Дмитро Степанович Бортнянський 3 страница

В Ананьєві були написані кращі твори композитора - солоспіви «Порада», «Нудьга», тут же вперше вдалося здійснити постановку «Вечорниць», вставної музичної дії до драми «Назар Стодоля» Тараса Шевченка.

В Ананьєві пройшло сім років життя П. Ніщинського. Вони були надто нелегкими, адже після зловісного Емського указу занепадає українське культурне життя, тож припиняє існування і Єлисаветградський театр. Єдина розрада, яка залишається композитору, – творчість та перекладацька діяльність. П. Ніщинський перший в українській літературі здійснив переклад шедеврів античної літератури – "Іліаду" та «Одісею» Гомера, «Антігону» та «Царя Едіпа» Софокла – українською мовою, й одночасно переклав грецькою «Слово о полку Ігоревім».

У 1882 р. він знову повертається до Одеси й отримує врешті посаду викладача Другої одеської гімназії. Це повернення співпало з деяким послабленням переслідувань української культури та мови, то ж Ніщинському вдається опублікувати свій переклад «Антігони» Софокла. Переклад відіграв важливу роль у духовному житті нації, але особливо захоплено був сприйнятий у Галичині. У 1884 р. П. Ніщинський короткий час перебував у Західній Україні й був приємно вражений несподіванкою, коли під час в однієї із зустрічей йому подякував за цей знаменитий переклад античної поеми… молодий селянин. Тут же почув він мелодію народної пісні, “Панщина” котру пізніше записав і зробив обробку.

Талановитий педагог і перекладач, активний громадський діяч, П. Ніщинський часто ставав «сіллю в оці» недалеким і ворожим до всього українського царським чиновнкам - керівникам освіти. Так сталось і в черговий раз: після того, як П. Ніщинський здійснив переклад усієї «Одісеї» (понад 12 тис. строф!), його рукопис забороняють до друку, а його самого переводять на значно гіршу посаду вчителя давніх мов у недалекий Бердянськ. Травмований морально, та вже хворий, він тяжко переживає це приниження. Лише через два роки йому вдалосяповернутися назад доОдесий доживати в скруті там свої останні дні.

Помер Ніщинський 4 березня 1896 р. у с. Ворошилівка на Поділлі, де він гостював у своєї дочки.

 

«ВЕЧОРНИЦІ», ВСТАВНА ДІЯ ДО ДРАМИ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
«НАЗАР СТОДОЛЯ»

 

«Вечорниці» були створені П.Ніщинським, аматором у композиції, під безпосереднім впливом від спілкування з «театром корифеїв» та постійного відвідування "субот" – художніх вечорів родини Тобілевичів у Єлисаветграді, де завжди звучала музика і часто виконувались українські народні пісні. Практика вченого, людини виняткової ерудиції та багатогранних знань, перекладача з грецької мови, богослова, археолога, журналіста, педагога, письменника, допомогла йому подолати недоліки, притаманні більшості творів недосвідчених аматорів – примітивність викладу, банальність мелодій тощо. Попри відсутність фахової освіти автора, ця музично-театральна композиція втілила найбільш характерні риси національного музично-драматичного театру, котрий своїми традиціями наближається до народних обрядових дійств, до вертепу, свят Івана Купала тощо.

Поставлена в Єлисаветграді в тому ж 1875 р. п’єcа «Назар Стодоля» Тараса Шевченка, єдиного драматичного твору славетного Кобзаря, з вставною музичною дією П.Ніщинського й під його диригентською паличкою, мала тріумфальний успіх, тим більше, що в головних ролях блискуче виступили такі знамениті актори, як І. Карпенко-Карий (Назар) та М. Кропивницький (Кичатий). Згодом у своїх мемуарах П.Саксаганський згадував про цю хвилюючу подію:

«Петро Іванович ставив свої «Вечорниці». Участь брали вчителі духовної (семінарії – Л.К.) та учні ремісничої школи. Тут були чудові голоси, як от у Рильського[61], Беззабави, Левітського. «Вечорниці» йшли під керуванням Петра Івановича»[62].

«Наріжним каменем» драматурґії цього твору, і укладення його поетичної та музично-виразової системи стала поетика Т.Шевченка, прагнення П. Ніщинського, замилуваного в ґеніальній спадщині Кобзаря, знайти найбільш відповідні засоби до внутрішньої музикальності його віршів. Власні тексти П. Ніщинського в значній мірі створені «за моделлю» віршів Т. Шевченка, а тому композитор часто використовує характерні метафори, епітети, літературні прийоми та смислові звороти специфічного стилю Кобзаря. Він прагне в своїх віршах якомога більше наблизитися до специфічного стилю, образів і символів які вже і в ті роки сприймались як уособлення українського духу. Порівняймо, наприклад, «Думу» з поеми «Невольник» Т. Шевченка й окремі куплети хору «Закувала та сива зозуля»:

«У неділю вранці-рано

Синє море грало,

Товариство кошового

На раді прохало:

«Благослови, отамане,

Байдаки спускати,

Та за Тендер погуляти,

Турка пошукати».

Чайки і байдаки спускали,

Гарматами риштовали,

З дніпрового гирла широкого випливали,

Серед ночі темної

На морі синьому»

(Шевченко)

 

«По синьому морю байдаки під вітром гуляють,

Братів щоб рятувати, запорожці чимдуж поспішають»

(Ніщинський)

 

У семи номерах-сценах, включених у загальну композицію циклу, використані розмаїті поетичні та фольклорні джерела. Так, перший номер – пісня Хазяйки "Зоря і місяць над долиною" – написаний на вірші Т.Шевченка. Наступний за ним хор дівчат «Добрий вечір, паніматко» побудований на характерних зворотах танцювальних, жвавих і запальних українських пісень, котрі часто траплялися не лише в побуті, але також у вертепному дійстві: початковий зворот хору, зокрема, нагадує старовинну жартівливу пісню «Од Полтави до Хорола».

Дію продовжують жартівливі парубочі пісні «А ми коляди не дамо, не дамо» та «На снідання курку», в яких взагалі знаходимо хорову обробку характерних колядкових інтонацій, а в сумовитому елегійному хорі «Віють вітри ще й буйнесенькі» перевтілені звороти популярної народної пісні «Тихо, тихо Дунай воду несе». Та й у драматичній кульмінації - хорі «Закувала та сива зозуля», так само, як і у фінальній сцені ворожіння, композитор настільки близький до джерел фольклору, вводячи поширені звороти козацьких, історичних, обрядових пісень, що вони сприймаються як народна творчість.

Разом з тим «Вечорниці» - це не просто сюїта на теми українських народних пісень, а цілісна драматична композиція, в якій можна помітити певні ознаки сюжетного розвитку. «Вечорниці» написані для мішаного хору, солістів і симфонічного оркестру.

У цій музично-театральній композиції панують два контрастних кола персонажів: одне, «чоловіче», виражене мелодіями, ближчими до героїчних пісень часів козаччини, друге, «жіноче», випливає з лірично-жартівливих українських народних пісень (згадаймо тут для порівняння музичну характеристику Одарки з опери «Запорожець за Дунаєм» С.Гулака-Артемовського[63]). Їх діалоги, перемовини, жарти й складають умовну сюжетну лінію композиції, яка набуває особливої гостроти та яскравості в заключній сцені ворожіння. Можна уявити, що цей умовно-сюжетний вставний акт мав на меті підготувати слухачів до драматичних перипетій кохання Назара і Галі та підступності Хоми Кичатого в п’єсі Т. Шевченка і складав до неї неначе своєрідний пролог.

 

Хор парубків «Закувала та сива зозуля».

Виняткова популярність цього хору, що включався чи не у всі концерти української класичної музики, зумовлена передусім яскравістю музичного змісту, близькістю до героїчних пісень часів Запорізької Січі.

У хорі п’ять епізодів, котрі разом вибудовуються в своєрідну сюжетну сцену, мінливу за настроями й переживаннями, проте досконало відповідають духові тексту. Перший епізод передає хвацький запал юнаків, готових до боротьби, пам’ятаючих про козацьку славу своїх предків. Другий – журлива пісня, котра передає тугу козаків у неволі, їх жаль за Батьківщиною, надію на повернення. Бадьорий поступ змінюється тут епічним думним розспівом.

Третій фраґмент спочатку контрастує з обомапопереднімиепізодами: він радісний, близький навіть до жартівливих пісень, з танцювальним немовби «вальсовим» ритмом, проте цей настрій утримується недовго, поступово він набуває гостріших, войовничих і драматичних відтінків. У четвертому епізоді заспівує соліст, і його виступ можна сприйняти, як лірично-жартівливу «перерву» поміж важкими думами козаків про драматичну долю Вітчизни. Поява цього - епізоду несподівана, ніби журливий спів умисне переривається, а козаки прагнуть приховати від когось «ззовні» свої страждання.

Фінал хору стрімко злітає до вершини, схвильовано звучать окремі слова-вигуки хору «Кайдани!», «Султани!». Вони наче закликають до тієї ж боротьби за свободу, що й Шевченків «Заповіт»: «Кайдани порвіте».

«Вечорниці» П. Ніщинського розпочали дуже цікаву, нерозривно пов’язану з прадавніми традиціями українського народу, образно-сюжетну лінію вітчизняного музично-драматичного театру, котра прагне до перевтілення обрядової символіки на тлі конкретних, іноді казково-фантастичних, іноді історичних, драматичних сюжетних подій. Цю лінію пізніше, в двадцятих роках ХХ ст. з успіхом підхопить Микола Леонтович у своїй єдиній незакінченій опері «На русалчин великдень», а відтак, на півстоліття пізніше, вже в сімдесяті роки, – Євген Станкович у своїх музично-танцювальних сценах «Купало». «Аматорський». ВитвірП. Ніщинського виявив дивовижно глибоке розуміння художньої вдачі українців, їх звичаїв і вірувань, передав їх просто і водночас оригінально, і саме це забезпечило йому гідне місце в мистецькій спадщині нашого народу.

 

ПИТАННЯ ДЛЯ ЗАКРІПЛЕННЯ МАТЕРІАЛУ:

1. В яких ще, крім композиторської, галузях творчої, громадської, просвітницької, педагогічної діяльності виявив себе П. Ніщинський?

2. З якими містами була пов’язана діяльність П. Ніщинського, де він створив "Вечорниці"?

3. Які взірці античної літератури переклав українською мовою Ніщинський?

4. Під чиїм впливом виникла музика до драми Т. Шевченка «Назар Стодоля»?

5. На чиї слова написані «Вечорниці»? Як вони узгоджуються з принципами поетики Шевченка?

6. З яким календарним обрядом пов’язана дія "Вечорниць"?

7. Як будується хор «Закувала та сива зозуля»?

 

МИКОЛА ЛИСЕНКО
(1842 - 1912)

 

Засновником української класичної композиторської школи ХІХ ст. по праву вважається Микола Віталійович Лисенко. І не тільки тому, що він взагалі перший композитор, який народився і прожив все життя в Україній саме тутписав свої твори. Отже відомо, що до нього українська музика вже мала багатьох видатних представників, про яких згадувалось вище. Особлива заслуга М. Лисенка полягає в тому, що він перший свідомо поставив собі за мету створити всі основні жанри професійної музики на основі української народнопісенної спадщини, підняти найважливіші теми української історії та фольклорних звичаїв, передати сам дух народу. Насамперед він розумів значення опери для національної композиторської школи, як найбільш масового та демократичного на той час жанру, тож перу М. Лисенка належить понад десять опер. Але він створив класичні зразки і в інших жанрах, таких, як оркестрова музика, кантати та хори, солоспіви, фортепіанні мініатюри та цикли п’єс і багатьох інших. І до яких би жанрів, тем і образів він не звертався, обираючи сюжети від античності до сучасності, завжди в його музиці відчувається глибинний зв’язок із джерелами українського фольклору. Найграндіозніше творіння всього життя композитора, написане ним протягом майже півстоліття, - “Музика до Кобзаря”. Воно охоплює понад сто опусів [64] різних жанрів та форм і є найдосконалішим втіленням різних граней безсмертної Шевченкової музи.

Микола Віталійович Лисенко походив з дворянської родини, що мала маєток у Полтавській губернії. Саме там, у селі Гриньки він народився 22 березня 1842 р. Його батько, Віталій Романович, який належав до славного козацького роду, був офіцером, мати виховувалась у Смольному інституті[65] в Петербурзі. Великий вплив на майбутнього композитора мав його дядько, Андрій Романович, котрий першим почав наспівувати хлопчику мелодії українських народних пісень, найбільше історичних, козацьких, а також дум. Знавець української літератури, він познайомив небожа з «Кобзарем» Т. Шевченка, що тоді (на початку 50-х років ХІХ ст.) нещодавно з’явився друком, та з «Енеїдою» Івана Котляревського. Найближчим другом дитинства М. Лисенка був його троюрідний брат, Михайло Старицький, згодом знаменитий драматург і письменник.

Свою загальну освіту М. Лисенко здобував у навчальних закладах великих міст: спочатку в київському приватному пансіоні Бодуена[66], потім у харківській гімназії, а з 1859 р. розпочинає навчання в Харківському університеті. Вибір місця навчання був невипадковим: саме тут, у Харківському університеті, викладав один з його родичів. Паралельно він продовжує займатися музикою в кращих викладачів міста, серед них бере лекції у чеха У.Вільчека, що заохотив його до фортепіанних імпровізацій, темами яких ставали як українські народні пісні, так і улюблені тоді романси українських композиторів-аматорів. Разом з тим Вільчек познайомив свого учня з творчістю найвидатніших романтиків ХІХ ст. – Р.Шумана, Ф.Мендельсона, Ф.Шопена. Особливо полюбив М. Лисенко фортепіанну музику геніального польського композитора Шопена, в якій відчув ту саму «слов’янську» чутливу душу, яка захоплювала його в народних піснях та романсах.

Після першого курсу М. Лисенко переводиться до Київського університету, щоби жити разом з батьками, котрі теж переїхали в столицю. І хоча навчання забирає багато часу, він все ж встигає серйозно займатися музикою, грати на фортепіано, відвідувати концерти та оперні вистави, а найголовніше – під час літніх канікул їздити по селах та збирати й записувати народні пісні. Цю роботу він розпочав ще в Харкові, і вже після першого курсу університету здійснив таку поїздку по селах Полтавщини та Київщини. Тоді його супутником, таким самим ентузіастом українського фолькору, виявився П.Чубинський, відомий пізніше як автор слів національного гімну «Ще не вмерла Україна». Фольклористична діяльність відтоді займатиме важливе місце в колі інтересів класика української музики.

Тим часом у Києві композитор з головою поринає в суспільно-культурну діяльність. У концертах, котрі організовують київські студенти, М. Лисенко часто виступає як піаніст-соліст, акомпаніатор, керує хорами. Незгладимий слід у житті молодого музиканта залишило перепоховання тіла Т. Шевченка з Санкт-Петербурга в Канів. М. Лисенко був серед тих українських патріотів, які несли труну Шевченка. Від 1862 р. молодий музикант щорічно вшановує пам’ять Тараса Шевченка в березневі дні, бере найактивнішу участь в організації вечорів і концертів.

На роки навчання в університеті припадають і його перші композиторські спроби. Чільне місце в них посідають обробки українських народних пісень, але Лисенко виявляє інтерес і до театральної музики, звертаючись до комедії Василя Гоголя (батька славетного письменника) «Простак». Музично-громадська діяльність не завадила йому успішно завершити курс навчання на природничому факультеті Київського університету і навіть захистити дисертацію в 1864 р. Проте своє майбутнє він пов’язує тільки з музикою. Особливо захоплює його думка про створення української національної опери. Збереглись відомості, що разом з Михайлом Старицьким він розпочинав в тому ж 1864 р. роботу над оперою «Гаркуша» на героїчний сюжет з української історії. Проте далі ескізів, окремих фрагментів робота не пішла. Розуміючи, що самоосвіти і принагідних уроків у місцевих педагогів недостатньо для серйозної композиторської підготовки, М. Лисенко вирішує здобути грунтовну фахову освіту йобирає для цього одну з найкращих тогочасних консерваторій Європи – Лейпцигську.

У 1867 р. розпочинається навчання композитора вЛейпцигу. Він здобуває освіту одразу за двома спеціальностями – як піаніст і як композитор; до того ж йому щастить потрапити до найкращих педагогів – Карла Рейнеке і Теодора Венцеля. Перший з них був відомим теоретиком, автором численних підручників з теоретичних дисциплін, другий – блискучим піаністом, другом Р.Шумана[67].

М. Лисенко із запалом взявся за навчання. «Менше семи годин в день грати нема чого й думати, тому що професори завдають щодня різне, та не одну, а декілька п’єс»[68]. Він робить блискучі успіхи як піаніст, виступає з клавірабендами[69] в Лейпцигу і Празі, а водночас дуже серйозно займається композицією. Вже того ж 1867 р. митець готує для видання збірку обробок українських пісень, перший випуск якої з’явився наступного 1868 р., а другий – ще через рік. Прискіплива німецька професура відзначає непересічні успіхи талановитого українця в різних галузях: і як піаніста, і як теоретика, і в композиції. Однак, європейська манера романтизму, пануючого в ті роки майже у всіх європейських композиторських школах, перевтілюється талановитим митцем на чисто національній основі. Вже його перші твори – струнний квартет, «Юнацька симфонія», фортепіанна "Сюїта старовинних танців" – спираються на мелодії українських народних пісень найрізноманітнішого характеру й призначення: ліричні, історичні, жартівливі, козацькі тощо. Зокрема у фортепіанній сюїті він використовує мелодії романсу «Сонце низенько», ліричної пісні «Малу-помалу, братику, грай», жартівливо-танцювальних пісень – "Ой, запив козак, запив" та «Гоп, мої гречаники».

Опусом № 1 позначив М. Лисенко хорову поему «Заповіт», що вперше була виконана у Львові. Цей твір символічно розпочинає багаторічну працю композитора над велетенським циклом «Музика до «Кобзаря»[70]. Ще в Лейпцигу були написані й інші перлини з цього циклу, серед них – солоспів[71] «Ой одна я одна».

Повернувшись у 1869 р. до Києва, М. Лисенко розпочинає бурхливу концертну, диригентську, фольклористичну, громадську, а насамперед творчу діяльність. Поступово він здобуває популярність не лише як концертуючий піаніст та диригент хорів, а також як вчений-фольклорист. Його приклад у виданні збірок народних пісень зацікавив багатьох європейських вчених, зокрема в Чехії, Сербії, Хорватії, Росії та інших слов’янських країнах. Заохочений успіхом, композитор здійснює поїздки по Галичині, здебільшого, по гірських районах Карпат та Сербії, де записує нові пісні. З них особливо цікавими є коломийки, котрі наспівали йому селяни Гуцульщини. У 1873 р. вчений готує до друку найважливішу свою фольклористичну працю – "Характеристика музичних особливостей українських дум і пісень, співаних Остапом Вересаєм". Остап Вересай був в ті роки вже літній, 70-річний кобзар, чия пам’ять зберегла численні зразки народного епосу. М. Лисенко прагнув зафіксувати ці скарби народної музики, адже традиція кобзарства поступово занепадала і потрібно було зберегти їх для нащадків.

Копітка праця вченого не заважала Лисенкові активно працювати над власними творами. У 1872 р. з’являється його перший закінчений музично-сценічний твір - оперета на лібрето М.Старицького «Чорноморці». Услід за нею виникає вже «справжня» велика опера на сюжет повісті М.Гоголя «Різдвяна ніч», яку М.Лисенко дуже любив ще з юності, - на текст того ж лібретиста. М.Старицький свідомо дещо змінює змістовні акценти гоголівської повісті й поруч із комічними персонажами виводить героїчний образ старого козака – Пацюка, котрий, не лише, як в повісті Гоголя, - ледачий, наділений даром пророцтва та любить вареники їсти, але й вболіває за долю Вітчизни. Перші вистави опери пройшли з величезним успіхом. Проте дирекція київських театрів не хотіла надавати сцену «націоналістичним» українським творам, тому після чотирьох вистав «Різдвяну ніч» було знято з репертуару. Не міг композитор добитись у тій, ворожій для української культури, атмосфері й постановки інших своїх опер. Прагнучи вдосконалитись у музично-сценічному жанрі, М. Лисенко вирішує взяти кілька уроків у найбільш визначного російського педагога та оперного композитора М. Римського-Корсакова[72] – професора Петербурзької консерваторії. Тож виїжджає на деякий час до столиці Російської імперії.

Між учителем та старшим від нього на декілька років учнем встановилися дуже теплі, приязні стосунки. І тут, у північній столиці, не полишав М. Лисенко своєї культурно-громадської роботи. Так, у березні 1875 р. він організовує традиційний вже вечір пам’яті Т. Шевченка й запрошує до участі в ньому Остапа Вересая. Часто дає він і благодійні концерти, в яких виступає з сольними фортепіанними програмами, а також з концертами хорів, якими керує, і в програми яких неодмінно включає українські народні пісні та твори вітчизняних авторів. У Петербурзі М. Лисенко багато працював тут була написана Перша рапсодія на українські теми, підготований збірник дитячих пісень та ігор «Молодощі». Тут розпочинає він роботу над оперою «Маруся Богуславка», проте вона залишилася незавершеною.

У 1876 р. композитор повертається до Києва. Розпочинається найбільш плідний і разом з тим найтяжчий період його життя. Виданий у 1876 р. в німецькому місті Емську[73] царем Олександром ІІ указ про повну заборону української мови у всіх друкованих виданнях, театральних виставах, пресі, офіційних установах і навіть заборону і поширення українських видань із- за кордону поставив вітчизняних діячів у вельми скрутні умови. Та М. Лисенко, як і його однодумці – М. Драгоманов, П.Куліш, М.Старицький, актори "театру корифеїв" – не в ідмовляється від рідної мови і не складає зброї. Композитор інтенсивно працює над подальшими творами з циклу «Музики до «Кобзаря», навіть припускаючи, що вони на довгі роки можуть осісти в архівах. Солоспіви, вокальні ансамблі та хори того часу - «Якби мені черевики», «Ой стрічечка до стрічечки», «Огні горять», «У неділю вранці-рано», «У тієї Катерини» та багато інших – виявляють дивовижно глибоке розуміння композитором внутрішнього світу Т. Шевченка. М. Лисенко не обмежується тим поверховим і дещо примітивним портретом Кобзаря, в котрому завжди наголошувалися лише його бунтарські "революційні" настрої та заклик до боротьби проти самодержавства. Композитор зумів побачити в поетичній спадщині генія значно ширші обрії: і високі етичні символи, і складні філософські проблеми, і колоритні картинки з життя, і пейзажну лірику, і влучні психологічні портрети… Саме тому він застосовує до поетичних образів то епічний думний розспів («У неділю вранці-рано»), то фантастичні барви балади («У тієї Катерини»), то тьмяні відтінки елегії[74] («Чи ми ще зійдемося знову»), то пафос драматичного монологу («Минають дні»).

«Музику до «Кобзаря» М. Лисенко творить паралельно з іншими композиціями, серед яких важливе місце належить солоспівам та хорам на вірші Івана Франка, з яким митець познайомився, перебуваючи в Галичині. Він поклав на музику ряд поезій Каменяра, зокрема популярний вірш «Вічний революціонер». Чудові солоспіви написані на слова його сподвижників і однодумців – Лесі Українки, Михайла Старицького, Степана Руданського Дніпрової Чайки, Людмили Черняхівської-Старицької та ін. Із зарубіжних поетів особливо подобався йому німецький романтик Гайнріх Гайне, на вірші якого він створив аж дванадцять солоспівів (серед них найкращі - «З мого тяжкого суму», «Коли настав чудовий май»), звернувся композитор і до музи Шекспіра, написавши «Пісню Офелії». Не забуває він про свій улюблений інструмент - фортепіано. Його «Героїчне скерцо», полонези, а особливо Друга рапсодія «Думка-шумка», до сьогодні залишаються одними з найбільш репертуарних фортепіанних творів.

Поступово М. Лисенко переходить від мініатюр до монументальних полотен, таких, як кантата, хорова поема, а найперше – опера. Кантатами та хоровими поемами збагачує він цикл «Музики до «Кобзаря», обираючи трагічні й повчальні сюжети з української історії та історії інших слов’янських народів.Так виникають кантати-поеми «Б’ють пороги» та «На вічну пам’ять Котляревському», хорова поема «Іван Гус», цикл із чотирьох хорів на тексти з «Гамалії». Наймасштабнішим твором циклу стала п’ятичастинна кантата «Радуйся, ниво неполитая» на текст вірша «Ісайя. Глава 35», де поет роздумує про долю своєї Батьківщини і передбачає її щасливе майбутнє, спираючись на біблійні символи і образи. Композитор, враховуючи релігійний зміст тексту, а також і його багатоманітність, обирає форму, подібну до духовного концерту[75], і щедро насичує мелодику кантати зворотами старовинних кантів[76], атакож колядок, ліричних пісень та дум.

Створення національної опери залишається й надалі в центрі творчих інтересів митця. Сюжет його головної опери, розпочатої саме в період найбільшого переслідування українців, у 1880 р., навіяний одним із найдраматичніших літературних творів про славні козацькі часи – повістю «Тарас Бульба» М.Гоголя. У ті ж роки він переробляє раніше написану «Різдвяну ніч» та, завершуючи своєрідну «гоголівську трилогію», пише ще лірико-фантастичну оперу «Утоплена» за повістю «Майська ніч». Лібрето для всіх трьох опер незмінно належить перу Михайла Старицького. Віддає він і данину поваги корифею українського театру Івану Котляревському, доопрацювавши на основі зібраних поетом народних пісень, музичну частину найвідомішої його п’єси «Наталка Полтавка» (її іноді навіть називають оперою М. Лисенка, хоча це швидше водевіль з народними піснями, обробку яких для сцени зробив М. Лисенко).

Тим часом над головою М. Лисенка згущаються хмари. В атмосфері переслідування української культури через свою активну національно-громадську позицію він потрапляє в розряд «неблагонадійних». Збереглись в архівах численні доноси і жандармські протоколи про «вчителя Лисенка», в домі якого збираються «підозрілі особи» і кошти на «націоналістичні цілі». Переслідувався не лише сам Микола Віталійович, але й вся його родина. Брат композитора, Андрій, був заарештований за «вільнодумство» і висланий у В’ятку, стежили навіть за його дітьми. Можна лише дивуватися силі волі, працездатності і наполегливості композитора, який в таких несприятливих умовах встигав не лише різнобічно творити, а й виступати з концертами, працювати з хорами, писати теоретичні праці, вести заняття з учнями, займатися суспільними справами й дбати про свою численну родину.

Саме з думкою про дітей, – а їх у Лисенка було четверо, крім того в домі постійно бували діти його друзів, рідних, зокрема Старицьких, - він створює перші в історії світової музики дитячі опери на сюжети українських народних казок з використанням відомих дитячих пісеньок-забавлянок[77], а також веснянок, жартівливих, колискових тощо, враховуючи вікові особливості дітей та їх інтереси: «Козу-дерезу» для зовсім юних, 5-6-річних музикантів, для трохи старших - «Пана Коцького» та найбільшу і складнішу від інших оперу «Зима і Весна».

У 1903 р. українська й світова громадськість урочисто відзначала 35-річчя творчої діяльності композитора. Вітальні телеграми надійшли не лише з усіх, навіть найвіддаленіших куточків України, але й з Польщі, Хорватії, Словаччини, з Петербурга. Подвижницька праця М. Лисенка була гідно поцінована любителями музики майже усього світу.

Останнє десятиріччя життя й творчості М. Лисенка сповнене було нових звершень, що знайшли плідне продовження вже після смерті композитора. На кошти, отримані від ювілейних концертів, він засновує музично-драматичну школу в Києві, де навчається ціла плеяда відомих згодом музикантів, серед них - композитори Л.Ревуцький, О.Кошиць. Серед його учнів окремо треба згадати К.Стеценка, чиєю долею особливо сердечно опікувався знаменитий митець. У 1908 р. він очолює «Український клуб», де проводяться музично-літературні вечори, освітні літні курси для народних вчителів. Творчість цих років, хоч і не надто численна, проте цікава і відповідна духові часу, в ній переважають особисті, ліричні образи, спогади. Саме такими емоційними відтінками позначена його остання одноактна опера-«хвилинка» «Ноктюрн», в якій навіть немає конкретних персонажів, лише узагальнені фантастичні символи - Цвіркун, Годинник, Офіцер, Панночка. Такі ж елегійні настрої панують в його камерній творчості - серед солоспівів згадаймо чудовий ліричний монолог «Смутної провесни» на слова Лесі Українки, приваблює його й поезія символістів – українського лірика Олександра Олеся та росіянина Семена Надсона.

Помер Микола Лисенко 6 листопада 1912 р.. Провести його в останню дорогу зібралися десятки тисяч киян, декілька хорів співали найвідоміші композиції – "Б’ють пороги", "Жалібний марш" та інші твори, що принесли йому славу. З багатьох міст України спеціально їхали делегації. На цю подію відгукнулася преса всього світу, помістивши некрологи в часописах і газетах. Царський уряд неприхильно поставився до такого урочистого вшанування пам’яті великого українського композитора, тож похоронну процесію супроводжували жандарми.