Соціальна мобільність та її види

Зміна індивідом чи соціальною групою соціальної позиції, місця в соціальній структурі називається соціальною мобільністю. Цей термін був запроваджений П.Сорокінимна позначення явища пе­ресування індивіда в соціальному просторі.

Соціальна мобільність може бути різних типів: горизонтальна й вертикальна, між різними поколіннями і в межах одного покоління. Горизонтальна мобільність означає пересування людей на тому самому соціальному рівні, зміна статусу на інший, еквівалентний попередньому. Наприклад, учений займався науково-дослідною працею в НДІ, потім перейшов на викладацьку роботу до вузу. Вер­тикальна мобільність означає зміну статусу на вищий або навпаки, тобто рух угору-донизу в системі соціальних позицій. Наприклад, пересування з посади старшого викладача на посаду доцента. Мобі­льність поколінь – це зміна соціального становища дітей як порі­вняти з батьками.

Низька мобільність свідчить про велику соціальну нерівність членів суспільства. Інтенсивність мобільності залежить від кіль­кості статусів, що існують у суспільстві, і від умов, що дають змо­гу людям пересуватися, а точніше, від міри свободи такого пе­ресування.

Індивіди й цілі гру­пи постійно пересуваються як по вертикалі, так і по горизонталі со­ціальної структури суспільства.

Проте однієї рушійної сили соціального інституту для пересування по вертикалі недостатньо. Необхідно закріпитися на верхній сходинці, адаптуватися до нового соціально-культурного середо­вища, засвоїти нові норми, нові зразки поведінки, а це, як ствер­джують учені, потребує великого психологічного напруження, що супроводжується неврозами, утратою віри в себе, формуванням комплексу неповноцінності. Людина, відірвавшись від однієї стра­ти, не може знайти себе в іншій. Феномен перебування людини між двома соціальними стратами, зв'язаний із її переміщенням у соціальному просторі, у соціології називається маргінальністю.

Маргінал, маргінальна особистість – людина, яка втратила ко­лишній статус і не адаптувалася до нового соціально-культурного середовища. У таку ситуацію, як правило, потрапляє людина або занадто агресивна, або пасивна, або така, що втратила соціальну опору (наприклад, мігрант із села у пошуках роботи в місті чи ім­мігрант, що шукає в іншій країні ліпшої долі).

Такі пограничні, проміжні стосовно тих чи тих соціальних спіль­нот прошарки називаються маргінальними.

 

 

 

 

Тема: Етносоціологія

План

 

1. Етносоціологія та предмет її дослідження

2. Методологічні підходи до вивчення етнічних спільнот

3. Проблема нації в працях українських і зарубіжних соціологів

4. Проблематика етносоціології та соціології нації

5. Етнонаціональні процеси в сучасній Україні та їхня специфіка

 

1. ЕТНО СОЦІОЛОГІЯ ТА ПРЕДМЕТ ЇЇ ДОСЛІДЖЕННЯ

Етносоціологія- це порівняно молода спеціальна соціологічна наука, що виникла на межі етнографії і соціології. Сам термін «етносоціологія»
складається з двох слів різного походження: етнос (від грец - народ) і соціологія (від лат. - суспільство і грец. - вчення). Тому буквально цей вислів означає вчення про суспільство та місце в ньому народів.

Етносоціологію визначають як науку, що досліджує походження, суть і функції різноманітних етнічних спільнот з метою виявлення основних тенденцій їх утворення, розвитку та взаємозв'язків з іншими етносами, а також механізмів входження їх у систему соціаль­них відносин.

Специфіка етносоціології полягає в тому, що вона вивчає особливостіта форми суспільного (соціального) життя етносів, народів та інших етнічних утворень як сукупних історичних суб'єктів, тобто аналізує взаємозв'язок і взаємовплив соціального, з одного боку, й етнічного - з другого.

Предметом дослідження етносоціології є етносоціальні спільноти і групи, які розглядаються як цілісні соціальні утворення, а також закономірності їх формування та функціонування. Це відповідає специфіці соціології як науки, що вивчає цілісність суспільства через функціонування його різноманітних підструктур, суб'єктів суспільного життя. У цьому випадку наголо­шується, що основним предметом етносоціології є дослідження життєдіяльності етнонаціональних спільнот і груп насамперед як соціальних суб'єктів, процес досягнення ними соціальної зрілості.

Відтак в центрі уваги етносоціології перебувають такі проблеми, як визначення природи і сутності різноманітних форм об'єднання людей на етнічній основі, процес набування номінальними групами власти­востей колективного суб'єкта, рівні його соціальної зрілості. Серед інших проблем етносоціології можна назвати розвиток національної свідомості й самосвідомості, національної етнічної ідентифікації, мобілізації та консолідації етнонаціональних груп, якісні і кількісні зміни, котрі відбуваються в їхньому складі та в основних сферах життєдіяльності. На думку цього харківського соціолога, це означає, що традиційна для вітчизняної соціології проблематика зберігається, але набирає іншого ракурсу. Нині наголос ставиться на дослідженнях соціальної структури, трудової зайнятості, культурної діяльності, сімейно-побутової сфери тощо з позицій збереження, розвитку або деградації конкретних етнонаціональних груп у колі основних проблем етносоцології перебувають також міжнаціональні відносини та чинники їхнього розвитку виникнення міжнаціональної напруженості та її переростання міжетнічні конфлікти, а відтак і такий порівняно новий напрямок в соціології, як організація управлінського впливу на виникнення конфліктних ситуацій та шляхи їх розв'язання. У підсумку це сприяє виробленню основних положень конструктивної етнонаціональної політики держави відносини та чинники їхнього розвитку виникнення міжнаціональної напруженості та її переростання міжетнічні конфлікти, а відтак і такий порівняно новий напрямок в соціології, як організація управлінського впливу на виникнення конфліктних ситуацій та шляхи їх розв'язання.

У самостійну галузь соціологічного знання в колишньому СРСР етносоціологія: соціологія виокремилась в середині 60 - на початку 70-х рр. Це був час коли закінчилася тимчасова «відлига» в суспільному житті країницілому та в суспільствознавстві зокрема і посилився тиск офіційної ідеології. Наслідками цього в етносоціології стали домінування соціального над етнічним і національним, свідоме виштовхування останніх на узбіччя наукового пошуку, штучне звуження простору наукових досліджень проблемами культурно-побутової та сімейної сфери. Практичними завданнями радянської етносоціології були пошук найпомітніших виявів національних особливостей і розробка рекомендацій щодо їх подолання, оскільки остаточною метою «розвинутого соціалізму» було формування нової безнаціональної спільноти людей радянського народу з його єдиною радянською культурою, позбавлені національних ознак. Так, наприклад, у монографії «Соціально-культурне обличчя радянських націй», створеній на основі матеріалів етносоцілогічних досліджень (Москва, 1986), міститься красномовний висновок: «У недалекій перспективі відбудеться повна ліквідація національних відмінностей у культурному житті націй».

У той час як радянські соціологи пророкували занепад і зникненнявсього національного, у західних країнах посилювалася думка про етнічний ренесанс тобто етнічне відродження як феномен зростаючої активізації етнічних груп і процесів, з нею пов'язаних. Етнічний ренет, фіксований у дослідженнях багатьох зарубіжних дослідників, доводить що ані класова, ані професійна чи соціальна приналежність не в змозі витіснити зі свідомості людини уявлення про свою національну, приналежність та інтереси своєї етнічної спільноти.

 

Термін «етносоціологія» впроваджений в науковий обіг зарубіжноїсоціології ще в 30-х рр. XX ст. Р.Турнвальдом. Саме тоді в західній соціології починає свою роботу перша когорта етносоціологів на чолі з Х.Сетон-Вотсоном, яка зосереджувала свою увагу переважно на соціальних процесах у доіндустріальних та примітивних суспільствах. Але з часом виявилося, що індустріалізація та пов'язані з нею урбанізації і зростання впливу засобів масової комунікації не лише не затушовують значення й ролі етнічності, а навпаки, посилюють прагнення людей до збереження етнічної ідентичності, що утворення багатонаціональних держав не означає етнічного нівелювання і повної асиміляції стічних груп, а навпаки, посилює боротьбу за рівний доступ до соціальних і культурних благ, за досягнення рівноправного статусу в такому суспіль­стві. Сучасність дедалі більше демонструє перехід від питань збереження національної самобутності до вимог участі в органах влади і в розподілі суспільного продукту. У добу етнічного ренесансу великого значення набувають гасла автономії або самоврядування аж до побудови власної незалежної держави.

Все це змусило зарубіжних соціологів переглянути своє ставлення до етнічних проблем як до соціально незначущих або пов'язаних із примітивними суспільствами. Ще з часів К.Маркса вони були зайняті пошуками гідної відповіді на його вчення, тому в західній соціології увага приділялася насамперед таким темам, як вдосконалення капіталістичного суспільства через здійснення реформ, процесам стратифікації та мобільності, соціальним конфліктам тощо. Оскільки К.Маркс вважав національне питання підпорядкованим соціальному, а націю - тимчасовим другорядним утворенням, приреченим на швидке розчинення і зникнення в історичній перспективі й не приділяв цій спільноті уваги, то й західні вчені випустили феномен національного з поля зору. Лише події 60-х рр. XX ст., пов'язані зі зростаючою активізацією етнічних чинників, змусили їх переосмислити старі підходи і впритул підійти до досліджень у площині етнічної проблематики.

 

Отже, видається можливим звести основні підходи до розгляду і розуміння етнонаціональних спільнот в узагальнену таблицю