Організація Українських Націоналістів та Акт ОУН про відродження Української Держави

ОУН започаткувала нелегальна патріотична Українська військова організація (УВО), заснована у Львові у вересні 1920 року офіцерами колишньої Української галицької армії (УГА) для боротьби проти польської влади на Західній Україні.

Керівництво (Начальна Команда) УВО складалося з організаційно-кадрової, розвідувальної, бойової та пропагандистсько-політичної референтур. Начальна Команда УВО поділила Галичину на 13 військових округів, що поділялися на 45 повітів. Начальним комедантом УВО став полковник Є.Коновалець.

Радянська влада в Україні зміцніла настільки, що у 1923 році навіть оголо­сила амністію учасникам антибільшовицьких визвольних змагань. Разом з НЕПом та розпочатою українізацією це стабілізувало суспільство і поклало край сподіванням лідерів УВО мати вплив на становище у радянській Україні. Це змусило їх з 1922 року зосередитися на роботі тільки у Галичині та на Волині.

До УВО йшло багато невійськової патріотичної молоді. Змінювався харак­тер організації. Зазначені фактори спонукали керівництво реорганізувати УВО, проголосивши її Організацією українських націоналістів (ОУН).

Це було зроблено на Першому Великому зборі ОУН, скликаному керівниц­твом УВО в лютому 1929 року у Відні. Керівний орган ОУН став називатися Проводом Українських Націоналістів (ПУН), а Є. Коновалець — одноосібним провідником ОУН. УВО не була ліквідована, вона зберігалася як збройний ре­зерв на випадок бойових дій. Поступово всі її функції перебрала ОУН, і УВО пі­сля 1934 року припинила існування.

Політична доктрина ОУН була сформульована в її програмних документах 1929 року, а в остаточному вигляді — у програмі, прийнятій її Великим збором у 1939 році. Вона грунтувалася на пріоритеті інтересів української нації, яка про-

голошувалась абсолютною цінністю. Метою організації було створення україн­ської самостійної соборної держави (УССД). Форми державної влади мали від­повідати послідовним етапам державного будівництва. На етапі національної революції передбачалося встановлення національної диктатури, покликаної піс­ля відновлення державності здійснити невідкладні заходи із закріплення новост-вореного режиму. Глава держави повинен був створити законодавчі органи на принципах рівного представництва всіх організованих суспільних верств.

Українські націоналісти не визнавали всі ті міжнародні акти, договори та домовленості, які роз'єднали українські землі, ліквідували українську держав­ність. Будівництво соборної незалежної України мало завершитися повним ви­гнанням з українських земель усіх окупантів. Відтак ОУН закликала до боротьби проти польського та радянського режимів, підготовки до національної революції на всіх українських землях, хоча спочатку частина керівництва ОУН не виклю­чала використання легальних, зокрема парламентських, методів боротьби. Та незабаром ОУН відмовиться від будь-якої легальності й зосередиться на підпі­льній революційній діяльності.

Починаючи з 1930 року, ОУН організовує акції саботажу проти польського режиму, напади на державні установи, терористичні акти. На початку 30-х років було здійснено більш як 60 замахів та вбивств.

Терористичні акти ОУН, зокрема вбивство міністра внутрішніх справ Польщі Б. Перацького і директора української гімназії І. Бабія, викликали гост­ру, неприйнятну реакцію в національно-демократичному таборі. Близький до національної демократії митрополит Андрей Шептицький засудив подібні акції, назвавши їх злочинними. У свою чергу ОУН звинувачувала діячів національної демократії в „нерозумінні справжніх шляхів визволення", у „свідомому чи несві­домому інформуванні поліції"".

Польська влада під приводом боротьби з тероризмом посилила репресії проти українства, забороняла діяльність культурно-освітніх товариств тощо. Тюрми Польщі були переповнені оунівцями та їхніми прихильниками. Кожен третій із них дістав тривалий термін ув'язнення.

Водночас назрівав внутрішній конфлікт в Організації українських націона­лістів. ОУН не мала масової підтримки серед населення до моменту окупації за­хідних теренів України спочатку більшовиками, а потім і фашистською Німеч­чиною. Особливо загострилася міжорганізаційна боротьба після вбивства у тра-

 

вні 1938 року в Роттердамі офіцером НКВС П.Судоплатовим лідера організації Є. Коновальця.

Молоді радикали (Бандера, Стецько, Шухевич) вимагали від лідерів прово­ду відмовитися від орієнтації лише на одну державу (зокрема, Німеччину), вста­новити контакти із західними державами; віддати перевагу власне боротьбі на терені України; застосовувати радикальні методи боротьби, незважаючи на реп­ресії польської та радянської влади. Члени проводу ОУН, люди старшого віку (Мельник, Барановський, Сушко, Сціборський) схилялися в основному до більш поміркованих дій.

У серпні 1939 р. в Римі відбувся другий Великий збір, на якому домінували прихильники А. Мельника. Збір проголосив засади майбутньої Української дер­жави. Зокрема, передбачалося, що існування політичних партій у майбутній державі буде заборонено. Тільки ОУН виступатиме як чинник державного ладу. Голова проводу (Мельник) проголошувався „вождем української нації". Керів­ництво Збору вважало, що між Німеччиною і СРСР незабаром спалахне війна, внаслідок чого виникнуть передумови для утворення незалежної Української держави, оскільки прагнення ОУН будуть підтримані тоталітарною Німеччиною.

Відповіддю радикалів на непоступливість ветеранів було скликання в лютому 1940 р. у Кракові конференції, учасники якої не визнали рішень римського Збору й сформували Революційний провід ОУН на чолі з С. Бандерою. З цього моменту починається паралельне існування двох українських націоналістичних партій: ОУН-Р (революційна) чи ОУН-Б (бандерівці) та ОУН-М (мельниківці). Обидві ор­ганізації ставили перед собою однакову мету — створити незалежну Українську державу. Проте шляхи її досягнення, політичні орієнтації суттєво відрізнялися. Ме­льниківці вважали за можливе для цього спертися на підтримку Німеччини. При­хильники Бандери вважали, що Українська держава може бути утворена лише в результаті національної революції, власними силами українського народу. Не ви­ключали останні й можливості збройної боротьби з Німеччиною.

В день нападу гітлерівської Німеччини на СРСР 22 червня 1941 року в Кра­кові відбулися загальні збори представників національно-політичних та громад­ських організацій, де було проголошено утворення Українського Національного Комітету (УНК), який за задумом бандерівців повинен був стати платформою для об'єднання усіх національно-творчих сил. Однак на форум не з'явилися ОУН-мельниківці. В прийнятій на цих зборах відозві говорилося про необхід­ність продовження боротьби за „відновлення української державної традиції, що

знайшла своє втілення в 1917 — 1920 роках, коли Україна існувала і була визна­на світом...".

Наведені факти дають підстави стверджувати, що Акт проголошення відно­влення Української державності 30 червня 1941 р. у Львові не був стихійним, безвідповідальним кроком. Він поволі визрівав у повній відповідності до розвит­ку політичної ситуації. Так, це був надзвичайно відповідальний, відчайдушний крок в умовах, коли новий агресор — в особі Гітлера та його армії — домагався забезпечити панування німецької раси і не надавав місця в історії для українсь­кого народу та його державності.

Політична стратегія проводу бандерівської ОУН будувалася тоді на тому розра­хунку, що німці дозволять націоналістам-антикомуністам узяти владу над окупова­ною Україною, як це було 1918 року. Таким мав бути перший крок до генеральної ме­ти — утворення Української Самостійної Соборної Держави. Та цей задум не міг бу­ти реалізований, бо у німців були зовсім інші, ніж 1918 року, плани щодо східних те­риторій та власні погляди на роль ОУН у зв'язку з війною проти Радянського Союзу.

30 червня 1941 р. німецько-фашистські війська захопили Львів. Разом з ни­ми у місті з'явилися й представники ОУН (Б). Того ж дня у помешканні товарис­тва,Дросвіта" уповноважений Бандерою Ярослав Стецько „волею українського народу" проголосив відродження Української держави. „Новостворена Україн­ська держава", говорилося у прокламації Стецька, „буде тісно співпрацювати з націонал-соціалістичною Німеччиною, яка під проводом свого вождя Адольфа Гітлера творить новий лад в Європі та світі..."'. Потім Я.Стецько прочитав дек­рет Бандери про призначення його головою Крайового правління (згодом Украї­нське державне правління (УДП), а також зробив заяву, що він приступає до фо­рмування своєї урядової адміністрації.

Створене Українське державне правління розглядалося як перехідний, тим­часовий орган. Плюралізм влади забезпечувався тим, що з 26 призначених мініс­трів 11 портфелів отримали безпартійні, стільки ж — члени ОУН, решту — соці-алісти-радикали. Акт 30 червня підтримали митрополити обох українських цер­ков, а також широкі кола української іромадськості.

Велика увага надавалася формуванню власної армії. Окрема прокламація, розмножена у Львові, сповістила населення, що провід ОУН створює "Українсь­ку національну революційну армію" (УНРА).

¹ Коваль B.C. За що і з ким боролася ОУН-УПА //Україна XX ст.. Проблема національного відро­дження.-К., 1993.-С. 108.

 

Під час проголошення Акту 30 червня 1941 року були присутні деякі німе­цькі військові, котрі вважали, що Стецько діє із санкції Гітлера. Навіть предста­вник абверу професор І. Кох розгубився й у відповідь на запрошення виголосив привітання українською мовою, закликавши присутніх оунівців до тісної спів­праці з вермахтом.

Однак ситуація швидко прояснилася. Нацистські органи державної безпеки за кілька днів з'ясували повну непричетність гітлерівського керівництва до подій ЗО червня у Львові. Відтак бандерівський уряд було розігнано, частину — роз­стріляно. Його голову, Стецька, заарештовано та допроваджено до Кракова, де тримали і Бандеру. У грудні 1941 року обох чільних діячів ОУН гестапо кинуло до концентраційного табору Заксенхаузен.

Конфлікт між бандерівцями та нацистами мав глибокі корені. В основі його лежала докорінна відміна гітлерівської політики щодо України від політики кай­зерівської Німеччини. У 1918 році німці хотіли мати в Україні залежний від них уряд юридично самостійної держави. У 1941 році вони нікому не дозволяли на­віть мріяти вголос про незалежні держави на Сході.

Усю територію Радянського Союзу до Уралу планувалося перетворити на життєвий простір для німців. Частини цієї території, зокрема Західна Україна та Крим, мали бути одразу анексовані, тобто стати провінціями Німеччини, решту чекала доля німецьких колоній. В обох випадках населенням цих земель посту­пово мали стати німці, привезені з Німеччини та інших країн Європи, навіть інші народи германського кореня. Таким був зміст „генерального плану Ост", що у найсуворішій таємниці розроблявся в Берліні. Місцеве населення, за цим пла­ном, передбачалося розділити на три частини. Перша підлягала знищенню, дру­га — вигнанню до Сибіру, третя могла залишатися на місці як робоча сила для німецьких переселенців.

Таким чином, ставка на іноземну силу в черговий раз потерпіла фіаско.

Додатки

Питання. Чи справді Крим був подарований Українській РСР Микитою Хрущовим?

Відповідь. 19 лютого 1954 року Крим увійшов до складу УРСР не через примхи М. Хрущова, а у зв'язку з територіальною близькістю, спільністю еко­номіки і тісними господарськими контактами. Цього дня Президія Верховної Ра-

ди СРСР затвердила подання Президії Верховної Ради РРФСР і Президії ВР УРСР про передачу Кримської області до складу Української РСР.

Питання. Як проводилися кодифікаційні роботи в радянській Україні?

Відповідь. У СРСР були дві хвилі кодифікації. Перша — це кодифікаційні роботи, здійснені в УСРР, РСФРР та інших республіках. Друга — систематизація нормативних актів СРСР і союзних республік, проведена у 1960-80 роках. Друга кодифікація значно посилила централізаційні процеси законодавчого регулю­вання, уніфікувала загальносоюзне законодавство з українським. Існувала кон­ституційна норма, за якою, у разі розходження закону союзної республіки із за­гальносоюзним, діяв загальносоюзний закон. Усього на 1 січня 1985 року в УРСР було ухвалено 13 кодексів, які, по суті, були копіями загальносоюзних.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. Вкажіть відомі Вам антидемократичні положення Конституції УСРР
1919 року.

2. Визначте зміст і значення Декларації про утворення СРСР.

3. Правове становище УРСР у складі Союзу за Конституцією СРСР 1924
року.

4. Перелічіть центральні та місцеві органи влади УРСР за Конституцією

1929 року.

5. Назвіть основні права, гарантовані Конституцією 1937 року.

6. Які програмні завдання ставила перед собою Організація Українських
Націоналістів?

7. Яким чином була проголошена незалежність Карпатської України?

8. Розкрийте зміст Акту ОУН про відновлення Української Держави?

9. Яким чином здійснювалася перебудова державного механізму України у
роки Другої Світової війни?

 

10. Які території відійшли до складу радянської України напередодні Дру­
гої Світової війни та після її закінчення?

11. У чому полягала суть Конституції УРСР 1978 року. Назвіть її основні
положення?

12. Перелічіть вищі та місцеві органи державної влади за Конституцією
1978 року.

Про революційну правосвідомість як джерело радянського права:

Джерелом права України цієї доби був закон та так звана революційна пра­восвідомість. Уже першим декретом про суд (24. XI. 1917 р.) радянська влада дозволяла застосовувати норми дореволюційних законів лише у випадку, коли вони не були скасовані або не суперечили революційній правосвідомості і рево­люційному сумлінню. Суд через свою революційну правосвідомість мав право відмовитися від діяльності у відповідності до закону. Статутом про народні суди від 10 грудня 1918 р. було остаточно заборонено застосовувати старі закони. Су­дді при прийнятті рішень мали керуватися власним сумлінням і революційною правосвідомістю. Отже, почало формуватися так зване радянське революційне право, яке було різноманітним у кожній губернії, повіті, волості, місті, селі. За твердженнями тогочасних правників, кожне окреме явище в армії, селі, місті то­що породжувало певну галузь права. Вважалося, що будь-яка військова частина дає матеріал для військового права, колонія — для виправно-трудового права, суд — для судового права, житлотовариство — для житлового права і т. ін.. Витяг із посібника: Історія українського права /За редакцією: О.О. Шевченка/— К.— 2001. — СІ45.