Сутність релігієзнавства і його походження

Культура України зазнала істотних втрат від того, що десятиліттями цілий її пласт викреслювався з духовного життя суспільства. Ігнорувалися релігія, релігійна філософія, духовна музика, архітектура та мистецтво. Тому нині така підвищена увага людей до релігійної культури, становлення нормальних цивілізованих відносин між державою та церквою, релігійними організаціями й громадами, справжньої реалізації свободи совісті, коли людина може відверто висловити свої переконання, вільно виявити симпатії тим чи іншим ідеалам. Це процеси позитивні, і вони, безумовно, благотворно впливають на розвиток духовного життя суспільства. Окрім конструктивних тенденцій тут нерідко проявляються й деструктивні, зокрема: відроджується міф про вроджену релігійність українців, про те, що без релігії неможливо вивести суспільство з кризового стану; посилилися міжконфесійні конфлікти; зростає вплив нетрадиційних для України релігій; активізувалася діяльність різних закордонних релігійних місій, які часто-густо релігійною оболонкою прикривають недружелюбні цілі щодо України. Сучасній людині, особливо молоді, важко розібратися в сьогоднішній релігійній ситуації без ґрунтовного знання сутності релігії, її ролі в духовному і соціальному житті суспільства. Все це висуває проблему поширення релігієзнавчої освіти й пропаганди серед населення, зокрема серед молоді.
У суспільній свідомості назріла потреба у вивченні релігієзнавства у середній загальноосвітній і вищій школах, яка подекуди стала задовольнятися стихійно, без належного розуміння сутності цієї дисципліни. Важливо передусім з'ясувати питання, що таке релігієзнавство, яка його структура та історія? В енциклопедичних словниках визначення поняття «релігієзнавство» не з'ясовується. Лише в атеїстичних словниках релігієзнавство розглядалося в контексті наукового атеїзму як його складова частина і яка не є окремою галуззю знань про релігію. У філософській та історичній літературі, особливо в зарубіжній, сформульовано інший підхід до розуміння релігієзнавства. Релігієзнавство розглядається як галузь наукових знань про релігію, її походження, закономірності розвитку і функціонування у різні історичні епохи, роль і значення релігії в суспільстві.
Релігієзнавство як наукова галузь знань про релігію виникло в XIX ст. З давніх-давен вчені намагалися науково осмислити релігію, проаналізувати її сутність, дати цілісне уявлення, незалежно від віросповідання. Це робилося у Стародавніх Китаї, Індії, Греції та інших країнах. Відомо, що давньогрецький філософ Платон взяв собі за мету подати «чисте» розуміння релігії, яке гідне було б вшанування. Він висміював грубі й примітивні вірування своїх сучасників. Давні філософи Демокріт, Епікур, Лукрецій Кар вважали релігію формою хибних знань, заперечували втручання богів у світові події та розвиток природи. Сицилійський мислитель Евгемер висунув теорію походження релігії як обоження душ великих людей минулого, передусім царів і героїв, які після смерті ставали богами. Про сутність релігії писали французькі матеріалісти XVIII ст., німецькі філософи Ф. Шлейєрмахер, Г. Гегель, Л. А. Фейербах, українські мислителі Г. С Сковорода, П. С Могила та ін. Ними були висловлені цікаві та плідні думки, проте усе це були пристрасні дослідження досить однобокого характеру.
Англійський історик-етнограф Е. Тайлор (1832—1917) — основоположник релігієзнавства як окремої галузі наукових знань. Він досліджував історію культури і написав понад 250 праць, серед яких фундаментального значення набули «Первісна культура» й «Антропологія». Е. Тайлор висунув та обгрунтував анімістичну теорію походження релігії, розкрив її сутність, проаналізував соціальні функції і напрям розвитку релігії, започаткував
культурологічний підхід до її аналізу. Істотний вклад у розвиток релігієзнавства зробили Г. Спенсер (1820—1903), Дж. Леббок (1834—1913), Дж. Фрейзер (1854—1941) та інші дослідники. Марксизм, спираючись на наукові здобутки та діалектичний метод, створив свою систему релігієзнавства, зробив істотний внесок у розвиток гносеологічного і соціологічного аналізу релігії, намагався поєднати наукове вивчення релігії з атеїстичним підходом, адже це давало змогу дискредитувати релігію з метою визначення шляхів її подолання. Такий підхід гальмував розвиток релігієзнавства як галузі наукових знань.
У сучасних умовах релігієзнавство стало фундаментальною галуззю наукових знань, в якій сформувалися внутрішні частини і структурні підсистеми: філософія і феноменологія релігії, історія і географія релігій, психологія і соціологія релігії. Воно складається переважно з двох частин: теоретичної та історичної.
Теоретична частина охоплює філософію релігії, її соціологію, психологію, феноменологію, біблієзнавство, загальне і порівняльне релігієзнавство; вивчає загальні закономірності релігії, виділяючи в ній найбільш істотне і необхідне.
Історична частина містить історію релігії як соціального феномена, її географію та етнологію, історію окремих релігій в усіх їх різновидах; виявляє особливості та функції релігій тієї чи іншої епохи в їх хронологічній послідовності.
Деякі вчені до релігієзнавства відносять науковий атеїзм в усіх формах його прояву, зокрема марксистський, екзистенціалістський і позитивістський, природничо-науковий та етичний атеїзм, а також теорію релігійного й атеїстичного виховання. Сформувалася цілісна система наукових знань про релігію, філософські та культурологічні концепції релігії.