Періоди творчої діяльності 6 страница

З 1458 року його призначають головним вікарієм у Римі. Микола Кузанський мав зацікавленість у філософії античності. Особливий вплив на розвиток його ідей зробили філософські вчення Платона, Піфагора, неоплатоніків, а також Арістотеля. У віці тридцяти дев’яти років він розпочинає свою творчу діяльність. На світ вперше з’являється перша філософська праця під назвою «Про вчене незнання». Натурфілософські принципи молодого філософа багато в чому відповідали духу того часу, в якому сам перебував. Він сам склав карту Європи і запропонував введення реформи юліанського календаря, який потребував покращення. І лише через півтора століть ця мрія була повністю втілена.

Йому виділяють значну роль в історії математики, особливо у вирішені питання квадратури кола, про вирахування безкінечно малих величин. Якщо ж брати до уваги космологію, то ідеї Миколи Кузанського на відміну від Ніколая Коперника були більш революційними. Завдяки ним було підготовлено вчення Джордано Бруно про безкінечність Всесвіту, про існування безлюдних світів за межами Землі.

Микола Кузанський починає формувати ідеї про пізнання Бога, про Всесвіт і людину. Згідно першої ідеї Бог не може бути персоніфікованою особистістю. Він є Абсолют, Єдине, що знаходиться поза усілякими протиставленнями. Тому для опису Бога, Кузанський шукає щось не кінцеве. Хто приступає до Нього повинен підвищитись над межею і кінцем, тобто кінцевим, тому що «усяке поняття має межу біля стін раю».

Кузанський уподібнює Бога до межі, в якій сходяться безкінечно велике і мале. Вияв цієї безкінечності він описує за допомоги математичного підходу. Він наводить два математичні приклади на основі двох математичних фігур – трикутника і кола. Якщо в основі трикутника віддаляти його вершину у безкінечність, то в такому результаті ми побачимо як дві бокові сторони трикутника, які утворюють кут при вершині, одночасно зіллються в одну пряму лінію.

А при збільшенні радіуса кола його окружність буде все більше і більше розгинатися, і коли радіус кола стане безкінечно великим, то окружність перетвориться у пряму лінію. Тоді виходить, що на безкінечності пряма лінія, коло, а також трикутник являють собою ніщо інше як одну тотожність. А безкінечна лінія, яка володіє абсолютною простотою – містить у собі усі фігури.

В ідеї щодо вченого незнання філософ говорив: коли ми досліджуємо в певних рамках кінцеві речі, то можемо їх з чимось співвіднести відомим для нас. В такому положенні судження про те, що пізнається винести не дуже важко. А от коли ми маємо на увазі дослідження безкінечного, то не можемо цього зробити. Адже безкінечність сама по собі виходить за межі усілякою вимірності, подібності і відмінності, тому її нам не можливо ні з чим порівняти. Вона надалі залишається для нас невідомою.

Про Всесвіт він навчав таким чином: Всесвіт на його думку існує є вічне розгортання Божественного початку. Уявлення філософа про Всесвіт піддається радикальним його переглядом. Середньовічній картині, де кінцевий світ обмежений тільки сферою нерухомих зірок, а Земля є центром Всесвіту, філософ протиставляє вчення про космос.

Кузанський пише, що Всесвіт подібний сфері, центр якої знаходиться скрізь, а окружність ніде. Земля ж позбавлена свого центрального розміщення. У філософському трактаті він зазначав, що Земля в реальності рухається, хоч люди нічого навіть не помічають. Усе, що у Всесвіті є не тільки частиною, але і його відображенням. Безкінечне може відображатися у множині, кожна річ відображає Бога і увесь Всесвіт.

Бог – це абсолютний максимуму, єдність, яка може об’єднувати будь-які відмінності і протилежності. Бо у Ньому згорнуто все, і числа, і можливості, рухи, і все, що відбувається воно є у часі і просторі.

Для Миколи Кузанського творіння світу є процесом розгортання Бога, де безкінечне може стягуватися в кінцеве, єдність – у множинність, а вічність – у час. Для нього більш властивим є розуміння динаміки світу як живого і одухотвореного організму, частини якого не лише перебувають у взаємозв’язку, а й у русі. Рух є універсальною річчю, тому що у ньому все переходить від одного стану в інший, все прагне до безконечності, саме ж прагнення по відношенню до самої людини перетворюється у безконечний пошук, у сам процес наближення людини до Вічності.

Торкаючись ідеї про людину, Кузанський описував її як ідеал свобідної і благородної істоти, яка втілює у собі сутність світової натуральної гармонії. Абсолют (Бог) по відношенню до неї є нічим іншим як добром, світлом і красою в невичерпній простоті безкінечності. Добро, світло і краса – недосяжні, їх зобразити або уявити не можливо, на них не можна вказати чи висловитись. Щоби стати досяжною для людини краса повинна проявити себе. Абсолютна ж краса залишається сама по собі, втрачаючи абсолютність – набуває конкретності.

Конкретна краса може бути все ж тією абсолютною красою, конкретне є в ній красою. Конкретність для того щоб бути нею повинна бути кожного разу все іншою й іншою, де в без чисельній множинності гасне світло єдності. Світ, що створений у красі й світлі, не маючи нічого іншого крім них, тим не менше заглиблюється у темряву. Світ будучи світлом, красою і добром, втрачає себе у темряві багатьох конкретностей і занурюється у дрімоту без свідомості.

Основне місце у функції відродженні цього світла, яке було затьмарене у конкретності світу, Кузанський відводить людському інтелекту і людській душі. Той, хто не лінується шукати, діяти; крім природного дару, що даний йому з народження, знаходить інший дар – світло.

Микола Кузанський є автором багатьох філософських, теологічних праць. Зокрема до його спадщини входять такі наступні праці з канонічного права: «Про католицьку згоду», «Про виправлення календаря» (опубліковані у 1433 і 1436 роках); філософські: «Про вчене незнання», «Про пропозицію»; теологічні: «Про прихованого Бога», «Про пошуки Бога», «Про видіння Бога», «Про гру в кулю», «Про буття як можливість», «Спростування Корану», «Компендій», «Про вершину споглядання» (опублікована у 1464 році).

Помер він і був похований восени 1464 року в Умбрії у містечку Тоді. В тім про його внесок у розвиток європейської філософії пам’ятають і сьогодні

29.Відродження Гуманізм Реформація

Відро́дження, або Ренеса́нс (фр. Renaissance — «Відродження») — культурно-філософський рух кінцяСередньовіччя — початку Нового часу, що ґрунтувався на ідеалах гуманізму та орієнтувався на спадщину античності.

Гумані́зм — течія в західноєвропейській культурі епохи Відродження, яка визнає людину найвищою цінністю у світі, де здійснюється повага до гідності та розуму людини, право на щастя в житті, вільний вияв природних почуттів і здібностей.

Реформа́ція (від лат. reformatio - перетворення, виправлення) — християнський церковно-релігійний, духовно-суспільний та політичний рух оновлення у країнах Західної та Центральної Європи у XVI столітті, спрямований на повернення добіблійних першоджерел християнства, який набув форми релігійної боротьби проти католицької церкви і папської влади.

Філософія нового часу

31.Бекон

Фре́нсіс Бе́кон (англ. Francis Bacon) (*22 січня 1561, Лондон — †9 квітня 1626) — англійський політик, філософ і есеїст. Один із творців емпіризму — філософського напряму, який твердить, що головне — власний досвід.

Став лордом-канцлером у 1618 році і того ж року, будучи викритим у хабарництві, був оштрафований на 40000 фунтів (згодом суму було зменшено королем). Провів 4 дні в лондонській в'язниці.

Його роботи: «Есе» (1597), що характеризується особливою стислістю; «Успіх навчання» (1605), що розглядає науковий підхід в освіті; «Новий Органон» (1620), у якій він перевизначив завдання природничої науки, вбачаючи у ній засіб для експериментального відкриття і метод посилення влади людини над природою; «Нова Атлантида» (1626), що описує той утопічний стан, у якому звичайно відбувається пошук і використання наукової істини.

Бекон розробив новий, антисхоластичний метод наукового пізнання. Догматичній дедукції схоластів він протиставив індуктивний метод, що ґрунтується на раціональному аналізі дослідних даних. Матеріалізм Бекона — непослідовний. Визнаючи об'єктивність і пізнаванність матеріального світу, активність матерії та її рух, вірячи у силу розуму і науки, Бекон робив поступки теології і додержувався вчення про т. з. двоїсту істину. Найважливіші філософські твори Б.: «Новий Органон», «Про принципи і начала».

Філософія Френсіса Бекона

Філософія Френсіса Бекона присвячена свідомій спробі формування науки та наукового пізнання. Трактат у вигляді проекту (який не був завершений повністю) «Великого відродження наук», доповнений 1620 p. трактатом «Новий Органон», є найпопулярнішим уфілософії минулого та сьогодення.

Бекон послідовно піддає критиці філософію як форму споглядання і пропагує філософію як науку про реальний світ, яка базується на дослідному пізнанні. Такою позицією він, власне, висловлює нову фундаментальну ідею, що лягає у фундамент сучасного природознавства, об'єктивного пізнання дійсності. Його творчість у багатьох місцях пронизана компромісністю концепції «двоїстої істини», тобто істини «одкровення», істини про Бога (теологічної істини) та істини філософської, тобто істини, відкритої в науковому пізнанні.

Місце науки Бекон вбачав у вирішенні суспільних проблем і суперечностей сучасного йому суспільства. Визначаючи місце науки, Бекон визначає цілі наукового пізнання: «істинні цілі науки, щоб не займалися нею ні задля свого духу, ні задля вчених дискусій, ні задля приниження інших, ні задля користі та слави, ні задля влади, а задля того, щоб мати від неї користь та успіх самого життя суспільства». Цьому спрямуванню науки підкоряє Бекон і наукові методи, завдання яких він вбачає у пізнанні об'єктивного, реально існуючого світу. Незалежним від суб'єктивних спрямувань людини знаряддям такого пізнання він визнає експеримент та його наслідки. Ідеалом наукового знання визнається відсутність розбіжності між думками та речами. Саме для подолання такої розбіжності Бекон формулює принципи наукового методу в «Новому Органоні».

Теоретичне обґрунтування емпіризму [ред. • ред. код]

Згідно з теорією двоїстої істини Бекон здійснює розрізнення чуттєвої та розумної душі людини. Розумна душа входить у людину за божественним провидінням, вона є предметом теології, а чуттєва душа має всі характеристики тілесності, вона є предметом філософських досліджень. Таким поділом він створює для науки концепцію, яка дає змогу вивчати людину, її вчинки. Вихідним моментом пізнавальної діяльності він визнає чуттєвість. Тому Бекона часто називають засновником емпіризму — філософського напряму, що будує свою гносеологію, аналізуючи чуттєве пізнання і досвід. Головна теза емпіризму полягає в такому трактуванні:

«немає нічого в розумі, що до цього не пройшло через чуття».