Методичні вказівки до самостійної роботи

Ознайомлення з матеріалами модуля необхідно розпочинати із з'ясування ролі українських національних партій в Українській Центральній Раді. Саме вони стали осередком консолідації українських політичних сил з громадськими, молодіжними, кооперативними товариствами та організаціями. З їхнього середовища постали лі­дери Української революції: М. Грушевський, В. Винниченко, С. Петлюра.

При вивченні модуля необхідно уважно ознайомитися з основними поло­женнями усіх чотирьох Універсалів Центральної Ради. Спираючись на зміст до­кументів, студент простежить за еволюцією поглядів чільних діячів УЦР на про­цеси державотворення. Шлях, започаткований ними, знайшов своє втілення у появі національних органів державної влади та основного закону УНР — її Кон­ституції. Вивчення основних положень Конституції стане запорукою розуміння студентом мети революційних перетворень. З особливою увагою необхідно по­ставитися до конституційних норм, що забезпечували демократичний характер розвитку держави.

Справжні наміри гетьмана П.Скоропадського найкраще пізнаються через ознайомлення зі змістом двох його конституційних актів від 29 квітня 1918 року.

Саме в них студент знайде обриси майбутньої держави, її політичного устрою, суспільного ладу, базованого на засадах приватної власності на засоби виробни­цтва, у тому числі й на землю.

Перенесення об'єкта вивчення на західноукраїнські землі має супроводжу­ватися усвідомленням обставин, які тут склалися на момент розпаду Австро-Угорської імперії. Відтак, проголошення незалежності ЗУНР необхідно розуміти як закономірне історико-правове явище. Воно стоїть в одному ряду з Актом злу­ки Західноукраїнської республіки з Наддніпрянською Україною.

Розглядаючи систему органів державної влади, зверніть увагу на те, як вра­ховувався українською владою багатонаціональний характер регіону.

Знайомство з правовими системами УНР, гетьманської держави П. Скоропад­ського, Директорії УНР, ЗУНР має привести до висновку про незавершений харак­тер їх будівництва. Студент повинен знати і вміти пояснити причини цього явища.

МАТЕРІАЛИ ДЛЯ ВИВЧЕННЯ

Державотворча діяльність Української Центральної Ради. За тверджен­ням провідного дослідника Української революції В. Верстюка, Українська Центральна Рада була створена не 3, а 7 березня 1917 року. Саме в цей день від­булися вибори її керівного ядра. Очолив УНР М Грушевський, який на той час ще перебував у Москві. До її складу увійшли кооптовані представники різних національних організації, товариств, політичних партій винятково соціалістич­ного спрямування.

Оскільки в умовах Першої Світової війни Центральна Рада не змогла прове­сти демократичні вибори і отримати мандат довіри від населення, її чільні діячі вирішили узаконити свій статус в інший спосіб. В найближчі місяці були прове­дені Всеукраїнський народний конгрес, робітничий, селянський, військовий з'їзди, на яких всі верстви українського суспільства надали право УЦР представ­ляти свої інтереси перед Тимчасовим урядом Росії.

Внаслідок переговорів у Петрограді, а потім у Києві, Тимчасовий уряд ви­знав Генеральний секретаріат УЦР вищим розпорядчим органом України. Що­правда, підготовлений Центральною Радою Статут вищого управління Украї­ною, в якому українці домагалися автономії свого краю, Тимчасовий уряд відмо­вився затвердити. Замість Статуту 4 серпня до Києва надійшла „Тимчасова ін­струкція Генеральному секретаріатові". У ній говорилося про перетворення Ге-

нерального секретаріату на місцевий орган, підпорядкований Тимчасовому уря­ду. Юрисдикція Генерального секретаріату поширювалася на 5 із 9 українських губерній: Київську, Подільську, Волинську, Полтавську і частину Чернігівської, значно звужувалися його повноваження на цій території.

Новий виток ескалації напруження стався після жовтневого перевороту 1917 року та захоплення більшовиками влади в Росії. Свого піку він досягнув після ухвалення резолюції, в якій Центральна Рада висловилася проти більшови­цького повстання у Петрограді.

У відповідь уряд Російської Федерації на чолі з В. Леніним 4 грудня 1917 року направив до Центральної Ради ультиматум, в якому, з одного боку, визнав право Української Народної Республіки на національне самовизначення, а з ін­шого — пред'явив ряд безпідставних претензій до її політики. Нічим іншим, ніж безцеремонним втручанням у справи УНР, цей документ визнати не можна.

Збройний конфлікт розпочався 10 грудня 1917 року у Харкові із роззброєн­ня українського бронедевізіону російськими більшовицькими військами.

На жаль, як українські політичні, так і військові сили не змогли протистояти організованому більшовицькому натиску. Відтак, українці вбачали свій поряту­нок в укладенні договору з країнами, що воювали з радянською Росією. Йдеться про держави Четверного блоку, зокрема Німеччину, Австро-Угорщину, Туреч­чину та Болгарію. Ті погодилися визнати УНР суб'єктом міжнародного права і 9 лютого 1918 року підписали з нею Брестський мирний договір. Він визначив об­сяг військово-політичної допомоги України у боротьбі з Росією з боку країн авс-тро-угорського та німецького блоку.

Виконуючи умови договору, 18 лютого війська Четверного блоку вступили на територію України. 1 березня разом з передовим українським загоном С. Пет­люри вони увійшли до Києва. Проте втрата соціальної опори в середині країни, непорозуміння із союзниками на грунті протилежного бачення економічного та політичного розвитку країни, призвели до загибелі Української Центральної Ра­ди. Останній день її роботи 29 квітня 1918 року, позначений ухваленням Статуту про державний устрій, права і вольності УНР.

Державний устрій. За формою правління Україна у перший період рево­люції була демократичною республікою, хоча й перебувала у складі Російської імперії. У цей час Росія офіційно залишалася монархією, адже жодних рішень центральних органів влади з її скасування не ухвалювалося. Лише 1 вересня 1917 року Тимчасовий уряд проголосив Російську державу республікою.

Таким чином, українська влада підпорядковувалася центральному органу Росії — Тимчасовому уряду. До скликання Установчих зборів в його руках зо­середжувалися законодавча і виконавча влади.

Українська Центральна Рада — це представницький орган різноманітних верств тогочасного суспільства. її вищим органом визнавалися Загальні збори (сесії). Загальні збори мали скликатися один раз на місяць, однак за увесь час роботи відбулося лише дев'ять сесій.

З метою оперативного управління 8 квітня 1917 року Центральна Рада ство­рила Комітет Центральної Ради. До нього входили Президія УЦР (голова та два заступники) та 17 членів. Комітет обирав голів комісій, котрі входили до складу УЦР, її секретарів, скарбника. Він готував проекти найважливіших полі­тичних документів, ухвалював і проголошував їх від імені Центральної Ради. У червні-липні відбулася реорганізація Комітету. Він став називатися Малою Ра­дою, кількість якої зросла до 56 осіб.

Виконавчі функції покладалися на Генеральний секретаріат Української Центральної Ради, створений 15 червня 1917 року. Після проголошення III Уні­версалом Української Народної Республіки Генеральний секретаріат виконував обов'язки уряду України, а після ухвалення IV Універсалу був реорганізований у Раду Народних Міністрів.

Важливою складовою структур УЦР були її численні постійні та тимча­сові КОМІСІЇ.

Невпорядкованість та відсутність чіткого розмежування повноважень — основна ознака місцевих органів влади цього періоду. Одночасно в Україні діяли комісари Тимчасового уряду, покликані стежити за виконанням законів на міс­цях; губернські, повітові комісари Центральної Ради, коменданти міст та місте­чок контролювали виконання рішень української влади; ради селянських депута­тів та волосні, повітові, губернські земельні комітети, на які покладалися обов'язки „порядкування не тільки земельною власністю, а й сільськогосподар­ським інвентарем".

У травні 1917 року Тимчасовий уряд значно розширив повноваження орга­нів місцевого самоврядування, насамперед земських установ. До їх відання пе­рейшли питання охорони праці, стан бірж праці, громадських майстерень, усу­нення дорожнечі. Виконавчим органом земств стала міліція. Влітку 1918 року Союз земств Київської губернії очолив С. Петлюра.

Судоустрій та судочинство. Центральна Рада не відразу взялася за ство­рення власної судової системи. Впродовж тривалого часу в Україні продовжува­ли діяти суди, запроваджені реформою 1864 року. Лише в грудні 1917 року Ге­неральне секретарство судових справ розпочало проведення судової реформи зі створення тимчасового (до скликання Установчих зборів) Генерального суду, який складався з трьох департаментів: цивільного, кримінального і адміністрати­вного. Члени Генерального суду обиралися Центральною Радою таємним голо­суванням, більшістю у 3/5 голосів, терміном на 3 роки. Освітній ценз при цьому вирішального значення не мав. До складу вищої судової інстанції України вхо­дило 15 генеральних суддів.

Таким чином, судоустрій не набув завершеного вигляду. На місцях продов­жувала діяти стара судова система з дільничними мировими судами та з'їздами мирових суддів як апеляційною інстанцією.

Судами загальної підсудності вважалися окружні суди, що розглядали справи у складі 3-х суддів, а найважливіші кримінальні — ще й 12 -ти присяж­них засідателів.

До початку березня 1918 року в Україні формально існували волосні суди. Для оперативного розгляду тяжких кримінальних справ 14 лютого 1918 ро­ку запроваджуються посади головних губернських військових комендантів. Саме коменданту доручалося сформувати суд, до якого входили члени колегії у складі 2 представників громадськості і 4-х призначених військовим комендатом. Голо­вував у суді старший із офіцерів.

У судовому засідання брали участь захисник, приватний обвинувачувач і приватний позивач. Неявка однієї сторони не була перешкодою для розгляду справи. Суду були підсудні не тільки військові, а й цивільне населення.

Джерела права. Формування власної правової системи Українська Центра­льна Рада розпочала одразу після жовтневого перевороту. 25 листопада 1917 ро­ку вона ухвалила Закон про правонаступництво, згідно з яким усі закони колиш­ньої Російської держави продовжували діяти на території України. Центральній Раді дозволялося ухвалювати нові закони і від імені Української Народної Рес­публіки скасовувати старі.

За час своєї діяльності Центральна Рада ухвалила кілька важливих законо­давчих актів:

Перший Універсал — це звернення програмного характеру, схвалене 10 че­рвня 1917 року. В ньому висловлювалося прагнення молодої української демок-

 

 

ратії до волі, до права самостійного порядкування своїм життям, до створення шляхом рівного, прямого і таємного голосування Українських Установчих збо­рів, до національно-територіальної автономії у складі Росії. В документі йшлося про необхідність ліквідації приватної власності на землю;

Другий Універсал (3 липня 1917 року) став наслідком переговорів керівниц­тва Центральної Ради з представниками Тимчасового уряду. У документі заявле­но про визнання Петроградом Генерального секретаріату як носія найвищої кра-євої влади України, склад якого за погодженням з Центральною Радою затвер­джувався Тимчасовим урядом. У зв'язку з цим проголошено, що Україна відкла­дає наміри створити автономію до рішення Всеросійських Установчих зборів;

Третій Універсал з'явився після жовтневого перевороту в Петрограді 7 ли­стопада 1917 року. Основними його положеннями були:

1. Проголошувалося створення Української Народної Республіки у складі
майбутньої Російської Федерації.

2. До скликання Українських Установчих зборів Центральна Рада переби­
рала на себе повноваження законодавчого характеру. Генеральний секретаріат
ставав урядом України;

3. Скасування приватної власності на землю та її передача всьому трудово­
му народу;

4. Запровадження 8-годинного робочого дня та державного контролю над
виробництвом;

5. Негайний початок мирних переговорів та укладення справедливого миру
між воюючими країнами;

6. Скасування смертної кари та оголошення амністії політичним в'язням;

7. Розширення прав місцевого самоврядування;

8. Забезпечення політичних прав і свобод громадян УНР;

9. Надання національним меншинам національно-персональної автономії;
Четвертий Універсал (11 січня 1918 року) проголосив Україну незалежною

державою. Однак проголошена самостійність не мала абсолютного характеру. Адже остаточне розв'язання питання про федеративний зв'язок з республіками ко­лишньої Російської імперії покладалося на майбутні Українські Установчі збори;

Конституція УНР або Статут про державний устрій, права і вольнос-ті УНР від 29 квітня 1918 року визнала народ України джерелом влади. Своє суверенне право на владу він мав здійснювати через Всенародні збори Украї­ни — вищу законодавчу владу в державі. За формою державного устрою УНР

визнавалася парламентською республікою. Найвища посадова особа держави — Голова Всенародних Зборів — мав виконувати „всі чинності, зв'язані з предста­вництвом Республіки".

Влада УНР за класичним демократичним принципом розподілялася на три гілки: законодавчу, виконавчу та судову. Виконавча влада зосереджувалася в руках уряду — Ради Народних Міністрів, судова -у Генерального суду.

Місцевими органами влади проголошувалися виборні Ради та Управи гро­мад, волостей і земель.

Велика увага приділялася захисту прав людини. Ніхто не мав права обмежити на території України свободу слова, друку, віросповідання, права на страйк.

Проголошувалася повна свобода вибору місця проживання і пересування. Загальне, рівне, таємне виборче право (активне і пасивне) надавалося тільки громадянам УНР, яким на день виборів виповнилося 20 років. Його позбавляли­ся лише особи, визнані у законному порядку душевнохворими.

В окремих випадках Конституція передбачала можливість обмеження (не більше, ніж на 3 місяці) політичних прав і свобод. Це могло статися за рішенням Всенародних Зборів чи Ради Народних Міністрів у разі війни чи внутрішніх за­ворушень.

Конституція обійшла увагою такі питання, як державна символіка, принци­пи внутрішньої та зовнішньої політики, порядок обрання місцевих органів влади та управління тощо. Очевидно, ці положення мали регулюватися окремими за­конами.

Українська Держава гетьмана П. Скоропадського. За умовами Брестсь­кого договору територія УНР стала зоною окупації військами Німеччини та Авс­тро-Угорщини. Півмільйонна армія союзників швидко впоралася зі своїми зобо­в'язаннями і визволила Україну від російсько-більшовицьких загарбників. Черга виконати свою частину зобов'язань, організувавши поставки продовольства кра­їнам — учасницям договору, надійшла до Центральної Ради. Проте на заваді став проголошений ще восени III Універсалом курс на соціалізацію землі. Саме він започаткував хаос та руїну українського села. Розпочався неконтрольований процес перерозподілу власності, земельної насамперед.

У цих умовах керівництво збройних сил союзників розпочало пошук канди­датури, яка б змогла забезпечити їхні потреби у продуктах харчування та деше­вій сільськогосподарській сировині. Вибір впав на колишнього генерала царської армії, нащадка давнього гетьманського роду Павла Скоропадського.

29 квітня 1918 року, в останній день засідання Української Центральної Ра­ди, з'їзд землевласників у Києві проголосив П. Скоропадського гетьманом Укра­їни. У ніч на ЗО квітня його прибічники захопили державні установи і найважли­віші об'єкти. Відбувся державний переворот, і Центральна Рада припинила своє існування.

В основу економічної політики гетьман поклав принципи підприємництва, приватної власності, а в сфері політичного життя — жорстку модель централізо­ваної влади. У „Грамоті до всього українського народу" 29 квітня 1918 визначені основні завдання гетьманської влади: підготовка закону про вибори до націона­льного законодавчого сейму, надання селянам права викупу землі у поміщиків, відродження свободи торгівлі, відбудова промисловості, поліпшення умов праці робітників.

Задекларовані наміри, однак, вступили в суперечність з реаліями суспільно­го життя. Повернення земельної власності поміщикам, заводів і фабрик капіталі­стам, переслідування прихильників Центральної Ради, наступ на політичні права і свободи не сприяли стабілізації політичної обстановки в країні і авторитету ге­тьмана.

На гребені всенародного невдоволення у ніч на 14 листопада 1918 року по­стала Директорія УНР — орган, створений з метою повалення гетьманської дик­татури. Розв'язанню цього завдання сприяла й міжнародна обстановка. На фрон­тах світової війни країни-союзниці остаточно втратили ініціативу і 11 листопада 1918 року змушені капітулювати перед Антантою. Все ширше розгортання рево­люційного руху в середині країни стало ще однією проблемою для Австро-Угорщини та Німеччини.

Директорія УНР вміло скористалася ситуацією, розпочавши 16 листопада антигетьманське збройне повстання. Через місяць її війська увійшли в Київ. Українська Держава гетьмана П. Скоропадського припинила своє існування.

Державний устрій. Спільної думки щодо форми правління вітчизняні до­слідники не мають донині. Одні вважать її перехідною від парламентської до президентської республіки, інші — конституційною монархією, де актом кон­ституційного характеру стали оприлюднені 29 квітня 1918 року „Закони про Тимчасовий державний устрій України". Саме в цьому документі з'являється змінена назва держави — Українська Держава.

У гетьмана зосереджувалася вся повнота законодавчої та виконавчої влади. Він визнавався головнокомандувачем армії і військово-морського флоту. Пред-

ставляв Українську Державу на міжнародній арені, здійснював помилування, міг переглянути вироки і припинити кримінальне переслідування, якщо останнє не порушувало законних інтересів громадян.

Закон набирав чинності лише після затвердження його главою держави. Він затверджував і звільняв Раду Міністрів у повному складі.

Передбачалося створення Сейму, однак закон про нього так і не був розроб­лений.

Рада Міністрів здійснювала координацію та організацію діяльності центра­льних органів управління. її очолював Голова Ради Міністрів, який особисто фо­рмував склад Кабінету. Саме Рада Міністрів розробляла проекти законів, обгово­рювала їх на своєму засіданні і передавала на затвердження гетьману.

Найвищою судовою інстанцією продовжував залишатися Генеральний суд, члени якого тепер призначалися гетьманом.

Судоустрій. Оскільки формування вищої судової установи відбулося за ча­сів Центральної Ради, 2 червня 1918 року гетьман переглянув закон УЦР про Ге­неральний суд і вніс до нього відповідні корективи. Поправки торкнулися на­самперед організації в складі Генерального суду цивільного, кримінального та адміністративного департаментів. Кількісний і персональний склад департамен­тів мав затверджувати Державний Сенат.

Лише 8 липня гетьман затвердив Закон про створення Державного Сенату як „вищої в судових і адміністративних справах державної інстанці'і". В ньому визначалися структура Сенату, вимоги до сенаторів та порядок їхнього призна­чення.

Державний Сенат поділявся на три Генеральні суди: адміністративний, ци­вільний та карний. Сенаторів уперше призначав гетьман, а пізніше вони обира­лися самим Сенатом і затверджувалися главою держави. До кандидата пред'яв­лялися наступні вимоги: наявність вищої юридичної освіти і не менше 15 років трудового стажу в судових органах, на адвокатській службі чи викладацькій ро­боті. Сенатору заборонялося займатися будь-якою іншою діяльністю, крім нау­кової та викладацької.

Як бачимо, гетьман йшов по шляху відновлення судових установ, чинних за доби царського режиму. Свідченням цьому є затвердження закону ,JIpo судові палати і апеляційні суди" від 8 липня 1918 року. За словами самого П. Скоро­падського, із запровадженням судових палат „нам довелося повернути на службу

колишніх судових діячів".

Найнижчими судовими інстанціями продовжували залишатися мирові суди.

Джерела права. Гетьманська адміністрація пішла шляхом скасування тієї нормативно-правової бази, яка суперечила політичним та соціально-економічним засадам Української Держави. Неврегульованість певних сфер державного будівництва та прогалини в галузях права заповнювалися законо­творчістю гетьмана. Серед найважливіших нормативно-правових актів виділяли­ся акти конституційного характеру:

Грамота до всього українського народу", якою розпускалася Українська Центральна Рада, її органи місцевої влади, окреслювалися наміри будівництва держави на засадах приватної власності;

„Закони про тимчасовий державний устрій України" визначали структу­ру та принципи функціонування Української Держави на період до скликання Сейму;

Законом про громадянство Української Держави" від 2 липня 1918 року визначалася належність до українського громадянства. Запроваджувався так зва­ний „нульовий варіант". Він передбачав визнання всіх російських підданих, кот­рі перебували в Україні на момент видання цього закону, громадянами Україн­ської Держави. Ті, хто вагався, мав рік на прийняття остаточного рішення. По­двійне громадянство заборонялося.

Директорія Української Народної Республіки (УНР). Директорія склада­лася із п'яти осіб: В. Винниченко (Голова), Ф. Швець, П. Андрієвський. А. Ма­каренко, С. Петлюра. Своє головне завдання — ліквідацію гетьманського режи­му — вона успішно виконала впродовж місяця після початку збройного повс­тання. 18 грудня 1918 року Директорія урочисто увійшла до Києва, відновивши Українську Народну Республіку.

26 грудня Директорія створила уряд, Раду Народних Міністрів, до якого увійшли представники соціалістичних партій. Того ж дня вона оприлюднила де­кларацію, в якій проголосила себе тимчасовим верховним органом. Свої повно­важення вона мала передати Конгресу трудового народу.

Міжнародна ситуація складалася не на користь Директорії. Французький десант військ Антанти, що висадився 2 грудня 1918 року в Одесі, не визнав Українську Народну Республіку, а на її керівництво дивився як на більшовиків. У той же час розгорталася агресія червоногвардійських військ Росії на Лівобе­режній Україні.

У цих умовах розпочала свою роботу перша сесія Трудового конгресу, якій передувало проголошення Соборності західних і східних українських земель (22 січня 1919 року). В останній день роботи Трудовий конгрес висловився за демо­кратичний лад в Україні, підготовку закону про вибори до всенародного парла­менту. З огляду на військовий стан, передав законодавчу і виконавчу владу Ди­ректорії УНР, до складу якої шостим членом увійшов диктатор ЗУНРу Є. Пет-рушевич.

Під натиском більшовицьких військ Директорія покинула Київ. Розпач охо­пив навіть її керівників. На вимогу французького командування в Україні В.Винниченко склав повноваження голови Директорії і виїхав за кордон. 11 лю­того 1919 року Директорію очолив С. Петлюра.

Двічі по тому війська Директорії на короткий час захоплювали Київ. Споча­тку у серпні 1919 року разом з об'єднаними силами Української Галицької армії, а вдруге — з польською армією, після укладення 22 квітня 1920 року з Ю. Піл-судським Варшавського договору. В обох випадках невдача спіткала українців. Спершу не дали закріпитися у Києві "єдинонеділимці" білогвардійського гене­рала Денікіна, а вдруге — більшовицька кіннота С. Бульонного.

12 жовтня 1920 року між польською і радянською сторонами було укладено перемир'я. Тим самим польський уряд порушив умови Варшавського договору. 21 листопада війська Директорії відступили за Збруч, де польською владою були затримані та роззброєні.

18 березня 1921 року між Польщею, з одного боку, та радянськими Росією і Україною, з другого, був підписаний Ризький мирний договір. В обмін на тери­торіальні поступки Польща визнала УСРР і зобов'язалась заборонити перебу­вання на своїй території всіх антибільшовицьких сил і уряду УНР.

Решта українських земель також потрапили до складу інших країн. У 1918 році Румунія окупувала Буковину, а Закарпаття у 1919 році дісталося Чехосло-ваччині.

Державний устрій. Законодавча і виконавча влада на останньому етапі Української революції зосереджувалася у Директорії Української Народної Ре­спубліки, яку у ніч з 13 на 14 листопада 1918 року створили чільні діячі Україн­ського Національного Союзу та представники січового стрілецтва. їй належала судова та вища військова влада в країні. За сучасними мірками Директорія стала революційним органом з диктаторськими повноваженнями.

Оскільки Директорія постала далеко не легітимно, вона намагалася консти­туювати результат перемоги над гетьманом. Цю місію мав виконати Трудовий Конгрес, до складу якого було обрано представників від робітників, селян і тру­дової інтелігенції. В історико-правовій літературі Конгрес часто називають предпарламентом, адже він формувався за принципом територіального предста­вництва.

На останньому засіданні 28 січня 1919 року Конгрес ухвалив "Закон про форму влади на Україні", яким вся влада передавалася Директорії "до скликання сесії Трудового Конгресу". Директорія отримала право приймати закони, які під­лягали затвердженню на найближчій сесії Конгресу. У міжсесійний період мала працювати Президія Конгресу, функції якої взагалі не були окреслені.

Інший документ, „Універсал Трудового Конгресу", передбачав створення при Директорії низки депутатських комісій. Кожна комісія мала контролювати діяльність одного або кількох міністерств. Саме Раді Народних Міністрів Ди­ректорія передавала законодавчі повноваження, зосередивши в себе функції вер­ховної влади Республіки.

Незважаючи на спроби демократизувати державу, ні Директорії, ні Раді На­родних Міністрів, які вели боротьбу на кілька фронтів, ні Трудовому Конгресу, який жодного разу більше не зібрався, зробити це так і не вдалося.

Органи місцевої влади.. Влада на місцях передавалася волосним, повіто­вим, губернським комісарам і отаманам, яких призначала Директорія. У деяких губерніях було відновлено діяльність дореволюційних органів міського і земсько­го самоврядування — земські зібрання та земські управи і міські думи та міські управи. Майже скрізь діяли революційні ради робітничих і селянських депутатів.

24 червня 1919 року була затверджена інструкція "Про тимчасову організа­цію влади на місцях", у відповідності з якою волосний комісар призначався на посаду повітовим, повітовий — губернським. Останній затверджувався Мініст­ром внутрішніх справ. Кандидатура губернського комісара подавалася на за­твердження Директорії. Виконавчими органами на рівні повіту були комісаріати, а на рівні губернії — управління.

На губернських комісарів покладався нагляд за виконанням розпоряджень центральної влади, організація мобілізаційних робіт, керівництво міліцією тощо. Він наділявся правом видавати обов'язкові постанови щодо охорони громадського порядку, здійснював загальне керівництво органами місцевого самоврядування.

 

Судоустрій.Директорія пішла шляхом відновлення судових установ, які створила Центральна Рада. Так, 2 січня 1919 року Директорія затвердила Закон про поновлення роботи Генерального суду. Останній став називатися Найви­щим судом Республіки". Чинним став Закон "Про заведення апеляційних судів", ухвалений Центральною Радою 1 грудня 1917 року. Паралельно продовжували функціонувати деякі ланки царської судової системи, зокрема випробувані часом мирові суди.

26 січня 1919 року Директорія ухвалила Закон про Надзвичайні Військові Суди, а 4 серпня 1920 року — нову редакцію цього Закону.

Надзвичайні Військові Суди запроваджувалися на територіях, оголошених на воєнному становищі, або в місцях, де проходили бойові дії. До складу суду входило 5 осіб. У його засіданні брали участь прокурор, захисник та секретар. Розглядалися справи як військових, так і цивільних осіб. Вироки, винесені Вій­ськовими судами, оскарженню не підлягали й виконувалися негайно. Засудже­ним до смертної кари дозволялося протягом шести годин після оголошення ви­року звернутися з клопотанням про помилування до Директорії, а в діючій ар­мії — до Головного отамана військ УНР.

Джерела права. За доби Директорії УНР в Україні діяли різноманітні дже­рела права, що належали до правових систем Російської імперії, Тимчасового уряду, Центральної Ради, Гетьманату, радянської влади. Нагромаджувала Дирек­торія й свою нормативно-правову базу, намагаючись оперативно реагувати на зміни в суспільно-політичному житті країни. Серед правових джерел виділялися:

Закон „Про землю в УНР' від 8 січня 1919року скасовував приватну влас­ність на землю;

відновлений 24 січня 1919 року Закон Центральної Ради про національно-персональну автономію. Однак він не був втілений в життя через прихід біль­шовиків до влади;

Закон від 14 лютого 1919 року "Про порядок внесення і затвердження за­конів в Українській Народній Республіці", в якому Директорія зробила спробу регламентувати законодавчий процес. Існуючий механізм мав значні вади. Не були визначені чіткі критерії, яким мали відповідати різноманітні категорії нор­мативно-правових актів. Із запровадженням цього закону проблема, на жаль, не була розв'язана;

Закон "Про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в УНР" від 12 листопада 1920 року продовжив пошуки оптимальної моделі зако-

нотворчості. Однак і в даному випадку Директорія не змогла розмежувати свої повноваження з урядовими в законодавчому процесі;

Закон "Про відновлення гарантій недоторканності особи на території УНР" від 28 лютого 1919 року, за яким громадянин УНР підлягав переслідуван­ню і позбавленню волі "лише за передбачені належними законами злочинства і тільки чином, зазначеним в законі";

Закони "Про державну мову" від 3 жовтня 1918 року, Закон "Про форму влади на Україні" від 28 січня 1919 року, "Тимчасовий закон про державний устрій і порядок законодавства УНР" від 14 лютого 1920 року відносяться до актів конституційного характеру, якими врегульовувалися наріжні питання дер­жавного будівництва.

Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР)

Перша світова війна до краю загострила соціально-політичну ситуацію в Галичині. Нагадаємо, що у цій війні західні українці воювали на боці Австро-Угорщини. У жовтні 1918 року у двох країнах Четверного блоку — Німеччині та Австро-Угорщині — розпочалися революції, які наблизили закінчення світової війни.

Відтак, австро-угорський імператор 18 жовтня 1918 р. затвердив маніфест про перетворення імперії у федеративну державу. Того ж дня у Львові відбулися збори всіх українських послів австрійського парламенту, галицького, буковинсь­кого сеймів та повноважних представників від політичних партій, духовенства, студентства. На зборах було обрано Українську національну раду на чолі з Євге­ном Петрушевичем, котра проголосила на Галичині, Північній Буковині й Закар­патті українську державу, щоправда у складі Австро-Угорщини. Інші етноси, що входили до складу імперії, проголосили свою незалежність. Однією з перших це зробила Польща, яка активно готувалася до перебрання влади у Галичині, адже вважала західноукраїнські землі своєю історичною територією. З цією метою у Кракові була створена ліквідаційна комісія, яка мала забезпечити перехід краю до складу Польщі. Офіційна церемонія призначалася на 1 листопада 1918 року.

Зранку, напередодні урочистостей, жителі Львова були поставлені перед фактом — офіцери-українці на чолі із сотником Дмитром Вітовським випереди­ли поляків і захопили владу в свої руки. Того ж дня Українська національна рада проголосила створення української держави.

Вже наприкінці дня 1 листопада польські збройні сили у Львові розпочали військові дії. Розгорнулася боротьба, що охопила увесь край.

9 листопада 1918 p. Українська національна рада проголосила створення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), до складу якої, крім Східної Галичини, входили Північна Буковина та українські повіти Закарпаття.

Боротьба західних українців з поляками виявилася тривалою і проходила з перемінним успіхом. Однак, політична та військова підтримка Польщі з боку країн Антанти фатально вплинула на її перебіг.

Навіть об'єднавши у липні 1919 року свої збройні сили з військами Дирек­торії УНР, Українська галицька армія нічого не змогла протиставити активному натиску поляків і зазнала поразки. 14 березня 1923 року Рада амбасадорів (по­слів) Антанти ухвалила рішення про передачу української частини Галичини під владу Польської держави на правах автономії.

Державний устрій. 13 листопада Українська національна рада визначила конституційні засади новоствореної держави, ухваливши "Тимчасовий Основ­ний закон". У ньому закріплювалося верховенство і суверенітет народу, який мав реалізуватися через представницькі органи, обрані на основі загального, рів­ного, прямого, таємного голосування за пропорційною виборчою системою. Ви­борчим правом наділялися всі громадяни держави, незалежно від національності, віросповідання, статі. До виборів парламенту — Сейму — вся повнота законода­вчої влади належала Українській національній раді, виконавчої — Державному секретаріатові. Гербом ЗУНР став золотий лев на синьому тлі (згодом тризуб), прапором — синьо-жовтий.

Уряд ЗУНРу — Державний секретаріат на чолі з Костем Левицьким був сформований ще 9 листопада 1918 року. У його першому складі було 14 мініс­терств. Згодом структура і персональний склад уряду зазнали певних змін.

Органи місцевої влади. Згідно з розпорядженням Української національ­ної ради, у листопаді на всій території ЗУНР пройшли вибори до місцевих орга­нів влади і управління. У Законі "Про адміністрацію Західноукраїнської Народ­ної Республіки" від 16 листопада 1918 р. регламентувався порядок утворення, структура та функції місцевих органів влади й управління. У селах та містах ни­ми визнавалися громадські та міські комісари, у повітах — повітові комісари. У Законі зазначалося, що надалі повітових комісарів призначатиме і звільнятиме державний секретар внутрішніх справ, якому підлягали повітові військові ко­менданти, коменданти жандармерії. Повітові комісари, в свою чергу, призначали

громадських і міських комісарів. В усіх повітах належало обрати повітові націо­нальні ради, а у громадах і містах — громадські та міські ради.

Для охорони громадського порядку у багатьох повітах і громадах обирали народну міліцію, у деяких — зберігали, оновивши її склад, жандармерію. Ко­манда державної жандармерії ЗУНР була сформована також у листопаді у місті Львові. Вона безпосередньо підпорядковувалася Державному секретаріатові вій­ськових справ. Навесні 1919 року до її складу входило близько 8 тис. жандармів та міліціонерів.

Таким чином, за короткий час керівництву ЗУНР вдалося сформувати до­статньо чітку систему органів влади і управління.

Судоустрій. Тимчасово, до прийняття відповідного закону про судоустрій і судочинство, у ЗУНР продовжувала функціонувати австро-угорська судова сис­тема. Судді та обслуговуючий персонал, лояльний до нової влади, мали присяг­нути на вірність українському народові. Тих, хто скомпроментував себе антиук­раїнською діяльністю, було звільнено.

Державний секретаріат судівництва у лютому 1919 року розпочав докорін­ну перебудову судової системи. З цією метою вся територія держави була розді­лена на 12 судових округів і 130 судових повітів, у яких передбачалося обрати окружних і повітових суддів. Для національних меншин встановлювалася гаран­тована квота: поляки мали обрати 25 суддів, 17 — євреї.

Окрім цього, Українська національна рада ухвалила низку інших законів, зокрема, про скорочення термінів стажування — з трьох років до двох; про тим­часове припинення (у зв'язку з умовами військового часу) діяльності суду при­сяжних; про запровадження у судочинство української мови, принципів гласнос­ті, змагальності, широкого демократизму, безумовного права звинуваченого на захист тощо. Для розгляду кримінальних справ законом Української національ­ної ради 11 лютого тимчасово створено трибунали першої інстанції. Вони діяли в повітах у складі голови і двох членів. Вищою інстанцією з цивільних і кримі­нальних справ мав стати Вищий суд, а останньою — Найвищий державний суд.

Джерела права. 15 лютого 1919р. Українська національна рада прийняла закон, який затвердив статус української мови як державної. Національним мен­шинам гарантувалося право вільно розвивати свою мову, культуру, мати свої школи, бібліотеки, видавати періодичні видання та літературу.

У квітні був прийнятий закон про громадянство та правовий статус чужинців,

а також розпорядження з переліком спеціальних вимог до службовців державних

установ. Ними могли бути тільки громадяни України, які володіли державною мо­вою та мовою хоч би однієї з національних меншин, віком до 40 років. Для прийня­тих на державну службу встановлювався однорічний термін стажування, після чого він мав скласти усний і письмовий іспити із знання законодавства.

Того ж місяця був ухвалений закон про земельну реформу, за яким перед­бачалася конфіскація земель поміщиків, церков, монастирів, різноманітних уста­нов. Націоналізовані землі переходили до державного земельного фонду. Саме з цього резерву земельними ділянками мали забезпечуватися безземельні та мало­земельні селяни. Решта аграрних питань відкладалася на розгляд Сейму.

Виборчим законом від 14 квітня 1919 року встановлювалася пропорційна система виборів до Сейму на основі рівного, загального, безпосереднього вибор­чого права при таємному голосуванні. Активне виборче право належало грома­дянам, які досягли 21- річного віку, пасивне — 25 років. Національним менши­нам гарантувалося пропорційне представництво у парламенті.

Додатки

Питання. Поясніть, чому в історичній літературі події лютого 1917 року називають революцією, а жовтня того ж року — переворотом?

Відповідь. З латинської мови "революція" означає переворот. Однак у кон­тексті названих подій вживаються саме зазначені терміни. Це пояснюється тим, що у лютому 1917 року Микола II, хай і під тиском народних мас, подав у від­ставку самостійно, за внутрішнім переконанням неможливості очолювати дер­жаву. Відхід від влади у такий спосіб був передбачений конституційними актами 1906 року. У той же час ліквідація законної влади шляхом збройного повстання не відповідала чинному законодавству Російської імперії. Тому остання подія в історико-правовій літературі часто називається переворотом.

Питання. Хто такі „польські орлята", яким побудований меморіал у Льво­ві? Чому такі суперечки точаться між українцями і поляками з приводу його від­криття?

Відповідь. "Польські орлята" — це польська молодь 16-18 років, які висту­пили на захист Польської держави під час захоплення Львова українськими Сі­човими стрільцями у листопаді 1918 року. Значна частина їх загинула.

Суперечки точилися не з приводу будівництва меморіалу, а з приводу зу­хвалого, на думку українців, запису при вході: "Польським орлятам, які загинули за свободу Польщі". Широкі маси української інтелігенції та політиків виступи-

ли проти такого тексту, мотивуючи тим, що не можна гинути за свободу власної держави на окупованій території іншого народу.

Питання. До чого привели переговори між гетьманською адміністрацією і російськими більшовиками у 1918 році?

Відповідь. Згідно з умовами Брестського договору від 9 лютого 1918 року, більшовицька Росія мала укласти мирну угоду з Україною. Такі переговори роз­почалися у травні 1918 року в Києві, але більшовиками вони навмисно затягува­лися і до підписання миру не привели.

Гетьман Української Держави П. Скоропадський про перспективи Укра­їни: "Я переконаний, що Україна може існувати лише у формі Гетьманства. Зві­сно, права гетьмана мають бути істотно звужені у порівняння з тими, які я собі тимчасово привласнив для проведення у життя тих починань, котрі інакше про­ведені бути не можуть."