Особливості розвитку соціального знання нового часу

XVII—XVIII ст. характеризуються інтенсивним процесом розвитку знань про людину, суспільство. Соціальне пізнання за формою та змістом істотно відрізнялося від попереднього: виникали нові галузі наукового знання (політична еконо­мія, соціальна статистика, демографія), використовувалися спеціалізовані методи соціальних досліджень, чітко ставить­ся питання про можливість використання математичних ме­тодів для соціального пізнання та прогнозування розвитку соціальних процесів. Суспільне знання розвивається без страху звинувачення в єресі чи богохульстві. Розкріпачена від теології думка спрямовується на пошуки істини. Пара­дигма нового часу про зв'язок природи і суспільства методо­логічно спрямовує на пошуки таких же законів і закономір­ностей у житті суспільства, які вже відомі астрономам, фі­зикам, механікам. Спостереження і накопичення фактів природних наук примушують замислитись, чи не можна ви­користати аналогічні процеси при пізнанні соціального. Р. Декарт, Т. Гоббс, Б. Спіноза ставлять проблему методу і принципів пізнання. Одночасні процеси диференціації та інтеграції науки, її спеціалізація і взаємодія створюють сприятливі умови для накопичення соціального знання і по­яви нових передумов його переходу на вищий ступінь.

На цей період випадає основна доля иротосоціологічно-го матеріалу, тобто тих методологічних, методичних, техніч­них елементів, які пізніше будуть включені до соціології.

Відбулися істотні зміни економічного, політичного, сві­тоглядного характеру у зв'язку з тим, що буржуазія стає домінуючим, провідним суб'єктом у системі суспільних від­носин. Вона переповнена земними проблемами і турботами, пов'язаними з товарним виробництвом і необхідністю розви­вати всі ті відносини, що забезпечують оптимальність про­цесів його організації, розподілу, споживання, транспорту­вання і т. д. Вона вже реально править державою чи на­стійно прагне до цього. Буржуазія вірить у майбутнє і намагається якомога більше знати сьогоднішнє; тому вона потребує наукового знання про суспільство. Це теж одна з причин прогресу соціального знання.

чг;

Революції в Нідерландах, Англії, пізніше у Франції зри­мо показали наявність розвитку суспільства і були незапе­речною аргументацією на користь того, що суспільні відно­сини можуть змінити самі люди. Це, в свою чергу, порушу­вало питання про те, що таке поступ, як він відбувається, що лежить в основі його механізму, які рушійні сили за­пускають цей механізм і т. д. Крім того, буржуазія потре­бувала своєї ідеології, яка теоретично, на підставі перекон-.ливих аргументів обґрунтовувала її права, інтереси, ідеали, розкривала б роль і значення в історії, показувала її істо­ричні перспективи. Концепції Т. Гоббса і Дж. Локка були спробою/частково відповісти на ці питання.

Це сукупність тих соціально-економічних ї політичних факторів, що зумовлювали розвиток соціального пізнання і знання в нових історичних умовах. Крім того, процеси піз­нання суспільних явищ, як і наука в цілому, мають свою власну логіку розвитку. Соціальне знання нагромадило до початку другої половини XVII ст. величезний гносеологіч­ний арсенал фактів, принципів, ідей, гіпотез, концепцій із найрізноманітніших сфер соціального життя. Філософія, іс­торична наука, соціальна практика мали досить матеріа­лу — емпіричного і теоретичного, але вони не були пов'я­зані між собою, і кожна з них розвивалася за своїми за­конами, за власною логікою. Проте абстрактно-теоретичний, спекулятивний аналіз суспільства здійснювався філософією без урахування реальних історичних фактів і умов, а також суспільно-історичного досвіду. Філософія носилася в емпірі­ях власних абстрактних систем.

Водночас історична наука з часів її виникнення так і не змогла піднятись вище від накопичених нею фактів, хроно-логій, фіксації подій. Вона виявилася нездатною на теоре­тичні узагальнення власного матеріалу, залишалася гра­нично емпіричною, і не випадково Гоббс в «Левіафані» виз­начав історію як «запис знання факта». Ця оцінка схожа з тією, що її давав Арістотель, і свідчить про те, як за цей час мало змінилась історична наука. Скептично ставився до історичної науки Гете, який зауважував, що вона роз­повідає про минулі події не.так, як вони відбувались, а якщо навіть і так, то це лише незначний фрагмент того, що мало місце.

Наведені приклади свідчать, що тогочасні мислителі пре-красно'усвідомлювали емпіричну обмеженість історіографії, нездатної піднестися над фактами. Щось подібне відбувало-лось і в оцінці філософії, зануреної в умоспоглядальні схе­ми, які не спираються на реальні історичні факти.

Розвиток природознавства демонстрував, що лише зв'я­зок емпіричного і теоретичного рівнів дає можливість піз­нання сутності.

У суспільствознавстві ж склалася суперечність між сус­пільними потребами в пізнанні логіки історичного процесу та його закономірностей — з одного боку і з іншого — не­здатністю спекулятивної умоспоглядальної філософії, відір­ваної від фактів реального життя, і фактологічної, емпірич­ної історії, неспроможної до узагальнення, відповісти на пи­тання, що таке суспільство, людина, які механізми та рушійні сили розвитку суспільства, чи існують закони цього процесу, куди прямує історія та ін.

Сукупність цих проблем зумовила появу у XVIII ст. так званої філософії історії. Однак нею не обмежувався роз­виток процесу соціального пізнання. Продовжувалися роз­робки елементів соціологічного знання, все більший інтерес становлять пошуки психологічних механізмів пізнання, особ­ливим об'єктом дослідження стає географічне середовище та його вплив на соціальний розвиток, розробляються нові аспекти концепції суспільного договору тощо. В Німеччині та Франції виникають рухи, названі Просвітою. Особливо авторитетною була школа французьких просвітителів XVIII ст., представлена плеядою відомих діячів науки, культури, філософії, що згуртувалися навколо «Енциклопе­дії» Д. Дідро (1713—1784) та Ж. Л. Д'Аламбера (1717— 1783). Французькі просвітителі закладали ідеологічні осно­ви революції 1789 р. Серед них особливо глибокі соціологіч­ні ідеї притаманні творчості Монтеск'є та Руссо.