Мова і мовлення. Психолінгвістика

Предметна сфера

У заголовку цієї глави об’єднані різні терміни – психологія мови і мовлення, психолінгвістика.

Психологія мовлення – це галузь психологічного знання, яка виникла наприкінці XIX століття разом зі становленням психології як самостійної науки. Її предметом є одна з найважливіших ознак психіки людини – здатність володіти словом, мовою, мовленням.

Від часу появи цієї галузі і дотепер питання про її предмет мало досить драматичну історію, головною дійовою особою якої, крім психології, була лінгвістика. Конкретним виявом цієї драми було питання про те, є предметом психології мова і мовлення чи тільки мова. Коли мовні здібності людини розглядали цілісно (а це так чи інакше тривало аж до XX ст.), учені тісно пов’язували мовлення й мову, і тоді поняття психологія мови і психологія мовлення вживали як синоніми (В. Гумбольдт, В. Вундт та ін).

Однак на початку XX ст. авторитетний лінгвіст Ф. де Соссюр протиставив поняття мова і мовлення. Він вважав, що мовлення породжують поточні, проминальні стани психіки, і воно є об’єктом психології. У мові учений підкреслював її стійку системну організацію і кваліфікував її як явище соціальне, сформоване соціумом і таке, що його має вивчати лінгвістика. Цей погляд вплинув на позиції багатьох професійних психологів, а також на особливості проведення досліджень. Відповідно цю галузь почали називати психологією мовлення. Феномен мови було передано до сфери вивчення лінгвістики.

При цьому лінгвістика відгороджувалася від психологічних підходів, трактуючи їх як недостатньо об’єктивні. Усупереч цій загальній позиції в історії лінгвістики не раз виникали психологічно орієнтовані напрями, а окремі досить авторитетні автори висловлювали цінні судження про природу і сутність мовленнєвих здібностей, про що ми будемо докладніше говорити нижче.

Розмежування психології мовлення та лінгвістики, відмова від мови як об’єкта психологічного вивчення тривало недовго. Встановлені межі виявилися, безумовно, тісними для якогось повного й неупередженого психологічного дослідження вербальних здібностей людини. Річ у тому, що мовлення і мова якнайтісніше пов’язані у своєму функціонуванні – людина говорить лише на основі мови. Звісно, мову людина засвоює від навколишніх людей, які говорять, тобто начебто соціальним шляхом, однак після засвоєння мова належить кожному суб’єктові, який говорить, і таким чином стає частиною його функціонуючої психіки. Досліджувати мовлення, штучно відокремивши його від мови, стає очевидно недоцільно.

Щодо психолінгвістики, то це – молода галузь знання. Вона виникла у 1953 році, коли група авторитетних психологів, лінгвістів та інших фахівців у результаті двомісячної спільної роботи на березі океану в США окреслила коло проблем і теоретичних засад, які назвали психолінгвістикою. За результатами цієї роботи було опубліковано книгу «Psycholinguistics: A survey of theory and research problems» за редакцією двох авторів: Ch. Osgood і Т. Sebeok. Відтоді минуло півстоліття захоплень і розчарувань цією наукою, яка, безумовно, мала значний вплив на коло досліджень мовлення і мови. У чому ж її предмет і наскільки він відрізняється від предмета психології мови? Сам термін психолінгвістика складається з двох частин, одна з яких адресує до психології, інша – до лінгвістики. Таким чином ідею зв’язку мовлення і мови, яка виявилася важкою і для психології, і для лінгвістики, чітко задекларовано в самому терміні і, навіть більше, фактично оголошено об’єднання зазначених галузей знання: психолінгвістика вивчає природу і функціонування мовлення і мови, використовуючи та поєднуючи дані й підходи психології і лінгвістики.

То якими ж нині є відносини психології і лінгвістики у дослідженні мовлення і мови?

Зацікавленість психології – у тому, що вивчаючи сутність і природу вербальних здібностей, вона має потребу в систематичному і кваліфікованому описі мовних фактів, що є сферою дослідження лінгвістики. Наприклад, психолог, який вивчає процес формування звукового аспекту мовлення маленької дитини, має спиратися, хоча б мінімально, на дані фонології (розділ лінгвістики), де він знайде відповідь на те, як виявляються мінімальні звукові одиниці, як їх класифіковано за місцем творення в артикуляційній системі дитини, як протиставлено фонеми, які фонологічні розбіжності в різних мовах тощо. Аналогічно, якщо психолог досліджує становлення граматики в дитячій мові, йому необхідна лінгвістична інформація про структуру речення, морфологічну будову слова (бажано в різних мовах), про класи слів, граматичних категорій. З’ясувалося, що лінгвістика дає психолінгвістичним дослідженням кругозір, надає факти опису мовленнєвих і мовних феноменів, використовуючи матеріал різних національних мов.

Психологічні дані, зі свого боку, є корисними лінгвістичній теорії, додаючи їй природничо-наукової і соціальної орієнтованості. Явища мовленни і мови розглядають у психології в контексті природних і соціальних закономірностей життя людини, враховують мозкові механізми мовних виявів. Таким чином результати, які отримає у своєму дослідженні психолог, можуть істотно розширити кругозір лінгвістично орієнтованого вченого, у чиї інтереси входить пізнання сутності вербальних здібностей.

Загалом поєднання, взаємодоповнення психологічних і лінгвістичних даних можна розглядати як форму системного підходу до дослідження мовлення й мови. У ньому реалізовано подолання обмежувальних рамок і відомчих перешкод, що робить знання про об’єкт більш різнобічним і глибоким, більш адекватним дійсності. Значущість такого виду підходу для психологічної науки неодноразово підкреслював Б.Ф. Ломов.

Продуктивність об’єднання психологічних і лінгвістичних даних у дослідженні вербальної здатності людини стала, на наш погляд, глибинною підставою появи психолінгвістики. Аналіз сучасних досліджень з психолінгвістики дає змогу окреслити загальний принцип, який характеризує дослідження психолінгвістичної орієнтації: використання в дослідженні (очевидних чи прихованих) даних, позицій, підходів і психології, і лінгвістики з метою розвитку знань у галузі природи мовлення і мови. Якщо ми враховуватимемо цей принцип, то зможемо легше з’ясувати, коли виникла психолінгвістика, які особливості різних періодів її існування, які дослідження варто кваліфікувати як психолінгвістичні.

Сфера прикладної психолінгвістики широка й різноманітна. Це пов’язано з тим, що мова вплетена у всю життєдіяльність людини, є складовою її багатьох соціальних і особистісних контактів.

Наукові психологічні знання запотребувані, наприклад, у професійній діяльності фахівців, які працюють у сфері так званих «паблік рілейшенз» (людських взаємин). До цієї галузі належить, до речі, політична й управлінська діяльність у державі. Володіти мовним мистецтвом корисно й у багатьох інших професіях: викладацьких, виховних, медичних.

Інший полюс використання таких знань – компенсування мовних дефектів різного походження, які виникли внаслідок хвороб, нещасних випадків, генетичних відхилень. Ці дефекти або недорозвинення можуть мати різний ступінь виразності й глибини. Завдання психологічної допомоги в тому, щоб підвищити мовну функцію до такого рівня, який дає змогу суб’єктові пристосуватися до нормального соціального життя. Важливим у цьому є своєчасно й правильно встановлений діагноз, вибір оптимального шляху для подолання дефекту. От чому цей напрям тісно пов’язаний з мовною психодіагностикою.

Ще однією сферою прикладної психолінгвістики можна вважати використання знань про мовлення, мову і комунікацію з практичною науковою метою. Практика психологічної науки припускає вміння дослідника організувати експеримент, здійснити різноманітні вимірювання мовної функції. Це означає володіти експериментальними методиками. Мовні методики, що їх використовують у дослідницькій практиці, часто подібні до тих заходів, які застосовують під час мовної діагностики.

Слово має реальну силу. За допомогою мови можна керувати людьми і досягати бажаних цілей. І навпаки, слово може заподіяти шкоду людині, яка говорить, спровокувати до неї недовіру, неповагу. Практична дієвість мови ставить завдання зрозуміти цю здатність і керувати нею. Не дивно, що вже в давнину люди зацікавилися проблемами красномовства, у зв’язку з чим виникла антична риторика.

Зацікавлення цією галуззю відроджується. Створюють заклади з виховання й підтримання культури мовного спілкування й комунікації. У США з 1914 р. діє Американська асоціація академічних викладачів публічного мовлення. Студентам коледжів пропонують курси розвитку навичок правильного мовлення, уміння спілкуватися з людьми різного статусу, віку, становища. Вважають, що володіння правильним мовленням – передумова успіху в будь-якій сфері діяльності. У Японії розроблено й впроваджено шкільні курси з ведення розмови, слухання, читання й писання. Віднедавна і в нашій країні діють різні тренінги й курси для розвитку навичок публічних виступів, ділових переговорів, розв’язання конфліктів.

Що нового пропонує сучасна риторика порівняно з античною?

Класична риторика значну увагу приділяла логічній побудові мови, переконливості аргументації й була адресована насамперед публічним виступам ораторів. Психологічні дані та практика наших днів показують недостатність такого підходу. Мовлення не можна оцінювати тільки з одного боку – щодо аргументованості, логічності, тобто як певне одномірне явище. Ситуація мовного спілкування є складним системним утворенням з багатьма елементами. Що більше аспектів цього явища скоординовано й гармонійно погоджено, то успішніший його результат. Аргументація – це лише один бік цієї діяльності. Різні аспекти мовної комунікації і їхньої координації аналізує сучасна риторика, яку називають також мовним мистецтвом.

Особливістю нового підходу є також кардинальний поворот до комунікативної функції мови. Взаємодії людей у розмові та спілкуванні надають першочергового значення. Сучасна риторика розглядає різні ситуації взаємодії комунікантів: безпосередню, у розмові віч-на-віч, та опосередковану, під час виступу на телебаченні чи радіо. Досліджують, як люди впливають у процесі комунікації один на одного і як домагаються виконання бажань, які вони прямо або опосередковано висловлюють. Розглядають способи організації діалогів, полілогів, аналізують мовні ролі співрозмовників, тактику їхньої мовної поведінки, активні чи пасивні позиції в розмові. Розробляють також техніки маніпулювання співрозмовником: залякування, умовляння, введення в оману, приманювання, лестощі, емоційні заклики і т. ін. Доведено, що використовуючи раціональне переконання, важливо враховувати відповідні дії співрозмовника чи опонента. Корисно продумувати потенційні контраргументи, критику можливих заперечень, прийоми логічної та емоційної боротьби.

Предметом зацікавлення сучасної риторики стають не лише трибунні виступи, а й широкий спектр форм комунікації: спілкування добре знайомих людей у вільній атмосфері, взаємодія невеликих груп в офіційній ситуації, публічні виступи на мітингах, багатолюдних зборах, участь у теле- і радіопередачах «на весь світ». Кожному з названих видів ситуації спілкування властивий свій тип мовної і загальної поведінки – і їх не можна плутати.

Цікаві спостереження про особливості спілкування з великими масами людей наведено в книзі С. Московічі «Епоха мас». Автор зазначає, що юрбі властива особлива психологія. Марно говорити з нею мовою логіки. Якщо ви хочете домогтися її розуміння, потрібно пам’ятати про особливості її сприйняття: байдужість до суперечностей, чутливість до «життєвості» пропонованих ідей, необхідність багато разів повторювати їх.

Байдужість до суперечностей виникає тому, що юрба мислить не за законами розуму. Її мислення «автоматичне», наповнене стереотипними асоціаціями й кліше, вона легко приймає і змішує несумісні позиції і думки. «Маса може перейти від сьогодні до завтра, від однієї думки до діаметрально протилежної, навіть не помітивши цього або помітивши, але не спробувавши це виправити».

Життєвість виявляється в тому, що юрба реагує на те, що заторкує її безпосередній інтерес, пробуджує близькі кожному спогади й образи. Такі образи не доводять ідею, а захоплюють нею. «Якщо ви слухаєте мову, перевантажену цифрами і статистичною інформацією, ви знудитеся, і буде незрозуміло, у чому ж вас хотіли переконати. Кілька колоритних образів, яскравих аналогій або ж фільм, комікс набагато сильніше впливають на уяву й зумовлюють емоційний відгук».

ПОВТОРЮВАНІСТЬ перетворює ідею-поняття на ідею-дію. У місцях, де люди збираються, – на площах, стадіонах, вулицях – вони не можуть міркувати, а лише піддаються навіюванням. Ідеї тут потрібно спростити, факти згустити, надати їм образної форми. Вони впливають на глибинні мотиви людської поведінки й автоматично її запускають.

Звісно, ситуація спілкування з юрбою – це особлива ситуація.

На щастя, спілкування між людьми не вичерпується взаємодією масового характеру. Під час ділового спілкування люди продуктивно сприймають факти й логічну аргументацію, у розмові з близькими й друзями спираються на довірливі взаємини. Попри розмаїтість ситуацій спілкування, усі вони мають загальні принципи організації. Практична риторика виявляє їх і описує.

Дефекти і недорозвинення мовної функції. Порушення можуть відбуватися в будь-якій ланці мовного механізму. Поширеним дефектом вимовляння є заїкання. Часом воно має важкі форми і завдає страждань заїкуватій людині, накладаючи відбиток на все її життя. Більш легкі дефекти – недосконалість вимовляння окремих звуків або їхніх сполучень. Такі дефекти мовлення здебільшого можна корегувати, хоча нерідко вони потребують від людини наполегливої роботи під керівництвом фахівця – психолога, логопеда.

Відхилення в сприйнятті усного мовлення пов’язані з порушенням слухового аналізатора, причому і в периферійній, і в центральній його частині. Зміни сприйняття мовних звуків можуть виявлятися в повній глухоті, різному ступені зниження чутливості до всіх мовних звуків або до окремих звуків.

Порушення значеннєвої ланки мовлення звичайно настають у результаті ушкодження мозкових мовних зон, що може ставатися через мозкові травми різної етіології – порушення мозкового кровообігу, механічних впливів. Повну або часткову втрату мови називають афазією. Існують різні її форми: моторна, коли людина має труднощі у вимові слів; сенсорна, коли людина не розуміє усного мовлення або написаних слів; синтаксична, коли хворий не може з’єднувати слова або не розуміє фрази; амнестична, коли є труднощі в називанні предметів; глобальна, яка є поєднанням різних форм. Диференційована діагностика афазії непроста й вимагає послідовного виявлення чинників, що зумовлюють хворобу. Стан фонематичного слуху є головним у сенсорній афазії. У разі її акустико-амнестичної форми важливі показники обсягу сприйняття, стану вербальної пам’яті. Моторна афазія вимагає виявлення стану артикуляційного апарату, а також здатності перелаштування з одного мовного елемента на іншій – зі звуку на звук у побудові слова, зі слова на слово під час висловлення пропозиції. Така діагностика є прерогативою фахівця – нейропсихолога і лікаря-невропатолога (Цвєткова).

Різноманітні порушення мови виявляються в процесі онтогенезу дітей, які мають обтяжену спадковість, патологію внутрішньоутробного розвитку або зазнали травми під час народження. Основною формою мовних відхилень бувають затримання розвитку різного ступеня глибини і вияву.

Вивчення й корекція мовних порушень у дитячому віці є добре розробленою галуззю. До неї залучено чимало логопедів-практиків і дослідницьких колективів.

Аналіз продукту мовної діяльності. У результаті мовленнєво-мисленнєвої діяльності може виникнути продукт двох видів: фізичний, у вигляді звукової (або записаної) мови, та ідеальний, виражений у змісті мови. Розроблено дослідницькі методики, які аналізують кожен з видів мовного продукту.

Психоакустика. Характеристики звучання мови привертають до себе увагу як до об’єктивного матеріалу, що дає змогу здійснювати його фізичний аналіз і шукати кореляти фізичних і психологічних даних. Акустика мови стала об’єктом вивчення спеціального напряму – психоакустики.

Акустичний аналіз полягає у фіксації мовлення суб’єкта у вигляді аудіозапису й подальшому виявленні з допомогою апаратури в електричному сигналі низки показників. У психологічних дослідженнях зазвичай використовують такі параметри мовних сигналів.

Спектр звуку – показник частотний; складові, що утворюють цей звук. Для спектрального аналізу застосовують аналізатори, які дають змогу отримувати статичні й динамічні спектрограми. Перші з них показують, які частоти і якою мірою представлено в цьому звуку; другі – відображають зміну частот звучання в часі.

Амплітуда звукових коливань характеризує ступінь інтенсивності звуку.

Основний тон – це сфера посиленої частоти спектра в його нижній частині (від 50 до 400 Гц), яка виникає внаслідок коливання голосових зв’язок і залежна від їхньої довжини, товщини, натягування. Основний тон бере участь в утворенні голосних і дзвінких приголосних звуків.

Форманти – сфери частот, посилених за рахунок резонансних систем надгортанних порожнин. Як інформативні зазвичай використовують перший і другий форманти – більш низькі, розташовані ближче до частоти основного тону.

Аналіз акустичних характеристик мови використовують у психологічних дослідженнях і на практиці. Зокрема, запис вироблених звуків та їхній акустичний аналіз – необхідна частина роботи фахівців, які досліджують мову дітей на ранніх етапах розвитку, у так званий домовленнєвий період. Дослідники намагаються дати відповідь на питання про те, як природно заданий набір вокалізацій дітей поступово трансформується у фонетичну систему, аналогічну системі мови.

Аналіз змісту мовної продукції. Одними з форм мовної продукції, які допускають психологічну інтерпретацію, є помилки, застереження, спонтанні трансформації мовленнєвого матеріалу. Зацікавлення психологів зазначеними феноменами виявилося ще в XIX ст. Німецькі вчені Р. Мерінгер і К. Майєр зібрали й опублікували велику колекцію мовних помилок і класифікували їх на підставі їхніх причин. В. Вундт використовував такий матеріал для проникнення у свідомість людини. Мовні обмовки, очитки й описки аналізував З. Фройд, який вбачав за ними вплив прихованих, витиснутих зі свідомих, мотивів.

Іншою формою мовної продукції, яку активно використовують у психології, є текст. У письмових текстах предикати вибудовують у певній послідовності, представляючи головні й додаткові ознаки. Така структура відповідає тому, як людина бачить і розуміє об’єкт, який описує.

Варіанти предикативного і суб’єктно-предикативного аналізу запропонували згодом Л.П. Доблаєв, О.І. Новіков, І.Ф. Неволін.

Одним з популярних підходів до аналізу тексту став так званий контент-аналіз, який зародився як метод аналізу текстів здебільшого політичного характеру. Контент-аналіз спрямований на виявлення, узагальнення і кількісну оцінку слів та інших мовних елементів певного змісту. Наприклад, у газетному тексті підкреслюють і перераховують усі слова про війну, зброю, переговори тощо. У результаті одержують кількісно виражену інформацію щодо теми обговорення. Далі можлива атрибуція тих чи інших тем суб’єктові спостереження або простеження зміни розвитку теми з часом чи зі зміною обставин.

Контент-аналіз проводять як цілком об’єктивну процедуру, орієнтовану на формальні показники аналізованого мовлення. Суть інтент-аналізу (Ушкова та ін.) в тому, що всі елементи тексту, який аналізують, розглянуті послідовно один за одним, кваліфікують за їхньою цільовою орієнтацією або інтенціональнм змістом. Наприклад, у політичному тексті конфліктного спрямування фразу «Де маршали і генерали, які виросли на народні гроші, а сьогодні мовчать?» кваліфікують як вираження інтенції обвинувачення, фразу «Всі свої знання, свої сили, все, що маю, віддам країні» – як вираження інтенції обіцянки тощо. За сукупністю таких інтерпретацій можна сформувати своєрідну суб’єктивну «картину світу» того, хто говорить.

Мова та її функції

Необхідними умовами продуктивної психічної діяльності особистості є мова і мовлення.

Вони не лише пронизують усе психічне життя людини і забезпечують можливість активного задоволення її пізнавальних суспільних потреб, а й є засобами реалізації внутрішнього світу та можливостей особистості.

Специфічний людський засіб спілкування – мова, яка існує об’єктивно в духовному житті людського суспільства і є системою знаків, які функціонують як засоби такого спілкування. Мова виникла у процесі становлення самої людини як суспільної істоти, у процесі спільної трудової діяльності. Біологічні передумови виникнення мови – звуки та рухи, які були притаманні пращурам людини і слугували засобом спілкування, задоволення потреби в обміні думками, у пізнанні властивостей предметів і явищ, що оточували людину, і позначалися словами.

МОВА – суспільне явище, найважливіший засіб організації людських стосунків. За її допомогою люди досягають розуміння, обмінюються думками, здобувають знання, передають їх нащадкам, мають змогу налагодити спільну діяльність у всіх галузях людської діяльності.

МОВА є системою знаків, що мають соціальну природу, яка створилася й закріпилася в процесі історичного розвитку діяльності членів суспільства.

Слово як одиниця мови має дві сторони – зовнішню звукову (фонетичну) і внутрішню смислову (семантичну). Обидві вони є продуктом тривалого суспільно-історичного розвитку. Їхня єдність (але не тотожність) творить слово. Зовнішня фонетична форма слова – це умовний знак предмета або явища, що не передає безпосередньо його властивостей.

У слові зливаються функції знака та значення. Останнє історично розвивалося, звужувалося, узагальнювалося, переносилося на нові об’єкти. Унаслідок цього виникла багатозначність слів, що також є продуктом історичного розвитку кожної мови. Основні елементи мови – її словниковий склад і граматична будова. Словниковий склад – це сукупність слів у певній мові. Його специфіка характеризує рівень розвитку мови: що багатший і різноманітніший словник, то багатша і різноманітніша мова. У практиці користування мовою розрізняють словники активний, тобто слова, якими людина користується для вираження власних думок у спілкуванні з іншими людьми, і пасивний – слова, які вона розуміє, коли їх чує або читає, але сама вживає не всі з них. Обсяг і особливості активного й пасивного словників людини залежать від її освіти, професії, рівня володіння мовою, специфіки та змісту діяльності.

Словниковий склад, окремо взятий, ще не становить мови. Щоб за допомогою слів людина могла обмінюватися думками, потрібна граматика, яка визначає правила зміни слів, сполучення їх у речення. Це забезпечується граматичною будовою мови. Слова, що є в реченні, необхідно не лише розуміти, а й відповідно взаємоузгодити, щоб точно передати зміст думки. Правила зміни слів (морфологія) і правила сполучення їх у речення (синтаксис) формулює граматика й цим дає змогу виражати поняття та судження, робити умовиводи про предмети та явища, їхні ознаки й відношення.

Слово як одиниця мови є носієм інформації, яка завжди співвідноситься з означуваними ним певними об’єктами та явищами дійсності. Фіксація у слові об’єктивної реальності та суспільно-історичного досвіду в різних формах їхнього вияву визначає сигніфікативну (означальну) функцію мови. Іншою функцією мови, що зумовлена потребами людського спілкування та розвитком її граматичної будови, є вираження змісту предмета інформації. Ця функція забезпечує можливість формулювання думки і передавання змісту повідомлення.

Охарактеризовані основні елементи та функції мови стають засобом спілкування, засобом обміну думками за умови, що відбувається процес мовлення між людьми.

Мова і мовлення – поняття не тотожні. Мовлення – це процес використання людиною мови для спілкування. Залежно від віку, специфіки діяльності, середовища мовлення людини набуває певних особливостей – попри те, що люди спілкуються однією мовою. Наприклад, мовлення однієї людини образне, яскраве, виразне, переконливе, а іншої – навпаки: обмежене, бідне, сухе, малозрозуміле. У цьому вже виявляється відмінність у володінні мовою. Кожній людині властиві індивідуальний стиль мовлення, відмінність в артикуляції звуків, інтонуванні, логічній виразності. Кожен говорить по-своєму, хоча й користується спільною для всіх мовою.

Мовлення не існує і не може існувати поза мовою. Водночас сама мова існує як жива лише за умови, що її активно використовують люди. Мова розвивається і вдосконалюється у процесі мовного спілкування. Саме мовлення є формою актуального існування кожної мови.

Мовлення розглядають також як мовну діяльність, оскільки за його допомогою можна, наприклад, забезпечити спілкування, розв’язання мнемонічних або мислительних завдань. Відповідно, мовлення може набувати вигляду мовних дій, що є складовими іншої цілеспрямованої діяльності, зокрема трудової чи навчальної. Отже, мова – це засіб або знаряддя спілкування між людьми.

Мовлення і мислення. Питання про зв’язок мовлення з мисленням у певному розумінні є ключовим у психології мови. Очевидно, що нормальне мовлення неодмінно осмислене, таким чином невідривне від думки, у вираженні змісту формується його основна функція. Водночас форми зв’язку думки і слова важко уявити, вони навіть містичні: яким чином можна пояснити зв’язок нематеріального психічного явища, думки, і звукового, фізично зафіксованого слова?

Для розв’язання цього завдання запропоновано такий спектр суджень. На одному полюсі цього спектра – позиція класичного біхевіоризму (мислення – це беззвучна мова), на іншому – уявлення Вюрцбурзької школи (мислення і мовлення мають різне походження та є різними сутностями). Ототожненню мовлення і мислення або, навпаки, їхньому повному розмежуванню протистоїть уявлення про їхній взаємозв’язок.

С.Л. Рубінштейн писав, що між мисленням і мовленням існує єдність, але не тотожність. Ця думка, яку поділяє багато психологів, вимагає, однак, подальшої конкретизації, оскільки необхідно відповісти на запитання, у чому суть цього взаємозв’язку, як саме думка втілюється у слові.

Порівняння механізмів розумових і мовних процесів дає змогу виявити розбіжності й перетинання їхніх сфер дії. Звернемо увагу на те, що в мовному процесі – у продукуванні мови та її сприйнятті – на початку або в кінці процесу необхідна наявність найважливішого семантичного компонента, для якого адекватний термін розуміння. У його механічній інтерпретації цей компонент можна кваліфікувати як наявність моделі дійсності (ситуації) у когнітивній сфері суб’єкта. Цей семантичний компонент необхідний для того, щоб вимовлена мова була повноцінною, осмисленою, і щоб слухач її зрозумів.

Такого самого типу семантичний компонент – розуміння, наявність моделі дійсності (ситуації) – необхідний у розумовому процесі. Отже, можемо зробити висновок, що перетинання мови і мислення відбувається в цій загальній точці, семантичному компоненті, розумінні елементів дійсності. Для розумового процесу цей компонент є матеріалом для здійснення необхідних маніпулятивних операцій; для мовного процесу – стартовим майданчиком для вербалізації, словесних описів. Специфіка мовного процесу і його основна функція – створення вербального продукту, адекватного ментальному семантичному змістові, та його екстеріоризація. Саме тому мову можна включити до будь-якого когнітивного процесу, який містить такого типу семантичний компонент. Таким когнітивним процесом може бути не лише мислення, а й сприйняття, емоційне переживання.

Наш аналіз співвідношення мовних і розумових процесів репрезентував мову як певну багатовалентну сутність, що допускає її включення до різноманітних когнітивних функцій. Однак властивість багатовалентності має також мислення. Розумові процеси можливі в логічній формі, на матеріалі зорових, слухових та інших перцептивних сигналів.