможливо, то він підлягає дезактивації шляхом пран­ня за відповідною технологією.

Дезактивацію території підприємств здійснюють глибоким пере­орюванням, засипанням і асфальтуванням (ступінь забрудненості зни­жується у 2 рази на кожних 13 см ґрунту); бетонуванням (ступінь забрудненості знижується у 2 рази на 9,5 см бетону); зрізуванням шару забрудненого ґрунту 3—5 см (повна дезактивація).

Дороги з твердим покриттям миють водою під тиском 300— 500 кПа (3—5 атм) у розрахунку 3 л води на 1 м² поверхні.

Ґрунтові дороги переорюють або знімають верхній шар скрепером.

Для дезактивації сільськогосподарської продукції використову­ють такі способи: самознезаражування, зняття верхнього забрудне­ного шару, обмивання водою, технологічна переробка.

Для самознезаражування сільськогосподарську продукцію мож­на залишити і зберігати доти, доки радіоактивність цієї продукції не знизиться до допустимих норм у результаті природного розпаду ра­діоізотопів.

Забруднення продукції рослинництва і тваринництва може бути поверхневим внаслідок прилипання радіоактивних частинок і струк­турним — при всмоктувані радіонуклідів через поверхню листя і надходження її з ґрунту через кореневу систему.

Структурне забруднення продукції тваринництва відбувається при годівлі тварин кормами, що містять РР, а також при надходженні з водою і повітрям.

При вмісті РР у сільськогосподарській продукції понад допус­тимі норми проводять дезактивацію. Є три способи дезактивації: механічне видалення РР, технологічна переробка продукції і зни­ження вмісту РР у продовольстві і кормах шляхом розбавлення чистою продукцією.

 

 

 

 

Зерно, фрукти, овочі дезактивують промиванням водою. Із зерна, огірків, кавунів, яблук, слив, груш радіоактивний пил змивається добре. Погано піддаються дезактивації цим способом картопля, мали­на, суниці, полуниці. Очищення картоплі, качанів кукурудзи, гороху, люпину, бобів, сої знижує забрудненість РР у десятки разів.

Промивання нарізних овочів, фруктів, грибів 0,1 %-м розчином соляної кислоти з наступним промиванням водою знижує вміст це-зію-137 на 98 %.

При поверхневому забрудненні радіоактивним пилом зерна, а та­кож скирт сіна і соломи знімають верхній забруднений шар зерна на глибину 10—15 см, сіна і соломи — 20—ЗО см і складають окремо для зберігання, а решту після радіометричного контролю викорис­товують як корм для худоби.

Коренеплоди (буряки, моркву, турнепс) і картоплю дезактивують 2—3-разовим промиванням у проточній воді, при цьому видаляєть­ся до 80 % радіоактивних речовин. З качанів капусти необхідно зняти верхні листки. Перед обмиванням картоплю і коренеплоди висипають на решето або нещільний щит над ямою, куди стікає вода. Яму потім засипають землею.

Шеретування проса, рису, соняшникового насіння, гречки, вівса, переробка зерна пшениці на високосортне борошно знижують вміст РР у десятки разів. При переробці зерна, картоплі, цукрових бу­ряків, ягід, фруктів на спирт цезій і стронцій у кінцевому продукті відсутні. В десятки разів зменшується їхній вміст у крохмалі й цукрі. Такий результат одержують і при переробці олійного насіння на олію, особливо у процесі екстрагування.

У 2—3 рази зменшується вміст цезію-137 у засолених огірках, грибах, а також рибі.

При забрудненні короткоживучими радіоізотопами йоду, молібде­ну, ніобію та ін. м'ясо можна заморозити і тримати в холодильниках до зменшення радіоактивності за рахунок природного розпаду PP. У разі такого забруднення можна м'ясо посолити і залишити на збері­гання. На 50 % у м'язах і на 25 % у кістках зменшується вміст короткоживучих ізотопів, якщо м'ясо варити після кипіння не мен­ше 10 хв, після чого воду злити, залити чистою та варити до готовності. М'ясо, забруднене цезієм-137, можна обробити одним із таких способів. Вимочити в прісній воді, а потім залити розсолом на З місяці. Радіоактивність зменшується на 90 %. Вимочити м'ясний фарш 3 години у прісній воді, а потім використовувати для приготу­вання ковбаси, вміст радіонуклідів зменшується на 70—80 %.

При забрудненні молока короткоживучими ізотопами його необ­хідно переробляти на сухе молоко і сири, при зберіганні яких радіо­активність зменшується за рахунок природного розкладання.

 

 

 

При заводській переробці молока на вершки, масло, в сироватку від сумарної активності молока переходить у середньому 79—85 % PP.

При вмісті в маслі РР понад допустиму норму його змішують із чистим маслом і реалізують через торгівлю.

Сироватку з підвищеним вмістом РР використовують для приго­тування сухого замінника цільного молока (ЗЦМ), який згодовують худобі.

Воду можна дезактивувати відстоюванням, фільтруванням і пе­регонкою. Невелику кількість води можна дезактивувати відстою­ванням. Для цього в місткість із водою необхідно добавити природ­них іонітів — глину, чорнозем і ретельно перемішати. Дати відстоя­тися і злити верхній чистий шар води, забрудненість якого РР на 50—70 % менша. Відстоювання можна поєднати з фільтруванням. Пропускання води крізь шар піску, тирси, подрібненого вугілля, бо навіть шар землі очищає її від РР на 85—90 %. Найкращий спосіб дезактивації води — перегонка, але це можливо при невеликій кількості води.

Після дезактивації вода підлягає дезометричному контролю.

Дегазація — це заходи, спрямовані на знезаражування або вида­лення отруйних і сильнодіючих ядучих речовин. Дегазацію можна проводити хімічним, фізичним і механічним способом.

При хімічному способі застосовують нейтралізуючі або хімічні речовини, що руйнують ОР і СДЯР.

Фізичні способи дегазації передбачають випаровування, поглинан­ня ОР і СДЯР різними матеріалами, руйнування вогнем і видалення небезпечних хімічних речовин рідинами, які їх розчиняють.

Механічні способи дегазації застосовують для зняття зараженого шару ґрунту, снігу, зерна на глибину проникнення ОР і СДЯР та ізоляції його.

Дороги і території виробничих об'єктів, заражені ОР і СДЯР дега­зують одним із таких способів: заражену ділянку засипають хлор­ним вапном із розрахунку 1 кг на 1 м² поверхні з наступним пере­орюванням цієї площі на глибину проникнення небезпечної хімічної речовини і потім знов засипають хлорним вапном. При слабкому зараженні ділянки, її посипають хлорним вапном і потім через 20— ЗО хв поливають водою; знімають верхній шар землі 10 см, снігу 20—25 см (за умови, що хімічна речовина не проникла глибше); засипають землею, піском, закидають гноєм (шаром не менше 10 см), роблять настил із дощок, фанерних листів, гілля, соломи.

Приміщення дегазують 10—20 %-м хлорно-вапняним (або 5 %-м сірчанонатрієвим) розчином. Замість хлорного вапна можна засто­сувати гіпохлорит кальцію або негашеного вапна. Якщо температу-

 

 

 

ра повітря нижча 5 °С, застосовують хлористий сульфурил або гаря­чий 5—10 %-й розчин їдкого натру. Втрати дегазуючого розчину

0,5—0,7 л/м².

Металеві предмети (відра, лопати та ін.) дегазують обпалюванням, кип'ятінням протягом 2 год у воді (з добавкою 1—2 % лугу) або протиранням ганчір'ям, змоченим у гасі (бензині).

Дерев'яні предмети (корита, годівниці) дегазують хлорновапня-ною кашкою або розчинами інших дегазуючих засобів з наступним (через 1,5—2 год) промивання водою.

Мішки, брезенти дегазують кип'ятінням (протягом 1—2 год) з наступним промиванням чистою водою.

Дегазація одягу, взуття та інших індивідуальних засобів захисту здійснюється кип'ятінням, пароаміачною сумішшю, пранням і про­вітрюванням.

Дегазація кип'ятінням проводиться в бучильних установках БУ-4М або інших місткостях для верхнього одягу і головних уборів зі штучного хутра (дегазацію хутряних і шкіряних виробів цим спо­собом проводити неможливо).

Дегазація способом прання полягає в розкладі та змиванні от­руйних речовин водними розчинами миючих засобів при високих температурах. Дегазації пранням підлягають вироби з бавовняних тканин, а також ватяний одяг. Як миючий розчин використовується 0,3 % -й розчин порошку СФ-2У (СФ-2).

Дегазація провітрюванням (природна дегазація) може бути вико­ристана для всіх видів одягу, взуття й індивідуальних засобів захи­сту. Вона проводиться, якщо є час і немає інших засобів дегазації. Дегазація провітрюванням найбільш швидко проходить у літніх умовах при температурі 18—25 °С.

Речі та предмети, які не можна кип'ятити, необхідно провітрюва­ти 6 діб влітку і 45 діб взимку або дегазувати в спеціальних камерах (приміщеннях) при температурі 70—80 °С.

Зерно, уражене парами і туманами ОР і СДЯР, дегазують про­вітрюванням на відкритому повітрі. Самодегазація в теплий період може настати: при ураженні зарином і табуном — через 2—4 доби, іпритом через 5—10 діб, зоманом через 20—45 діб.

Фураж (зерно, сіно, солому), заражений ОР типу зарин, зоман, Ві-Ікс, обробляють розчином 4 %-го гідроокису натрію і 2 %-го пергідролю при витратах 6—10 л/м². Фураж залишають після об­робки на 1—2 доби і потім обстежують на залишкову зараженість. Зерно, січку соломи і сіна, коренеплоди, заражені фосфороорганіч-ними речовинами й ОР типу іприт, завантажують у кормозапарник і пропарюють 3 год. Пара, яка відводиться з кормозапарника, має проходити через дегазуючий розчин.

 

 

 

 

Основний спосіб дегазації фуражу, зараженого крапельно-рідин­ною ОР, — зняття верхнього зараженого шару товщиною 10—15 см із зернофуражу і 20—25 см сіна і соломи.

Воду дегазують фільтруванням і хлоруванням. Із колодязя воду відливають або відкачують, а дно і стінки шахти обробляють хлор­но-вапняною кашкою, із дна знімають шар 10 см. Після наповнення водою, її знову відливають і після нового наповнення перевіряють на наявність ОР.

Засоби захисту дегазують пароаміачним способом або гарячим повітрям.

При ураженні майна ФОР дегазують вимочуванням у 2 %-му розчині соди, аміаку або іншого лугу при температурі 15 °С протя­гом 1,5 год. Шкіряні та інші вироби дегазують гарячим повітрям при температурі 70 °С протягом 6 год.

Дезінфекція — це заходи, спрямовані на знищення збудників інфекційних хвороб та їх токсинів. Дезінфекцію проводять хімічним і фізичним способом, які застосовують як окремо, так і в комбінації. Дезінфекція може бути газова, волога і термічна. Проводять її після встановлення санепідстанцією, ветлабораторією зараженості людей, тварин, кормів, території, продуктів харчування, води.

Дезінфекція одягу, взуття та інших індивідуальних засобів захи­сту здійснюється обробкою пароповітряною або пароформаліновою сумішшю, кип'ятінням, замочуванням у розчинах для дезінфекції (або протиранням ними), пранням.

Обробка пароповітряною сумішшю використовується для дезін­фекції всіх видів одягу та індивідуальних засобів захисту, крім хут­ряних і валяних виробів, які підлягають обробці пароформаліновою сумішшю, відповідно до інструкцій експлуатації дезінфекційно-ду­шових автомобілів (ДДА), дезінфекційно-душових автомобілів-при-чепів (ДДП).

Обробка кип'ятінням використовується для дезінфекції виробів з бавовняних тканин та індивідуальних засобів захисту, виготовле­них з гуми і прогумованих тканин. Дезінфекція кип'ятінням про­водиться в бучильній установці БУ-4М, дезінфекційних бучильни-ках і в різних підручних засобах (баках, котлах, бочках тощо).

Дезінфекція замочуванням у розчинах для дезинфекції застосо­вується для виробів з бавовняних тканин та індивідуальних засобів захисту. Дезінфекція одягу та індивідуальних засобів захисту при зараженні вегетативними формами мікробів проводиться замочуван­ням у 5 % -му водному розчині фенолу, лізолу або нафталізолу (при зараженні вірусом натуральної віспи концентрація збільшується до 8 %), 3 %-му розчині монохлораміну або в 2,5 %-му розчині фор-

 

 

мальдегіду протягом 1 год. При зараженні споровими формами мікробів замочування проводиться в 10 % -му розчині формальдегі­ду протягом 2 год.

Дезінфекція одягу і індивідуальних засобів захисту методом пран­ня проводиться за спеціальними технологіями.

Для дегазації і дезінфекції бавовняного одягу, індивідуальних засобів захисту і брезентів, а також предметів домашнього побуту призначена бучильна установка БУ-4М.

Приміщення і території сильно зрошують дезінфікуючим розчи­ном, а потім проводять механічне очищення. Обробку повторюють тричі з інтервалом 1 год. Для дезінфекції застосовують розчин хлор­ного вапна з вмістом 5 %-го активного хлору, 10 %-й розчин їдкого натру, 4 %-й розчин формальдегіду, 5 %-й розчин однохлористого йоду та інші препарати.

Для газової дезінфекції приміщень застосовують бромистий ме­тил, картос (суміш окису етилену з вуглекислим газом у співвідно­шенні 1: 9) для знищення спорових і вегетативних форм мікробів, а також хлорпікрин — для знищення вегетативних форм. Перед дез­інфекцією приміщення герметизують. Бромистий метил застосову­ють прямо з балонів, а хлорпікрин з апарата 2-АГ.

Скирти сіна і соломи обробляють 2 рази з проміжком часу 24 год 4 %-м розчином формальдегіду з розрахунку 2 л розчину на 2 м² поверхні скирти. Розчин подається під тиском не менше 500 кПа (5 атм) і розпилюється до дрібнодисперсного стану.

Зерно, комбікорм, заражені спорами мікроби, занурюють у 4 % -й розчин формальдегіду на 24 год і на 2 год у 2 % -й розчин хлораміну в місткостях, які щільно закриваються. Після цього зерно і комбі­корм висушують до повного знищення запаху.

Продовольче і кормове зерно, насипане на токах або в коморах, можна обробляти 3—5 % -м водним розчином перекису водню з роз­рахунку 2 л/м².

Зерно, крупи, концентровані корми, заражені неспоровими збуд­никами, можна знезаражувати пропарюванням, кип'ятінням або про­жарюванням. Використовують барабанні сушарки з температурою 250 °С і тривалістю обробки 10 хв.

Зерно, комбікорми, що зберігаються у звичайних мішках з ткани­ни, можна обробляти, не розв'язуючи мішки, протягом 8 год 4 %-м розчином формальдегіду або 3 год 6 % -м розчином перекису водню чи 2 год 2 % -м розчином хлораміну.

М'ясо, поверхня якого заражена спорами сибірки, витримують 7 діб у спороцидному розсолі — 15 % -й розчин кухонної солі, 1 % -й — перекису водню і 1 % -й — оцтової кислоти. М'ясо заражене поверх-

 

 

 

 

нево бактеріальними аерозолями, необхідно варити 2 год, жири, вершкове масло необхідно перетопити, молоко прокип'ятити. Хлібо­булочні вироби, крупи, вермішелі прожарити в духовці при темпера­турі 120 °С протягом ЗО хв.

Воду знезаражують розчином хлорного вапна, на кожний м³ води додають 0,5 л цього розчину, а при споровій мікрофлорі — 4 л, після цього воду перемішують і залишають на 10—12 год, а потім відлива­ють чи відкачують.

Найбільш простий і доступний спосіб дезінфекції води — кип'я­тіння. При зараженні споровидними формами мікробів воду кип'я­тять не менше 2 год.

Використання знезаражених продуктів, кормів і води можуть до­зволити санітарно-епідеміологічна і служба ветеринарної медицини.

Знезаражуючі речовини і розчини. Розчин для дезактивації го­тується на основі порошку СФ-2У (СФ-2) шляхом розчинення ос­таннього у воді з розрахунку отримання 0,15 %-го розчину (на 20 л бідон (каністру) — ЗО г, на 100 л бочку — 150 г, на цистерну 6000 л — 9 кг).

Миючий порошок СФ-2У — однорідний дрібнодисперсний поро­шок від блідо- до темно-жовтого кольору, добре розчиняється у воді при температурі 10 —15 °С, розфасовується в пакети масою 300, 500, 750 г.

Розчин для дегазації ХЧ, це 5 % -й розчин гексахлормеламіну (ДТ-6) або 10 %-й розчин дихлораміну (ДГ-2 і ДТХ-2) у дихлоретані, при­значається для дегазації Х-газів отруйних речовин типу іприт, і для дезінфекції. Температура замерзання розчину — -35 °С.

Розчин для дегазації № 2-ащ — водний розчин 2 % їдкого натрію, 5 % моноетаноламіну і 20 % аміаку; призначається для дегазації отруйних речовин типу зоман. Температура замерзання — -40 °С.

Розчин для дегазації № 2-бщ — водний розчин 10 % їдкого натру, 25 % моноетаноламіну; призначається для дегазації отруйних речо­вин типу зоман. Температура замерзання розчину — 30 °С.

Якщо немає розчинів для дегазації № 2-ащ і № 2-бщ для дега­зації приладів і техніки, заражених отруйними речовинами типу зоман, може використовуватися 20—25 % -й водний розчин аміаку або 5— 10 %-й водний розчин їдкого натру.

Водна суспензія ДТС-ГК використовується в дегазаційних маши­нах і комплектах для дегазації приладів і техніки, які заражені Х-газами й іпритом.

Водні кашки ДТС-ГК і хлорного вапна використовуються для дегазації і дезінфекції металевих, гумових і дерев'яних виробів. Кашки готуються шляхом ретельного перемішування двох об'ємів

 

 

 

ДТС ГК або хлорного вапна з одним об'ємом води. Для дегазації отруйних речовин можуть використовуватись розчинники: дихлор­етан, бензин, гас, дизельне паливо, спирт, а також 0,3 %-ві водні роз­чини миючих порошків СФ-2У, "Дон", "Ера" та ін. Всі вказані розчи­ни не знищують отруйні речовини, а тільки сприяють змиванню їх із зараженої поверхні.

Речовини, які використовують для виготовлення розчинів для дегазації: гексахлормеланін, дихлорамін, їдкий натр, аміачна вода, моноеталноламін, ДТС-ГК, хлорне вапно.

Гексахлормеланін (ДТ-6) — кристалічний порошок білого або сла­бо-жовтого кольору з запахом хлору. Не розчиняється у воді, добре розчиняється в дихлоретані. Температура плавлення 125—135 °С.

Дихлораміни (ДТ-2, ДТХ-2) — білі або злегка жовтуваті порошки з запахом хлору. В сухому вигляді стійкі, у воді не розчиняються, добре розчиняються в дихлоретані.

Дихлоретан — летуча, безколірна або злегка жовтувата рідина з запахом спирту або хлороформу. Температура кипіння — +84 °С, температура замерзання — -35 °С. У воді не розчиняється, при підпа­лювані горить. При потраплянні в організм людини викликає силь­не отруєння або смерть, пари шкідливі при тривалому вдиханні. Дихлоретан використовується як розчинник речовин ДТ-6, ДГ-2,

ДГХ-2 для дегазації.

їдкий натр (каустична сода) — білі шматки або дрібні лусочки. На повітрі поглинає воду, зберігається в герметичній тарі. Добре розчиняється у воді. Концентровані розчини (більше 3—5 %) роз'їда­ють шкіру людини і руйнують тканини, взуття.

Аміачна вода — це 20—25 %-й розчин аміаку у воді. Вона ви­кликає подразнення слизових оболонок очей і носа, на шкіру люди­ни практично не діє. Температура замерзання аміачної води зале­жить від наявності в ній аміаку і становить для 8 % -го розчину — 10 °С, для 12 %-го розчину — 17, для 25 %-го розчину — 40 °С.

Моноеталоамін — в'язка рідина жовтого кольору, що має слаб­кий аміачний запах, не діє на шкіру людини. Технічний продукт має не менше 80 % головної речовини.

2/3 головна сіль гіпохлориту кальцію (ДТС-ГК) — це білий поро­шок із запахом хлору. У воді розчиняється помірно, в органічних розчинниках не розчиняється; потрапляючи на шкіру, може ви­кликати подразнення. Під дією тепла, вологи і вуглекислоти повітря розпадається. Тому має зберігатися в герметичній тарі в прохолод­ному місці, закритому від прямих променів сонця.

Хлорне вапно — речовина білого або злегка жовтого кольору, по­дібна за властивостями з ДТС-ГК, від якої відрізняється меншою

 

 

активністю для дегазації та дезінфекцією, у воді розчиняється пога­но, не розчиняється в органічних розчинниках, гігроскопічна.

Для дезінфекції приладів і техніки використовують розчини фор­мальдегіду, фенолу та його похідні (крезол, лізол, нафтозол); розчин для дегазації № 1, № 2-ащ, № 2-бщ; суспензії і кашки ДТС ГК і хлор­ного вапна; водні розчини порошку СФ-2У (СФ-2).

Водні розчини миючих засобів мають слабку дію на хвороботвор­них мікробів і використовуються тільки для зниження засівання мікробами поверхонь і нейтралізації токсинів.

Для дезінфекції приладів і техніки, що заражені вегетативними формами мікробів, використовується 3—5 %-й розчин формальдегі­ду, 1 % -ва суспензія ДТС-ГК, 2 % -й розчин монохлораміну. Для дез­інфекції приладів і техніки, що заражені споровими формами мікробів, найбільш ефективним є 17—20 %-й водний розчин формальдегіду (формаліну), що містить 10 % за масою монохлораміну (20 кг моно­хлораміну на 80 л води); суміш ретельно перемішується до повного розчинення монохлораміну. Потім перемішуються різні об'єми отри­маного розчину і формаліну.

Формальдегід — безкольоровий задушливий газ, що розчиняєть­ся у воді. Використовується 35—40 % водний розчин формальдегі­ду, який називається формаліном.

Фенол — тверда речовина рожево-коричневого кольору, добре роз­чиняється у воді. У практиці частіше використовується зафарбована в рожевий колір рідка карболова кислота, що складається з 90 % фенолу і 10 % води.

Крезол — масляниста темно-бура рідина, слабко розчиняється у воді, добре розчиняється у кислотах і лугах; використовується у ви­гляді 3—5 %-х гарячих мильних крезолових розчинах.

Лізол — розчин крезолів у рідкому (калійному) милі, червоно-бура масляниста рідина, що добре розчиняється в воді, для дезінфекції при­ладів і техніки використовується 3—5 % -й водний розчин.

Нафтазол — суміш 65 % нафтенового мила, 35 % крезолу, що діє при дезінфекції і митті, як 5—10 %-й водний розчин використо­вується з тією же метою, що лізол.

Санітарна обробка. Санітарна обробка є складовою частиною спеціальної обробки. Це комплекс ліквідації забруднення радіоак­тивними речовинами, зараження небезпечними (ОР і СДЯР) хімічни­ми і біологічними засобами особового складу формувань ЦЗ і насе­лення. Санітарна обробка поділяється на часткову і повну.

Часткова санітарна обробка — це механічне очищення й оброб­ка відкритих ділянок шкіри, зовнішньої поверхні одягу, взуття, 313 або обробка за допомогою індивідуальних протихімічних пакетів.

 

 

 

Виконують її в осередку ураження під час проведення рятувальних і невідкладних робіт, вона є тимчасовим заходом.

Повна санітарна обробка — це знезаражування тіла людини із заміною білизни й одягу. Мета обробки — повне знезаражування від радіоактивних, хімічних речовин і біологічних засобів тіла і сли­зових оболонок, одягу, взуття, 313. її проводять особовому складу ЦЗ і населенню після виходу із зон зараження, забруднення РР і осе­редків ураження служба санітарної обробки ЦЗ силами формувань об'єкта, які розгортають стаціонарні обмивальні пункти або обми-вальні майданчики, розділені на "брудну" і "чисту" половину.

Організація життєзабезпечення населення у разі загрози виник­нення НС передбачає проведення заходів, розроблених органами дер­жавної влади, органами управління ЦЗ, адміністрацією підприємств, організацій завчасно, а також у разі надзвичайних ситуацій з метою створення умов для виживання населення, яке може опинитися в районах аварій, стихійних лих і осередках ураження.

Життєзабезпечення — це задоволення нормативного мінімуму життєвих потреб населення, яке потерпіло внаслідок надзвичайної ситуації, надання йому житлово-комунальних послуг і дотримання встановлених соціальних гарантій на період проведення рятуваль­них робіт.

Основними заходами життєзабезпечення є: організація бази хар­чування в районах лих та тимчасове розселення у безпечних райо­нах на період рятувальних робіт; забезпечення населення одягом, взуттям та товарами першої необхідності; надання фінансової допо­моги потерпілим; медичне обслуговування та санітарно-епідеміоло­гічний нагляд у районах тимчасового розміщення.

Невиконання законних вимог посадових осіб спеціально уповно­важеного центрального органу виконавчої влади, до компетенції якого віднесено питання захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру, тягне за собою на­кладання штрафу на посадових осіб від 10 до 20 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Те саме діяння, вчинене повторно протягом року після накладен­ня адміністративного стягнення, тягне за собою накладення штрафу на посадових осіб від 20 до 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (стаття 188-16 Кодексу України).

Під час великих стихійних лих, катастроф у людей виникають

нервово-психічні розлади, психічні збудження, затьмарення свідомості.

Внаслідок землетрусу в Ташкенті в 1966 р. у 75 % населення

було зареєстровано розгубленість і реакції страху, зниження ціле-

 

 

 

спрямованої діяльності, у 14 % постраждалих були гострі реактивні стани протягом доби, а у 11 % — тривалі реактивні збудження.

Таким чином великі стихійні лиха, катастрофи супроводжуються не тільки великими руйнуваннями, травмами, опіками, а й панікою, розгубленістю, що призводить до паралічу інстинкту самозбережен­ня, що робить людей нездатними до самозахисту та надання допомо­ги постраждалим.

 

 

 

Список літератури

1. Авсеенко В.Ф. Дозиметрические и радиометрические приборьі и измерения. — К.: Урожай, 1990. — 144 с.

2. Александров В.Н., Емельянов В.И. Отравляющие вещества. — М.: Воениздат, 1990. — 270 с.

3. Алтунин А.Т. Формирования гражданской оборони в борьбе со стихийньїми бедствиями. — М.: Стройиздат, 1976. — 225 с.

 

4. Белов АД., Киршин ВА. Ветеринарная радиобиология. — М.: Агропромиздат, 1987. — 287 с.

5. Болезни сельскохозяйственньїх культур: В 3 т. / Под общей ред. В.Ф. Пересьіпкина. — Т. 1.: Болезни зернових и зернобобових куль­тур. — К.: Урожай, 1989. — 213 с.

6. Гродзинский Д.М. Радиобиология растений. — К.: Наук, дум­ка, 1989. — 384 с.

7. Гудков И.Н. Основи общей и сельскохозяйственной радиобио-

логии. — К.: Изд-во УСХА, 1991. — 328 с.

8. Десять лет после аварии на Чернобьільской АЕС. Национальньїй
доклад Украиньї, 1996 год / А.И. Авраменко, Ю.Г. Антипкин,
Г.Ф. Апасов и др. — К.: Минчернобьіль, 1996. — 198 с.

9. Дуриков А.П. Оценка радиационной обстановки на об'ьекте
народного хозяйства. — М.: Воениздат, 1975. — 95 с.

10. Егоров П.Т., Шляхов ИА.,Алабин Н.И. Гражданская оборона.

— М.: Вьісш. шк., 1977. — 302 с.

11. Закон України "Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення щодо встановлення відповідальності у сфері цивільної оборони та захисту населення і територій від над­звичайних ситуацій" № 666-IV. — К., 2003.

12. Закон України "Про Цивільну оборону України" ВРУ № 297-ХІІ.

— К., 1993.

13. Закон України "Про внесення змін до Закону України про Цивільну оборону України" ВРУ № 555-XIV. — К., 1999.

14. Закон України "Про захист населення і територій від надзви­чайних ситуацій техногенного та природного характеру" № 1809-ІП.

— К., 2000.

15. Закон України "Про правові засади цивільного захисту" від

№ 135-IV, 24 червня 2004. — К., 2004.

 

 

 

16. Защита животньїх от пораження ядерним оружием / В.М. Ка-раваев, В.Л. Коляков, Г.Н. Коржевенко, В.Г. Ильин. — М.: Колос, 1970. — 399 с.

17. Защита об-ьектов народного хозяйства от оружия массового пораження / Г.П. Демиденко, Е.П. Кузьменко, П.П. Орлов и др. — К.: Вьісш. пік., 1989. — 371 с.

18. Защита от оружия массового пораження / Под ред. В.В. Мяс-никова. — Воениздат, 1989. — 371 с.

19. Каммер Ю.Ю., Харкевич А.Е. Аварийньїе работьі в очагах по­раження. — М.: Знергоиздат, 1990. — 287 с.

20. Киршин ВЛ., Бударков ВЛ. Ветеринарная противорадиацион-ная защита. — М.: ВО "Агропромиздат", 1990. — 207 с.

21. Коваленко Л.И. Радиометрический ветеринарно-санитарньїй контроль кормов животньїх и продуктов животноводства. — К.: Урожай, 1987. — 192 с.

22. Коваленко Л.І. Радіаційна ветеринарно-санітарна експертиза об'єктів ветеринарного контролю. — К.: Вища шк., 1994. — 317 с.

23. Козлов В.Ф. Справочник по радиационной безопасности. — М.: Знергоатомиздат, 1991. — 351 с.

24. Концепція захисту населення і територій у разі загрози та виникнення надзвичайних ситуацій: Указ Президента України. — К., 1999.

25. Максимов М.Т., Оджагов Г.О. Радиоактивньїе загрязнения и их измерения. — М.: Знергоиздат, 1989. — 304 с.

26. Машкович ВЛ., Панченко. Основьі радиационной безопаснос­ти. — М.: Знергоатомиздат, 1988. — 224 с.

27. Мащенко Н.М., Мурашко ВЛ. Радиационное воздействие и радиационная защита населення при ядерньїх авариях на атомньїх злектростанциях. — К.: Вьіща шк., 1992. — 224 с.

28. Мигович Г.Г. Довідник з цивільної оборони. — К.: ЗАТ "Україн­ська технологічна група", 1998. — 526 с.

 

29. Нормьі радиационной безопасности НРБ-76/87 и основньїе санитарньїе правила работьі с радиоактивньїми веществами и дру­гими источниками ионизующих излучений ОСП-72/87. — М.: Знер­гоатомиздат, 1988. — 160 с.

30. Норми радіаційної безпеки України (НРБУ-97) / МОЗ Украї­ни. — К., 1997. — 122 с.

31. Основи сельскохозяйственной радиологии / B.C. Пристер, Н.А. Лощилов, О.Ф. Немец, В.А. Поярков. — К.: Урожай, 1991. — 472 с.

32. Положення про Цивільну оборону України: Постанова КМУ №299. — К., 1994.

33. Положення про Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від Чорнобильської ката­строфи (МНС): Указ Президента України № 1005/96. — К., 1996.

 

 

 

34. Про єдину державну систему запобігання і реагування на НС техногенного та природного характеру: Постанова КМУ № 1198. — К., 1998.

35. Положення про класифікацію надзвичайних ситуацій: По­станова КМУ № 1099. — К., 1998.

36. Радиация: Дозьі, зффектьі, риск. — М.: Мир, 1990. — 78 с.

37. Рекомендации по веденню сельского и лесного хозяйства в условиях радиоактивного загрязнения территории Украиньї в ре­зультате аварии на Чернобьільской АЕС на период 1991—1997 гг. — К., 1991. — 112 с.

38. Рожинский М.М., Катовский Г.Б. Оказание доврачебной по-мощи. — М.: Медицина, 1981. — 48 с.

 

39. Стеблюк Н.И. Борьба с пожарами и другими стихийньїми бедствиями, ликвидация последствий крупних производственньїх ава­рии. — К.: УСХА, 1983. — 162 с.

40. Стеблюк Н.И. Защита лесньїх насаждений от оружия массо­вого пораження. — К.: УСХА, 1983. — 134 с.

41. Стеблюк М.І. Прилади радіаційної, хімічної розвідки, кон­тролю радіоактивного забруднення і опромінення та хімічного зара­ження повітря, продуктів, кормів і води. — К.: НАУ, 1999. — 72 с.

42. Стеблюк М.І. Цивільна оборона. — К.: Урожай, 1994. — 357 с.

43. Стеблюк М.І. Цивільна оборона. — К.: Знання-Прес, 2003. —

455 с.

44. Стеблюк МІ. Цивільна оборона: Підручник. — 3-тє вид., перероб. і доп. — К.: Знання, 2004. — 490 с.

45. Сельскохозяйственная радиология / Под ред. P.M. Алекса-хина, Н.А. Корнеева. — М.: Зкология, 1991. — 396 с.

46. Тельдеши Ю., Кенда М. Радиация — угроза и надежда. — М.: Мир, 1979. — 412 с.

47. Указ Президента України "Про рішення Ради національної без­пеки і оборони України" від 11 листопада 2002 року "Про стан техно­генної та природної безпеки в Україні" № 76/2003. — К., 2003.

48. Указ Президента України "Про заходи щодо вдосконалення системи державного управління у сфері подолання наслідків Чорно­бильської катастрофи" № 755/2004 від 6 липня 2004 р. — К., 2004.

49. Харузлл М., Хатчинсон Т. Последствия ядерной войньї: Воз­действие на зкологию и сельское хозяйство. — М.: Мир, 1988. — 551 с.

50. Чернобьільская катастрофа / В.Г. Барьяхтар, Д.М. Гродзин-ский, Г.А. Готовчиц и др.; Под ред. В.Г. Барьяхтара. — К.: Наук. думка, 1995. — 600 с.

51. Ярмоленко С.П. Радиобиология человека и животньїх. — М.:
Вьісш. шк., 1988. — 424 с.