Історія і сучасний стан релігій в Україні

МЕТА: Ознайомити з історією і сучасним станом релігій в Україні. Удосконалювати вміння логічно мислити, навички усних виступів, підготовки рефератів та повідомлень, аргументованого діалогу, уміння сприймати чужу думку, безболісно відмовлятися від свого хибного погляду. Формувати моральні пріоритети, які визнають людину найвищою цінністю, особистісні вольові риси. Сприяти вихованню доброзичливості, людяності, тактовності. Виховуватиінтерес до знань, почуття гідності, відповідальності та обов’язку, громадянськості, поваги до прав інших людей, спрямувати пізнавальну активність студентів на самовдосконалення.

План

1. Дохристиянські вірування українського народу.

2. Християнство в Київській Русі.

3. Християнство в Україні XIII—XVII ст.

4. Українське православ’я XVII—XX ст.

5. Українська греко-католицька церква XVII—XX ст.

6. Протестантизм в Україні в XVII—XX ст.

7. Іслам, іудаїзм, вірмено-григоріанська церква в Україні.

8. Нетрадиційні релігії в сучасній Україні.

 

Конспективний виклад теми

1. Дохристиянські (язичницькі) вірування та світогляд давніх українців є важкодосліджуваними, оскільки всі письмові свідчення сучасників про них належать християнським авторам, які вороже ставилися до язичництва або замовчували його існування. Проте язичництво дожило до наших днів — у народних піснях, звичаях, обрядах і традиціях, які є головним джерелом наших знань про нього.

Дохристиянський світогляд наших предків був міфологічним, проте його не слід ототожнювати з грецькою чи іншою подібною міфологією. Так, грецькі автори середини І тис. н. е. вказували на специфічне розуміння долі у слов’ян — якщо для греків доля була чимось незмінним, визначеним наперед, незалежним від самої людини, то слов’яни активно намагалися випросити у своїх богів зміни свого становища, долі та навіть «карали» ідолів, якщо ті не допомагали.

Світогляду стародавніх українців були властиві синкретизм, антропоморфізм, анімізм. У них не було моністичної, ієрархізованої концепції світу, вони одухотворяли навколишні предмети й природні сили, приписуючи їм людські властивості. Їхні боги уособлювали природні сили, різні вияви людського життя, були захисниками окремих місцевостей, покровителями ремесел тощо. Так складався язичницький пантеон — головним у ньому був бог головного племені чи клану. Пантеон Володимира, наприклад, очолював Перун — бог грому та блискавки, покровитель військового ремесла та княжої дружини. Деінде головним богом був Сварог, бог неба і небесних світил, покровитель ковальства та інших ремесел, або Дажбог — бог сонця. Богом достатку і скотарства був Велес, кохання і плодючості — Ярило і т. д. Загалом компетенція різних богів є нечітко визначеною, їхні функції часто повторюються, бо населення Київської Русі було етнічно неоднорідним, і різні племена (слов’янські, балтійські, угро-фінські) мали різні за назвою, але схожі за функціями пантеони. Язичницькі боги наповнювали космос стародавніх українців, релігійні обряди язичництва охоплювали весь природно-господарський цикл, і все життя наших предків — від народження до смерті — завдяки цим обрядам набирало магічного сенсу.

Християнство проникло на територію України вже в перших століттях нашої ери — спершу в причорноморські грецькі колонії, а згодом і в Київ. Тоді ж і тим самим шляхом в Україну потрапив іудаїзм, а з ІХ ст. сусідні степові народи почали прилучатися до ісламу. Уже в другій половині І тис. н. е. в Києві, важливому торговельному пункті на шляху із Середземномор’я до Балтики та з Європи на Схід, існували іудейська, мусульманська та християнська громади іноземних купців. Поширення християнства серед місцевого населення, у тому числі серед дружини та княжої сім’ї (яскравий приклад — княгиня Ольга), стало важливою передумовою прийняття християнства як державної релігії. Ще однією причиною була криза східнослов’янського язичництва, що стало очевидним, коли династія Рюриковичів почала створювати із розрізнених племен єдину державу. На відміну від християнства, релігії інтернаціональної та індивідуалістичної, язичництво було релігією національною, племінною та общинно-родовою. Тому релігійну реформу Володимир почав зі створення загальнодержавного пантеону з різних племінних богів, який, на його думку, дав би язичникам змогу усвідомити себе підданими великої держави, а не просто членами маленьких родоплемінних громад. Іншим, уже політичним, чинником прийняття християнства в Київській Русі стали контакти останньої з Візантійською імперією. Київські князі протягом ІХ—Х ст. то нападали на Константинополь, то укладали з імператором мир. Візантія була однією з найбагатших і наймогутніших держав у Європі, причому (як Східна Римська імперія) з багатим історичним минулим та високою культурою. Візантійський імператор був заінтересований у запровадженні християнства на Русі, щоб зробити її політично та ідеологічно залежною від Візантії. Київські князі, у свою чергу, були не від того, щоб «розмовляти на рівних» зі своїм могутнім сусідом, тим більше, що християнство вже прийняли слов’яни Подунав’я, які виробили окремий, слов’янський обрядовий варіант православ’я та спеціально для нього — церковнослов’янську писемність (стараннями подвижників Кирила та Мефодія).

Уже саме тільки прийняття християнства було акцією самоствердження молодої Києворуської держави, оскільки Володимир хрестився не як васал імператора, а як рівний йому — прелюдією хрещення було взяття візантійського міста Корсуня (тепер Севастополь). Переговори Володимир вів уже як переможець, а умовою хрещення було одруження з сестрою імператора (одруження з варваром — безпрецедентний для імператорської сім’ї випадок). Існує кілька версій вибору та прийняття православного варіанта християнства. Так, згідно з «Повістю временних літ» Володимир відправив послів у різні кінці світу, щоб вони оцінили тамтешні релігії. Вирішальний (за «Повістю…») вплив на Володимира справила розповідь послів про Візантію, про неймовірну красу візантійських храмів та богослужіння. Отже, естетичний, чуттєвий чинник для наших предків — язичників, а згодом християн, був на першому місці, а єдність Краси, Добра та Істини — одним із головних духовно-релігійних принципів.

2. Після прийняття 988 р. християнства як державної релігії почалося його поширення, головно примусове, серед населення Київської Русі. Неможливість і неприродність різкої зміни світогляду спричинила визначальний для релігійного життя Київської Русі феномен двовір’я, тобто одночасного сповідування тими самими людьми двох релігій — язичницької та християнської. Двовір’я є нормальним для синкретичного язичницького світогляду явищем — до міфологічного пантеону було прийнято ще одного бога — Христа. Дві релігії були в певному розумінні сумісними: християнство — офіційне, язичництво — народне; християнство охоплює особисті виміри життя людини, язичництво — господарську діяльність. Період двовір’я був не тільки періодом боротьби двох релігій, а й періодом взаємних впливів. Християнство, зрештою, перемогло, але ціною значних обрядових запозичень у язичництва — християнські храми стоять на місці язичницьких капищ, свято Різдва Христового святкує язичницький Коляда, свято Івана Хрестителя — язичницький Купайло, святий Власій заступив язичницького Велеса (обидва захисники тварин) і т. д.

Інша визначна риса києворуського християнства — постійна боротьба з Візантією за організаційну та ідеологічну незалежність. У 1039 р. Ярослав Мудрий домігся для києворуської церкви статусу митрополії, а 1051 р. на посаду митрополита було обрано русича Іларіона. Іларіон Київський став автором першого в історії України історіософського твору — «Слова про закон та благодать». Ще одну спробу піднести статус києворуської церкви було зроблено разом із обранням на посаду митрополита другого, після Іларіона, русича — Климента Смолятича, але вона виявилася невдалою. В ідеологічному аспекті важливим є розуміння окремішності характеру києворуського православ’я стосовно візантійського. Безперечно, хоча християнство на Русі було прийнято до формального розколу церкви на східну та західну в 1054 р., князь Володимир перейняв східну — православну обрядову версію християнської релігії. Проте для Візантії, фактично батьківщини християнства, на початку ІІ тис. важливим був богословсько-філософський аспект релігії, побудова стрункої догматичної системи, про що свідчать Вселенські собори, війна з іконоборством і т. ін. Київська Русь у релігійному житті, як свідчать тодішні тексти, апелювала до раннього християнства. Для київських мислителів актуальними були проблеми християн I—IV ст. н. е. — проблеми життя і смерті, буття людини у світі, суспільстві, історії.

3. Після підкорення Київської Русі ханом Батиєм її територія остаточно поділилася на різні зони впливу. Православна церква за таких умов стає важливим політичним знаряддям. З одного боку, вище київське духовенство зав’язало тісні стосунки з римською курією, яка від імені Західної Європи шукала політичного й релігійного порозуміння з огляду на татарську загрозу; з іншого боку, татарські хани видали православній церкві гарантії фізичної та юридичної недоторканності, навіть дозволили провадити серед татар місіонерську роботу — 1261 р. в Сараї, столиці Золотої Орди, було засновано православну єпархію. Але вже з XIV ст. на перший план вийшла боротьба спершу між руськими князями, а згодом із іншими державами за митрополичу кафедру. З 1240 р. митрополити Київської Русі не жили в Києві. У 1299 р. вони остаточно перенесли свою кафедру до Володимира-на-Клязьмі, а з 1325 р. — до Москви. У відповідь галицькі князі, а згодом польські королі, домоглися створення окремої Галицької митрополії (1302—1347 рр. та 1371—1391 рр.) з юрисдикцією над Західною Україною та Західною Білорусією. Створити Литовську митрополію в 1317 р. та 1376 р. намагалися литовські князі. Тільки протягом XV ст. виникла окрема автономна церква з центрами в Києві та Вільні (Вільнюсі), що охоплювала всіх православних на території України та Білорусії, а згодом єдиної Речі Посполитої.

Помітним явищем релігійної ситуації в Україні ХІІІ—XV ст. були єресі. Поява цих єресей свідчила, що християнство вже стало основою духовного життя наших предків, остаточно витіснивши язичництво. Раціоналістичні єресі поставали з перекладу, вивчення та неортодоксального тлумачення Святого Письма, що призводило до заперечення послідовниками цих єресей церковної ієрархії, окремих положень і догматів християнства.

Православна церква на теренах Польсько-Литовської держави в ХV—ХVІ ст. поступово занепадала. Цьому сприяв, зокрема, і занепад самого центру православ’я — Константинополя, що його 1453 р. захопили турки, оголосивши своєю столицею під назвою Істамбул. Незадовго до того візантійський імператор і константинопольський Патріарх уклали з Папою Римським церковну унію у Флоренції 1439 р., що об’єднувала католицизм і православ’я в єдину церкву. Хоча ця унія не мала практичних наслідків, вона створила догматичний прецедент і уможливила дальші пошуки об’єднання. Іншою причиною занепаду православ’я в Речі Посполитій було нетолерантне ставлення до нього з боку Польської держави; фактично православні піддані Польщі мали значно менше прав, аніж католики.

Занепад православ’я в Речі Посполитій виявлявся в послабленні церковної дисципліни (порушенні правил обрання та висвячення духовенства), нехтуванні значною частиною кліру правилами поведінки, у підкоренні життя церкви інтересам держави та майновим інтересам духовенства, у малограмотності як загальній, так і релігійній за браком освітніх закладів не тільки для мирян, а й для духовенства.

Водночас із занепадом православ’я на українсько-білоруських землях відбувалося утвердження західних конфесій — протестантизму і католицизму. Уже 1536 року у Володимирі-Волинському виникла протестантська громада. На початку XVII ст. кількість протестантів майже зрівнялася з кількістю католиків і православних. До протестантизму схилилася значна частина української шляхти і княжих родів, які навертали до нової віри своїх підданих. В Україні поширювались як традиційні напрямки протестантизму — кальвінізм, лютеранство, так і нетрадиційні — моравські брати, антитринітарії, социніани та ін.

Слідом за протестантами на українські землі проникали єзуїти, члени католицького чернечого ордену, створеного для боротьби з Реформацією та оновлення католицизму. Боротьба між протестантами й католиками відбувалася переважно в культурно-освітній сфері — обидві конфесії відкривали в Україні широку мережу шкіл, колегій, друкарень, проводили активну місіонерську роботу.

Своєрідною відповіддю на таку діяльність західних конфесій стала організація православних братств, об’єднань українських міщан і шляхти на підтримку православної віри, що виникали довкола соборних храмів великих міст — 1585 року у Львові, а потім і в інших містах. Згодом найавторитетнішим із них стало Київське братство, до якого записалося все Військо низове Запорозьке на чолі з гетьманом Сагайдачним. Братства боролися за відкриття шкіл, друкарень, навіть втручались у справи церковної ієрархії, що спричиняло незадоволення православних єпископів, особливо після надання східними патріархами окремим братствам незалежності від місцевих єпископів і навіть права контролювати їх.

Непевне становище українського духовенства в Польській державі, тиск власних мирян, об’єднаних у братства, експансія протестантів підштовхували його до пошуків підтримки в католицької церкви. З боку Риму інтерес до унії після 1439 р. існував завжди. Особливо посилився він після об’єднання всіх українсько-білоруських земель у складі Речі Посполитої в 1569 р.

Протягом 1590-х рр. православні українські митрополити та єпископи вели таємні переговори з Римом. У 1596 р. в Бресті відбувся собор, який офіційно затвердив об’єднання Київської православної митрополії з католицькою церквою. При цьому українці-уніати отримували рівні політичні права з католиками, повністю зберігали східний (грецький) обряд, а уніатському духовенству Рим гарантував збереження всіх прав. Утім, одночасно з цим собором у Бресті зібралися миряни й частина духовенства, які відмовилися від унії. Так українська громада розкололася на дві рівні частини — прихильників і противників унії. Між ними спалахнула полеміка з богословських та історичних питань, що значно активізувала духовне та релігійне життя суспільства. Ці дві течії співіснували в межах однієї церкви, змагаючись за посилення свого впливу, доки 1632 р. Київську митрополію не було розділено на дві частини — православну та уніатську.

Київським православним митрополитом став Петро Могила, який рішуче реформував православну церкву. Він упорядкував православне віровчення, випустив для цього написані та укладені під його керівництвом «Требник» та «Православне сповідування віри». На базі Київської братської школи він відкрив колегіум західного типу — у майбутньому Києво-Могилянську академію, сприяв книговидавництву і поширенню освіти серед духовенства та мирян. Реформи Петра Могили відновили авторитет православної церкви в Україні та в усьому православному світі.

Після підпорядкування Лівобережної України Москві Українська православна церква поступово переходила під юрисдикцію Московського Патріарха.

4. Після остаточного переходу Київської митрополії під юрисдикцію Московського Патріарха в 1686 р. православна церква в Україні аж до ХХ ст. була частиною Російської православної церкви (РПЦ) за винятком окремих регіонів — Правобережну Україну було приєднано до Росії наприкінці XVIII ст., а 1839 року українців—греко-католиків Правобережжя насильно інкорпорували до РПЦ. Галичина, Закарпаття та Буковина об’єдналися з іншими українськими землями у складі СРСР тільки в середині ХХ ст.

Після 1686 р. російське та українське православ’я зазнавали сильного взаємного впливу. До середини XVIII ст. більшість архієреїв, викладачів духовних закладів, просто освічених церковників у Росії становили вихідці з України, переважно випускники Києво-Могилянської академії. Під час правління Петра І обов’язки Московського Патріарха (аж до ліквідації цієї посади 1621 р.) виконував українець Стефан Яворський; останнім святим, канонізованим РПЦ у XVIII ст., був українець Данило Туптало. Українські церковні діячі визначали протягом XVIII ст. правила богослужбової, освітньої, культурної практики РПЦ. З другого боку, царський уряд уже до середини XVIII ст. ліквідував усі організаційні, богослужбові, культурні особливості українського православ’я, а наприкінці століття Київська митрополія стала звичайною єпархією РПЦ.

У ХІХ ст. визначним центром православної думки в Україні була Київська духовна академія, заснована 1819 р. на місці ліквідованої 1817 р. Києво-Могилянської академії. З неї вийшли видатні представники духовно-академічної філософії — О. Новицький, П. Авсєнєв, П. Юркевич та ін., які серйозно вплинули і на українську, і на російську культуру. Протягом XVIII ст. царський уряд використовував православну церкву як знаряддя русифікації. У середині ХІХ ст. почалися спроби українізації православ’я — спершу культурної — у частині мови богослужіння, обрядів, традицій, а з початку ХХ ст. — і організаційної. Перші переклади Святого Письма та перші проповіді українською мовою з’явилися в Росії ще за часів заборони української мови. У 1903 р. Лондонське біблійне товариство видало повний переклад Біблії українською мовою, здійснений П. Кулішем, І. Пулюєм та І. Нечуй-Левицьким.

Після російських революції та перевороту 1917 р. серед українських віруючих і духовенства почався рух за відновлення автокефалії (незалежності) українського православ’я. У грудні 1917 р. виникла Всеукраїнська православна церковна рада, яка проголосила себе вищою церковною владою в Україні до скликання Всеукраїнського православного церковного собору. У жовтні 1921 р. такий собор було скликано. Він проголосив утворення Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) та обрав її керівництво. Проте, оскільки в складі УАПЦ не було канонічно висвяченого вищого духовенства (єпископів), її не могли визнати інші православні церкви. Унаслідок цього, а також через постійні утиски комуністичної влади, на ІІІ Всеукраїнському православному соборі в січні 1930 р. УАПЦ саморозпустилася.

У другій половині ХХ ст. УАПЦ відновила свою діяльність в українській діаспорі на теренах Північної Америки та Західної Європи під егідою Вселенського Константинопольського Патріарха.

У СРСР православна церква в Україні була підрозділом РПЦ і очолювалась у межах УРСР екзархом Московського Патріарха. На відміну від царської Росії православ’я в СРСР не було офіційною державною релігією, проте в окремих регіонах України РПЦ отримувала державну підтримку в боротьбі проти греко-католиків (Галичина і Закарпаття), а в цілому по Україні — як знаряддя русифікації.

Наприкінці 80-х рр. ХХ ст. з лібералізацією суспільного життя в СРСР почався рух за відновлення УАПЦ. Проте через активну протидію Московського патріархату, брак рішучої підтримки з боку Української держави та непорозуміння між вищим духовенством в Україні прагнення українських мирян і духовенства за останні 10 років так і не були реалізовані. У лютому 1989 р. в Україні виник Ініціативний комітет за відновлення УАПЦ. У червні 1990 р. відбувся Всеукраїнський собор УАПЦ, а в листопаді — інтронізація Патріарха — глави Української православної церкви в США митрополита Мстислава. У відповідь у січні 1990 р. РПЦ перетворила підлеглі їй єпархії в Україні на автономну, але підпорядковану Московському Патріархові Українську православну церкву. Між УПЦ та УАПЦ почалося активне суперництво за парафії та єпархії, які могли переходити від однієї церкви до іншої.

Для виправлення становища в червні 1992 р. з ініціативи глави УПЦ митрополита Філарета та глави УАПЦ Патріарха Мстислава відбувся Об’єднавчий собор, який утворив на базі УПЦ та УАПЦ Українську православну церкву — Київський патріархат. Проте частина єпископів та мирян як УПЦ, так і УАПЦ не підтримали рішень цього Собору. Московський патріархат 1992 р. провів у Харкові єпископські збори, на яких замість митрополита Філарета главою УПЦ було обрано митрополита Володимира. Нині УПЦ — найбільше християнське об’єднання України. Воно має понад 6,5 тис. парафій, 64 монастирі, 10 духовних навчальних закладів.

Собор УАПЦ у вересні 1994 р. обрав главою церкви Патріарха Димитрія. Зараз УАПЦ має в Україні 1200 парафій, із них 1100 — в Галичині. У жовтні 1995 р. собор УПЦ—КП обрав главою церкви Патріарха Філарета. Ця церква налічує в Україні та за кордоном 1500 парафій. Канонічність (законність) УАПЦ та УПЦ—КП не визнається помісними православними церквами (названі церкви не слід плутати з Українською православною церквою в Канаді та Українською православною церквою в США, які діють під егідою вселенського патріарха). Згідно з церковною традицією, у кожній країні повинна бути окрема, єдина помісна православна церква, тому ситуація, коли на роль такої претендують аж три українські православні церкви, визнається більшістю віруючих ненормальною.

5. Українська греко-католицька церква (УГКЦ), або Українська католицька церква східного (грецького) обряду, почала свою історію з Берестейської унії 1596 р. Об’єднавчий собор у Бресті 1596 р. проголосив об’єднання Київської митрополії православної церкви (що охоплювала литовсько-білорусько-українські землі у складі тодішньої Польщі) та католицької церкви. Згідно з унією православні віруючі Речі Посполитої об’єднувались із католиками на умовах: визнання Папи Римського як першоієрарха церкви, визнання filiogue — сходження Святого Духа і від Сина в Святій Трійці, визнання чистилища, а також збереження за ними східного (православного) обряду, звичаїв, календаря, місцевих традицій самоврядування, одруження священиків тощо. Ці умови діють в УГКЦ і досі.

Берестейська унія, як уже було сказано, розколола тодішнє українське суспільство на її прихильників і противників, і протягом наступних 40 років православна та уніатська частини Київської митрополії існували паралельно, ворогуючи між собою. Тільки в 1632 р. під час виборів чергового польського короля, уряд розділив юрисдикції православної та греко-католицької митрополій у Польщі. Ця акція впорядкувала стосунки між уніатами та православними, хоча не припинила ворожнечі між ними. Щоправда, між двома церковними громадами постійно велися переговори про об’єднання і створення єдиного Українського патріархату, але поділ України між Москвою і Польщею 1654 р. остаточно закріпив і церковне роз’єднання. Лівобережна Україна та Київ залишилися православними, а вся Правобережна Україна — до початку XVIII ст. — уніатською. Православні Закарпаття, що не входило до складу Польщі, прийняли унію окремо — у 1696 р.; Буковина залишалася православною, підпорядковуючись із 1401 р. іноземним православним центрам. Ставлення Польської держави до греко-католицької церкви було неоднозначним: з одного боку, влада повинна була ставитись до українців-католиків як до повноцінних громадян католицької держави, а з другого — окрема церква та обряд закріплювали окремішність українців, зберігаючи їхню національну ідентичність.

Наприкінці XVIII — на початку ХІХ ст. УГКЦ зазнала значних змін. Унаслідок поділів Польщі всі українські землі, що входили до складу останньої, крім Галичини, відійшли до Росії. На цих землях уніатство було силоміць ліквідоване в 1839 р. та в 1875 р. Частина українців-уніатів, не бажаючи приймати офіційне в Росії православ’я, прийняли католицизм, ставши так званими латинниками. У Галичині, що відійшла 1772 р. до Австрії, австрійські імператори вжили рішучих заходів на підтримку УГКЦ — 1808 р. було встановлено уніатську митрополію, відкрито освітні заклади для духовенства і т. д. Ці акції пояснювались як суто просвітницькими заходами австрійських монархів, так і їх намаганням здобути політичну підтримку українців проти поляків, схильних до сепаратизму. Піднесення УГКЦ в Галичині мало наслідком зростання національної самосвідомості галицьких українців, але водночас — і регіоналізацію греко-католицизму, який, будучи історично всеукраїнським об’єднанням, нині сприймається як суто галицька конфесія.

Духовенство УГКЦ відіграло провідну роль у національному відродженні в Галичині середини ХІХ ст. За браком української світської інтелігенції греко-католицькі священики та єпископи випускали газети, організовували школи, читальні, селянські кооперативи, здійснювали політичне представництво в місцевому та австрійському парламентах після революції 1848 р. і т. ін. Уже наприкінці ХІХ ст. Галичина стала центром культурного, політичного, наукового життя України, бо на Наддніпрянській Україні все українське було заборонене. Символом відданості греко-католицького духовенства своїй вірі й народові стала діяльність митрополита А. Шептицького, який керував УГКЦ в 1900—1944 рр.

Після Другої світової війни та приєднання Галичини й Закарпаття до СРСР радянською владою на цих територіях було ліквідовано УГКЦ. Її парафії та єпархії перейшли до РПЦ, значна частина греко-католицького духовенства зазнала репресій. Проте УГКЦ продовжувала свою діяльність поза межами СРСР та інших соціалістичних країн, а також підпільно в Галичині та в місцях заслання — в Сибіру та Казахстані. Глава УГКЦ Йосиф Сліпий у 1945—1963 рр. перебував в ув’язненні, а 1963 р. його вислали з СРСР.

З 1989 р. внаслідок лібералізації політичного життя в СРСР почалося відродження УГКЦ в Україні. У 1991 р. до Львова повернувся глава УГКЦ кардинал Мирослав-Іван Любачівський. Проте процес відродження УГКЦ в Україні натрапляє на багато проблем. Між греко-католицькою та православною церквами існує суперництво та боротьба за парафії в Галичині, а надто — за храмові будівлі. Організаційну структуру та статус УГКЦ не до кінця визначено Ватиканом: так, греко-католики — українці Закарпаття і Польщі підпорядковуються не главі УГКЦ, а місцевим римсько-католицьким єпископам. УГКЦ нині налічує близько 3000 парафій, 76 монастирів, 9 навчальних духовних закладів.

6. У XVI—XVIII ст. на Правобережній Україні були поширені протестантські громади, причому як традиційного спрямування — лютеранство, кальвінізм, так і нетрадиційного — антитрині-
таризм, социніанство. Протестантизм як конфесія відігравав в Україні XVI—XVII ст. визначну як релігійну, так і політичну роль. Проте наприкінці XVII — на початку XVIIІ ст., завдяки антиреформаційним заходам уряду Польщі, до складу якої входило Правобережжя, на Україні практично не залишилося протестантських громад названих напрямків.

Нову сторінку історії протестантизму в Україні було відкрито у XVIIІ ст., коли царський уряд почав заселяти землі Південної України іноземними колоністами. Переважно це були представники протестантських сект із Німеччини, які тікали від релігійних переслідувань у себе на батьківщині, передовсім меноніти (від імені засновника секти Мено Сіменса). Колоністи отримували значні економічні пільги, але мали одне суттєве обмеження в правах — заборону на ведення місіонерської діяльності серед місцевого православного населення. Тому менонітська община так і залишилася невеличким острівцем серед української дюдності.

У XVIIІ ст. в Європі поширилося Просвітництво, релігійним виразом якого став пієтизм (від лат. pietas — благочестя) — релігійний рух, переважно протестантський, що прагнув до оновлення й пробудження релігійного почуття людей та був спрямований на поглиблення віри. Ідеї пієтизму позначилися на творчості багатьох українських мислителів, зокрема Феофана Прокоповича, Симона Тодорського. Із впливом німецького протестантського пієтизму пов’язане й виникнення в православному середовищі такої релігійної течії, як штундизм (від нім. stunde — година), що поступово еволюціонує до протестантизму. Віровчення штундистів було простим і популярним серед широких мас. Штундисти відмовлялися від церкви і священиків, релігійної атрибутики і православного культу. Пишне богослужіння вони заміняли молитовними зібраннями, де читали та обговорювали Біблію.

У другій половині ХІХ ст. в Україну прибули з Німеччини перші проповідники баптизму. Баптисти — пізньопротестантська течія: вони заперечують рятівну місію церкви, визнають загальне священство віруючих і дотримуються двох християнських таїнств — євхаристії та хрещення. Через останнє (баптисти дотримуються принципу хрещення за вірою, тобто дорослих людей) вони й отримали свою назву (від грец. baptixw — занурюю, хрещу). Баптизм значно поширився серед німецьких колоністів та українських штундистів, і вже 1882 р. в Таврійській губернії відбулася перша конференція прихильників баптизму. Царський уряд забороняв українцям і росіянам сповідувати неправославні релігії, і перші громади баптистів були зареєстровані в Україні тільки після революції 1905 р. У жовтні 1918 р. в Києві відбувся перший Всеукраїнський з’їзд баптистів, який заснував Всеукраїнський союз баптистів. Після 1929 р. в СРСР баптисти зазнавали утисків з боку держави, значну частину їх у 30-х рр. було репресовано. У 1944 р. баптисти в СРСР об’єдналися з євангельськими християнами (течією, що виникла в Росії наприкінці ХІХ ст. та базувалася, головно, на проповіді Євангелія), утворивши єдину церкву Євангельських християн-баптистів. Зараз в Україні діють Всеукраїнський союз об’єднань ЄХБ та інші організації ЄХБ, що налічують близько 1600 громад. Наприкінці ХІХ ст. в Україну приїздили місіонери-адвентисти. Від інших новопротестантських течій їх відрізняло близьке очікування другого пришестя Христа, святкування суботи та жорсткі норми особистої гігієни. Попервах адвентизм (від лат. adventus — пришестя) поширювався серед німецьких колоністів, а згодом і серед українського населення.
З 1925 р. діє Всеукраїнське об’єднання адвентистів сьомого дня. Зараз в Україні діє близько 500 громад адвентистів.

У 20-х рр. ХХ ст. в Україну проникли місіонери-п’ятидесятники. Назва секти походить від біблійного сюжету, що лежить в основі віровчення, — сходження Духа Святого на апостолів на п’ятдесятий день після Воскресіння. П’ятидесятники вірять у можливість отримання хрещення Святим Духом будь-якою людиною в буденному житті. Нині в Україні — до 900 громад п’ятидесятників.

7. Релігійна і конфесійна різноманітність у сучасній Україні є закономірним наслідком таких чинників, як відмова держави від примусової регламентації духовного життя (що було за часів СРСР), перехід суспільства до демократичних принципів соціального співіснування, зокрема до реального забезпечення свободи совісті, а також інтеграція нашої країни до міжнародної спільноти і пов’язана з нею відкритість кордонів та інформаційної комунікації. За цих умов відбулася не тільки активізація традиційних релігій, а й пожвавлення діяльності адептів нетрадиційних релігійних вірувань і культів.

Нетрадиційними називають ті релігії, які не є історично успадкованими від попередніх епох певними етносами, не притаманні їхній релігійній духовності, культурно, побутово, ментально не укорінені, але набули поширення внаслідок місіонерської діяльності представників інших національних і культурних спільнот. Слід мати на увазі, що національні та релігійні традиції часто трактуються неоднозначно. Так, усі новітні християнські релігійні утворення, відмовляючись від традицій католицизму чи православ’я, критикують останні за розрив із традиціями раннього християнства. З другого боку, зараховуючи новітні язичницькі вірування до нетрадиційних культів, треба розуміти, що неоязичники звертаються до значно давніших традицій нашого народу, ніж християнські.

Традиційними релігіями в Україні можна вважати православ’я, греко-католицизм (разом охоплюють понад 3/4 віруючих), власне католицизм, а також вірмено-григоріанську церкву, іслам та іудаїзм у відповідних національних меншин. Уже понад століття в Україні існують такі протестантські громади, як євангельські християни-баптисти, християни віри євангельської (п’ятидесятники), свідки Єгови, адвентисти сьомого дня і т. д.

Історія Вірмено-григоріанської церкви в Україні тісно пов’язана з масовою еміграцією вірмен зі своєї історичної батьківщини, яка в другій половині ХІ ст. стала жертвою завоювань турків-сельджуків. З історичних джерел відомо, що в 1047 р. вже існувало вірменське поселення в Кафі (тепер Феодосія), а на початку ХІІ ст. у Києві. Наступні хвилі еміграції вірмен спричинялися періодичними нападами татаро-монголів на Вірменію в 1220—1243 рр. і розпадом в 1375 р. на Близькому Сході нової держави вірмен — Кілікійської Вірменії, а також падінням у 1453 р. Візантії, захопленням турками в 1475 р. Кафи, релігійними утисками вірмено-григоріан у Молдавії в 1551—1552 рр. Вони докотилися до Львова, Кам’янця-Подільского, Галича, Луцька, Снятина та інших західноукраїнських міст. Перший у XX ст. геноцид (вірмени кваліфікують його як омніцид), скоєний турками щодо вірмен у 1915—1918 рр., спричинив нову хвилю еміграції. Остання хвиля еміграції вірмен почалася у 1988 р. у зв’язку з етнічними чистками під час конфлікту в Нагірному Карабасі.

Більшість вірмен України належить до Вірменської апостольської церкви. Цю церкву звуть апостольською тому, що вірмени прийняли християнство від апостолів Тадея і Варфоломія. Називається вона також вірмено-григоріанською від імені святого Григорія Просвітника, проповідника християнства у Вірменії. З ним пов’язують утвердження у Вірменії в 301 році н. е. християнства як державної релігії. Завдяки йому Вірменія стала першою у світі християнською державою (на 24 роки раніше за Рим і на 687 років раніше за Київську Русь). Отже, вірмени прийняли християнство тоді, коли християнську церкву ще не було поділено на західну та східну гілки (православних і католиків). Це була рання монофізитська форма християнства. Прийнявши її першими, вірмени й досі залишились монофізитами, тобто тими, хто визнає в Христі лише одну божественну природу. Окрім вірмено-григоріанськоі церкви, вірність монофізитству зберегли Коптська (Єгипет), Ефіопська, Якобитська (Сирія), Малабарська (Індія) християнські церкви. У 325 році на Першому Вселенському соборі, скликаному в місті Нікеї імператором Константином, були офіційно стверджені основні догмати християнського віровчення, серед котрих був і монофізитський догмат про божественну природу Христа. Вірменська апостольська церква визнала рішення цього собору і відкинула рішення Халкідонського собору, який у 451 році схилився на користь двоїстої боголюдської природи Христа. У цей же час уже почав виявлятися розкол між західною та східною гілками християнства, які остаточно розділилися у 1054 році. Абсолютна більшість вірмен завжди залишалась у лоні вірмено-григоріанської церкви, проте в деяких вірменських поселеннях за межами історичної батьківщини з’являлися з часом прихильники грецької (православні), римсько-католицької (вірмено-католики), сирійської (несторіани) церков, а також єретичних рухів тондракійців, павлікіан та інших. Як правило, вірмени-халкедоніти (прихильники православ’я вірменської діаспори у Візантії, Болгарії, Грузії, Київській Русі, Молдові) ототожнювалися з греками, грузинами, болгарами, молдаванами, слов’янами і могли займати вищі посади у світській та духовній ієрархії. Відомо, що сестра імператора Візантії Василія ІІ принцеса Анна, яка стала дружиною Великого князя Володимира Святославича, була з походження вірменка, одначе у всіх джерелах Київської Русі її звуть «грекинею». Так само і династія Багратидів у Грузії мала вірменські коріння, але її завжди вважали грузинською. Таке саме ставлення було і в Молдові до правителів-господарів вірменського походження. Серед козацьких полковників доби Гетьманщини були православні вірмени Височан і Караїмович. А в Росії під впливом терору з боку народовольців імператор Олександр ІІ у лютому 1860 року на цілий рік відійшов від правління державою і всю повноту державної влади в країні передав до рук православного вірмена М. Т. Лоріс-Мелікова.

За межами Вірменії у православному світі з вірменами ототожнювали тільки тих вірмен-переселенців, які додержувались догматів вірмено-григоріанськоі церкви або належали до єретичних рухів павлікіан чи тондракійців. На це вказує документ ХVІ ст. під назвою «Киприана, смиренного митрополита Киевского і всея Руси, ответ Афанасию, вопросившему о некоторих потребных делах», в якому особливе місце приділяється боротьбі з вірменською єрессю.

Між православ’ям і вірмено-григоріанством є багато спільного: обидві церкви визнають Біблію як священне писання, єдиного Бога, який виступає у трьох особах (Бога-Отця, Бога-Сина й Бога-Духа святого), таїнства хрещення, миропомазання, євхаристії, покаяння, священства, маслосвяття, шлюбу. Їх відрізняє розуміння боговтілення (вірмено-григоріанська церква визнає Христа тільки Богом, а православна — і Богом, і людиною). Є також між ними деякі культові розходження (наприклад, у справі використання для причастя прісного хліба і нерозведеного вина, святкування Богоявлення й Водохрещення замість Різдва та ін.).

Парафії вірмено-григоріанської церкви в Україні, як і в інших країнах, підпорядковано Ечміадзінському католикосату. Голову церкви вибирають довічно з числа єпископів. Сьогодні Католикосом усіх вірмен є Гарегін ІІ.

Історія іудаїзму в Україні починається зі стосунків двох могутніх держав — Хазарського каганату і Київської Русі — не пізніше ІХ ст. Першим слов’янським писемним джерелом, яке згадує іудаїзм як релігію у зв’язку з вибором князем Володимиром Святославичем «правильної» віри для свого народу, був славнозвісний літопис «Повість временних літ». Як відомо, Володимир відхилив іудаїзм, який пропонували йому прийняти найближчі сусіди — хозари, лише з одної причини: євреї на той час уже не мали «своєї землі» і шукали притулку в різних країнах світу. У ХVІ ст. почався період інтенсивного формування на етнічних землях українців єврейських поселень, які до початку XX ст. вже увібрали третину світового єврейства.

В історії християн та іудеїв в Україні спільних рис набагато більше, ніж відмінних. Назвемо деякі з них: по-перше, це спільність походження від одного прародителя людства після потопу — Ноя; по-друге, це спільність світогляду, сформованого на монотеїстичній традиції, вірі в Єдиного Бога-Творця; по-третє, належність обох народів до народів Святого Письма; по-четверте, євреї та українці мають тривалий досвід утрати своєї державності, територіального та етнічного гноблення, що призвело в ХІХ—ХХ ст. до небезпеки асиміляції обох народів; по-п’яте, практично одночасне формування в Галичині сіонізму та української національної ідеї, які привели відповідно до відродження держави Ізраїль і Республіки Україна. Про співвідношення загального й особливого в євреїв та українців дуже влучно висловився І. Франко у статті «Реалісти чи кар’єристи?»: «Національність завжди партикулярна, а принципи завжди космополітичні та інтернаціональні. Що одне іншому не суперечить, краще всього доводять євреї, найпартикулярніша з усіх націй, яка проте виробила найбільш космополітичні етичні принципи...» (І. Франко. Життя і слово. — 1896. — Ч. 4. — С. 82).

З десяти заповідей, посланих Богом Мойсею, на думку І. Франка, лише перші чотири стосуються суто єврейських конфесіональних питань, а решта має загальнолюдський характер. Саме через це національна релігія євреїв — іудаїзм — покликана була, як писав І. Франко, випромінювати світло універсального гуманістичного значення.

Низка православних писемних джерел середини ХV ст. — це переклади на старослов’янську мову старозавітних книг — «Шестокрила», «Логіки» М. Маймоніда та ін. Ці переклади свідчать про перегляд ставлення християн до тексту Старого Завіту, про пошук нових інтерпретацій Євангелій, логічного зв’язку між двома частинами Біблії. Вибір творів для перекладу пояснюється культурною та економічною діяльністю українського єврейства, що мало на той час дві досить впливові культурні громади — рабанську та караїмську, першу з яких очолював Мойсей Київський (Вигнанець), радник князя Михайла Олельковича. Не виключено, що на прохання київських книжників єврейська культурна громада під його керівництвом здійснила переклад багатьох наукових, магічних, богословських, астрологічних і космографічних праць, що стали основою раціоналістичного вчення «ожидовілих» християн. Спираючись на них, «ожидовілі» відкидали церковну ієрархію, вимагали зменшення витрат на утримання церкви, виступали проти будівництва храмів, чернецтва, уважали Ісуса Христа земною людиною. Вони також утілювали в релігійну форму й питання суспільного устрою, справедливо зазначаючи, що соціальне законодавство старозавітних людей здійснювалось згідно з Торою, що євреї уклали з Богом договір як повноправна сторона, а їхні пророки засуджували соціальну несправедливість.

Одним з найбільших релігійно-філософських рухів євреїв України в ХVІІІ ст. був хасидизм. Засновником цього руху став рабин Ісраель Баал Шем Тов (БЕШТ). Основні засади вчення хасидів ґрунтуються на таких постулатах: тотальність єврейського буття; піднесення особи (індивідуума) кожним її вчинком; сприйняття кожного моменту життя як служіння Богу; тісний зв’язок між спільністю долі та обов’язком взаємодопомоги і підтримки; любов до Ізраїлю як вищого принципу; розуміння життя єврея як безупинного шляху до Ерец-Ісраель (землі обітованої); відмови від чужих ідолів; однозначно позитивне ставлення до цього світу з усіма його радощами й прикрощами. Хасидизм повністю орієнтований на людину, її внутрішній світ. Для хасидів важливі індивідуальний шлях кожного, відповідальність кожного перед своєю совістю. Хасидські богослови й філософи свої пошуки спрямовують безпосередньо до праджерел добра, до живого контакту з Богом, до прямого пошуку істинного шляху життя.

Спонукою духовних пошуків хасидів стали погроми євреїв в Україні в ХVІІ ст. «Освячене» знищення іновірців можливе було тільки на основі релятивістської етики, у рамках якої добро, співчуття, людяність обмежувалися тільки своєю общиною. Такій етиці хасиди протиставили освячення кожної своєї житейської акції, кожного вчинку. Усе, на їхній погляд, має служити добру, навіть тоді, коли суспільство знімає табу зі зла, наприклад, під час воєн. Жива етика хасидів не дозволяє позбавляти людину відповідальності за свої вчинки. Кожний, на думку хасидів, повинен насамперед покладатися на свою совість. Шлях безпосередньої особистої відповідальності перед Богом за заподіяне — це важкий шлях, це шлях справжнього «воїна», який діє відповідно до вимог часу і на власний розсуд. Простіше діяти відповідно з формальним приписом законів, легше подвиг віри підмінити етикою сущого. Проблему вибору між вірою й законом хасиди вирішують на користь віри.

На противагу хасидському рухові, повністю орієнтованому на внутрішній світ людини, у тих самих єврейських общинах України виникає рух, орієнтований назовні: він веде до відмови від заповітів, від єврейства. З ним пов’язаний масовий перехід євреїв у християнство, їх асиміляція в тому етнічному середовищі, в якому вони проживають. Поширенню цих ідей сприяли заснування урядом Миколи І державних шкіл для євреїв, відкриття в 1847 році у Житомирі та Вільно державних навчальних закладів для підготовки так званих казенних рабинів, доступ євреїв до світської освіти, їх участь у громадських (особливо соціалістичних) рухах.

Ще один напрям релігійно-соціальної думки євреїв України пов’язаний з переміщенням центру уваги іудаїзму від Святого Письма до національної ідеї — від Тори до Історії. Засновником цього напряму був уродженець Одеси Агад-га-Ам (Ашер Гінцберг). У своїй статті «Учення серця», співзвучній за назвою і близькій за суттю до української «філософії серця», він пише, що вивчення Тори слід замінити її дотриманням, а замість «вірую» єврей тепер може сказати «відчуваю». Він уважав, що прогрес науки зруйнував основи релігії і послабив її вплив на народні маси, що місце релігії повинна посісти освіта в єврейському національному дусі. При цьому він був прихильником ліберально-еволюційного ставлення до релігії: на його думку, раптова руйнація релігійності може загрожувати самому існуванню єврейського народу, бо релігія сприяє самозбереженню єврейства, запобігає його асиміляції в процесі переходу від релігійності до націоналізму.

Від ідеї націоналізму до ідеї політичного сіонізму залишався один крок, і цей крок зробив Т. Герцль. На програмний документ Т. Герцля «Іудейська держава» чи не найпершим позитивно відгукнувся І. Франко. Ідеї Т. Герцля були палко підтримані також Л. Українкою. У своєму програмному вірші «І ти колись боролась, мов Ізраїль, Україно моя» поетеса звертається до Бога з розпачливим проханням «довести до кінця» покарання українцям, зробивши явною їхню приховану бездомність і тим остаточно, уже без будь-яких ілюзій уподібнити їх до євреїв. Розвій, розсій нас по всьому світу, — прохає вона Бога: «Тоді либонь журба по ріднім краю навчить нас, де і як його шукать». Відомий письменник Шолом Алейхем на книгу Т. Герцля відгукнувся політичним есе «Навіщо євреям потрібна держава?», в якому виходив із загального засновку, що кожний народ (нація) повинен мати свою державу, свій національний ідеал, національну ідею, свою мову, свою релігію, свою власну історію.

Нині релігійне життя євреїв України відроджується.

Серед послідовників традиційних релігій є в Україні і мусульмани. До сунітського напряму ісламу належать передовсім кримські татари (кримчаки), які визнаються автохтонами Криму, а також вихідці з республік Середньої Азії, Казахстану, Татарстану, Башкортостану, Північного Кавказу, Туреччини, Афганістану та інших сунітських країн. До шиїтського напрямку належать в основному азербайджанці, кількість яких в Україні набагато збільшилася внаслідок втрати Азербайджаном прикордонних з Вірменією територій у Карабахському конфлікті, а також емігранти з Ірану та Лівану.

8. До нетрадиційних напрямків та течій можна віднести неохристиянські рухи, релігії орієнталістського напрямку, езотеричні, сайєнтологічні та інші рухи, а також неоязичників.

Українське неоязичництво, у тому числі РУНВіра, Великий Вогонь, Ладовірство, виникло в другій половині ХХ ст. на ґрунті інтересу до національних вірувань і традицій давнього, дохристиянського періоду історії України. Засновники цих культів виходять із того, що тільки язичницькі дохристиянські культи є природними для менталітету українця, і намагаються систематизувати, реформувати їх, пристосувати до сучасних умов. Представники цих культів наголошують на особливому місці України та українців у світовій історії та підкреслюють національний характер своєї релігії на противагу релігіям світовим.

Більшість нетрадиційних релігій, поширених в Україні, виникли в середині чи наприкінці ХХ століття. Їх віровчення мають переважно синкретичний та еклектичний характер, через що ці напрямки важко аналізувати й класифікувати. Загалом усі вони схильні до поєднання та синтезу елементів традиційної й нетрадиційної, часом навіть екзотичної релігійності (якою, скажімо, для європейців є релігійні вчення Сходу); релігійної та наукової термінології; світоглядних принципів і психофізичних практик (медитація, уживання галюциногенів і подібне). Важливим для поширення цих рухів є те, що вони пропонують незвичні, небуденні способи вирішення життєвих проблем людини, а також використовують нетрадиційні проповідницькі та місіонерські технології, пристосовані до умов урбаністичного, індустріального суспільства, з використанням засобів масової комунікації. Оскільки нетрадиційні релігії є як релігійним, так і культурним феноменом, їх можна класифікувати за аналогією з елітарною, народною та масовою культурою. Нетрадиційні релігії — це своєрідна масова релігійна культура, яка залишає від елітарної (теологічно-світоглядних систем) і народної (традицій, обрядів, свят, культів) тільки те, що є зручним і доступним для масового сприйняття й поширення, витісняючи інші релігійні культи завдяки своїй простоті та позірній небуденності.

Неохристиянські течії виникли в середині ХХ ст. здебільшого як відгалуження протестантизму. Їх віровчення базуються на визнанні Біблії основним віросповідним джерелом та особи Ісуса Христа центральною фігурою своєї доктрини. Характерним для них є: критика ортодоксального християнства за відхід від первісних традицій; оголошення своєї церкви, секти єдино істинним рухом за відродження й порятунок християнської віри; досконале знання тексту Біблії, дозвіл віруючим її вільно читати та інтерпретувати; визнання особливої місії (харизми) за своїм лідером, який вважається пророком, посланцем Бога. Зараз в Україні налічується понад 70 таких течій — християнські місії «Еммануїл» і «Нове життя», Церква Єднання, Церква Христа та інші.

Релігійні течії орієнталістського та сайєнтологічного характеру можна назвати синкретичними, оскільки вони апелюють не до однієї культурно-релігійної традиції, як неохристиянські, а до кількох, у тому числі, як випливає із самої назви (орієнталістські), до східних релігій: Міжнародне товариство свідомості Крішни, АУМ Синрикьо. Багато які секти звертаються до містицизму та оккультизму — Бахаї, діанетика Хаббарда, теософія, антропософія і т. ін. Серед синкретичних напрямів трапляються так звані тоталітарні секти, як, наприклад, відоме в Україні «Велике біле братство». Ці секти прагнуть не тільки заповнити релігійно-духовне життя людини, а й узяти під контроль усю повноту її буття у світі, різко протиставляючи власні релігійні принципи загальновизнаним правилам соціального співжиття, схиляючи своїх членів до асоціальної поведінки — розриву стосунків із сім’єю, нехтування суспільними обов’язками тощо. Межа між тоталітарними та нетоталітарними сектами часто є дуже умовною, тому, хоч багато нетрадиційних культів є небезпечними для суспільного устрою, обмежити їхню діяльність законодавчо, не порушуючи при цьому прав свободи совісті, майже неможливо.