Психологічний напрям у соціології XIX — початку XX ст

Психологія народів

(М. Лацарус, Г. Штейнталь, В. Вундт)

та психологія натовпу (Г. Лебон)

Прогрес наукового знання XIX ст. охоплював усі існую­чі галузі, а досягнення кожної з них впливало на розвиток інших. Так було і з психологією. Значні досягнення біоло­гічної науки зумовили виокремлення психології в само­стійну галузь знання, впровадження в її методичний інстру­ментарій кількісних і експериментальних методів дослід­ження, сприяли широкому використанню спостереження, етнографічних матеріалів і т. д. Психологія поступово пере­ходить від дослідження індивіда до вивчення механізмів міжіндивідуальної та групової діяльності й поведінки. Роз­вивається понятійно-категоріальний апарат соціології, більш-менш чітко проступають контури розуміння суто пси­хологічних механізмів поведінки та діяльності суб'єкта; психологічна наука поступово розмежовується з біологією, фізіологією, філософією.

Криза натуралістичних спроб пояснення сутності со­ціально-історичних явищ шляхом аналогії та редукції зму­шувала шукати нові підходи в розумінні соціального. Ба­гатий матеріал із психології індивіда все ж не давав мож­ливості пояснити такі масові явища колективної поведін­ки, як мода, паніка, групові інтереси, навіювання чи наслі­дування та ін.

У цей період інтенсивного становлення у психології, як і в інших науках, спостерігаються спроби визначити головні механізми та детермінанти, індивідуальної та групової по­ведінки, через які можна було пояснити загальні й універ­сальні форми суспільних відносин, зрозуміти таємницю ме­ханізмів соціального розвитку. Природно, що на фоні попе-

редніх невдач, особливо філософії історії та окремих шкіл і напрямів у соціології, психологія не могла обминути ці про­блеми.

Подібно до географічної школи в соціології представни­ки психологічної науки також зверталися в своїй творчості до вивчення окремих психологічних явищ та процесів і, абсолютизуючи їх значення, намагалися зобразити їх як провідні фактори щодо соціально-історичного процесу.

У зв'язку з цим розглянемо деякі психологічні теорії, в яких робилися спроби пояснити суспільство і людину через відповідні психологічні феномени.

В історію соціології включ'аються ті психологічні теорії, які не обмежувались аналізом суто психологічних явищ, а так чи інакше намагалися розглядати проблеми суспільст­ва, його інтеграційні та рушійні механізми життєдіяльності та розвитку. Інакше кажучи, до психологічного напряму в соціології, який інколи ще називають психологічною соціо­логією, або психологізмом у соціології, належать теоретич­ні системи, предметом дослідження яких є загальні законо­мірності та рушійні сили суспільного розвитку, а об'єктом виступає суспільство чи великі соціальні спільності.

У другій половині XIX ст. у психології та психологічному напрямі в соціології чітко виявляються різні підходи в ме­тодологічній і теоретичній орієнтаціях психологічних дослід­жень — номіналізм та реалізм. Як і в соціології, методоло­гія номіналізму розглядає індивіда головним елементом і джерелом діяльності, тоді як реалізм стверджує, що дійс­ними носіями соціальної реальності є надіндивідуальні су­б'єкти— народ, маси, натовп, групи і т. п. В окремих кон­цепціях цей принцип виявляється чітко, в інших трапля­ється в комбінації одного з другим.

Найвідомішими були концепції «психології народів» та «натовпу», де перевага віддавалась аналізові спільностей — етносів, великих груп і теорії наслідування, інтеракціона-лізму, інстинктивізму, де найбільш відомою різновидністю останнього є психоаналіз 3. Фрейда. Вони орієнтувалися на дослідження індивіда, котрий був вихідним пунктом у побудові загальних концепцій суспільства або в розумінні його рушійних сил і механізмів розвитку.

Оскільки всі психологічні теорії спиралися на певний емпіричний матеріал, то кожна з них містила певні раціо­нальні елементи наукового знання, що збагачувало соціо-¹ логію і психологію. Водночас вони мали і певні вади, які полягали насамперед у перебільшенні значення і ролі від­повідного чинника в системі інших соціальних та психоло­гічних елементів.

Розвиткові психології в значній мірі сприяла і соціоло­гія, бо багато психологічних проблем було поставлено таки­ми соціологами, як Монтеск'є, Гердер, Спенсер, Беджгот, Гумплович, Самнер та ін.

Психологічний напрям у соціології XIX ст. був набагато пліднішим у науковому відношенні, ніж органіцизм, соці­альний дарвінізм чи расово-антропологічна школа, які орі­єнтувалися на біологію, тоді як психологія, визначаючись із власним предметом, більше була пов'язана із соціально-історичним матеріалом, з аналізом людини і суспільства як елементів соціальної системи.

Психологічному напряму в соціології теж не.вдалося подолати помилки редукціонізму, характерні для натура­лістичного напряму в соціології. Фактично психологічна школа в соціології замінила біологічний редукціонізм пси­хологічним. Вона виявилася безсилою відмежувати психо­логічні процеси, які відбуваються завдяки тим психологіч­ним механізмам, що виникають на фізіологічній основі, від тих, які визначаються не лише природними, генетично при­родженими, а й соціокультурними факторами. Тому соці­альне редукувалося до психологічного. Але можливо, що ці труднощі поділу психологічного на фізіологічні та соціаль­ні витоки в значній мірі сприяли тому, що в цьому напрям­ку переважав аналіз соціально-психологічних феноменів, чим і пояснюються певні наукові здобутки психологічної соціології.

Відкриття об'єктивно існуючих механізмів психологіч­ної діяльності людини на основі розвитку і функціонування психіки зумовило наявність значних перекосів у розвитку соціології та психології, які здебільшого пов'язані з вири­ванням окремих психологічних механізмів діяльності лю­дини та соціальних груп і піднесенням їх до рангу основних, детермінуючих інші. Саме ці причини зумовили досить ти­повий для більшості концепцій психологічного напряму не­гативізм і скептицизм щодо вивчення еволюції та прогресу. І це закономірно, оскільки, розглядаючи психологічні ме­ханізми зумовлення людської діяльності, представники пси­хологічної соціології зупинялися на дослідженні стійких, «вічних» її детермінант, таких як інстинкти, емоції, навію­вання чи наслідування, що в своїй основі завжди лиша­ються сталими та незмінними в історії людського суспіль­ства, визначають людську поведінку. Зосереджуючи увагу на суто психологічних механізмах, представники цього на­пряму випускали з поля зору аналіз економічних, політич­них, культурних детермінант людської діяльності або ж просто виводили їх з психологічного.

8 828

Однією з рис, властивих психологізму в соціології, є практично відсутні спроби вивчення інтелектуального фак­тора в людській діяльності. Не розум, не свідома поведінка, а емоції, інстинкти, несвідомі імпульси, навіювання, лібідо, психологічні «опади» є предметом дослідження, і тому закономірна гіперболізація цих чинників, особливо коли вони розглядаються поза зв'язком і взаємодією з іншими — соціокультурними, економічними і т. д.

Одними з найперших концепцій психологічного напря­
му в соціології були концепції групової поведінки, «психо­
логія народів» зокрема. її автори — німецькі вчені Морітц
Лацарус (1824—1903) та Хейнман Штейнталь (1823—1899),
засновники відомого «Журналу психології народів та мо­
вознавства». У першому випуску вони й помістили програ­
му своєї концепції психології народів. Головним суб'єктом
історії вчеці розглядали народ як уособлення «духу цілого»
(А1І£еізі). Народний дух виявляється в спільності рис ха­
рактеру, моралі, мови, міфології, вірувань, і він об'єднує
людей в єдине ціле, в народ. Кожна людина виступає як
представник даного народу і має спільні з ним риси. Ос­
танні єднають людину з людиною завдяки тому, що вони
наділені особливостями природи даної спільності, живуть
в єдиному середовищі, і в загальних умовах їхнього життя
складаються спільні риси характеру, діяльності та пове­
дінки, і

Ідеї «народного духу» ми подибуємо в творчості Гердера, Гегеля і представників німецького романтизму, але Лаца­рус і Штейнталь, розгорнувши ідею в концепцію, все ж не дали однозначного розуміння сутності «духу народу» та не визначили його критеріїв. Проте їхньою заслугою була спро­ба виявлення особливостей національного характеру, який знаходить відображення в культурі та побуті даного на­роду. При всій невизначеності і непевності спроб окрес­лити національний характер все ж на інтуїтивному рівні кожен відчуває ті національні, етнічні і культурно-психоло­гічні особливості, які характерні для того чи іншого етносу. Адже ми визнаємо пунктуальність німців, смак до традицій англійців, дотепність французів, широту натури слов'ян. Спостереження показують, що в кожній нації є свої попу­лярні «діагнози» при нездужаннях: французи пов'язують їх з розладом печінки, німці — з серцевою недостатністю, англійці — із застудою, американці — з алергією. Таких при­кладів можна наводити багато, але як же «вловити» ці еле­менти національного духу? Лацарус і Штейнталь вказали на правильний шлях пошуків, коли писали про необхідність і можливість виявлення «духу цілого», «духу народу» через

дослідження його національної мови, мистецтва, звичаїв, релігії — усього того, що входить у поняття культури.

Пізніше ідеї «психології народів» розвивав німецький психолог, фізіолог, філософ, мовознавець Вільгельм Вундт (1832—1920)—автор десятитомної праці «Психологія на­родів» (1900—1920). В. Вундт, розвиваючи концепцію Ла-царуса та Штейнталя, не поділяв їхньої думки про те, що індивіди — лише продукт загального «народного духу». Він підкреслював, що індивідуальну свідомість не можна пов­ністю зводити до свідомості народу, оскільки для індивіда характерні індивідуальні, особистісні воля, відчуття, уяв­лення тощо.

Свідомість народу є синтезом індивідуальних свідомо­стей. Взаємодія народної та індивідуальної свідомості уособлюється в продуктах надіндивідуальної діяльності — побуті, моралі, мові, міфології. Вундт започаткував дослід­ження взаємодії культури та індивідуальної свідомості.

Особливо популярною свого часу була концепція «пси­хології натовпу», яку обгрунтував італійський кримінолог Сціпіо Сігелє (1868—1913), далі її розвинув і надав значної популярності французький археолог, антрополог, лікар, мандрівник, винахідник Гюстав Лєбон (1841—1931) —.ав­тор книг «Психологія натовпів» (1895), «Психологічні за­кони еволюції народів» (1894) та ін.

Лєбон поділяв принципи расового, детермінізму А.,Го-біно, визнавав ієрархічність людських рас, критикував ідеї демократії та соціальної рівності. Він розглядав цивіліза­цію як продукт інтелектуально творчої еліти, яка в сучасних йому умовах поступово відтісняється від участі в історич­ному процесі, оскільки розвиток промисловості, урбанізація, зростання ролі і впливу засобів масової інформації збіль­шують значення мас в історичному процесі, і на зміну «ері еліти» приходить «ера мас», ера сліпої і стихійної юрби.

В центрі уваги Лєбона була констатація очевидного фак­ту: відмінність у поведінці та діяльності особи в звичайних умовах і в групі людей, де під впливом юрби людина здійс­нює такі дії та вчинки, які ніколи б не звершила на самоті. Такі зміни Лєбон пояснює поведінкою індивіда внаслідок впливу гіпнозу та навіювання. Він ототожнює масу з на­товпом, групами і навіть із соціальними класами.

Лєбон вводить свою класифікацію натовпів, виділяючи в них два типи: гетерогенний (різнорідний) та гомогенний (однорідний). Гетерогенний натовп може бути анонімною юрбою (вуличний натовп) чи неанонімним (суд, парламент тощо). Гомогенний натовп може складатися з груп людей, об'єднаних на основі якихось спільних ознак чи інтересів

8* 227

(наприклад, секти як вид юрби існують за ознакою єдності віри, касти — спільності професійної діяльності, класи — на основі спільності інтересів, умов життя, освіти і т. д.).

Лєбон розглядає масу («натовп», «юрбу») як руйнівну силу, позбавлену здатності до раціональної діяльності. Ма­са гіпнотизує індивідів, і ті починають діяти ірраціонально, несвідомо під впливом емоційного збудження. В юрбі інди­відом керує нетерпимість, догматизм, відчуття неперебор­ної сили і втрата особистої відповідальності за свої дії. Особистість під впливом маси та нечисленних вожаків, се­ред яких часто, на думку Лєбона, трапляються особи з ано­мальною психікою, анігілюється, деперсонізується в ано­німній юрбі, де всі перетворюються в щось безлико єдине, з єдиною волею і метою.

Вольову та інтелектуальну «недорозвиненість» юрби він пояснює тим, що нею керують несвідомі інстинкти, а раціо­нальне в особі придушується ірраціональними діями маси з її «колективною душею». Юрбу зупинити неможливо, і майбутнє — за «ерою натовпу», а тому державні діячі ма­ють не керувати масами, а стримувати їх, не давати багата волі, щоб вони не взяли гору.

Деякі цікаві моменти аналізу юрби зводяться Лєбоном нанівець його помилковим вихідним принципом ототожнен­ня різних соціальних груп з юрбою. У нього лише два по­люси— еліта і натовп. Відсутня соціальна структура сус­пільства. Тимчасом у сучасній психології поняття натовпу загальновизнане, і воно означає «безструктурне скупчення людей, позбавлене ясно усвідомленої спільності цілей, але пов'язаних між собою подібністю емоційного стану та за­гальним об'єктом уваги».

Елітарність і соціальна обмеженість поглядів Лєбона стали на шляху започаткованого ним досить плідного на­пряму в розробці серйозної наукової проблеми психології натовпу, натовпу дійсного, а не вигаданого автором збіго­виська людей, під якими малися на увазі усі верстви на­селення, крім еліти.

Багато проблем щодо аналізу психології натовпу вия­вилися плідними і були продовжені в дослідженнях соціаль­них психологів та соціологів. Було уточнене розуміння по­няття «натовп», виникли системи класифікації його (випад­ковий натовп, конвенціональний, експресивний, діючий та ін.), розкривалися механізми його діяльності і т. д.

Разом з дослідженням проблем навіювання, психоло­гічного зараження йшла розробка процесів наслідування та їх значення в житті суспільства. Найвідомішим ученим у цій галузі був Г. Тард.