Управління процесами соціалізації

Оскільки спільнота зацікавлена в ефективності соціальних структур, які виникають

у процесі матеріального і духовного відтворення населення, то управління процесами

соціалізації індивідів набуває не тільки соціальної, але й стратегічної значущост

і. Остання обставина пов’язана з тим, що ефективність соціалізації визначає соц

іальну якість народонаселення країни, а основою динаміки соціальних систем слугує

інтеграція ціннісних стандартів зі структурою засвоєних особистістю потреб і установок.

Те, що стійкість будь-якої соціальної системи, крім найбільш ефемерного процесу

взаємодії, залежить від ступеня такої інтеграції, є, можна сказати, фундамен82

Юрій М.Ф. Соціологія

тальною динамічною теоремою соціології. Це вихідна точка відліку для будь-якого досл

ідження, яке претендує бути динамічним аналізом соціального процесу.

Якщо розглядати процес соціалізації з погляду двох складових: виховання як

цілеспрямованого впливу соціальних інститутів з метою формування потрібного для

суспільства статуса соціального типу (що визначається типом суспільства: тоталітарний,

демократичний тощо) і стихійної дії середовища, що деякі вчені і називають власне

соціалізацією, то найбільш успішно можна керувати процесом виховання. Цьому

сприяють різні «соціальні технології», що роблять процес соціальної взаємодії індив

іда з іншими суб’єктами відносин більш сприятливими і комфортними.

Що стосується процесу стихійного впливу на особистість, то ефективність соц

іалізації буде визначатися реальними суспільними відносинами в сфері економіки,

політики, моралі, а саме тим, наскільки ці структури будуть створювати передумови

розвитку особистості, її самореалізації.

Основи соціального структурування суспільства

Соціальна нерівність

Будь-яке суспільство завжди структуроване за багатьма підставами – національними,

соціально-класовими, демографічними, поселенськими тощо. Структурування,

тобто приналежність людей до тих чи інших соціальних, професійних, соціально-

демографічних груп, може породжувати соціальну нерівність. Навіть природні

генетичні чи фізичні відмінності між людьми можуть стати основою для формування

нерівних відносин! Але головне в суспільстві – ті розбіжності, ті об’єктивні фактори,

що породжують соціальну нерівність людей. Нерівність є неминущим фактором будьякого

суспільства. Ральф Дарендорф писав: «Навіть у процвітаючому суспільстві нер

івне становище людей залишається важливим неминущим явищем... Звичайно, ці

розбіжності більше не опираються на пряме насильство і законодавчі норми, на яких

трималася система привілеїв у кастовому чи становому суспільстві. Проте, крім більш

грубих розподілів за розміром власності і доходів, престижу і влади, наше суспільство

характеризується безліччю рангових розходжень – настільки тонких і водночас наст

ільки глибоко укорінених, що заяви про зникнення усіх форм нерівності в результат

і зрівняльних процесів можна сприймати, щонайменше, скептично».

Соціальними називають ті розбіжності, що породжені соціальними факторами:

поділом праці, укладом життя, соціальними ролями, які виконують окремі індивіди

чи соціальні групи.

Структуроване суспільство може бути представлене як сукупність взаємозалежних

і взаємообумовлених сфер соціального життя: економічного, політичного, духовного,

суспільного, в яких іноді виділяють сімейно-побутову сферу. У кожній із

зазначених сфер соціального життя має місце власне соціальне розшарування, власна

структура. Соціальні розбіжності між людьми визначають соціальну структуру. У

ній виявляється, насамперед, економічна структура суспільства. Основні елементи

цієї структури – класи, соціальні і професійні групи, страти.

Найбільше соціально-стратифікаційне утворення суспільства – клас. Не слід забувати

тезу К. Маркса про фундаментальне значення суспільних класів в історії людського

суспільства.

Розділ ІІІ. Основні соціологічні поняття

Слово «клас» прийшло зі Стародавнього Риму, де його використовували для розпод

ілу населення на окремі групи з метою оподатковування. На верхній щаблині були

асидії – найбагатші римляни, на нижчій – пролетарі.

Платон у Стародавній Греції бачив два класи – багатих і бідних. Аристотель под

іляв суспільство на скупий вищий клас, нижчий – клас рабів і високоповажний середн

ій клас, якому можна довірити турботу про загальне благо, оскільки він помірковано

володів поганими і добрими рисами.

Наукова концепція класу з’явилася в XIX ст. Її автором є К. Маркс. Всю історію

суспільства він бачив у конфлікті класів. Звідси ідея безкласового суспільства, сусп

ільства повної соціальної інтеграції, соціальної рівності. К. Маркс розділяв сучасне

йому суспільство на два основних класи, у першу чергу, стосовно приватної власност

і. Наслідуючи його логіці, можна вважати, що соціалістична система забезпечує

повну соціальну рівність, тому що власність перетворилася в загальнонародну, або

державну, відносно якої всі члени суспільства, усі соціальні групи повинні мати однакове

відношення. Однак саме на базі загальнонародної власності пишно розцвіли

номенклатура, привілеї, з’явилася тіньова економіка. Чому ж закінчився невдачею

соціалістичний експеримент?

По-перше, у будь-якому суспільстві, крім володіння власністю, хтось повинен

здійснювати оперативний господарський контроль за нею. Можливість розподілу

матеріальних і грошових ресурсів часто виявляється більш важливим і вигідним, ніж

пряме володіння власністю. У цьому варіанті в розпорядника перевага безвідповідальност

і, адже він має справу з чужою власністю. Таким чином, при поганому управлінні

в армії чиновників – ризик невеликий, а соціальні переваги очевидні.

По-друге, суспільство завжди має визначену державну, політичну організацію, а

виходить, з’являються лідери, державні менеджери, чиновники, що об’єктивно повинн

і мати більше прав, інакше вони просто не зможуть виконувати функції державного

управління. Практично в будь-якому суспільстві такі соціальні групи займають

визначений статус, який об’єктивно породжує соціальну нерівність.

Письмова історія людства поки не знає жодного суспільства без соціальної нер

івності. Соціальна нерівність багатолика, вона виявляється у будь-яких формах і на

різних ступенях соціальної організації. Опитування свідчать: люди досить добре уявляють

своє місце в соціальній ієрархії, гостро відчувають і болісно реагують на соц

іальну нерівність, що нерідко виражається в соціальних конфліктах.

По-третє, є підстави думати, що в природі людини закладене генетичне прагнення

до домінування над іншими людьми. Це прагнення в різному ступені виражено

в окремих осіб чи соціальних груп, отримавши владу, завжди намагаються відкрито

чи замасковано її використовувати. Ці процеси можна регулювати (представницька

демократія, поділ влади, ротація державних чиновників), але усунути цілком

не можна.

По-четверте, суспільство об’єктивно зацікавлене висувати для управління, на вершини

влади, найбільш здібних, обдарованих і тим самим змушене створювати такі умови,

щоб люди прагнули, мали бажання займати ці місця. Соціальна нерівність – це свого

роду інструмент самозбереження суспільства, за допомогою якого воно свідомо забезпечу

є заміщення найбільш важливих посад здібними і кваліфікованими людьми, свого

роду елітою – політичною, економічною, науковою, військовою тощо. Помилки таких

людей чи їх некомпетентність можуть обходитися суспільству занадто дорого. Тому потр

ібно створювати деякі переваги в суспільному статусі, соціальному стані, стимулюю84

Юрій М.Ф. Соціологія

чи висування найбільш здібних людей.

Фундаментальною теоретичною основою соціальної нерівності, стратифікації є

власне розвиток цивілізації. Кожна окрема особистість не може опанувати всіма досягненнями

матеріальної і духовної культури. Виникає спеціалізація людей і разом з

нею – більш і менш цінні види діяльності. Люди рівні за своїми здібностями, вихованням

й освітою. Ось об’єктивна основа стратифікації.