Поділ праці та соціальна солідарність

Дюркгейм, як і його попередники, соціологи-еволюціо-ністи, розглядає суспільство як структуру, що перебуває у процесі змін. У цілому суспільство, поки воно залишається таким, виступає силою інтегруючою, воно «тисне» на інди­відів, змушуючи їх зважати на його вимоги. Водночас ре­альна автономія індивідів у сучасному суспільстві незрів­нянно вища, аніж це було в минулому. Шукаючи відповіді на питання про поєднання суспільного порядку й індивіду­альної свободи, Дюркгейм зверта'ється до поняття поділу суспільної праці, котре вже вживалося Контом, Спенсером, класиками буржуазної політичної економії. Соціолог поді­ляє думку Конта стосовно того, що поділ праці — це не суто економічне відношення, а найістотніша умова соціального життя як такого. Поділ праці, на думку Дюркгейма,— це «суто моральне» явище, котре не піддається вимірам, про­те його природу і функції можна зрозуміти шляхом спосте­реження за функціонуванням правових, економічних, релі­гійних та інших інститутів. Завдяки поділові праці реалізує себе один з конститутивних принципів сучасного суспільно­го устрою — принцип органічної солідарності. «Економічні послуги, які може надавати нам поділ праці, не йдуть ні в яке порівняння з його моральною дією, справжня його функція — створювати поміж двома або кількома особис­тостями почуття солідарності».

Проблема «солідаризму» обговорювалась задовго до Дюркгейма, однак останній вніс у її розуміння кардиналь­ні доповнення. Він чітко розмежував два типи солідарно­сті — органічний, природний і механічний, насильницький. Заперечуючи Ф. Тьоннісу, Е. Дюркгейм доводить, що орга­нічні, солідаристські відносини більшою мірою реалізу­ються не в «гемайншафтах», а саме в раціоналізованих суспільних формах. В архаїчних суспільствах домінує го­ловним чином механічна солідарність, котра «напряму по­в'язує індивіда і суспільство». Логічною підставою механіч­ної солідарності виступає принцип подібності, а типовим механізмом функціональної її реалізації є кримінальне право. Адже «дії, котрі ним забороняються або кваліфіку­ються як злочини, бувають двох родів: вони або безпосе­редньо виявляють надто сильне розходження поміж тим, хто їх здійснює, і колективним типом, або зачіпають орган спільної свідомості. Як у першому, так і в другому випад­ку сила, котру зачепили і котра карає злочин, — та сама. Вона — продукт найсуттєвіших соціальних подібностей, і її наслідком виступає підтримка соціального зв'язку...»

Таким чином, у нормах кримінального права знаходить своє матеріальне втілення «спільність станів свідомості», точніше — реакція колективної свідомості на ту чи іншу протидію. Показником її питомої ваги в суспільстві може виступати міра тих суспільних функцій, які регулюються кримінальним законодавством. Механічна солідарність не враховує відмінностей, індивідуальних особливостей. Ця солідарність, зауважує Дюркгейм, зростає у зворотному відношенні до індивідуальності. Мовби передбачаючи деякі з ідей символічного інтеракціолізму, зокрема концепцію «дзеркального Я» Ч. КуЛі, соціолог пише: «У кожному з нас є дві свідомості: одна, спільна з усією нашою групою, кот­ра представляє не нас самих, а суспільство, що живе і діє в нас; друга, навпаки, втілює собою те, що у нас особисте і відмінне, що робить з нас індивіда». Звичайно, йдеться не про якісь статичні й ізольовані зони, а про потенції, «си­ли», вектори яких спрямовані у протилежні сторони і які не можуть посилюватись і розвиватись одночасно. В разі до-мінації механічної солідарності має місце «щезання осо­бистості».

Такого роду зв'язок індивіда із суспільством, зауважує соціолог, має вречевлений характер: у суспільствах, де ця солідарність сильно розвинена, індивід не належить собі са­мому; це в буквальному розумінні річ, якою розпоряджа­ється суспільство.

Описуючи «органічний тип суспільної солідарності, мис­литель часто вдається до методу «від супротивного». Меха­нічна солідарність грунтується на подібностях, органічна — на відмінностях. В останньому випадку колективна свідо­мість мовби залишає відкритою частину свідомості індиві­дуальної і сприяє формуванню функцій, котрі не регламен­туються колективно. Мова йде про формування особисто­сті, що бере участь у поділі суспільної праці. «...З одного боку, кожен з нас тим тісніше залежить від суспільства, чим більшою мірою здійснений поділ праці; з іншого — ді­яльність кожного тим більше особиста, чим більше вона спеціалізована... Навіть у своїх професійних заняттях ми рахуємося із звичками, навиками, які спільні для нас з усі­єю нашою корпорацією, однак при цьому ми терпимо мен­ший гніт, аніж коли все суспільство тисне на нас і нам лишається значно більше можливостей для прояву власної ініціативи. Тут індивідуальність цілого зростає разом з ін­дивідуальністю частин; суспільство стає здатним рухатись більш погоджено, тоді як кожен з його елементів здійснює більше власних рухів». Чим примітивніші суспільства, тим більше подібностей між індивідами, що їх складають, і чим

вищими є певні «соціальні типи», тим більшого розвитку набуває поділ праці. Механічна солідарність, котра домінує спочатку, з часом поступається місцем солідарності орга­нічній. Такий, як вважає Дюркгейм, історичний закон су­спільного розвитку.

Отже, структурна організація «механічних» і «органіч­них» суспільств принципово відмінна. Ось як описує Дюрк­гейм структуру суспільства органічної солідарності: «Вони будуються не шляхом повторення однорідних і подібних сегментів, а через систему різних органів, кожен з яких ви­конує спеціальну роль і які самі складаються з диференці­йованих частин. Соціальні елементи тут не однакової при­роди, і розташовані вони не однаково. Вони не вишикувані у лінійний ряд, як кільця у кільчатих, не вкладені одні в інші, а скоординовані і субординовані навколо одного цен­трального органу, що здійснює на інші частини організму стримуючий вплив. Сам цей орган не має вже того харак­теру, що у попередніх випадках, бо, якщо інші органи зале­жать від нього, то і він у свою чергу залежить від них. Без­перечно, що він також перебуває в особливому, певною мірою привілейованому становищі, одначе це становище зумовлено суттю тієї ролі, що воно виконує, а не якоюсь зовнішньою щодо нього причиною чи наданою йому ззовні силою». У такому суспільстві статус індивідів визначається вже не їх походженням, а видом соціальної діяльності, про­фесійною спеціалізацією, функціями їх як фахівців. Такого роду перехід від структурної до функціональної диферен­ціації відбувається поступово.

Спочатку розподіл функцій збігається зі старою сег­ментарною-структурою. Однак у подальшому зростаюча кількість спеціалізованих функцій перекриває число сегмен­тів, і соціальна речовина, як пише Дюркгейм, починає орга­нізовуватись на принципово інших засадах. Функціональна диференціація підпорядковує собі такі попередні їй сегмен­тарні форми, як кланові і територіальні. Заснована на заса­дах механічної солідарності сегментарна організація дедалі більше «втрачає свою рельєфність». Зокрема, як зауважує соціолог, народ тим більше просувається вперед у розвит­ку, чим меншого значення набувають територіальні відмін­ності всередині країни. В кінцевому результаті сегментарна мережа поступається місцем мережі професійного поділу праці — регіонального та галузевого. «Спосіб групування людей за принципом поділу праці,— підкреслює Дюрк­гейм,— суттєво відрізняється від того, який виражає розпо­діл населення у просторі. Професійне середовище так само не збігається з територіальним, як і з сімейним. Однак

саме поділ праці найефективніше інтегрує сучасні суспіль­ства і визначає основні риси їхньої структури».

Концепцію поділу суспільної праці автор ілюструє бага- і

тим фактичним матеріалом, головним чином історичним,
етнографічним та демографічним. Він використовує, зокре­
ма, дані щодо динаміки міграційних процесів у зв'язку з
промисловою революцією та урбанізацією способу життя.
В цілому ж Дюркгейм використовує — з певними корек- |'

тивами — концептуальні ідеї еволюціоністської теорії су­
спільної диференціації, наповнюючи їх новим змістом. Він
критикує Спенсера за недооцінку історичної специфіки су­
спільств минулого і за суперечності в обгрунтуванні ідей
еволюції. Однак обох мислителів об'єднує розуміння су- і

спільної еволюції як становлення «впорядкованої різнома­нітності» форм суспільного життя.

Незважаючи на наявність певного економічного підтек­сту у змісті поняття поділу суспільної праці, Дюркгейм прагне швидше розмежувати, аніж ототожнити суспільне життя із системою економічних відносин. Інтенсивність еко­номічних відносин, обміну, торгівлі сама по собі не може виступати індикатором стану суспільного життя, оскільки, на думку соціолога, забезпечення економічних інтересів безпосередньо не пов'язане із зміцненням почуття колек­тивності. Економічний поділ праці — це лише матеріальний аналог більш складного процесу поділу суспільної праці або соціальної диференціації.

У структурі соціологічного знання Дюркгейм виділяє со­
ціальну морфологію як науку про морфологічні або «анато­
мічні» суспільні факти і соціальну фізіологію, котра займа­
ється вивченням «фактів колективної свідомості» (загаль­
них ідей і почуттів, що передаються з покоління в покоління
і втілені, як правило, у народних звичаях та віруваннях, а
також правових і моральних норм як раціональних регу- і

ляторів суспільного життя). Об'єктом соціальної морфоло­
гії виступає все те, що пов'язано з так званою матеріаль­
ною щільністю — «число, характер основних елементів, що
складають суспільство, а також способи їх поєднання, сту­
пінь досягнутої ними згуртованості, розподіл населення на ₍
території, число і характер шляхів сполучення, форма жи­
тел і т. ін.» Матеріальна щільність — один із найважливі­
ших «морфологічних фактів», тобто фактів, які належать
до матеріальних форм суспільного буття.

Окрім матеріальної щільності, предметом морфологіч­ного аналізу виступає також територіальне положення су­спільства — «периферійне чи центральне розташування йо­го на континенті; характер оточення його іншими суспіль-

ствами», а також його демографічні характеристики та інфраструктура. Зрештою, і вивчення самої соціальної структури лежить, як вважає мислитель, саме у площині соціальної морфології. Явища морфологічного порядку — це свого роду підвалина, над якою вивершується те, що складає об'єкт соціології у вузькому значенні цього слова, власне «соціологічні факти» або «колективні уявлення». Останнє поняття — одне з головних понять дюркгеймів-ської соціології. У термін «уявлення» соціолог вкладає значно ширший зміст, аніж той, який воно мало у психоло­гії. Колективні уявлення — це масова свідомість, взята як щось автономне і самозаконне, незалежно від свідомості індивідуальних її носіїв. Адже вся група, як переконаний Дюркгейм, «мислить, відчуває і діє зовсім інакше, аніж це робили б її окремі члени». В структурі колективної свідо­мості соціолог виділяє інтелектуальний, емоційний та во­льовий рівні, однак на практиці він частіше апелює саме до колективних емоцій, вірувань і колективної волі. «Ко­лективною, або спільною свідомістю можна назвати ту сукупність вірувань і почуттів, яка притаманна у середньо­му всім членам одного й того ж суспільства й утворює пев­ну систему, що живе своїм власним життям. Хоч вона і не має свого певного органу чи носія, а розсіяна по всьому суспільству, все ж їй притаманні певні специфічні озна-• ки, котрі роблять її самоцінною реальністю».

Колективні уявлення, або факти колективної свідомості, складають реальний зміст символічних систем міфології і релігії, фольклору й ідеології, моралі і права. Саме в ко­лективістському походженні криється, як вважає Дюрк­гейм, джерело сили і стійкості релігійних вірувань. Розді­ливши явища світу на дві групи — «звичайні» і «потойбіч­ні», «буденні» і «священні», людина тим самим (скоріше несвідомо, аніж свідомо) ввела і розмежування між «осо­бистим» і «колективним». Саме тому не без полемічного загострення Дюркгейм проголошує, що не бачить у понятті Бога нічого, окрім символічного перевтілення суспільства, а єдиною моральною реальністю схильний визнавати ко­лективність.

Даючи перелік типових ознак колективної свідомості, Е. Дюркгейм вживає і деякі «морфологічні» терміни, зокре­ма термін «моральна щільність» — показник сили мораль­ної згуртованості суспільства. Мова йде про ту міру, якою певним людським масивом володіють спільні почуття та ідеї.

Поміж рівнем матеріальної і моральної щільності немає прямої кореляції. Значний за обсягом територіальний ма-

сив або демографічна група може, попри усю свою чисель­ність, мати низький рівень моральної й організаційної згур­тованості. Тому прогрес поділу праці грунтується не на «прирості соціального обсягу» самому по собі, а за умови одночасного «стиснення» соціальної маси і зростання рівня моральної щільності.

Морфологічні факти разом з колективними уявленнями
утворюють «внутрішнє соціальне середовище», котре висту­
пає визначальним фактором колективної еволюції. Початок
будь-якого важливого процесу, підкреслює Дюркгейм, слід
шукати в будові внутрішнього соціального середовища.
Теорія соціального середовища, головне вістря якої було
спрямоване проти психологічного, економічного та всякого і

іншого редукціонізму, не позбавлена водночас деяких внут­рішніх суперечностей. У ранніх працях Дюркгейм схильний був пояснювати «фізіологічне» в суспільному житті (так він називав усе те, що належить до колективної свідомості) «морфологічним», вбачаючи в останньому реальне підґрун­тя «колективних уявлень». Пізніше Дюркгейм дещо прини­жує роль морфологічних фактів. Колективні з'явлення, за­уважує він, мають власну логіку розвитку, безпосередньою причиною їх є інші колективні уявлення. Соціологія, зазна­чає він, мусить брати цінності за вихідний пункт, а не приходити до них наприкінці. Звертання до проблеми цін­ностей і ціннісних орієнтацій, надання їй теоретико-методо-логічного пріоритету було важливим кроком на шляху подолання натуралістичних орієнтацій у соціології і фор­мування її сучасної парадигми. У цьому — одна із заслуг Дюркгейма як класика соціологічної думки.

§ 5. Соціологія суїциду

Побудована на «солідаристських» засадах соціальна теорія Дюркгейма моделювала насамперед ті аспекти соці­альної реальності, які свідчили про функціональну узго­дженість, злагодженість дії суспільних механізмів. Причо­му, згідно з теорією поділу суспільної праці, міра цієї зла­годженості мусила зростати. Водночас соціолог, як і його сучасники, був свідком посилення соціальних конфліктів і глибокої кризи цінностей: «Історія не знала кризи біль­шої, ніж та, яку переживають сучасні європейські суспіль­ства. Соціальна дисципліна у її традиційній формі повні­стю втратила свій авторитет; у суспільстві наростають тенденції розкладу морального духу і тотальної тривоги». Торкаючись соціального питання, одного з найтривожніших

чинників нестабільності, Дюркгейм зауважує, що будь-які спроби його вирішення будуть невдалими без урахування моральних аспектів. Моральна дезорганізація, доводить со­ціолог, не менш небезпечна в соціальному відношенні, аніж дезорганізація-економічна.

Одним з промовистих свідчень моральної дезорганіза­ції суспільства, його переходу до стану неупорядкованості (тобто, відходу від нормального стану соціальності) висту­пає ріст кількості самогубств у провідних західноєвропей­ських країнах. Самогубство розглядається Дюркгеймом як соціальний факт, тобто насамперед як об'єктивно існую­чий, незалежний від індивідуальних психологічних мотивів процес зміни станів колективної свідомості, який піддаєть­ся статистичному аналізу. Тому дослідження самогубств, з його погляду, виступає практичним втіленням вимог со­ціологічного методу: «Замість того, аби займатися метафі­зичними роздумами з приводу соціальних явищ, соціолог мусить взяти за об'єкт своїх пошуків чітко окреслені групи фактів, на які можна було б, як кажуть, показати пальцем, точно відзначивши їх початок і кінець — і хай він стає на цей шлях якнайрішучіше».

Дюркгейм підкреслює, що обрав самогубство за об'єкт вивчення тому, що воно належить до явищ, які найлегше визначаються і слугують зразком застосування соціологіч­ного методу. Самогубство — це соціальний факт, тобто фор­ма прояву влади вищої колективної реальності над індиві­дом. Про це свідчить стабільність відсотку самогубств у різних народів (це число стабільніше, аніж відсоток загаль­ної смертності), постійність сезонних ритмів коливання кількості самогубств, наявність певних закономірностей зв'язку між самогубством і шлюбами, розлученнями, релі­гійністю, перебуванням у армії та ін. Соціолог надає вели­кої ваги дефініції самогубства як соціального явища, від­носячи до цієї категорії «всякий випадок смерті, котрий виступає безпосереднім або опосередкованим результатом позитивної або негативної дії, вчиненої самою жертвою». Дюркгейм указує на багатоманітність, а в ряді випадків — на суперечливість мотивації цієї дії.

' Однак різноманітність цілей не виключає однорідності дій. «Солдат, що йде назустріч вірній смерті, щоби вряту­вати свій полк, не бажає помирати,— однак чи є він при цьому винуватцем власної смерті у такому ж значенні цьо­го слова, в якому його можна застосувати до дії промис­ловця чи комерсанта, який вбиває себе, щоб запобігти со­рому і ганьби банкрутства. Те.ж саме стосується страж­дальця, що помирає за віру, матері, яка приносить себе в

жертву заради життя дитини і т. ін. Чи мається при цьому смерть за сумну, хоч і неодмінну умову тієї мети, до якої прагне суб'єкт, чи ж він прагне її задля неї самої,— в обох випадках він відмовлюється від існування, і різні способи розрахунку з життям можна розглядати як різновиди того самого класу явищ».

Підкреслюючи, що в кожному конкретному випадку са­могубства мають місце мотиви суто індивідуального харак­теру, Дюркгейм доводить водночас, що загальна кількість самогубств у даному регіоні за певний проміжок часу не є простою механічною сумою цих окремих випадків, навпаки, «ця цифра є новим фактом зиі £епегіз, фактом, якому при­таманна своя внутрішня єдність і своя індивідуальність — отже, і своя особлива природа, яка тим більш для нас важлива, що за своєю суттю є глибоко соціальною». Кіль­кості самогубств притаманна водночас і перманентність, і варіативність, вона стабільніша у часі, аніж смертність з інших причин у межах певного регіону, однак різко варіює у різних країнах. Отож, робить висновок соціолог, число самогубств специфічне для кожної соціальної групи і тісно пов'язане з глибинними рисами національного темперамен­ту. Існує певна специфічна міра колективної схильності до самогубств, типова для кожного з окремих суспільств. Да­ти раціональне пояснення цьому факту і мусить соціологія, об'єктом якої виступають саме соціальні фактори суїцидної поведінки.

До позасоціальних причин суїциду Е. Дюркгейм відно­сить психоорганічну схильність і навколишнє середовище. Детально проаналізувавши випадки самогубств серед пси-хічнохворих, соціолог доходить висновку, що в усіх випад­ках це — дії або немотивовані, або зумовлені вигаданими мотивами. Серед психічнохворих найчастіше мають місце самогубства маніакального типу (викликані мареннями, га­люцинаціями тощо), меланхолічного типу (глибока депре­сія, викликана хворобою), самогубства внаслідок одержи­мості нав'язливими ідеями і так зване імпульсивне само­губство. Дюркгейм категорично заперечує проти того, щоб вважати кожного самогубця божевільним; водночас він ви­знає, що деякі із зазначених категорій, як, наприклад «меланхолійне самогубство», досить важко на практиці відрізнити від суїцидної дії здорової людини. В цілому, ро­бить висновок соціолог, самогубства психічнохворих відріз­няються від інших так само, як нав'язливі психічні стани відрізняються від нормальних почуттів, або як імпульсивні реакції — від цілком усвідомленої дії. Саме це останнє — усвідомленість наслідків — і виступає критерієм кваліфі-

кації вчинку як суїцидного, тоді як мотиви вчинку, його мета завжди проблематичні і не можуть бути підставою для визначення. Таким чином, з типологічної точки зору вчинки героїв Курція чи Арістодема нічим не відрізняють­ся від вчинку страждальця Вертера, оскільки це — добро­вільна смер'ть, завдана собі в стані повного усвідомлення такого результату.

Окремо розглядає Е. Дюркгейм випадки самогубств на грунті неврастенії. Тут він також доходить висновку про відсутність прямого зв'язку між цим станом і суїцидною поведінкою. «Якщо в часи всезагального занепаду спостері­гається збільшення числа неврастеніків, то не слід забу­вати, що їх же руками творяться нові держави, саме із се­редовища неврастеніків виходять усі великі реформатори». Так само не можна, робить висновок соціолог, пов'язувати суїцид з алкоголізмом. Отже, «не існує жодного психопа­тичного стану, який мав би постійний і безсумнівний зв'я­зок із самогубством. У певному суспільстві число само­губств не залежить від чисельності неврастеніків і алкого­ліків. І хоча дегенерація у різних своїх формах створює цілком придатний психологічний грунт для розвитку тих причин, які можуть спонукати людину до самогубства, сама вона не виступає його причиною». Звичайно, за інших одна­кових умов людина з девіантними нахилами позбавляє себе життя частіше, аніж людина здорова, але вона робить це не в силу свого соматичного стану. Потенціальна схиль­ність до суїциду може розвинутись у неї внаслідок впливу інших факторів.

Значну увагу приділяє Дюркгейм аналізові расових та спадкових факторів самогубства. Розглядаючи деякі «вра­жаючі» факти, які, здавалося б, свідчать на користь спад­кового походження цього явища, він зауважує, що такого роду факти мусять відповідати потрійній умові: їх має бути достатня кількість, і вони не повинні бути наслідком випадкового збігу обставин; цим фактам не можна дати ніяких інших пояснень; не повинно бути інших, суперечливих їм фактів. Обгрунтування тези про спадкову та расову при­роду суїцидної поведінки спростовується такого роду «ін^ дуктивними фільтрами» і є, таким чином, ненадійним. Зо­крема, зауважує Дюркгейм, спадкова детермінація само­губств мусила б за статистикою однаковим чином впливати на обидві статі; насправді ж кількість самогубств серед жінок значно нижча, ніж серед чоловіків. Проти «спад­кової теорії» свідчить також вікова дисперсія випадків суїциду— безперервне зростання їх числа із збільшенням віку.

Дюркгейм зіставляє також коливання числа самогубств із сезонними змінами клімату («космічними факторами»). Статистика, пише він, спростовує думку Монтеск'є про те, ніби це явище більш поширене у країнах з холодним і во­логим кліматом. «Не взимку, не восени кількість само­губств сягає свого максимуму, а влітку, коли природа най-веселіша, а температура найм'якша. Людина воліє розлу­читися з життям тоді, коли воно для неї найлегше... Немає жодної країни, яка була б винятком із цього правила». Соціолог вступає в полеміку з тими поясненнями, які дали цьому факту представники італійської «кримінологічної школи»,— збудженість нервової системи під впливом сон­ця, спеки і т. ін. Насправді ж, доводить соціолог, детермі­нуючим фактором тут скоріш виступає тривалість дня. «Вдень має місце більша кількість самогубств тому, що день — це час найбільшого пожвавлення людської діяльно­сті, коли перехрещуються людські відносини, коли соціаль­не життя проявляє себе найбільш інтенсивно». Про факт кореляції кількості самогубств з інтенсивністю суспільних контактів свідчить і інша статистика — у селі ці явища рівномірно наростають з наближенням теплої пори року і йдуть на спад із завершенням аграрного циклу і початком зими.

Не заперечуючи усієї складності та багатоманітності комплексу причин, котрі детермінують факт суїциду, Дюрк­гейм водночас вказує на стан соціального середовища як головний детермінуючий фактор, відсоток самогубств різко змінюється усякий раз, коли різко змінюються умови соці­ального.середовища. «...Якщо індивід так легко схиляється під тиском життєвих обставин, то це відбувається тому, що стан суспільства, до якого він належить, уже перетворив його на легку здобич, готову для самогубства». Принцип взаємозв'язку і взаємопроникнення індивідуального та со­ціального покладений в основу дюркгеймової класифікації самогубств на егоїстичні, альтруїстичні, аномічні і фаталіс­тичні.

Егоїстичний тип самогубства спричинюється насамперед соціальною ізоляцією індивіда, відсутністю колективної підтримки у життєво важливих для людини ситуаціях. Аль­труїстичне самогубство виступає проявом ситуації, коли групові цінності повністю поглинають індивіда, і він добро­вільно віддає за них життя. Суспільна аномія (безладдя, хаос), що пов'язана з кризою в суспільному розвитку, стає причиною життєвих зламів у третьому випадку, посилена регламентація і примус — у четвертому. В усіх випадках самогубство виступає наслідком того, що індивіда захоп-

лює та чи інша соціальна течія дезінтегруючого характеру. При цьому, як підкреслює соціолог, йдеться насамперед про відхилення від певної норми інтеграції — небезпечним що­до суїцидності може виступати як дезінтеграція у прямому смислі слова, так і занадто високий ступінь інтегрованості індивідуальної свідомості в колективну. Аномія, альтруїзм, егоїзм як певні соціальні течії наявні постійно, і їх вплив на особистість у кінцевому результаті урівноважується. Порушення ж рівноваги у той чи інший бік спричинює фак­ти суїциду (в цьому полягає типологічна схожість між ци­ми.фактами і проявами «девіантної» поведінки).

Порушення міри між індивідуальним і соціальним спри­чиняється, як вважав Дюркгейм, надто швидкими, ката­строфічними темпами соціальних змін, до яких не може адаптуватись індивідуальна свідомість. Вважаючи внутрі-групову згуртованість найдієвішим засобом запобігання появам суїцидних нахилів, соціолог рекомендував ширше практикувати різноманітні форми спілкування людей — у межах існуючої професійної структури, відновлювати ті ри­си згуртованості і солідарності, які були притаманні кор­пораціям дрібних виробників ранньокапіталістичної доби.

Завершуючи огляд соціологічної концепції Дюркгейма, слід сказати, що його теоретична спадщина і сьогодні зна­ходиться в центрі гострих дискусій. Мабуть, одна з причин цього полягає у тому, що мислитель, окрім безпосередньої теоретичної роботи в різноманітних напрямках суб'єктив­но дуже чуйно відносився до статусу соціології й активно обстоював її методологічний та фаховий суверенітет. Як справедливо зауважив Р. Нісбет, Дюркгейм більш аніж хто інший в історії соціології зумів втілити у собі те, що було найтиповішого у цій дисципліні і найпродуктивнішого для гуманітарних наук, а тому його можна назвати соціологом у найповнішому значенні цього слова.

Запитання для самоконтролю

1. Як визначає Е. Дюркгейм специфіку методу соціології? У чому новаторство його підходу в порівнянні з сучасними йому концепціями?

2. Дайте дюркгеймівське визначення соціального факту. Назвіть типи соціальних фактів.

3. Е. Дюркгейм про соціальну норму і соціальну патологію.

4. У чому полягає різниця поміж суспільствами механічної і орга­нічної солідарності?

 

5. Розкрийте дюркгеймівську теорію «колективних уявлень» і її значення для соціології релігії та культури.

6. Е. Дюркгейм про самогубство як соціальне явище. Емпірична база і методологічні засади дюркгеймівської соціології суїциду.

7. Вплив поглядів Е. Дюркгейма на розвиток сучасної соціології.

ПІСЛЯМОВА

Ми розглянули основні періоди становлення та розвит­ку соціології, яка пройшла довгий, складний і нерідко дра­матичний шлях від наївних синкретичних міфологізованих і буденно-практичних уявлень про людину та суспільство на рівні протосоціологічного знання до інституалізації її як специфічної галузі сучасної науки.

Протосоціологічний період пов'язаний з розмежуванням предметних сфер знання про природу та суспільство і з по­ступовим накопиченням емпіричного та теоретичного дос­віду в пізнанні власне соціальних явищ. Найбільш харак­терною домінантою в гносеології стародавнього світу було протиставлення емпіричного та теоретичного рівнів знання, що істотно зумовило великий хронологічний розрив між становленням наук про природу та суспільство.

Індивідуальна неповторність соціальних явищ на трива­лий час зумовила індетерміністичні або фаталістичні уяв­лення про механізми соціальної еволюції, як і протистав­лення закономірностей у природі випадковості та суб'єкти­візму в соціально-історичному процесі. Соціальна наука довго йшла до визнання причинно-наслідкової залежності між суспільними явищами, до ідеї еволюції, суспільного прогресу, розуміння їх механізмів та рушійних сил.

Антична, середньовічна та наука нового часу шляхом проб і помилок висувала, апробувала, відкидала, доповню­вала чи розвивала ті принципи та ідеї, які витримували пе­ревірку часом. Завдяки численним обставинам, що скла­лись у силу ототожнення чи протиставлення природничого та соціального, розвиток знання про суспільство часто сти­кався з труднощами, яких не знали або так гостро не ста­вили природничі науки. Серед таких проблем були пробле­ми якісної специфіки суспільства, особливостей соціально­го розвитку, емпіричного й теоретичного в соціальному піз­нанні, соціального факту, його достовірності та можливос­тей узагальнення тощо.

Синкретичне суспільствознавство на різних етапах по-

■своєму ставило ці проблеми, але обмежена методологічна та методична база не давала змоги успішно вирішити їх. Це зумовило його переорієнтацію на принципи і методи природничих наук в історії нового часу. Але поступово при­ходило усвідомлення хибності й цього шляху та поступове розуміння відмінності суспільства як специфічного об'єкта пізнання та засобів його дослідження. Усвідомлення'цих -фактів разом із зростанням потреб у більш глибоких знан­нях про людину та суспільство дали новий поштовх для розвитку синкретичного суспільствознавства та його пред­метної диференціації на спеціалізовані галузі й обумовили становлення перших соціальних наук.

Відкриття економічних законів та статистично-демогра­фічних закономірностей і залежностей між соціальними явищами активно стимулювало розвиток пізнання соціаль­них процесів, а криза умоспоглядальних спекулятивних концепцій суспільства, як і безплідність емпірично-факто-логічної історичної науки на фоні значних досягнень приро­дознавства, яке йшло від спостереження фактів до їх уза­гальнення, зумовило появу ідеї про необхідність' окремої науки про суспільство, здатної поєднати емпіричний мате­ріал з його теоретичним переосмисленням. Поступово в іс­торії соціального знання нового часу (не без впливу досяг­нень математики та природничих наук) гіпотеза про прин­ципову можливість використання засобів «позитивної нау­ки» в пізнанні соціальних явищ стає загальновизнаною ідеєю і перетворюється в нову парадигму, що визначає гене­ральну лінію в розвитку суспільствознавства.

Якщо виникнення соціології як окремої науки найтісні­ше пов'язане з проектом «позитивної науки» про суспільст­во О. Конта, то її подальша історія нерозривно поєднана з наукорою діяльністю Г. Спенсера, К. Маркса, Ф. Тьонніса, Г. Зіммеля, М. Вебера, Е. Дюркгейма та інших визнаних класиків світової соціології. Завдяки їм соціологія здобуває свій власний понятійно-категоріальний апарат, значно розши­рюється її проблематика, чіткіше визначається місце цієї дисципліни в системі міжнаукового розподілу праці. Розпо­чинається поворот до інтеграції загальної теорії суспільст­ва та емпіричних соціологічних досліджень. Починається взаємопроникнення теорії та емпіричних досліджень, зав­дяки якому стають більш досконалими й обгрунтованими теоретичні уявлення про суспільство та про методи соціаль­них наук. Тим самим закладаються передумови дальшої ди­ференціації самого соціологічного знання, виділення у ньому окремих напрямів і рівнів, формування нових його галузей.

Знайомство з теоретичними ідеями класиків світової со­ціологічної думки XIX — початку XX ст. дає змогу переко­натися в тому, що для соціології, як і для інших дисциплін,, характерний плюралізм ідей і теоретичних концепцій. Ко­жен з класиків соціології фактично обстоює бачення пред­мета, методів і проблематики цієї" науки, яке далеко не завжди можна несуперечливо узгодити з поглядами його колег. На цю обставину неодноразово звертали увагу ті, хто заперечував за соціологією право вважатися окремою, самостійною наукою. Однак наявність не одного, а кількох нормативних зразків (парадигм)—явище досить типове для сучасної науки. Погляд на науку як на неієрархізовану систему теорій і гіпотез, які співіснують, одночасово запе­речуючи і доповнюючи одна одну, досить поширений у су­часному наукознавстві. І в цьому відношенні соціологія з її «мультипарадигматизмом» лише більш яскраво демонструє риси, що так чи інакше притаманні всім наукам, як гумані­тарним, так і природничим.

Тривалий час нормою для нашої соціологічної науки бу­ло обов'язковим протиставлення марксистської парадигми соціології усім її іншим напрямам, що визначались як «бур­жуазні», а тому теоретично неповноцінні. Таке прагнення помітне ще й сьогодні, тим більше що пояснювальний по­тенціал соціологічних ідей Маркса досить сильний — особ­ливо там, де йдеться про соціальні конфлікти, класову бо­ротьбу і т. п. Однак, як ми вже бачили вище, соціальна тео­рія марксизму виступає лише одним з кількох впливових напрямів соціології XIX ст., і підміна нею усієї багатома­нітності світової соціологічної думки неприпустима.

В ході гострих теоретичних дискусій сучасні соціологи неодноразово звертаються до спадщини минулого, відшу­куючи в поглядах класиків аргументи на користь тих чи ін­ших сучасних концепцій. Це у свою чергу веде до нового прочитання класичних праць, відкриття нових смислових відтінків у вже, здавалося б, відомих ідеях. Тому періодич­ні «ренесанси» класичної спадщини, постійний діалог з тео­ретичною думкою минулого — це не виключення із правил, а ознака нормального функціонування і розвитку сучасного гуманітарного знання, у тому числі і соціологічного.

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Аристотель. Метафизика//Соч.: В 4 т. М., 1976. Т. 1. С. 65—448.

Аристотель. Никомахова зтика // Соч.: В 4 т. М., 1983. Т. 4. С. 53— ■294.

Аристотель. Политика //Соч.: В 4 т. М„ 1983. Т. 4. С. 375—644.

Ьаранов Г. С. Модели и метафори в социологии К Маркса // Со-циол. исследования. 1992. № 6. С. 128—142.

Бердяев Н. Смьісл истории. М., 1990.

Берк 3. Размьішления о революции во Франции // Социол. иссле­дования. 1991, № 6. С. 114—121; № 7. С. 125—133; №9. С. 140—146; 1992, № 2. С. 137—148.

Бокль Г. Т. История цивилизации в Англии. СПб., 1906.

Вебер М. Предварительнне замечания // Избр. произведения. М-, 1990. С. 44—60.

Вебер М. Протестантская зтика и дух капитализма // Избр. про­изведения. М., 1990. С. 61—272.

Вебер М. «Обгективность» социально-научного и социально-поли-тического познания//Избр. произведения. М., 1990. С. 345—415.

Вебер М. О некоторнх категориях понимающей социологии // Избр-произведения. М., 1990. С. 495—546.

Вебер М. Политика как призвание и профессия//Избр. произведе­ния. М., 1990. С. 644—706.

Вебер М. Наука как призвание и профессия // Избр. произведения. М., 1990. С. 707-735.

Вормс Р. Общественннй организм: СПб., 1897.

Вормс Р. Биологический принцип в социологии. К, 1918.

Вундт В. Проблеми психологии народов. М., 1912.

Гайденко П. П., Давьідов Ю. Н. История и рациональность. Со-циология Макса Вебера и веберовский ренессанс. М., 1991.

Гердер И. Г. Идеи к философии истории человечества. М., 1977.

Геродот. История. Л., 1972.

Герри А. История приложения чисел к наукам нравственннм. СПб., 1867.

Гоббс Т. Левиафан. М., 1936.

Грушевский М. С. Очерк истории украинского народа. К, 1990.

Гумплович Л. Основи социологии. СПб., 1899.

Данте Алигьери. Божественная комедия. М., 1967.

Дюркгейм 3. О разделении общественного труда. Метод социоло­гии//М., 1991.

Дюркгейм 3. Самоубийство. Социологический зтюд. СПб, 1912.

Енгельс Ф. Становище робітничого класу в Англії // Маркс К-, Ен­гельс Ф. Твори. Т. 2. С. 221—494.

Журавский 3. П. Об источниках и употреблении статистических сведений. М., 1946.

Зиммель Г. Социальная дифференциация. М., 1909.

Ионин Л. Г. Георг Зиммель — социолог. М., 1976.

Ионин Л. Г. Понимающая социология. Историко-критический ана-лиз. М., 1979.

Из истории буржуазний социологии XIX—XX веков. М., 1968.

История буржуазной социологии XIX — начала XX века. М., 1979.

История философии. М., 1957—1965. Т. 1—6.

Кампанелла Т. Город Солнца. М., 1954.

Кессиди Ф. X. От мифа к логосу. М., 1972.

Кетле А. Социальная физика или опит о развитии человеческих способностей. К., 1911—1913. Т. 1—2.

Ключевский В. О. Курс русской истории // Соч.: В 8 т. М., 1956. Т. 1.С 13—73.

Кон И. С. Позитивизм в социологии. Исторический очерк. Л., 1964.

Кондорсе М. Ж- Зскиз исторической картини прогресса человечес-кого разума. М., 1936.

Конт О. Курс позитивной философии // Сер. «Родоначальники по-зитивизма». СПб., 1914. Вьіп. 4—5.

Кучеренко Г. С. Сен-симонизм в общественной мисли XIX в. М., 1975.

Ле Пле. Основная конституция человеческого рода. М., 1897.

Лебон Г. Психология народов и масс. СПб., 1896.

Лилиенфельд П. Л. Мисли о социальной науке будущего. СПб., 1872.

Ломоносов М. В. О сохранении и размножении народа российско-го//Полн. собр. соч. М., 1952. Т. 4. С. 384—394.

Макаренко В. П. Вера, власть и бюрократия. Критика социологии М. Вебера. Ростов н/Д., 1988.

Макиавелли Н. Князь//Соч. М.; Л., 1934.

Мальтус Р. Опнт о законе народонаселення. СПб., 1868. Т. 1—2.

Маркс К. Вступ (3 економічних рукописів 1857—1858 років) // Маркс К-, Енгельс Ф. Твори. Т. 12. С. 667—697.

Маркс К- До критики політичної економії. Передмова // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. Т. 13. С. 5—9.

Маркс К. Економічно-філософські рукописи 1844 року // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. Т. 42. С. 39—159.

Маркс К-, Енгельс Ф. Маніфест Комуністичної партії // Твори. Т. 4. С. 405—441.

Материалистьі Древней Греции. М-, 1955.

Мечников Л. И. Цивилизация и великие исторические вехи. М., 1924.

Монтескье Ш. Л. О духе законов // Избр. произведения. М., 1955. С. 159—735.

Мор Томас. Утопия. М., 1978.

Ожиганов 9. Н. Политическая теория Макса Вебера. Критичес-кий анализ. Рига., 1987.

Остова Е. В. Социология Змиля Дюркгейма. М., 1977.

Петрарка Франческо. Книга песен. М., 1963.

Письма Плиния Младшего. М., 1982.

Платон. Государство//Соч.: В 3 т. М., 1971. Т. 3. Ч. 1. С. 89— 454.

Платон. Политика // Соч.: В 3 т. М., 1972. Т. 3. Ч. 2. С. 10—82.

Полибий. Всеобщая история: В 3 т. М„ 1899. Т. 3. С. 289—301.

Попов Н. В. Татищев и его время. М., 1861.

Ратцель Ф. Земля и жизнь. СПб„ 1903—1906- Т. 1—2.

Реклю 9. Земля и люди. СПб., 1903—1906. Т. 1—19.

Русская философия IX—XIX вв. Л., 1989-

Руссо Ж- Ж. Об общественном договоре. М., 1938.

Сайко С. П. Диалектика змпирического и теоретического в истори-ческом познании. Алма-Ата, 1975.

Сен-Симон А. Очерк науки о человеке // Утопический социализм. Хрестоматия. М., 1982. С. 217—220.

Сигеле С. Преступная толпа. СПб., 1898.

Спенсер Г. Основньїе начала. СПб., 1897.

Спенсер Г. Оснований социологии. СПб., 1898. Т. 1—2.

Гарб Г. Закони подражания. М., 1902-

Тацит Корнелий. История//Соч.: В 2 т. Л., 1969. Т. 2.

Токвиль А. О демократи в Америке. М., 1897.

Ферри 9. Уголовная социология. М., 1908. Ч. 1—2.

Фрейд 3. О психоанализе. М., 1912.

Фрейд 3. Толкование сновидений. М., 1912. «

Фрейд 3. Лекции по введенню в психоанализ. М.; Пг., 1922.

Фрейд 3. Я и Оио. М„ 1924.

Фукидид. История, Л., 1981.

Фу льє А. Современная наука об обществе. М, 1895.

Хвостов В. М. Социология. Введение. Исторический очерк учений об обществе. М., 1917.

Чемберлен X. С. Арийское миросозерцание. М., 1913.

Шевченко Т. Г. Повне зібр. творів: В 6 т. К., 1963—1964.

Шеффле А. Основньїе связи умственной организации//Социоло­гия. Пг., 1923.

Зспинас А. Социальная жизнь животньїх. СПб., 1898.

Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків: В 3 т. Львів, 1991

Т. 2.

 

ІМЕННИЙ ПОКАЖЧИК

Август Октавіан 20, 21, 102

Августин Блаженний 62, 100

Аммон О. 195

Арістотель 40—55, 105, 229

Арон Р. 136

Архімед 105

Ахенваль А. 117

Баторій С. 78

Беджгот У. 183, 185—186, 225

Бекон Ф. 105

Бентам І. 134, 135

Бергсон А. 272

Берк Е. 132

Бернуллі Д. 121

Бернуллі Я. 114

Бісмарк О. 261

Боден Ж. 81—85, 202

Боккаччо Дж. 68, 105

Бокль Г. Т. 202—203

Болдіїн Д. 231

Бональд Л. Г. А. 132, 133

Босков А. 158, 173

Бруні Л. 68

Бугле С. 261

Бутру Е. 301

Бут Ч. 249—250

Вагнер 279

Валла Л. 69—70

Василь Ярославович 75

Вебб Б. 250

Вебер М. 215, 217, 254, 264,

279—298

Веквонт Л. 217

Віко Дж 100—105, 142

Віллерме Л. 248, 253

Вільгельм П 201

Віндельбанд В. 264

Вінкельман І. 262

Вірхов Р. 248

Вишневецький Д. 11 Вольтер 100 Вормс Р. 162. 181—183 Вундт В. 223, 227, 323 В'яса 10

Галлілей Г. 105

Гарібальді Дж. 207

Гегель Г. В. Ф. 100, 102, 110—

113, 226, 215—216

Гекатей Мілетський 27, 29

Геккель Е. 154

Гелланік з Лесбосу 27

Гердер І. Г. 94, 100, 105, 107—

110, 225, 262

Герман І. К. 125—127

Герман І. П. 125—126

Геррі А. 247

Геродот 25, 30—31

Гесіод 9

Гізо Ф. 219

Гіппократ 105

Гітлер А. 167

Гоббс Т. 86, 87, 89—91, 93, 161,

іГобіно А. 195, 227

Гоголь М. В. 119

Годвін У. 130

Гольц Т. 254

Гомер 10, 66

Горацій 66

Горж А. 260

Готтль Л. 264

Гофман А. 302

Граунт Дж. 116

Грімм Я. 262

Гроцій Г. 81—82, 84—85

Грушевський М. С. 78

Гумбольдт В. 262

Гумбольдт О. 206

Гумплович Л. 186—190, 225

Давид 17

Давидов Ю. М. 5

Д'Аламбер Ж. Л. 88

Далі С. 242

Дайте А. 66, 68, 105, 201

Дарвін Ч. 172, 184, 207, 234

Девіс Д. 248

Декарт Р. 86,105,323

Джексон Е. 255

Джеме (Джеймс) У. 231, 236

Дідро Д. 88

Дільтей В. 262, 263, 272. 279

Достоєвський Ф. М. 241

Дюкпетьо Е. 247

Дюркгейм Е. 215, 266, 274, 301 —

Ейнштейн А. 147

Енгель Е. 254

Енгельс Ф. 109, 140, 214, 216,

218—221, 249

Епікур 69

Еспінас А. 162, 175, 181

Євгеон Самоський 27

Жорес Ж. 324 Журавський Д. П. 255—256

Зіммель Г. 264, 270—278, 281 Зом Р. 293 Зомбарт В. 279, 282

Іден Ф. 248

Кадм Мілетський 27

Кальзія Ж- 235

Кампапелла Т. 85, 102

Кант І. 102. 201

Карамзін М М. 76

Кареєв М. І. 216

Карл Мартелл 67

Катерина II 120

Кей-Шаттлуорт Дж. 249

Кетле Л.-А. 243—248, 254

Клісфен 19

Ключевський В. О. 202,210—211

Кондорсе М. Ж. А. Н. 105—107,

КонрінгГ. 117,255

Констан Б. 134

Конт О. 136, 141, 145, 148—158,

160 203, 208, 215—217, 219, 252,

300,311,313

Коп У. 260

Копернік М. 105

Ксанф-лідієць 27

Кузен В. 203

Куланж Ф. 300, 323

Кулі Ч. X. 231—234, 268, 314

Ласк Е.. 264

Лацарус М. 223, 226

Левкіпп 25

Ленгерке О. 253

Ленін В.!. 112, 175

Леонардо да Вінчі 241

Лєбон Г. 223, 227—228, 231, 300,

Локк Дж. 87, 91, 95

Ломоноссв М. В. 121—125

Лосєв О. Ф. 7

Лютер М. 285, 293

Ляпуж Ж. В. 195, 196, 198—200

Мак-Дугалл У. 234

Макіавеллі Н. 81—83, 85, 100,

Мальтус Р. 113, 128—130

Мандевіль Б. 135

Манн Т. 242

Маркс К. 57, 105, 106, 116, 141,

159, 174, 189, 214—222, 268, 269,

270, 281, 311

Маркузе Г. 242

Мен Г. 289

Местр Ж. 132

Мечніков Л.1. 202, 206—211

Мід Г. 234

Мілль Дж. С. 134, 146, 306

Моммзен Т. 279

Монтеск'е Ш. Л. 88, 91—96, 201,

202, 225, 323

Мор Т. 70—74, 85

Морган Г. 311

Мужоль П. 210

Наполеон 293 Нельсон Г. 201 Нібур "262 Нісбет Р. 323 Ноель Е. 115,254 Ньютон І. 201

Овідій 66

Палмер В. 259 Паран-Дюшатле А. 248, 253 Парк Р. 268 Паскаль Б. 114 Перікл 293 Петрарка Ф. 67 Пегро І 18. 79, 118 Петті У. 116—117,255 Піфагор 24

Платон 24, 42—46, 66 Плеханов Г. В. 207 Пліній Молодший 22 Пляшко Л. А. 121 Полівій 25, 34—35, 39, 142 Пол-Пот 167 Поппер К. 5 Пушкін О. С. 116

Разумовський К. Г. 120

Райх Ф. 242

Ратцель Ф. 211—212

Ратцснхофер Г. 183, 194—195

Раунтрі Б. 250

Реклю Е. 206, 207

Ренан Ж. Е. 300

Ренодо Т. 260

Рікардо Д. 116

Ріккерт Г. 264

Ріттер К. 206

Роллан Р. 242

Роуелл Дж. 259

Руданський С. 173

Рум'янцев П. О. 120

Руссо Ж. Ж. 9, 88, 96-99, 289,

Савіньї Ф. К. 262

Салліван Г. С. 242

Самнер У. Г. 183, 190—194, 225

Секст-Емпірик 38 '

Сен-Сімон К. А. де 107, 140—141,

144—145

Схрвій Туллій 19—20

Сігелє С. 227

Сінклер Дж. 248

Скілак 27

Сміт А. 116, 134 і 136, 289

Смолл А. 183, 195

Сократ 10, 66, 105, 309

Соловйов С. М. 202, 210

Солон 18

Сорокін П. О. 299

Спенсер Г. 135—136, 145, 162—

175, 208, 225, 274, 310, 311, 313

Спіноза Б. 86

Сталін И. В. 112, 167

Сталь А. Л. Ж. де 115

Стронін О. І. 162, 175, 178

Тард Г. 228—231, 300, 301 Татищев В. Н. 121—123

Таціт К. 25, 35-36

Тейлор Е. 31 1

Тен І. 300

Тойнбі А. 280

Токвіль А. 132, 136—139

Трельч Е. 279

Тьонніс Ф. 264—270, 289, 313

Тюрю А. Р. Ж. 202

Уайт.1. 311

Ферекід 27

Філіпп II 74

Фіхге І. Г. 102

Фокс 285

Франклін Б. 283

Фрейд 3. 224, 234—243

Фромм Е. 242

Фукідід 25, 29, 180—181

Фульє А. 162, 175, 180—181

Харон з Лампсака 27 Хаусхофер К. 212 Хмельницький Б. 79 Хорні К. 242 Хризіп 234

Цвейг С. 242 Ціцерон 268

Чадуік Е. 248

Челебі Є. 81

Челлен Р 212

Чемберлен X. С. 195, 200—201

Чернишевський М. Г. 256

Чичерін Б. М. 211

Шацкі Є. 166, 187, 215, 265 Шекспір В. 201, 241 Шеллінг В. Ф. 102 Шеффлє А. 162, 175, 178—180 Шишков О. С. 127 Шлецер А. 117 Шмейцель М. 117 Шмоллер Г. 279, 282 Шнаппер-Арндт Г. 254 Шпенглер О. 105 Штейн Л. 140 Штейнталь Г. 223, 226

Яворницький Д. І. 80

ЗМІСТ

Передмова................................................................................................ З

Глава 1. Розвиток соціального знання Стародавнього світу. 7

§ 1. Міф і епос — найдавніші форми відображення дійс­
ності родового та раннього класового суспільства. 7
§ 2. Історичні передумови виникнення науки.... 14
$ 3. Розвиток емпіричних соціальних обслідувань.. 16
§ 4. Виникнення і розвиток історіографії та її значення
для пізнання соціальних процесів (логографи, Геро-

дот, Фукідід, Полівій, Таціт).............................................. 25

§ 5. Соціально-філософські проблеми суспільства і соці­ального пізнання (Демокріт, Платон, Арістотель). 38

Глава 2. Соціальне знання епохи середньовіччя.......................... 57

§ 1. Зміна світоглядної парадигми....... 57

§ 2. Теософія Августина Блаженного............................................ 62

§ 3. Значення творчості гуманістів Відродження для роз­
витку соціального пізнання................................................. 65

§ 4. Соціальні утопії Т. Мора і Т. Кампанелли... 70
§ 5. Емпіричні обслідування. Переписи на Русі. Козацькі

реєстри в Україні...................................................................... 74

§ 6. Становлення елементів соціологічного знання (Н. Ма-

кіавеллі, Ж. Боден, Г. Гроцій).............................. ■, 81

Глава 3. Соціальні знання і дослідження нового часу (XVII —

початок XIX ст.)............................................................ 86

§ 1. Особливості розвитку соціального знання нового часу 86 § 2. Соціальне знання на рубежі двох епох. Теорії «природ­ного права» і «суспільного договору» XVII ст.

(Т. Гоббс і Д. Локк)......................................................... 88

§ 3. Соціологічні концепції Ш. Л. Монтеск'є та Ж- Ж- Руссо 91 § 4. Філософія історії — новий етап у розвитку соціального

пізнання................................................................................. 100

§ 5. Становлення суспільствознавства. Розвиток емпірич­
них, демографічних і статистичних досліджень XVII—
початку XIX ст. (Р. Мальтус)......................................... 113

Глава 4. Соціологічні ідеї консерватизму, лібералізму й утопіч­
ного соціалізму........................................................................ 131

§ І. Консервативна критика та ліберальна апологія буржу­
азного суспільства............................................................... 131

§ 2. А. Токвіль про демократію як суспільний лад.. 136

§ 3. Соціальне питання й утопічний соціалізм... 139-

Глава 5. Виникнення і розвиток соціології XIX ст..... 142

§ 1. Криза традиційного суспільствознавства. Наука про
людину А. Сен-Сімона. Парадигми позитивізму в со­
ціології..................................................................,, 142

§ 2. Соціологія Огюста Конта.................................................... 148

Глава 6. Виникнення і розвиток натуралістичного напряму в со­
ціології XIX ст........................................................................... 159

§ 1. Загальна характеристика соціологічного натуралізму 159 § 2. Органістична школа в соціології (Г. Спенсер, П. Ф. Лі-

лієнфельд, О. І. Стронін, А. Шеффлє, А. Фульє, А. Ес-

пінас, Р. Вормс та ін.)......................................................... 162

§ 3. Соціальний дарвінізм (У. Беджгот, Л. Гумплович,

У. Г. Самнер, Г. Ратценхофер, А. Смолл).... 183 § 4. Расово-антропологічна школа (Ж. А. Гобіно, О. Ам-

мон, Ж- В. Ляпуж, X. С. Чемберлен).... 195 § 5. Географічна школа в соціології (Г. Т. Бокль,

Л. 1. Мечников, С. М. Соловков, В. О. Ключевський).

Геополітична соціологія................................................... 202

Глава 7. К. Маркс і соціальна теорія марксизму.... 214

§ 1. Загальні теоретичні принципи..................................... 214

§ 2. Теорія буржуазного суспільства і класової боротьби 219

Глава 8. Психологічний напрям у соціології XIX — початку XX ст. 223

§ 1. Психологія народів (М. Лацарус, Г. Штейнталь,

-тВ. Вундт) та психологія натовпу (Г. Лєбон)., 223

§ 2. Теорія наслідування Г. Тарда...................................., 229

§ 3. Інтеракціонізм Ч. X. Кулі..................................................... 231

§ 4. Інстинктивізм У. Мак-Дугала та соціологічні пробле­
ми психоаналізу 3 Фрейда................................. -» 234

Глава 9. Емпіричні соціальні дослідження XIX — початку XX ст.

§ 1. Л. А. Кетле про статистичні закономірності соціаль­
них явищ................................................................................ 243

§ 2. Розвиток масових соціальних обслідувань. «Моральна

статистика» і «соціальна гігієна»...... 247

§ 3. Емпіричні дослідження Ле Пле........................................ 250

§ 4. Д. П. Журавський про фактори деформації матеріалів

соціальної.етігтис'іики........................................................ 255

§ 5. Вивчення громадської думки в США. Реклама як со­
ціальний феномен,,,-.-._.... 257

Глава 10. Німецька формальна соціологія кінця XIX — початку

XX ст. (Ф. Тьонніс та Г. Зіммель)......................................... 261

§ 1. Проблеми методології соціального пізнання.., 261 § 2. Ф. Тьонніс про «спільноту» і «суспільство»... 265 § 3. Формальна соціологія Г. Зіммеля..... 270

Глава П.Макс Вебер і теорія соціальної дії..................................... 279

§ 1. Основні напрями наукової діяльності М. Вебера. 279

§ 2. Протестантська етика і дух капіталізму.., 282

§ 3. Елементи соціологічної теорії...................................... 286

§ 4. Політична соціологія М. Вебера...... 290

§ 5. Порівняльно-історична соціологія релігії.... 294

Глава 12. Соціологічна концепція Е. Дюркгеима......................... 300

§ 1. Метод. Основні категорії соціології..... 300

§ 2. Соціальна норма та патологія.......................................... 307

§ 3. Типологія суспільних форм................................................ 310

§ 4. Поділ праці та соціальна солідарність.... 313
§ 5. Соціологія суїциду,,....,.,318

Післямова....................................................................... ї» V * 324

Список рекомендованої літератури...................................................... 327

Іменний покажчик......................................................................................... 330

Навчальний посібник

Захарченко Марко Васильович Погорілий Олександр Іванович

ІСТОРІЯ СОЦІОЛОГІЇ

(від античності до початку XX ст.)

Обкладинка художника В. Г. Самсонова

Художній редактор Т. О. Щур

Технічний редактор Є. Г. Рубльов

Коректори Л. Ф. Іванова, А. В. Дрожжина, Т. А. Лукашина

Здано до набору 13.10.92. Підп. до друку 06.01.93. Формат 84Х108/м.

Папір, друк. № 2. Літ. гарн. Вис. друк. Ум. друк. арк. 17,64.

Ум. фарб.-відб. 18,0. Обл.-вид. арк. 19,8. Вид. № 3366. Зам, 828,

Видавництво «Либідь» при Київському університеті, 252001 Київ, Хрещатик, 10

Білоцерківська книжкова фабрика, 256400 Біла Церква, Леся Курбаса, 4