Основи управління освітніми організаціями

Модернізація управління закладами освіти на державно-громадських засадах є актуальною проблемою сьогодення, оскільки розробляється дослідниками та органами управління освітою в Україні тільки впродовж останнього десятиріччя. Сутнісні глобалізаційні змі­ни потребують нових підходів до управління усією освітньою сферою, яка є інтегральною сукупністю освітніх структур, відносин, діяльності та свідомості, що забезпечує відтворення і розвиток інтелектуального потенціалу суспільства.

Запровадження нових підходів до управління освітніми закладами вивчають вітчизняні науковці В. Алфімов, Г. Артюх, Г. Боголюб, Л. Даниленко, Г. Дмитренко, Л. Карамушка. В. Крижко, Н. Коломийський, В. Луговий, Є. Павлютенков. Проте сьогодні ця проблема потребує подальшого аналізу, особливо коли йдеться про державне управління освітою в сучасних соціально-економічних умовах.

Заклади освіти є цілісним соціальним утворенням, що мають спе­ціальну структуру та виконують специфічні функції у суспільстві (на­вчання, виховання та розвиток підростаючого покоління). Основними характеристиками закладів середньої освіти як освітніх організацій, на думку Л. Карамушки, є такі:

- заклади середньої освіти повинні бути відкритими системами, які мають постійно враховувати зміни, що відбуваються у соці­альному середовищі;

- заклади мають швидко адаптуватися до нових підходів у сус­пільному розвитку та трансформувати їх у новий зміст навчання, нові освітні та інформаційні технології, нові стратегії взаємодії між учасниками управлінського та навчально-виховного проце­су, нові психологічні характеристики учасників такої взаємодії;

- щоб розвиватися відповідно до соціальних змін, освітні заклади повинні постійно «навчатися», тобто характеризуватися: стра­тегічним мисленням та баченням майбутнього; сильною корпо­ративною культурою; командним принципом роботи та вільним обміном інформації;

- враховуючи специфіку діяльності (навчання, виховання та розви­ток підростаючої особистості), освітні заклади повинні функціо­нувати на засадах гуманістичного менеджменту.

Перші три ознаки повинні бути притаманні практично всім типам організацій, натомість четверта ознака є особливо суттєвою саме для освітніх організацій.

У сучасній науковій літературі досить часто зустрічаються такі по­няття, як «освітній менеджмент», «педагогічний менеджмент» та «ди­дактичний менеджмент». Дослідники цих феноменів дають різні їхні визначення.

Освітній менеджмент розглядається, як галузь менеджменту, що регулює процеси трансформації змісту освітньої діяльності; вона охо­плює зміст, форми реалізації принципів, методів, підходів, технології, функцій і прийомів управління взаємодією освітніх процесів (Н. Побірченко, Г. Лопушанський ).

Н. Коломийський визначає менеджмент в освіті, як усвідомлену вза­ємодію керівника з іншими людьми, зокрема підлеглими, партнерами, своїми керівниками, учнями, батьками та іншими особами, що спрямо­вана на забезпечення їхньої активної скоординованої участі у досягненні окресленої мети. Призначення менеджменту в освіті - створити освітнє середовище, що ефективно працює та відповідає сучасним вимогам, є привабливим для реального та потенційного споживача.

Педагогічний менеджмент, на думку В. Симонова, це комплекс принципів, методів, організаційних форм і технологічних прийомів управління освітнім процесом, спрямованим на підвищення його ефек­тивності. Під освітнім процесом він розуміє сукупність трьох складо­вих: навчально-пізнавального, навчально-виховного та самоосвітнього процесів. Виходячи з такого визначення, учений стверджує, що будь-який викладач є менеджером навчально-пізнавального процесу (як суб'єкт управління ним), а керівник навчального закладу - менедже­ром навчально-виховного процесу в цілому (як суб'єкт управління цим процесом). Дидактичний менеджмент ще формується як самостійна теорія (на практиці він зустрічається в роботах педагогів-новаторів). Дидактич­ний менеджмент - це ядро педагогічного й освітнього менеджменту, використання якого підвищує якість навчання у групі й ефективність регіональної й національної освіти, їхню конкурентну спроможність у світовому освітньому просторі.

Освітній, педагогічний, дидактичний менеджмент як самостійні на­укові напрями й нові навчальні дисципліни поки що тільки формують­ся, не мають єдиного статусу та стандарту. їхня логіка й методологія тільки створюються - вони зростають на рівні тих сьогоднішніх вимог, які ставляться суспільством, що трансформується у цих галузях знань і навчальних дисциплін. Використання методології маркетингу в управ­лінні освітою викликане необхідністю пошуку нових форм і методів управління навчанням і реалізації освітніх послуг, що відповідають су­часному рівню суспільних відносин.

Менеджмент освітніх організацій у найзагальнішому вигляді можна визначити як специфічний вид діяльності у освітніх організаці­ях, який безпосередньо несе відповідальність за досягнення поставле­них перед організаціями цілей шляхом ефективного та продуктивного використання ресурсів.

В. Гамаюнов визначає, що менеджмент у освіті (освітній менедж­мент) - це теорія та практика управління освітою у ринкових умовах, об'єкт якого - процес управління освітніми галузями й регіональними системами, освітніми округами, а предмет - протиріччя, закономірнос­ті, відносини процесу управління навчальними закладами та системою органів державного управління цією галуззю, а також умови, що забез­печують розвиток освіти, життєздатність й еволюцію освітніх систем.

Менеджмент освітянської сфери передбачає:

- визначення цілей, завдань освітніх інституцій усіх форм влас­ності;

- конституювання та утворення освітніх інституцій;

- формування та організацію виконання рішень в освітній сфері;

- підтримку життєдіяльності освітніх інституцій;

- контроль за функціонуванням і спрямуванням розвитку освітніх інституцій.

Об’єктом менеджменту освіти є освітня сфера, освітня діяльність та освітня свідомість, які перебувають у тісному взаємозв'язку з еконо­мічною сферою суспільства, політичною, соціальною, інформаційно-комунікативною, науковою тощо.

Предметом менеджменту освіти виступають теоретико-методологічні та практичні чинники побудови, функціонування та управління освітніми інституціями на державному, міждержавному, міжнародному та транснаціональному рівнях.

Керуюча система у менеджменті освіти забезпечує своє функціону­вання через поетапні операції:

- планування діяльності суб'єктів і об'єктів освітнього процесу;

- організація діяльності суб'єктів і об'єктів освітнього процесу;

- мотивування поведінки працівників, які здійснюють певні про­цеси діяльності у освітянській сфері;

- контролювання процесу діяльності суб'єктів і об'єктів освітньої сфери;

- регулювання процесу діяльності суб'єктів і об'єктів освітньої сфери.

Завдяки таким діям вдається вдосконалювати загалом систему ме­неджменту освіти, підвищувати її ефективність, усувати зайві ланки та бюрократизм.

Специфічні (особливі) функції менеджменту освіти виникають унаслідок горизонтального поділу праці у освітній системі будь-якої держави, визначають його спрямованість на конкретний об'єкт управ­ління. Специфічні (особливі) функції менеджменту освіти можна кла­сифікувати за:

- ознакою рівнів управління - загальнодержавний; регіональний (управління освітньою сферою території; локальний (рівень міс­цевого управління та самоврядування);

- ознакою освітніх рівнів - управління дошкільною; професійною; вищою, позашкільною; післядипломною підсистемами освіти;

- ознаками об'єктів управління - управління навчальними закла­дами різних видів та типів (дитсадками, школами, ліцеями, гім­назіями, коледжами, інститутами, університетами, академіями тощо);

- ознакою процесів управління - навчально-методичною робо­тою; навчально-виховним процесом; роботою з керівниками та науково-педагогічними кадрами; підвищенням кваліфікації і пе­репідготовки кадрів; науковою діяльністю у вищих навчальних закладах; налагодженням і розширенням міжнародного співро­бітництва в освітній сфері; розвитком соціальної та матеріально-технічної бази освіти тощо.

Розгляд внутрішньої (організаційно-психологічної) структури управління в системі освіти передбачає її висвітлення з погляду при­роди. внутрішнього змісту, аналізу складових елементів. У межах вну­трішньої структури слід розглядати два рівні аналізу управління.

1) перший базовий, власне управлінський рівень передбачає роз­гляд особливостей планування, організації та контролю освітніх організацій;

2) другий - більш глибокий, власне психологічний рівень полягає у вивченні процесів, які є необхідними для планування, організації та контролю діяльності освітніх організацій, повсякчас супрово­джують їх і ніби надбудовуються над ними, займають вищий рі­вень в ієрархії сутнісних управлінських процесів. До процесів другого рівня належать прийняття управлінського рішення; ко­мунікація; керівництво (як здійснення впливу на людей) та мо­тивація.

Кожен із структурних елементів управлінських процесів першого та другого рівнів має свій зміст і призначення.

Освітня організація передбачає вирішення керівниками закладів освіти таких актуальних завдань:

- підбір педагогічних кадрів та працівників районних, міських, об­ласних управлінь освіти; розташування педагогічних кадрів;

виділення рівнів управління та ступеня складності завдань, які вирішуються на коленому рівні, та функціональних обов'язків членів управлінського апарату;

- формування «управлінської команди» як «ядра» закладів освіти, їхнього «мозкового центру»;

створення матеріально-технічної бази для успішного функціону­вання освітніх структур та розв'язання економічних проблем у сучасних соціально-економічних умовах;

- науково-методичне забезпечення навчально-виховного проце­су (визначення філософсько-методологічних підходів, розробка освітніх технологій, комп'ютерних методик тощо; створення спеціальних соціальних, психологічних служб та забезпечення роботи соціальних педагогів у навчальних закладах Аналіз зовнішньої структури управління у системі середньої освіти передбачає аналіз рівнів розгортання внутрішньої структури управлін­ня (див. рис. 5.1.).

 

 

Рис. 5.1. Зовнішня структура управління в системі середньої освіти (диференціація за основними критеріями) (подано за Л.Карамушка) Зовнішня структура управління має досить об'ємний характер і може бути диференційована за такими критеріями: 0 рівень управління у системі освіти загалом (Міністерство освіти і науки - обласні управління - міські (районні) відділи (управлін­ня) освіти - навчальні заклади);

 

- рівень управління у конкретній освітній організації (наприклад, на рівні школи: директор, заступники директора, вчителі, учні та їхні батьки; на рівні районного відділу освіти: завідувач відділу освіти, заступники завідувача відділу освіти, спеціалісти, праців­ники методичного кабінету тощо);

- певний напрям управлінської діяльності у конкретній освіт­ній організації (наприклад, у школі: добір учителів, організація навчально-виховного процесу, контроль знань; у районному від­ділі освіти: розроблення навчальних програм, обмін педагогіч­ним досвідом, підвищення кваліфікації педкадрів, проведення атестації учителів тощо).

Якщо йдеться про різні рівні управління у конкретному навчально­му закладі (школі, ліцеї, гімназії), то доречно, на наш погляд, розгля­дати насамперед поняття «управління» у вузькому розумінні, яке сто­сується взаємодії директора школи зі своїми заступниками, окремими учителями та педагогічним колективом у цілому, тобто мова йде про взаємодію між собою найвищих рівнів управління (директор - заступ­ники директора - учителі). І саме на цих рівнях можна говорити про власне управлінську діяльність директора навчального закладу.

Соціолого-психологічний аналіз управлінського процесу у системі освіти передбачає (поряд з характеристикою загальних особливостей управління) виокремлення специфічних його рис, що стає можливим в результаті визначення мети освітньої організації, основних харак­теристик педагогічної діяльності для досягнення мети та особливості управління освітньою організацією для успішного здійснення педаго­гічної діяльності.