Розділ 7. Занепад козацької держави. “Руїна”

Події в 1654-1657 рр. Відносини між Україною і Московією

Поєднання України з Московією не припинило спроби польського уряду повернути український народ в лоно Речі Посполитої. Польща розпочала з цією метою війну проти Гетьманщини. Б. Хмельницький сподівався, що Москва допоможе українцям в боротьбі з польською агресією. Проте події, що відбувались у відносинах між Московією, Польщею і Україною, невдовзі переконали Б. Хмельницького і старшину у марності надій, які покладали українці на поєднання з Московією. Своїми вчинками царський уряд, дбаючи лише про свої інтереси, знехтував потребами України. Він навіть уклав всупереч проханням Б. Хмельницького у м. Вільно сепаратний мир з Польщею. На Україні це сприйняли як пряму зраду. Московські воєводи, що перебували на Україні, безцеремонне втручалися у внутрішні справи Гетьманщини, сіяли розбрат серед старшини. Вони не дозволяли без згоди царя обирати нового Київського митрополита після смерті Сильвестра Косова, намагались прибрати до своїх рук управління і фінанси Гетьманщини та інше. Дбаючи про інтереси України, Б. Хмельницький став шукати вихід зі скрутного становища. Він вирішив, поки що не розриваючи формально угоду з Московією, зробити все можливе для організації антипольської коаліції ряду європейських країн без участі Москви і всупереч її планам. Домовившись із Швецією, Семиграддям, Бранденбургом, Молдавією, Волощиною і Литвою, при нейтралізації Туреччини і Криму, Хмельницький мав на меті розгромити Польщу і об'єднати в самостійній Українській державі гетьманщину і західно-українські землі. Проте йому це не вдалося здійснити. До цього спричинилась й хвороба гетьмана, який не міг особисто керувати воєнними діями і зовнішньою політикою. 6 серпня 1657 р. Б. Хмельницький помер. Діяльність великого сина українського народу Б. Хмельницького оцінювалась неоднозначно. Навіть Т. Г.Шевченко критикував його за те, що він, поєднавшись з Московією, "занапастив" Україну. Проте. його діяльність розбудила український народ і зміцнила його віру в можливість перемоги над польськими гнобителями, підняла у народі почуття власної гідності. Раніше боротьба українського народу проти панування польської шляхти в основному носила оборонний характер, Хмельницький же підняв народ на наступальну війну і привів його до перемоги Він не тільки високо підняв авторитет козацького війська, але й багато зробив для піднесення культури народу, поширення його письменності. Величезне історичне значення діяльності Б. Хмельницького для українського народу важко переоцінити. Це вже розуміли і сучасники, визнаючи, що саме він підняв свій народ з вікового занепаду і забезпечив йому розуміння своєї людської гідності, волі і необхідності самостійного розвитку. Видатний талант Хмельницького проявився і в тому, що він зумів не тільки організувати малокультурні, недисципліновані народні маси на боротьбу проти польської шляхти, але й об'єднати їх на розбудову нових суспільно-економічних і державних відносин, на створення власної держави і входження її в зв'язки з європейськими країнами. Саме з метою зміцнення державності Хмельницький пішов на об'єднання з Московією.

Політична криза в Гетьманщині. Початок “Руїни”

Проте царський уряд прагнув використати переяславську домовленість зовсім з іншою метою. Скориставшись смертю Б. Хмельницького, московська влада намагалась запровадити на Україні свої кріпосницькі порядки і своє управління, насадивши тут своїх воєвод, чиновників і фінансових агентів, обмежити владу гетьмана, а також підкорити московському патріарху українську церкву, яка фактично була автономна і лише номінально визнавала над собою верховенство Константинопольського патріарха. З іншого боку, Польща робила все можливе для повернення України під свою владу. Складні міжнародні і внутрішні обставини, в яких знаходилась Україна після смерті Б. Хмельницького, вимагали, щоб на чолі країни став досвідчений політик і гарний організатор, який би зміг продовжити розпочату великим гетьманом справу. Обраний спочатку гетьманом 16-ти-річний син Б. Хмельницького Юрій не мав для цього необхідних знань. Тому старшина вирішила направити Юрія на навчання в Києво-Могилянську колегію. На Корсунській раді в жовтні 1657 р. обрали гетьманом сподвижника Б. Хмельницького генерального писаря Івана Виговського, який за часів Богдана відав фактично внутрішніми і зовнішніми справами гетьманщини, а також керував українською розвідкою. Ставши гетьманом, він всупереч Москві провів вибори Київського митрополита, посприяв обранню на цю високу посаду єпископа Д. Балабана. В головному Виговський в своїй політиці слідував лінії Богдана, прагнучи зміцнити самоврядування України. Але, якщо Хмельницький намагався в своїй політиці утримати в країні соціальну рівновагу, то Виговський виразно став на бік старшини і шляхти, що віддалялась від решти козацтва і населення в окремий клас. Він вважав, що "чернь" зробила вже свою справу. Посилився процес підвищення податків і поступового закріпачення селянства. Ця політика гетьмана призвела до вибуху народного повстання на Полтавщині, населення якої фактично не знало кріпацтва. Повстання підтримали запорожці, а також полтавський полковник М. Пуижзр, який сам хотів стати гетьманом. Не порозумівшись з повстанцями, Виговський силою придушив повстання, яке було підтримане московитами з метою послаблення влади гетьмана. В цій громадянській війні загинуло майже 50 тис. українців. Був вбитий і Пушкар. Москва, розпалюючи ворожнечу серед українців, прагнула послабити владу гетьмана, зруйнувати досить слабку стабільність, обмежити самоврядування України, щоб полегшити перетворення її на свою звичайну провінцію, В той час же Польща і прихильна до неї частина української старшини, користуючись безалаберщиною, все сильніше домагаються розриву України з Москвою і укладення договірних відносин з Річчю Посполитою. Перемагає пропольська партія. Виговський видає маніфест до народу, в якому пояснює причини розриву з Москвою, а на скликаній в Гадячі раді у вересні 1658 р. приймається рішення про створення з України князівства Руського, яке вступає в федерацію з Польщею і як самостійна держава матиме власне військо і судочинство, карбуватиме власні гроші та інше. Це призвело до ще більшого розколу в українському суспільстві. Виговського звинувачували в зраді здобутків Визвольної війни, що він хоче повернути Україну Польщі. Москва, намагаючись утримати Україну, пішла на військовий конфлікт з гетьманом, який звернувся за допомогою до татар. Під Конотопом 8 липня 1659 р. московське військо зазнало нищівної поразки, якої Москва давно не бачила Загинуло 30 тис. московських стрільців, багато потрапило в полон. Цар навіть наказав зміцнити оборону столиці. Але супротивники Виговського – запорожці на чолі з Сірком напали на Крим, що змусило хана поквапитись додому.

Події на Лівобережжі та Правобережжі в 1660-1670 рр. Гетьман П. Дорошенко

Невдоволення козацтва пропольською політикою Виговського призвело до обрання в кінці 1659 р. гетьманом Ю. Хмельницького, який не мав необхідних для цього здібностей ні політика, ні дипломата, ні полководця. Він, як людина слабкої волі, емоційно неврівноважений, не користувався авторитетом серед старшини, не міг твердо тримати владу і швидко став іграшкою в руках лідерів політичних угруповань. Займаючи то промосковську, то пропольську позицію, він сприяв поглибленню хаосу на Україні. Різні старшинські угруповання, прагнучи збагатитись, посилили між собою боротьбу, яка призводила до занепаду господарства. На тлі розбрату, що підігрівався поляками, московитами, татарами і турками, на Україні одночасно проголошуються по декілька гетьманів чим вони користувались в своїх інтересах. Поряд з Ю. Хмельницьким на Лівобережжі стає гетьманом Я. Сомко. Незабаром замість Ю. Хмельницького гетьманом на Правобережжі обирається П. Тетеря, а на Лівобережжі на Чорній раді обирається І. Брюховецький. Тетеря займав пропольську лінію, а Брюховецький - промосковську. Між ними постійно точилася війна, від чого страждав український народ. Цією ворожнечею користувалися поляки, татари і московити, ще більше руйнуючи Гетьманщину. Масами гинули люди. Спробу об'єднати Лівобережжя з Правобережжям і вивести Україну з руїни намагався здійснити П. Дорошенко, обраний гетьманом Правобережжя в серпні 1665 р. Спочатку він хотів об'єднати Україну і досягти її суверенітету під верховенством польського короля, але незабаром переконався, що ця ідея не підтримується більшістю українського населення. Не зміг він домогтися цього і при зверненні до Московії. Народ України постійно вів боротьбу як проти польського панування, так і проти все, зростаючого володарювання Московії. Для утримання в покорі українців вони пішли між собою на компроміс, підписавши на початку 1667 р. Андрусівський договір про перемир'я на 13.5 років, за яким єдина гетьманська держава розколювалась на дві частини: Правобережжя відходило до Польщі, а Лівобережжя з Києвом(на два роки) - до Московії. Договір про розкол України, що розділив єдиний народ, як громом вразив українців. Він утворював, по суті, незборимі перешкоди на шляху до збереження утвореної держави та возз'єднання у її межах етноукраїнських земель. Проте Дорошенко не зміг об'єднати країну. Він пропонує козацтву всієї України зібратись на Раду і вирішити долю батьківщини, але не дістає підтримки. Він веде переговори з Кримом і Портою про їх підтримку. Він навіть погоджувався прийняти царську протекцію за низки певних умов. Але всі намагання Дорошенка, одного з найбільш видатних тоді осіб, не дали позитивних наслідків. Поступово втрачаючи підтримку народу, П. Дорошенко склав булаву в 1676 р. на користь лівобережного гетьмана І. Самойловича.

Кінець “Руїни”. Гетьман І. Самойлович

Боротьба угруповань серед козацької верхівки нерозривно впліталась в політику сусідніх Гетьманщині держав - Польщі, Туреччини, Криму і Московії, а також у війни, які вони вели між собою в 60-80-ті рр. XVII ст. Основним театром їх воєнних дій були українські землі. Врешті-решт вони змушені були укласти мирні договори, поділивши обезкровлену Україну. За Бахчисарайським миром 1681 р. між Москвою і Туреччиною за останньою зберігся протекторат над Поділлям, а південь між Дніпром і Бугом остався "нічийним" як незалежна пустиня. За "Вічним миром" 1686 р. Польща зберегла за собою Правобережжя, Москва - Лівобережжя з Києвом. Цим договором суттєво ускладнилося становище гетьмана Івана Самойловича. Та ще й сам гетьман зробив чимало невиважених кроків, які підірвали його престиж та авторитет. І. Самойлович був безмежно користолюбивим і самовладним, безпідставно призначав на посади полковників найближчих своїх родичів, підпорядковував українську православну церкву Московському патріархові. Все це привело до старшинської змови, яка завершилася арештом і засланням гетьмана до Сибіру.

Взаємини України з Московією

Територія гетьманщини наприкінці XVII ст. охоплювала Лівобережну Україну та Київ з навколишньою місцевістю. Козацька держава ділилась на полки, їх було 10, а в Слобідській Україні – 5. Формально Гетьманщина мала статус широкої автономії, але за нею наглядав із Москви Малоросійський приказ. Хоча п’ять слобідських полків очолювала полкова і сотенна старшина, але політично-адміністративну владу у Слобожанщині в основному здійснював від імені царського уряду воєвода Бєлгорода. Московський абсолютизм не міг змиритися з існуванням на території Гетьманщини демократичних традицій військово-козацької системи, зміцненням та розширенням елементів Магдебурзького права. Тому неминучість ліквідації цих соціально-політичних інститутів і впровадження загальномосковських норм було лише питанням часу. Однак цей процес тривав значний історичний період. Московська влада ревізувала автономні устої Гетьманщини. До Глухівських статей 1672 р. було долучено нові обмеження: тепер не тільки гетьмана, але й старшину не можна було зняти з посад без дозволу царського уряду. Водночас, реалізуючи намагання старшини стати спадково-привілейованим станом, Москва підтвердила права на маєтки, одержані старшиною, звільнила її від податків на утримання війська, відмежувала козацький стан від міщан та селян. Отже, внаслідок перемоги у Визвольній війні виникла "Українська гетьманська держава з новими суспільними і економічними відносинами і породила в українців надії на вільний подальший розвиток країни. Проте наступні події призвели до глибокої кризи, викликаної як недостатнім досвідом народу в державному будівництві, так і гострою міжусобною боротьбою між окремими угрупованнями панівного стану, його зрадами національних інтересів, так і ворожими діями сусідніх держав, що скористалися загостренням внутрішніх антагонізмів. У цій боротьбі за часів Руїни Україна зазнала не тільки незліченних людських і матеріальних втрат, але навіть частково поступилася здобутками революції Хмельницького. Проте боротьба за суверенність української держави залишила в найширших колах народу глибокий слід.