Еколого-етична цілісність націй і народів

У сучасних умовах проблема екологічного етногенезу активно обговорюється у соціальній екології. І це не випад­ково. Еколого-етнічна цілісність націй і народів розкриває нові аспекти історії сучасності і допомагає осмислити перспективи коеволюційного розвитку суспільства і природи. Ідеї еколого-етнічної цілісності народів вперше висловлені істориком Львом Гумильовим. У його працях обґрунтовується, що розвиток етносів і біосфери взаємопов'яза­ний і закономірний процес, сприяє формуванню певних механізмів гармонізації взаємодії людини і суспільства. Висновок Лев Гумильов аргументує великою кількістю фактів і даних взаємодії суспільства і природи. Римляни спершу завоювали, а потім зруйнували Північну Африку, що стала для них головною житницею. Згодом її з величез­ними зусиллями оновили корінні мешканці Сахари — араби. Нові колонізатори — французи — знову дощенту зруйнували здобутки ав­тохтонів, тобто корінних жителів. Лев Гумильов зумів простежити такі явища в історії й інших країн і народів і сформулював концеп­цію химерного етносу, тобто негармонійного об'єднання двох-трьох етносів, які мають різний світогляд, досвід природокористування, ет­нічні цінності та ін. На певному історичному етапі активність яко­гось з етносів, у тому числі гібридного, може зростати і пасіонарною діяльністю впливає негативно на процеси творення. Поняття пасіонарності, за Гумильовим, означає концентрацію біогеохімічної енер­гії живого світу біосфери, що проявляє себе в ефекті варіативної реалізації енергії, у певних здатностях і характері людей. Коли на спосіб життя, світогляд аборигенів накладається інше сприйняття сві­ту, інший спосіб життя, у такому суспільстві формуються химери дискомфорту, виникають соціальні та природні негаразди, почина­ється процес руйнування корінного етносу, зазнає руйнування вся соціоекосистема.

Аналіз екоетногенезу виявляє, що в міркуваннях Льва Гумильова є чимало корисного і цікавого для розуміння глибинних стосунків людини і природи. Справді, взаємодія людини і природи обумовлю­ється суттю самої людини як біосоціальної істоти. Особливо яскраво це помічається на початкових етапах етногенезу, тобто процесу за­родження, формування народу, коли життєдіяльність будь-якої людської спільності тісно зв'язана з навколишнім природним сере­довищем. З навколишнього середовища людина бере все необхідне для існування і розвитку. Незважаючи на примітивізм у веденні господарства, племена первісного суспільства мали складну соціальну організацію, струнку систему обрядів, вірувань, міфів. Усі форми культури первісного суспільства спрямовували зусилля людей не на підкорення природи з метою повного задоволення потреб, а на неу­хильне виконання обрядів, що є запорукою благополуччя і сенсом існування родів і племен. Отже, соціокультурна модель становлення людини первісного суспільства до природи мала адаптивний харак­тер і спрямовувалася на гармонізацію стосунків природи і людини, яка відчувала себе часточкою природи. Зміни, що сталися у навко­лишньому середовищі — посуха, пожежі, інші стихійні лиха — без­посередньо відбивалися на фізичному і психологічному стані людей.

З переходом людського суспільства в індустріальну фазу розвитку зазнала руйнування система антропогенезу. Антропогенез — вчення про походжен­ня людини. Етноси виявилися відчуженими від природного середовища. Бар'єром між навколишнім середовищем і людиною стає створене нею ж штучне середовище, що діє за власними законами існування. Експлуатація природних ресурсів, з одного боку, сприяла прогресу етносів, з іншого ж, — привела їх до регресу і навіть деградації. Виразніше деградація виявляє себе у війнах етносів за нові джерела природних ресурсів. Численні міграції, урбанізація мають наслідками змішування етносів, втрату ними зв'язків з природою. Це властиве і Україні. Територія її складає 603,7 тисяч квадрат­них кілометрів, де проживає понад 50 мільйонів населення, представлене близько 100 національностями і народностями. На сучасному етапі Україна на межі демографічної кризи, викликаної екологічними причинами. На по­чатку 90-х років коефіцієнт народження дітей складав 12,2 на 1000 населен­ня. Це — найнижчий рівень за весь період існування України. За тривалістю життя Україна займає 52 місце серед країн світу. Смертність немовлят на першому році життя в 1,5 — 1,7 рази перевищує дитячу смертність у розви­нених країнах. Територія залюднення у багатьох народів стала характерною рисою її мешканців, що виділяє їх серед інших етносів. Українському селу початку XX ст. притаманна узгоджена з природою система організації буття у відповідності з порами роки: весною, літом, осінню, зимою, закріплена в обрядності, традиціях, ритуалах, усній народній творчості.

Випробування на міцність пройшли не всі етноси. Трагічно, але в міру просування сучасних форм розвитку, в основу яких покладено цінності техногенної цивілізації, у лісову глухомань, пустелі та інші відносно ізольовані природні системи, форми, як правило, нищать ту єдино можливу культуру, що тільки й пристосована до такого середовища. Це передусім народності й етнічні спільності, які освоїли американську Північ, Австралію, Центральну і Північну Африку, російську Північ та інші важкодоступні колись терито­рії. Вирішення проблеми, мабуть, полягає у збереженні цілісності екосис­тем: закріплення юридично охорони традиційних прав на землю та інші ресурси, визнання за людьми права реалізувати себе у звичних проявах, навіть якщо прояви не закріплені юридичними нормами, підвищення добро­буту етнічних угрупувань способами, що не завдають непоправної шкоди і не руйнують звичний уклад життя.

Отже, еколого-етнічна цілісність націй і народів — складна, багатоаспектна програма, всебічне вивчення якої дає змогу глибше зро­зуміти причини екологічної кризи та її наслідки. За умов переходу сучасного суспільства на коеволюційний шлях розвитку необхідно керувати процесом формування екологічно безпечного соціоприродного середовища, дбати про охорону природи і природних ресурсів.