Основні поняття в розумінні теми

Філософія, теологія, релігія в епоху Середньовіччя

Філософія	Теологія	Релігія
1) Розробляла інтелектуальний інструмент. 2) Вчила християн розмовляти «філософською» мовою. 3) Раціоналізовувала релігійні догмати 4) Осягала абсолютну істину засобами людського розуміння	Сприяла: - філософізації релігії - сакралізації філософії - підпорядкуванню розуму вірі	1) Вимагала приймати свої догмати на віру. 2) Ініціювала нову філософську проблематику. 3) Верифікувала істини філософії. 4) Приписувала людині, як діяти, жити.

В цілому, фундамент всієї середньовічної філософії базується на ряді основних принципів, які необхідно мати на увазі, розглядаючи вчення середньовічних філософів:

ТЕОЦЕНТРИЗМ. Джерелом всякого буття, блага і краси є Бог. Служіння Богу розглядається на основі моралі, преклоніння і вподобання йому. В цьому – найвища мета людського буття. Вершиною людського пізнання є теологія – наука про Бога; ступінню нижче – філософія і далі нижче – інші науки. (Звідси, доречі, і вираз «філософія» – служниця богослов'я).

КРЕЦІОНІЗМ – все створене Богом з «нічого». Все. що міняється, створене Богом і прагне до свого завершення. Лише Бог поза часом і мінливістю світу.

ПРОВІДЕНЦІАЛІЗМ – положення про те. що Бог перманентно править створеним ним світом, людською історією і поведінкою кожної окремої людини.

ПЕРСОНАЛІЗМ – людина розглядається як «персона» неділима особистість, що володіє розумом і свободою волі, створеною по образу і подобі Божій і наділена совістю. З цієї точки зору кожна особистість – це особливий замкнутий світ, всередині якого борються сили добра і зла, духу і плоті, розуму і чуттєвості; світ в якому є свій суд – суд совісті і світ закон –внутрішній голос, що відображує голос, божественний. Цей персональний світ непрозорий для інших людей, але прозорий для Бога. Богу людина підзвітна і в ділах своїх і в помислах. При цьому помисли мають ще більше значення в долі людини, ніж іноді поступки її.

РЕВЕЛЯЦІОНІЗМ – принцип, згідно з яким на важливіші для людини істини можна знайти через осягнення священних писань,в яких заключне божественне откровіння

Відмінності між античним (язичеським) та середньовічним (християнським) світоглядними уявленнями

Античний світогляд	Середньовічний світогляд
політеїзм (багатобожжя)	монотеїзм (єдинобожжя)
боги є частиною природи або уособленням природних стихій	Бог є духовною сутністю, яка перебуває за межами світу (трансцендентність)
вихідні якості богів: сила, могутність	вихідна якість Бога – любов до людини
боги впорядковують та оздоблюють світ	Бог творить світ із нічого
космос, природа – загальні умови існування богів і людей	природа не має власної сутності і не може існувати без приливу божественної енергії
людина спирається у своїх вчинках на знання	людина в усьому окладається на віру в Бога
головне життєве завдання людини – здійснення подвигу	головне життєве завдання людини – спасіння душі
у сприйнятті дійсності акцент падає на зовнішнє; внутрішнє проявляє себе лише через зовнішнє	у сприйнятті дійсності акцент падає на внутрішнє; зовнішнє радше заважає правильно зрозуміти внутрішнє
люди поділяються за етнічними та родовими ознаками	всі люди є рівними перед Богом
панування натуралістичного світосприйняття	панування символічного світосприйняття

Головні етапи в розвитку середньовічної філософії

1-й (ІІ–ІХст.) – апологетика, патристика

2-й (X–XVI ст.) – схоластика, містика (ранні (X–XI ст.), зрілі (XII–XIII ст.), пізні (XIV–XVI ст.)).

Основні поняття в розумінні теми

Вихідним джерелом середньовічного світобачення постає Біблія у складі Старого та Нового завітів. Біблія озброює хри­стиян цілою низкою вихідних догматів. Але ці догмати потре­бували певних пояснень і тлумачень, з одного боку, тому, що лю­дина повинна розуміти, у що вона вірить, а, з іншого боку, – тому, що життя завжди постає багатшим та розмаїтішим, ніж текст, навіть священний; звідси виникає потреба поєднувати догми із змінними ситуаціями життя. Нарешті, тексти Біблії мають символічний, образно-притчевий характер, і тому потре­бують певних тлумачень. Перші введення християнської догма­тики (догма – базові релігійні положення, що сприймаються на віру) в контекст життя здійснювали апостоли (перші учні Хри­ста,), але розгалужено та деталізовано здійснили це історичне завдання, водночас осмислюючи реалії життя під кутом зору по­ложень Святого Письма, представники християнської патри­стики – так звані Отці Церкви (лат. "pater " – батько).

На ранньому етапі свого розвитку патристика набула характеру апологетики (ІІ–ІVст.): перші християнські мислителі зверталися до римських імператорів або широкого загалу із посланнями па захист християн (давньогрецькою мовою "аполо­гія" – захист). У таких зверненнях апологети почали розгляда­ти та розробляти важливі світоглядні ідеї, такі, як розуміння сутності Бога, характеру та змісту божественного творіння, природа та сутність віри, співвідношення віри і знання.

Від самого початку рання патристика (апологетика) по­ділилась на два напрями в питанні ставлення до попередньої язичницької (античної) мудрості: позитивний (Юстин Мученик, Афінагор, Климент Олександрійський – вважали, що античну філософію можна вивчати для глибшого розуміння християнського віровчення) та негативний (Татіан, Тертуліан, Арнобій – відкидали значнння античної мудрості для християнства).

До найбільш відомих представників патристики відносять: так званих «великих каподокійців» – Василій Великий (Кесарійський) (329–379), Григорій Богослов (330–389), Григорій Ниський (він походив з міста Нісса) (335–394), Аврелій Августин (Августин Блаженний) (354–430), Ієронім Стридонський (Блаженний) (340–420) – перекладач Біблії на латинську мову, Северин Боецій (480–524), Флавій Касіодор (477–570), Клемент Олександрійський, який увів формулу «філософія є служницею теології».

Термін «схоластика» означав «шкільну», «навчальну» філософію, що вивчалася в середньовічних школах та університетах; тому термін «схоласт» розумівся як «вчений-теоретик». Пізніше терміном «схоластика» називали всю середньовічну філософію. До найбільш відомих представників схоластики та містики належать: І.С. Ериугена (810–877), Ансельм Кентерберійський (1033–1109), Петро Даміані (1007–1072), Росселін, Бернар Клервоський, П’єр Абеляр, Роджер Бекон, Йоганн Дунс Скотт, Вільям Оккам, Альберт Больштедт (1206–1280), прозваний «Великим», Тома Аквінський (1225–1274), прозваний «ангельським доктором» – вершина середньовічної схоластики, що розробив вчення про симфонію розуму та віри, а його вчення – «томізм» – пізніше стало офіційною доктриною католицької церкви (неотомізм).

Містика (втаємничений, знання, походження якого не зрозуміле) – постає як напрямок розвинутої схоластики, що визначав шлях до богопізняння через зосередження на внутрішньому самопізнанні, тоді як схоластика апелювала до логічних міркувань, що обґрунтовували буття божественного. Найвідомішими містиками розвинутого середньовіччя вважаються: Франциск Асизький (ХІІІ ст., походив з міста Асизи в Італії), Бернар Клервоський (ХІІ ст.), Джованні Бонавентура (ХІІст.), Мейстер Екхарт (1260 – 1327), Йоганн Таулер (1300 – 1361), Якоб Бйоме та ін..

Серед головних проблем патристики та схоластики були:

1. Проблема сутності Бога та його троїстості (тринітарна проблема).

2. Співвідношення віри і розуму, одкровення та мудрості язичників (греків та римлян).

3. Розуміння історії як руху до певної кінцевої мети і визначення цієї мети – «град божий».

4. Відношення свободи людини через можливість спасіння або погибелі її душі.

5. Проблема походження зла в світі та інші.

Однією з центральних проблем схоластики стала дискусія про універсалії (або загальні поняття), або проблема тринітарності і доказовості буття Бога. У відповідності з тим, як тлумачилося питання про існування універсалиії, середньовічна філософія репрезентована двома основними напрямами – номіналізмом і реалізмом.

Номіналізм (від лат. nomen - ім'я, назва) – напрям, який вважав, що реально існують лише поодинокі реальні речі, а загальні поняття є тільки назви або імена. Найвидатнішими представниками є: Росцелін, Йоганн Дунс Скотт, Вільям Оккам.

Представники реалізму, продовжуючи лінію Платона, твердили, що загальні поняття (універсали) є не відображення предметів і явищ, а існують реально як певні духовні сутності поза одиничними речами і незалежно від них і складають субстанцію речей. Раніше існує, наприклад, ідея людини як загального поняття, а потім – її породження – одиничні люди.

Найбільш випукло реалізм представлений у вченнях І. С. Еріугени (810–877 р.р.) і Ансельма Кентерберійського (1038 – 1109рр.)

Дискусії між реалістами та номіналістами Тома Аквінський пропонує своє вирішення проблеми, яке було прийняте церквою: «Загальне» – в Богові, бо «загальне» – це буття, створене Богом»... Блискучий хіт великого схоласта.

В ХV-ХVІІ ст. схоластика все більше піддається критиці з боку гуманістів.

Висновки

Філософія Середньовіччя була складовим елементом хри­стиянського світобачення, і тому вона була зосереджена на осмисленні духовних сутностей, тобто сутностей не­видимих, позачуттєвих і нескінченних. З одного боку від­бувалася "теологізація " філософії, а з іншого – проходила "раціоналізація", "філософізація" теології. За образним висловлюванням Гегеля, це був час, коли філософія була "інобуттям " теології, а згодом сама теологія ставала "інобуттям " філософії.

Філософія Середньовіччя успішно засвоювала духовні склад­ники людського буття, виділяючи в них раціонально-логічні та чуттєво-вольові полюси. Вона досить органічно пов’я­зувала питання життєвої активності з духовною спря­мованістю людини, з пошуками шляхів сходження до абсо­люту, з визначенням людської долі та проявами свободи волі людини.

У межах середньовічного християнського філософування поступово відбувалося нагромадження знань та ідей, які врешті-решт сприяли виникненню сучасної цивілізації, науки та освіти.

Унаслідок нагромадження знань, розширення обріїв суспільного досвіду та кризи середньовічного світобачення у ХІV– ХV ст. Європа вступає в нову історичну епоху – епоху Відродження. Відбувається суттєва світоглядна переорієнтація: набувають цінності пізнання природи та земні вчинки людини, поступово формуються принципи класичної науки. Проте за змістом це була суперечлива епоха, яка не лише підносила та оспівувала людину, а й висвітлювала драматичні сторони її буття. У європейській історії Відродження розглядають як епоху перехідну, що містить у собі елементи Середньовіччя і за­родки процесів епохи Нового часу.

Ключові терміни і поняття

МАКРОКОСМ ТА МІКРОКОСМ – поняття, що позначають фундаментальні орієн­тири європейського світобачення доби Відродження: макрокосм – великий світ, мікро­косм – малий світ, або людина. Ці поняття співвідносні: мікросвіт є концентрацією та виявленням властивостей великого світу, а останній перебуває у спорідненості із якос­тями людини.

АНТРОПОЦЕНТРИЗМ – логічний наслідок тлумачення співвідношення в епоху Відрод­ження макрокосму та мікрокосму: оскільки лише людині в яскравій формі притаманний розум, то якості світу не лише зосереджені в людині, а й через людину виходять у вияв­лення, усвідомлення; тому людина постає центром та зосередженням якостей світу.

ГЕЛІОЦЕНТРИЗМ – висунуте М.Коперником положення про те, що доцільніше вва­жати не Землю, а Сонце (Геліос) центром світу (або планетної системи); за часів Коперника та пізніше геліоцентризм розглядали як аргумент проти релігійних тверджень про особливе становище людини в світі.

СИМПАТІЯ СВІТОВА – у поглядах та ідеях багатьох мислителів Відродження – взаємний потяг усіх речей та явищ дійсності на основі того, що світ пронизаний та поєднаний енергією єдиної світової душі.

ПАНПСИХІЗМ – позиція, яка наділяє усі явища світу душею, оскільки саме світова душа постає джерелом життя та активності космосу; через це зірки, планети, міне­рали розглядалися як одухотворені істоти.

Основні положення теми:

I. Епоха ХV-ХVІ ст. в Західній Європі виступає як перехідна від Середньовіччя до Нового часу. Відповідно до культурного злету в Європі вона отримала назву «епоха Відродження» («Ренесанс») тобто відбувається поступовий перехід, відтворення, навіть звернення як до еталону від релігійного християнсько-церковного життя до античних взірців і на цій основі – до світської культури.

ГУМАНІЗМ І СЕКУЛЯРИЗАЦІЯ – головні принципи нової культури. Це означає, що проблеми людини, її морального відношення до світу та суспільства, проблеми свободи та власного вибору своєї поведінки виступають на перший план в культурних діячів того часу – тому вони і отримали назву «гуманісти». Відбувається своєрідне звільнення («секуляризація») і становлення світської культури від всезагального панування церковної догматики.