Економічні погляди С.Сісмонді

Як трактував С. Сісмонді основні економічні категорії?

Більшість основних економічних категорій Сісмонді трактував, ґрунтуючись на висновках класичної політичної економії. Він обстоював позиції трудової теорії вартості. Гроші тлумачив як продукт праці, який має внутрішню вартість. Прибуток розглядав як відрахування від продукту праці робітників, і тому вважав це грабунком останніх, який здійснюють капіталісти. Капітал услід за А. Смітом С. Сісмонді визначав як продуктивний запас, частину матеріального багатства, що приносить прибуток. У вченні про ренту він дотримувався поглядів фізіократів, тобто вважав ренту дарунком землі. Французький дослідник розрізняв трудові й нетрудові доходи. Заробітна плата, на його думку, повинна дорівнювати всій вартості, створеній працею робітника. Водночас під впливом ідей Т. Мальтуса рівень заробітної плати він поставив у залежність від кількості населення, а тому пропонував обмежити його зростання, виходячи з рівня доходу кожного. Сісмонді засуджував шлюби робітників, якщо ті не могли забезпечити нормальне життя своїм сім'ям.

У чому полягає критика капіталізму С. Сісмонді

Сісмонді піддав гострій критиці капіталізм, а заразом і економічний лібералізм класичної політичної економії, її погляди на велике машинне виробництво, вільну конкуренцію, гармонію економічних інтересів, автоматичний механізм встановлення економічної рівноваги через попит і пропозицію, невтручання держави в економічне життя.

Велика машинна індустрія, підкреслював Сісмонді, витісняє робітників із виробництва, породжує безробіття, посилює конкуренцію на ринку праці, яка зумовлює зниження заробітної плати і, як наслідок, обмежує попит на засоби існування. Будь-який технічний прогрес він не вважав корисним, якщо той не супроводжується зростанням попиту на блага.

Вільна конкуренція, вказував Сісмонді, має згубні економічні та соціальні наслідки, що виявляється у зубожінні народних мас і концентрації багатства в руках небагатьох. На його думку, індустріальне суспільство має тенденцію до появи двох антагоністичних класів - класу працюючих і класу непрацюючих, тобто власників засобів виробництва і капіталу, до розмежування бідних і багатих. Свобода конкуренції прискорює цей процес і знищує всі проміжні верстви населення. Дрібні власники - фермери, селяни, ремісники - не спроможні витримати конкуренцію з великим виробництвом і розорюються, поповнюючи лави найманих робітників. У суспільстві не залишається місця ні для кого, крім великого капіталіста і найманого робітника, заявляв Сісмонді. Капіталізм, таким чином, відчужує власність від праці, цілком підпорядковує працю капіталові.

Виходячи з цього, капіталізм, конкуренцію, машинне виробництво Сісмонді оголосив соціальним злом. На цій основі він намагався спростувати тезу А. Сміта про природну відповідність особистого і суспільного інтересів.

Розкрийте сутність концепції реалізації і криз С. Сісмонді

На противагу "теорії ринків", або "законові Сея", яка доводить можливість безкризового розвитку капіталізму, Сісмонді створив власну концепцію реалізації і криз, яка посідає центральне місце в його економічному вченні. "Закон Сея" помилковий, твердив Сісмонді, кризи надвиробництва є закономірними для капіталізму внаслідок недоспоживання населення.

Сісмонді вважав, що для реалізації продукту необхідно, щоб обсяг виробництва дорівнював обсягові первинних доходів суспільства. Якщо обсяг виробництва перевищує обсяг доходів, частину продукту не буде реалізовано. Оскільки з розвитком капіталізму доходи робітників скорочуються внаслідок зниження заробітної плати і їх витіснення з виробництва машинами, які "не знають жодних потреб", обсяг споживання скорочується. Однак капіталісти в гонитві за прибутком нарощують обсяги виробництва, нагромаджують частину доходу, призначеного для споживання. Тому за умов "чистого капіталізму", на думку Сісмонді, частина вартості залишається нереалізованою. Для повної реалізації продукту потрібні доходи "третього класу" - дрібних власників.

Отже, основною причиною криз надвиробництва, як вважав Сісмонді, є несправедливий розподіл доходів, з одного боку, і зменшення прошарку дрібних власників, які розорюються, з іншого. В результаті виникає недоспоживання продукту.

Вчення К.Маркса

Центральним елементом економічної теорії К. Маркса є вчення про вартість і додаткову вартість. Розвиваючи теорію трудової вартості класичної політичної економії К. Маркс:

По-перше, вважав, що єдиним джерелом вартості є праця, а точніше соціально визначена людська діяльність. Величина ж вартості товару вимірюється суспільно необхідним часом, затраченим на його виробництво.

По-друге, розкрив відмінності між категоріями “вартість” і “ціна” (ціна як грошовий вираз вартості товару відхиляється від останньої під впливом коливань попиту і пропозиції).

По-третє, вказав, що в процесі реалізації товару відбувається роздвоєння вартості на споживну вартість і мінову вартість, в основі якого лежить двоїстий характер праці.

По-четверте, зазначив, що вартість товару визначається не кількістю робочого часу, затраченого на його виробництво, а часом на його відтворення.

При обґрунтуванні теорії додаткової вартості К. Маркс вводить поняття товар “робоча сила”, (сукупність фізичних і духовних здібностей людини), який, як і будь-який інший товар, має дві властивості:

- вартість, яка визначається робочим часом, необхідним для його відтворення;

- споживна вартість – визначається вартістю, яку вона створює.

Споживна вартість товару робоча сила має бути завжди більшою, ніж вартість, і, в цій специфічній його особливості К. Маркс вбачав таємницю капіталістичної експлуатації. Різниця між вартістю робочої сили і новою вартістю, створеною робітником (споживною вартістю) і є додатковою вартістю. Час, протягом якого виробляється вартість, що рівна вартості робочої сили – це необхідний робочий час (необхідна праця), а решта часу, протягом якого створюється додаткова вартість – це додатковий робочий час (додаткова

праця). Для визначення рівня експлуатації робочої сили капіталом К. Маркс вводить поняття норма додаткової вартості, а її величина визначається через співвідношення додаткової праці до праці необхідної.

Вчений вказував на два способи посилення капіталістичної експлуатації або підвищення норми додаткової вартості:

- абсолютне збільшення маси живої праціза рахунок продовження тривалості

робочого дня (абсолютна додаткова вартість);

- зменшення тривалості необхідного часу при незмінній тривалості робочого

дня (відносна додаткова вартість).

Із теорією додаткової вартості тісно пов'язана теорія заробітної плати. На відміну від представників класичної політичної економії, які розуміли під заробітною платою плату за працю, К. Маркс трактує її як плату за робочу силу. Вона є перетвореною формою вартості і ціни робочої сили і є еквівалентною цінізасобів, необхідних для її відтворення (утримання робітника і членів його сім'ї). Рівнями виміру її величини служать номінальна і реальна заробітна плата.

Важливою складовою в економічній системі К. Маркса є теорія грошей і капіталу. Вчений дає власне тлумачення природи грошей як специфічноготовару, який стихійно виділився із товарної маси в процесі еволюції обміну і став відігравати роль загального еквівалента – виразника вартості усіх інших товарів. При цьому гроші виконують п'ять функцій:

- міру вартості – виражають вартість всіх інших товарів в певній кількості (масі) грошей;

- засіб обігу – виступають посередниками міжтоварами у процесі їх обігу;

- засіб утворення скарбів (засіб нагромадження) – для заміни товарної форми грошовою;

- засіб платежу – відчуження товарів в часі від їх оплати;

- світових грошей – коли гроші за межами внутрішньої сфери обігу функціонують як загальний засіб платежу, загальний купівельний засіб або як матеріалізація багатства взагалі.

Міжгрошима і капіталом існує тісний зв'язок, адже гроші, з точки зору К. Маркса, водночас є і певною формою існування капіталу. Вумовах капіталістичного виробництва рух грошей описується формулою

Г – Т – Г 1,де Г 1 = Г + ∆Г, тобто дорівнює первісно авансовій сумі плюс деякий приріст.

Саме цей рух грошей і перетворює їх в капітал. Тобто капітал виступає як самозростаюча вартість і є засобом експлуатації робочої сили.

Новим для економічної науки стало положення К. Маркса про органічну будову капіталу, яка передбачає поділ капіталу на дві вартісних частини: постійний капітал – вартість засобів виробництва і змінний капітал – вартість робочої сили. Цей поділ дозволив йому проаналізувати специфіку руху цих частин капіталу і специфіку їх впливу на величину додаткової вартості і вартості створюваного продукту.

Виокремлення в структурі капіталу основного і оборотного дозволяє К.

Марксу показати специфіку перенесення їх вартості при виробництві продукту (основний капітал переносить свою вартість по частинах, а

оборотний капітал – одразу).

Важливе місце в системі економічних поглядів К. Маркса займають теоретичні узагальнення, які були зроблені ним при аналізі процесу нагромадження капіталу:

- перетворення додаткової вартості в капітал веде до зниження середньої норми прибутку внаслідок зростання органічної будови капіталу;

- відбувається відносне скорочення частки найманої праці у суспільному продукті (в процесі нагромадження капіталу виникає відносно надлишкове населення – суть закону народонаселення);

- нагромадження багатства у капіталістів і нагромадження злиднів, муки праці, рабства, темноти, здичавіння і моральної деградації робітничого класу – є абсолютним загальним закономкапіталістичного нагромадження;

- гонитва за додатковою вартістю, яка є спонукальним мотивом і кінцевою метою капіталістичного виробництва, неминуче призводить до погіршення становища робітничого класу, загострення класової боротьби, закономірним наслідком якої є зміна існуючого соціального устрою. Значний внесок в розвиток економічної думки зроблено К. Марксом при аналізі процесу суспільного відтворення. В його моделюванні кругообігу суспільного продукту створено основоположну схему, яка описує взаємозв'язок міжгалузями, які випускають засоби виробництва і предмети споживання. При цьому робиться наголос на важливості дотримання пропорцій як в структурі виробленого продукту в масштабах суспільства, так і в структурі вартості даного продукту (умови для відтворення капіталу).

Проблема відтворення цікавила К. Маркса не для того, щоб дослідити умови збалансованої підтримки макроекономічної рівноваги, а довести існування внутрішньосистемних чинників її постійного порушення, які постійно викликатимуть кризи надвиробництва. Вподальшому К. Маркс запропонує власну концепцію економічних криз надвиробництва, яка стане вихідним пунктом для багатьох дослідників економічної теорії.

Причини економічних кризК. Маркс вбачав:

- у відсутності автоматичного зростання сукупного попиту слідом за розширенням виробництва;

- у нерівномірності відтворення та циклічності оновлення основного капіталу, масова заміна якого відбувається періодично, зінтервалом у 10 – 12 років.

Тобто, вся система економічних поглядів Маркса була підпорядкована доказу експлуататорської суті капіталізму і обґрунтуванню неминучості його загибелі в силу притаманних йому внутрішніх суперечностей.

49.Сутність та етапи «маржинальної революції»

Кардинальна переоцінка цінностей класичної школи, які сформувалисямайже за двісті років, відбулася в останній третині XIX ст. В економічнійлітературі її характеризують як "маржинальну революцію".

Пояснюючи суть цієї "революції", відзначимо, що маржиналізмґрунтується на принципово нових методах економічного аналізу, що дозволяєзастосовувати граничні величини для характеристики змін у явищах, яківідбуваються. У цьому його відмінність від класичної політекономії, авториякої користувались лише характеристикою суті економічних явищ (категорій),виражених у середній або сумарній величині. Ще одна "революційна"особливість маржиналізму полягає в тому, що класики поділяли економічніявища тенденційно, вважаючи зокрема сферу виробництва первинною щодо сфери

обігу, а вартість — вихідною категорією всього економічного аналізу, амаржиналісти економіку розглядають як систему взаємозалежних господарюючихсуб'єктів, які розпоряджаються господарськими благами, фінансовими ітрудовими ресурсами.

"Революційні" зрушення маржиналізм зумовив і в галузі кількісноїтеорії грошей. Класики, на противагу примітивному інфляціоналізму своїхпопередників — меркантилістів, ще з часів Д. Юма, тобто більше 100 роківтому, "доводили" ступінь ненейтральності грошей хоча б у короткостроковому

періоді. І висловлюючи незгоду з Юмом, вони не припускали можливостіпозитивної дії "повзучої" інфляції на виробництво і зайнятість. Згідно з їхінтерпретацією кількісної теорії грошей, мова йде про "просту і зрозумілутеорему пропорційності".

І, нарешті, "революційною" ще можна визнати ту особливість, щометодологічний інструментарій маржиналізму дозволив зняти таке важливе длякласиків питання, як первинність і вторинність економічних категорій. Цесталося насамперед завдяки перевазі функціонального підходу, який став

найважливішим засобом аналізу і перетворення економічної теорії в точнунауку.

Перший етап охоплює 70 — 80-ті роки XIX ст., коли відбувалосьузагальнення ідеї маржинального економічного аналізу у працях австрійця К.Менгера і його учнів, а також вуже згаданих англійця Джевонса і французаВальраса. На цьому етапі серед представників маржинальної теорії найбільше

визнання здобув К. Менгер, який очолив австрійську школу маржиналістів.

Другий етап "маржинальної революції" припадає на 90-ті роки XIX ст.З цього часу маржиналізм стає популярним і пріоритетним у багатьох країнах. Головне досягнення маржиналістів на цьому, етапі — відмова від суб'єктивізму і психологізму 70-х років з тим, щоб підтвердити, що метою "чистої економіки" завжди залишалось пояснення регулярного ходуекономічного життя за певних умов.. На перший план вийшли теорії англійця А. Маршалла, американця Дж.Б. Кларка та італійця В. Парето.