Проблема нації в працях українських та зарубіжних соціологів

З усіх різновидів етнічних спільнот у XIX-XX ст. увагу соціологів найбільше привертають нації. Це зумовлено тим, що етнічний розвиток у модерну добу висунув саме націю як форму етнічного співжиття людей, що відповідає новим умовам. Власне ця обставина визначила переважну орієнтованість західних дослідників не так на дослідження донаціональних етнічних спільнот, як на аналіз шляхів появи, становлення і розвитку націй - найпоширенішого етнічного феномену новітньої історії людства. Тому неважко помітити, що більшість охарактеризованих у попередньому питанні теми концепцій сучасних західних соціологів стосується насамперед процесів націогенезу, а етногенез розглядається лише декотрими з них у найбільш ґрунтовних працях.

 

На цьому тлі виразно проявляється протистояння двох концепцій походження і часу існування націй - прімордіалізму і модернізму.

Прімордіалісти (від англ. primordial - первісний) дотримуються думки про давність, споконвічність існування націй. Найвідомішим представ­ником прімордіалістської концепції в українській науці є історик Я.Дашкевич. Він обстоює позицію, згідно з якою східнослов'янські племена в результаті етногенетичного процесу формували народ або етнос, який починає створювати власні збройні сили та будувати свою Київську державу. Розширення та зміцнення Київської Русі відбувалося разом із процесом трансформації етносу в націю, який був дуже швидким і тривав не більше століття. У цей період з етносу сформувалася українська нація, котра мала свою державу (Київську Русь), у якій стала гегемоном, а також відбувалося перетворення двох північних субетносів у дві інші окремі нації: новгородсько-псковську та володимирсько-суздальську (пізніше московську). Згодом остання, дуже агресивна нація, ліквідує та асимілює новгородсько-псковську.

 

Представники модерністського варіанту націотворення (український історик Я.Грицак і переважна більшість західних дослідників) відстоюють позицію, згідно з якою нація не існувала завжди, а є продуктом новітніх часів, тих процесів, які розвивалися на західноєвропейському просторі з доби французької революції 1789 р. і пов'язані з модернізаційними (економічними, культурними і соціальними) змінами суспільства. Французька революція 1789 р. та початок епохи індустріальної революції, на думку цих дослідників, зумовили виникнення нової концепції політики і формування національних держав, перехід від сільського до міського, урбанізованого способу життя, від рільництва до промисловості, від множинності культур до творення високої універсальної культури. Все це відбувалося паралельно з перетворенням до національних спільнот у модерні нації.

 

Однак ці далекосяжні зміни у Західній Європі становили для тогочасної української інтелігенції радше не відкриття нових можливостей, а небезпеку. Як наголошує американський учений українськогопоходження Р.Шпорлюк, у містах, капіталізмі, лихварях, буржуях, фінансистах-паразитах, промисловості вона бачила сили, які українського селянина деморалізують, денаціоналізують і експлуатують. Він висунув тезу, що український національний рух принципово не прийняв капіталізму й мало цікавився питаннями політичної організації, творення
демократичних інститутів тощо. Це уповільнило формування модерної української нації та висунення вимог щодо створення власної самостійної держави. До того ж націотворчі процеси в Україні наштовхувалися на опір і протидію і з боку Російської імперії, і з боку Австрії, Австро-Угор­щини та Польщі. Можна приймати чи не приймати таке твердження відомого українознавця, але слід, очевидно, погодитися з тим, що процес націотворення в Україні мав свою специфіку й відмінності порівняно з
творенням націй у Західній Європі і навіть у наших сусідів Чехії, Угорщині або Словаччині.

Взагалі ж у середовищі українських соціологів, особливо у міжвоєнний період в еміграції, були відомі й представлені майже всі концепції нації та націогенезу західної науки. Поразка унаціонально - визвольних змаганнях 1917-1920 рр. зумовила концентрацію наукових інтересів українських дослідників на першочергових завагою для українців питаннях: що таке нація? що таке українська нація, в чому полягає специфіка її утворення? Чому українці зазнали невдачі у боротьбі за власну державу? що необхідно зробити, аби сконсолідувати українців і досягти основної мети - побудови незалежної держави?

Трактування нації в дусі атомістичного (механістичного, позитивістського) підходу здійснював український дослідник С.Рудницький у своїй праці «До основ нашого націоналізму», надрукованій у віденському тижневику «Воля». Націю він розглядав як певнугрупу людей, що має сукупність своєрідних, так званих питомих прикмет; антропологічну расовість, самостійну мову, питомі історичні традиції; питому культуру і суцільну територію, на якій була, є, або може бути питома національна держава.

 

До атомістичного напряму належать концепції як одною фактора, так і багатофакторності. Так, наприклад, М.Шаповал у праці «Загальна соціологія» здійснив спробу аналізу нації у межах своєї оригінальної соціологічної теорії. Вона була побудована на ідеї розгляду суспільства як складної соціальної системи, елементи якої з'єднуються на підставах кумулятивного (від лат. - скупчення) зв'язку. Автор мав на увазі, що суспільство становить собою скупчення певних об'єктів у межах певної системи. Такими об'єктами-елементами є прості й складні скупчення, або верстви, агрегати (сума простих і складних скупчень), громади (село, місто, держава). Самі ж скупчення мають власну внутрішню структуру, своєю чергою складаючись із певних зв'язків між субелементами.

З такої позиції М.Шаповал аналізує й етнічні процеси, вирізняючияк їхні проміжні ступені плем'я, народність і націю. На його думку, всі ці спільноти складаються з індивідів, об'єднаних певними кумуляціями - подвійними, потрійними тощо. Здавна українці були лише лінгвістично-професійним скупченням (мовно-хліборобським), тобто подвійно-кумулятивною верствою.

Згодом відбувається перехід до племінної верстви, що характеризується діяльністю чинників мови, релігії і раси. Наступним скупченням (проміжним між племенем і нацією) є народність як верства мовно-територіальна. Національне відродження і змагання за державність перетворили її на потрійну кумулятивну верству-націю. Згідно з М.Шаповалом, нація - це складне соціальне скупчення (верства), що характеризується діяльністю чинників мови, території та держави. Звідси першим чинником в усіх цих формах виступає мова, яка входить у різні сполучення з іншими чинниками і в різних комбінаціях дає різні верстви. Нація є типовою для модерних часів (XIX-XX ст.) складною верствою (а отже, і М.Шаповал був прихильником модерністської концепції націотворення). Що більше є ліній об'єднання, то більш соціально міцним є скупчення, більш виробленими і солідарними є людські одиниці (типи), які до нього входять.

 

Таким чином, концепція М.Шаповала, перебуваючи в межах розуміння суспільства як системи, давала приклад синтезу західних соціологічних учень з українським соціологічним матеріалом. Водночас не можна не зауважити, що його концепція недалеко відійшла від згаданих атомістичних підходів, з тією лише різницею, що в ній об'єктивні ознаки етносу не розглядаються як самостійні і незмінні, Я витворюють складні комбінації, які розвиваються в історично просторових формах, коли одна з них змінює іншу.

 

Аналізуючи атомістичний напрям, багато вчених вказують на його недостатність із двох причин.

По-перше, в історії існували різні групи людей, нації, які не охоплюються такими загальними спільними характеристиками (наприклад, євреї розселені по всьому світу, однак вважають себе однією нацією).

По-друге, як слушно зазначав український дослідник В.Старосольський, сама однаковість людей ще не означає, що вони становлять органічну цілісність, міцну спільноту. Він не визнав науковим підхід до визначення нації через перелік тих чи тих зовнішніх прикмет цієї спільноти. Безперечно, вони є важливими умовами для народження та існування нації, відокремлення однієї національної спільноти від іншої, вироблення національної свідомості через розрізнення понять «ми» і «вони». Але суть нації може лежати лише в ній самій, не ззовні, а всередині.

 

Саме тому більшість українських соціологів, що працювали в умовах еміграції, схилялися до суб'єктивістського підходу в розумінні нації. Серед багатьох прихильників цієї концепції можна назвати В.Старосольського ( 1878-1942) та О.-І.Бочковського (1884-1939), які виходили з антипозитивістської парадигми в дослідженнях нації, започаткованої у працях Е.Ренана і передовсім у його відомій лекції«Що таке нація?», виголошеній у Сорбонні 1882 року.

Нація - це спільнота, основою якої є, за висловом В.Старосольського, а раціональна, стихійна воля; вона утворюється інстинктом, психічною схильністю та настроями членів угруповання, що утримує її як внутрішньо зв'язану цілісність. На противагу до спільнот, заснованих на фізичних підставах кровного зв'язку (родина, рід, плем'я), нація базується на інстинктах «другого ступеня», типом яких є ідея. Що ж до об'єктивних прикмет нації, то вони, на думку В.Старосольського, є чинниками, котрі в певних історичних умовах допомогли національним спільнотам створитися і виступають формами та символами, в яких нація сьогодні проявляє себе, свою суть.

У власному розумінні нації В.Старосольський використовує думки відомого представника німецької формальної соціології Ф.Тьонніса, який поділяє угруповання людей на спільноти і спілки (ґемайншафт і ґезельшафт). За Ф.Тьоннісом, вони різняться тими типами волі за якими об'єднуються індивіди, що їх утворюють. В основі спільноти лежить «стихійна воля», в основі спілки «свідома воля». Отже, націю В.Старосольськийрозглядає як спільноту, згуртовану стихійною волею. Водночас він, спираючись на думки Ф.Тьонніса, далі розвиває їх стосовно нації, розробляючи положення про внутрішній зв'язок «стихійної» і «свідомої» волі (воля «стихійна» здатна раціоналізуватися, а воля «свідома» набирає емоційних проявів, можливість витворення нових сполук обох типів воль і заснованих на них об'єднань людей тощо). В.Старосольський у багатьох позиціях не погоджується з Ф.Тьоннісом, полемізує з ним, про що скажемо далі.

О.-І.Бочковський, головні праці якого про націю з'являються одночасно або пізніше від книжки В.Старосольського «Теорія нації» (1919), вважає останнього разом із М.Драгомановим «першими каменярами» спеціальної соціологічної науки - української націології. Основний мотив концепції Бочковського збігається з положеннями В.Старосольського про визначальну роль психічного чинника - національної свідомості, який об'єднує і перетворює первісний народ у новітню націю. З огляду на це він розрізняє етногенез (тобто процес творення європейських народів з VIII до XVIII ст.) та націогенез (тобто процес творення націй, розпочатий з часу французької революції 1789 р.). Ним особливо підносяться національна свідомість і воля як вирішальні сутнісні ознаки нації.

Завершується праця О.-І.Бочковського міркуваннями про відносини між нацією і державою. Він стверджує, що розвиток нації історично й неминуче призводить до утворення власної держави, а якщо нація ще не готова витворити її, тоді держава «може й має виплекати зі свого різнонаціонального населення - одну націю».

 

У сучасній західній соціологічній літературі відбуваються активні пошуки якогось проміжного підходу до нації, в рамках якого вдалося б подолати як однобічність і поверховість атомістичних концепцій, так і надмірний акцент на ролі психічних чинників у суб'єктивістських концепціях. Такий третій підхід на основі врахування сучасної строкатої етносоціальної реальності передбачає нове, синтетичне поняття нації, що має в собі деякі елементи суб'єктивістської характеристики. Подібну спробу здійснює нині професор Колумбійського університету (США) О.Мотиль. На його думку, націю сьогодні можна найкраще зрозуміти як сукупність людей, що поділяють певну семіотичну систему, об'єднані певною семіотичною мережею і які є свідомі цього (тобто усвідомлюють таку семіотичну пов'язаність). Цю семіотичну мережу О.Мотиль розглядає як систему символів і знаків, котрі відрізняють одну національну спільноту від іншої. До них належать спільні способи і знаки комунікації, спільні символи, мова, спосіб мислення і поведінки міфологія, спільні символічні вартості тощо. Очевидно, такий підхід намагається поєднати певні об'єктивні характеристики нації, які набувають великої ваги в сучасному світі (насамперед систем; культурних вартостей і символів) із прагненням належати до спільноти в основі якої подібна система культури й закладена, й існує, і розвивається. Такий підхід загалом можна вважати одним з найпоширеніших у сучасній західній соціологічній думці.

 

Відповідно до розглянутих підходів щодо розуміння нації існують основні концептуальні схеми соціології нації, тісно пов'язані з соціальною практикою.

У межах першого, атомістичного напряму, акцент на важливій та першочерговій ролі однієї з ознак нації породжує звичай її дальшуабсолютизацію з далекосяжними висновками. Так, наприклад, у рамка; марксизму нація проголошувалася суто соціальним утворенням на би відповідних економічних відносин і уявлялась як внутрішньо (соціально) суперечлива єдність, в якій існував примат класового над національним. Національне питання могло бути розв'язаним тільки внаслідок вирішення соціальних проблем шляхом соціалістичної революції. Після її перемоги в багатонаціональній країні мав початися процес «розквіту зближення соціалістичних націй», який неминуче призводив до виникнення локальних або регіональних спільнот нового, наднаціонального типу, як-от радянський народ або співдружність соціалістичних країн. У майбутньому, після перемоги комунізму в цілому світі, всі нації мали б об'єднатися у спільній системі світового комуністичного панування, що створювало необхідні умови для поступового злиття всіх їх у єдине безнаціональне ціле. Тобто нація уявлялась як феномен вторинний (залежний від економічних чинників) і тимчасовий (приречений на появу в силу дії економічних закономірностей та на зникнення в результаті реалізації таких закономірностей, як економічна інтеграція)

Отже, у цьому пункті щодо майбутнього націй сходяться і марксизмі позитивістські концепції суспільного розвитку. Це зауважив ще Е.Ґідденс, вважаючи одним із «пережитків минулого» в соціологіїпанування в ній економічного редукціонізму. На його думку, соціології в майбутньому потрібно відмовитися від традиційних пошуків відповіді на марксизм лише у сфері економічного життя і зосередитися на культурних вимірах сучасності та на теоретичному осмисленні національних держав, етнічних відмінностей, відносин усередині системи національних держав, що не лише не втрачає своєї актуальності, а й висувається на чільне місце в сучасній соціологічній думці.

 

Поміркованішу позицію у поглядах на націю та її розвиток обстоював М.Шаповал. Не заперечуючи інтеграційних процесів у сучасному світі, він вбачав подальшу можливість утворення «громади національних громад», в якій би органічно поєднувались інтернаціональні та національні чинники рівною мірою, утворюючи несуперечливу комбінацію найрізноманітніших кумулятивних зв'язків.

Однак слід визнати, що погляди представників суб'єктивістського напряму щодо розвитку і майбутнього націй були найпослідовнішими. Якщо нація - це повноправний суб'єкт історичного руху, то її життєдіяльність треба розглядати як процес, головною тенденцією якого є переведення культурного стану або стадії розвитку її організму в державну. Тоді державний стан є розвинутою стадією культурного стану.

Так, В.Старосольський вважав, що «культурна» нація мусить переступити межі лише культурницьких устремлінь, щоб стати «повною» нацією. Отже, політичність, або домагання нацією держави, є сутнісним критерієм нації. Тут В.Старосольський посилається на думку визнаного класика західної соціології М.Вебера, який на з'їзді німецьких соціологів стверджував: «Оскільки за цим справді багатозначним словом «нація» криється якась спільна річ, то вона лежить, очевидно, на політичному полі. Поняття нації можна б хіба тільки так означити: вона є чуттєвою спільнотою, рівноцінним вираженням якої була б власна держава, яка, отже, має нормальну тенденцію витворити її (державу) із себе».

Таким чином, для В.Старосольського природним є національний розвиток через низку фаз до пункту удержавлення нації. Послуговуючись термінологією Ф.Тьонніса, органічним розв'язанням національного питання на його першій стадії має бути шлях злиття організму нації і механізму держави - національної спільноти і державної спілки. Таке злиття означає створення суспільно-політичної організації, яка «основувалася б рівночасно і на раціональній солідарності, що побудована на спільності інтересів та цілей, і на чуттєвій основі, на стихійній волі членів цієї суспільності належати до себе та творити одну гуртову цілість».

Водночас В.Старосольський не погоджується із загальним розумінням історичного процесу в концепції Ф.Тьонніса. Якщо у Ф.Тьонніса друга форма суспільної організації - суспільство (ґезельшафт) історично витісняє першу - спільноту (ґемайншафт), і тенденція розвитку уявляється скерованою на перетворення спілки в одну-єдину форму усуспільнення, то в концепції В.Старосольського такий лінійний однобічно спрощений розвиток ставиться під сумнів. Суспільне житі на думку українського вченого, - це не лише раціональна техніка.

Два чинники - стихійна воля, з одного боку, і «чистий розум», з другого доповнюють один одного, представляючи дві різні сторони життя людства. В історичній практиці, наголошує В.Старосольський, можна помітити свого роду чергування, волюнтаризацію чи раціоналізм такого життя, перехід від спільнот до раціоналізованих суспільств навпаки, злиття їх у різних пропорціях у межах єдиного синтетичного цілого, народження нових, незнаних досі спільнот. Такі чергуванні набирання сили по черзі різними формами становлять «величаву ритміку» історії і не дають жодних підстав розглядати її як який одномірний і односпрямований процес. Тому суспільний розвиток; ніяк не є розвитком по лінії, як це бачимо у Ф.Тьонніса, а національна. спільнота не є приреченою на загибель формою суспільства, котра вичерпала всі свої внутрішні ресурси.

 

У цьому плані характерними є міркування одного з видатних соціологів сучасності Н.Смелзера. Роздумуючи над суттю тих соціальні процесів, які визначають зміст сучасної доби на межі XX і XXI століть він вважає її прикметою етнічний ренесансу. На його думку, прагнення національної незалежності було одним з головних факторів, що спричинив остаточну руйнацію радянського комунізму. Однак дія етнонаціональних чинників стосується не лише колишніх соціалістичних краї «Нині ці одвічні сили... сили ґемайншафт, - пише він, - очевидно, знову заявляють про себе у регіональній, етнічній і лінгвістичній свідомості, соціальних рухах і в політичній боротьбі в цілому світі». Отже, у науковій дискусії між Ф.Тьоннісом і В.Старосольським істина була на боці українського дослідника.

Продовжуючи і розвиваючи думки В.Старосольського, О.-І.Бочковський також акцентував на неправомірності поділу націй на «наці держави» та «нації-культури», на історичні та «неісторичні» нації, останні з яких мисляться як меншовартісні та начебто нездатні витворити власну державу (як знаємо з історії, не лише російські або польські,;і навіть декотрі українські діячі зараховували Україну саме до цих «націй культур», найвищим прагненням яких могла б бути лише культурні національна автономія у складі чужих держав). О.-І.Бочковаський зауважував, що «неісторичних народів в дійсності немає», що навпаки ті народи, які здавна мали власну державу, мають слабший внутрішній зв'язок, бо будувалися «згори додолу». Тому з двох типів етногенезу той, що відбувається в народів «неісторичних», має перевагу, бо творить масово свідому і внутрішньо суцільнішу націю, політичним ідеалом якої є об'єднана держава. У майбутньому він передбачав появу нової політичної системи - націократії, в якій вільний розвиток націй-держав створить гармонійне єднання всіх народів і де не буде жодних національних утисків і несправедливості.

Розмірковуючи про сучасні тенденції, О.-І.Бочковський зазначав, що насправді людство знає соціальну інтеграцію і диференціацію - два рухи, які відбуваються рівнобіжно в людському розвитку. Вони не заперечують,а доповнюють один одного. Звідси будь-яке національне і культурне винищення у майбутньому неможливе: воно передбачає консолідацію людства через об'єднання у вільний розвиток націй. Тому все, що є суто національним у культурі того чи того народу, стає надбанням світової культури, збагачує, оновлює та оживляє її. Світова культура в О.-І.Бочковського є творчою сумою національних культур.

Ще один підхід до розгляду нації, який розвивається у надрах сучасної і західної та української соціологічної думки, умовно можна назвати символічним, чи синтезованим. Він передбачає розуміння і повсякденне задіяння членами певної національної спільноти семіотичних систем і символів. Національний розвиток супроводжується використанням і традиційних символів та знакових мереж, і виробництвом нових. У такий спосіб нація отримує стимули до спільного життя своїх представників, адаптуючись до нових, змінених обставин. Особливу роль у співжитті членів нації нині відіграють різного роду політичні події, які набувають значення символічної вартості. Подією для консолідації нової української нації, наприклад, може бути грудневий референдум 1991 р. з питання про незалежність.

 

На думку вже цитованого О.Мотиля, він, а особливоАкт незалежності став складовою частиною семіотичної мережі тихлюдей в Україні (незалежно від їхнього походження і національності), яку вони вважають своєю. Такі приклади мають свідчити про творення нової української нації у значенні держави і громадянства. Фактично тут ідеться про інтерпретацію поняття «нація» як громадянського, а не етнічного утворення, що набуває дедалі більшої підтримки в колах українських учених і політиків. Багато з них вважає, що нині домінує ідея української нації як соціально-політичної спільноти, пов'язаної єдиною територією, спільними економічними і політичними інтересами, котра усвідомлює себе як особливу соціальну спільноту - український народ. Це положення закріплено в новій Конституції України.

 

За логікою представників символічного напряму, подальший розвиток національних процесів у світовому контексті можна уявити як свого роду культурно-семіотичну інтеграцію, що спочатку в культурній, а потім інших сферах призведе до зростання спільних для різних націй символічних рис. У них поєднуватимуться і традиційні, й новоутворені символічні знаки й цінності. Найоптимальнішим варіантом тут видається зростання спільних рис і вироблення у майбутньому якоїсь зальнолюдської культурно-семіотичної кодової системи, якою добровільно послуговуватимуться різні нації і народності світу.

Підсумовуючи, можна сказати, що основні положення соціології повинні узгоджуватися із сучасним уявленням про соціологію взагалі. Соціологія здійснює аналіз суспільства як органічної соціальної системи утвореної зі спільнот-суб'єктів, до яких належить і нація. Нація, своєючергою, є великою етносоціальною спільнотою, члени якої свідомі своїх спільних політичних, культурних, господарських та інших інтересів.

Національні інтереси - це вибіркова скерованість нації на збереження своєї самобутньої життєдіяльності та її розвиток в усіх сферах суспільного життя в гармонії із загальнолюдськими вартостями та ідеалами. Своє концептуальне вираження національні інтереси знаходять в національній ідеї, зміст якої зумовлений історичними епохами у нації та їхніми сутнісними соціальними характеристиками. Щодо національної ідеї, то в ній відображення і осмислення реального і національного розвитку доведене до обґрунтування мети досягненої національної незалежності та здобуття держави. Таким чином національній ідеї об'єктивне знання підноситься до усвідомлення і та устремлінь суб'єкта. У цьому разі соціальним суб'єктом є нація усвідомлення нею цілей і шляхів досягнення національної незалежності і знаходить прояв в її національних інтересах і практичній діяльності щодо їх реалізації. Отже, національні інтереси є збудником волі до практичних дій, особливо в часи національного відродження.

Уявлення про націю як окремий суб'єкт і героя історії, «особистість» із власним життям, волездатністю та власною долею - свого «макроантропос» - стає загальноприйнятим у сучасній соціологічній думці. Відповідно до цього положення, суть національного відродження полягає в усвідомленні нацією себе як активної дійової особи історії сучасного світу.