ТЕМА: історія становлення і розвитку соціології

ЗАВДАННЯ. Скласти короткий конспект до кожного пункту плану.

ПЛАН

Початки наукової соціології. Видатні соціологи XIX — початку XX ст.

Сучасні соціологічні теорії.

Основні етапи розвитку соціологічної думки в Україні.

Початки наукової соціології. Видатні соціологи XIX — початку XX ст.

Як уже зазначалося у попередньому розділі, виникнення соціології стало результатом поєднання ряду інтелектуальних і соціальних чинників, що відбулося у Західній Європі у першій третині XIX ст. Саме тоді вперше почали застосовувати науку і науковий підхід для розуміння соціальних явищ, на відміну від релігійного підходу, який переважав до цього. Багато вчених і соціальних реформаторів у цей час пов'язують свої надії на вдосконалення суспільства саме із появою науки про нього. Вони вважали, що існують якісь об'єктивні закони розвитку суспільства, так само, як фізичні закони про які людство також тривалий час не здогадувалося. Якщо ж вдасться відкрити ті закони за якими розвивається суспільство, то люди зможуть впливати на нього так само, як завдяки знанню фізичних законів, можуть впливати на перебіг певних механічних процесів. Вони закликали до створення нової науки. Однак самих закликів було недостатньо, потрібні були великі зусилля для конституювання нової науки і це було зроблено "піонерами" і класиками соціологічної думки: Огюстом Контом, Гербертом Спенсером, Емілем Дюркгеймом, Карлом Марксом, Максом Вебером та ін.

Огюст Конт

(1798—1857) — найбільш яскраво обґрунтував необхідність і можливість наукового вивчення суспільства; саме цього французького вченого вважають засновником соціологічної науки. У третій книзі своєї п'ятитомної праці "Курс позитивної філософії", опублікованій у 1839 р., він вперше вжив термін "соціологія" і висунув завдання вивчати суспільство на наукових засадах. Соціологія, на його думку, повинна вивчати природні закони, завдяки яким розвивається суспільство.

Огюст Конт спочатку розробляв "соціальну фізику", вважаючи, що справжня наука повинна запозичувати у природничих наук їх об'єктивність, яка ґрунтується на методиці спостереження і експерименту. Ті проблеми, які неможливо ні підтвердити, ні заперечити, опираючись на факти, не повинні стати предметом вивчення соціології.

Кожен об'єкт, за Контом, повинен вивчатися як статичний і як динамічний. Це стосується і соціальної системи. Тому Огюст Конт у соціологи виділяє два розділи:

соціальна статика — вивчає умови і закони функціонування суспільної системи. У цьому розділі досліджено основні суспільні інститути, такі як сім'я, держава, релігія з точки зору їхньої ролі в утвердженні суспільної згоди і солідарності, так званого консенсусу;

соціальна динаміка — розглядає теорію суспільного прогресу, вирішальним фактором якого, на думку Конта, стає розумовий розвиток людства.

Огюст Конт вважав, що людство у своєму інтелектуальному розвитку проходить три стадії: теологічну, метафізичну та позитивну.

На теологічній стадії люди пояснюють усі явища, ґрунтуючись на релігійних уявленнях. Людський розум намагається знайти початкові або/і кінцеві причини явищ. Однак претензії людини на те, щоб проникнути у Божий промисел є безглуздими; те саме, що тварини намагалися б збагнути мислення людей.

На метафізичній стадії людське мислення намагається пояснити причину явищ, послуговуючись філософськими абстракціями и умоглядними конструкціями. Люди намагаються пояснити внутрішню природу явищ, їх першопричини і призначення, хоча вже и не оперують поняттями надприродних чинників.

На позитивній стадії людина перестає оперувати абстрактними сутностями, відмовляється від з'ясування першопричини явищ і обмежується спостереженням за ними, фіксуванням постійних взаємозв'язків між явищами. Позитивне мислення далеке від містицизму і від фактів не підтверджених на практиці.

Перехід від однієї стадії до іншої здійснюється в різних науках послідовно, але не одночасно. Чим простішим є об'єкт вивчення, тим швидше в науці, яка його вивчає, встановлюється позитивне мислення. Огюст Конт вважав, що позитивне мислення послідовно встановлювалося спершу у математиці, потім — в астрономії, фізиці, хімії, біології, і врешті-решт — у соціології, оскільки й об'єкт дослідження — суспільство — є найскладнішим. Кожна з цих наук є своєрідною сходинкою догори, відносно попередньої. Кожна із них запозичує у попередньої її методи і добавляє до них ще свій власний, обумовлений специфікою об'єкта, який вона вивчає.

Для математики головним методом пізнання є логіка. Для астрономії — логіка і спостереження. Для фізики — логіка, спостереження і експеримент. Для хімії — логіка, спостереження, експеримент і класифікація. Для біології — логіка, спостереження, експеримент, класифікація і порівняння. Для соціології — логіка, спостереження, експеримент, класифікація, порівняння та історичний метод.

Вчений вважав, що стадіям інтелектуального розвитку людства відповідають стадії політико-соціальної організації суспільства:

теологічній стадії — військове панування;

метафізичній стадії — феодальне панування;

позитивній стадії — промислова цивілізація.

Ці стадії закономірно йдуть одна за одною. Тому нерівність між соціальними групами пов'язана з певним рівнем розвитку. Рівень розвитку суспільства визначається не матеріальними змінами, а духовно-моральними стосунками між людьми. На думку Огюста Конта, соціологія повинна протиставити теоріям революцій соціологічну теорію, яка дозволяє проводити зміни в суспільстві еволюційним шляхом, із врахуванням інтересів усіх суспільних груп.

Відштовхуючись від своєї концепції про те, що соціологія є теоретичною основою практичного впливу на суспільство, Огюст Конт багато уваги приділяв формуванню суспільного Ідеалу. Це, без сумніву, суперечило його ж теорії про те, що вчений повинен опиратися тільки на досвід І спостереження. Його соціологія поступово стає все менше подібна на об'єктивну науку, "позитивну фізику", все більше перетворюючись на "позитивну віру". Огюст Конт навіть проголосив себе "первосвящеником нової релігії". У біографії видатного вченого трапляється чимало й інших курйозів. Наприклад, в 1842 р. він зізнався, що вже 20 років дотримується режиму так званої мозкової гігієни, тобто не читає творів, які стосуються сфери його наукових зацікавлень, аби не втратити оригінальності власних суджень. У 1826 р., маючи 28 років, Огюст Конт пережив серйозний нервовий зрив, через який змушений був припинити виступи з публічними лекціями з філософії, а через рік він мало не наклав на себе руки, кинувшись у ріку Сену.

Отже, Огюст Конт зробив значний внесок у розвиток соціологічної науки:

вперше обґрунтував необхідність і важливість соціології як наукової дисципліни;

обґрунтував ідею про існування соціальної реальності, яка є автономною щодо індивідуального існування людей;

висунув ідею про те, що структура і розвиток суспільства підпорядковані дії певних законів, які варто вивчати, а також на їх основі будувати соціальну практику.

Герберт Спенсер

(1820—1903) — англійський вчений, продовжувач позитивістської лінії у соціології. Він, як і Огюст Конт, поклав в основу свого світорозуміння принцип еволюції розвитку суспільства і природи. У 1860 р. з'явилася його перша праця "Соціальна статистика. (Систематичний виклад моральних проблем сучасного суспільства та їх взаємозв'язок)".

Він стверджував, що всі його теорії з'явилися на світ завдяки інтуїції і натхненню.

Герберта Спенсера вважають засновником органічної школи в соціології. У фундаментальній праці "Основи соціології" (1877) Спенсер проводив аналогії між біологічною і соціальною еволюцією, між живим організмом і суспільством, наприклад:

суспільство як біологічний організм протягом тривалого періоду свого існування росте, збільшується в об'ємі (так само відбувається перетворення малих держав в імперії);

у процесі зростання суспільства його структура ускладнюється так само як ускладнюється структура організму в процесі біологічної еволюції;

ускладнення структури супроводжується диференціацією функцій, що приводить до посилення взаємозалежності і взаємодії частин цілого.

Принципову відмінність суспільства від біологічного організму Спенсер вбачав у тому, що в живому організмі елементи існують заради цілого, а в суспільстві — навпаки. Органістичний підхід відкривав можливість застосування в соціології природничо-наукових методів.

Зацікавившись теорією природного відбору Чарльза Дарвіна, Герберт Спенсер застосував концепцію виживання найсильніших до соціального світу. Цей підхід отримав назву соціальний дарвінізм. Спенсер відстоював ідею, що уряд не повинен втручатися у процеси, які відбуваються у суспільстві природним чином. Тільки у цьому випадку "пристосовані" люди і соціальні інститути та організації виживатимуть, а "непристосовані" — вимиратимуть. Будучи послідовним у своїх міркуваннях, Спенсер наполягав, що держава не повинна перерозподіляти бюджет на користь вдів, сиріт, хворих. Проте було би помилкою вважати Спенсера мізантропом. Так, наприклад, він був прихильником благодійності як приватної справи, завдання якої вбачав у тому, щоб "пом'якшувати, наскільки це сумісно з іншими цілями, несправедливість природи".

Спенсер вважав, що існує два типи суспільств: військове та індустріальне. Еволюція іде від першого до другого типу суспільства. Для минулої історичної епохи — військового суспільства — характерними були військові конфлікти, які накладають відбиток на все суспільство і людину зокрема. В індустріальному ж суспільстві боротьба за існування виявляється у формі торгово-промислової конкуренції.

Військовий тип характеризується сильним централізованим контролем та ієрархічним порядком влади. Усе життя тут, насамперед, підпорядковане дисципліні, індивід у такому суспільстві примусово підпорядкований соціальному цілому. В індустріальному суспільстві домінують промисловість і торгівля, у ньому з'являється політична свобода, а соціальна організація стає гнучкою. А найголовніше — влада розглядається в індустріальному суспільстві як вираз волі індивідів, а об'єднання індивідів стає добровільним.

Соціальні революції, на думку Спенсера, — це хвороби суспільства, вони протистоять органічній єдності соціальної системи й еволюційному прогресові.

Аналізуючи соціально-політичну ситуацію кінця XIX ст. в праці "Від свободи до рабства" (1891), Герберт Спенсер з гіркотою і відчуттям власного безсилля визнавав, що "соціалізму уникнути не вдасться, але він буде найбільшим нещастям, яке будь-коли переживав світ, оскільки завершиться найрізкішою формою деспотизму". Вчений був переконаний, що "людство може піти прямо, тільки вичерпавши усі можливі криві шляхи". Цей похмурий погляд все-таки не похитнув його віру в остаточну перемогу соціального прогресу людства і впевненість у тому, що воно продовжить свій шлях на основі принципів однакової свободи для всіх.

Цікавою і, як показує час, вірною і справедливою видалась думка Спенсера, що "помиляються ті, хто думає, що мудрий і добрий правитель може бути обраний народом, в якому немає ні доброти, ні розуму".

Відомий німецький науковець Карп Маркс (1818—1888) так само, як і Стюст Конт, вважав, що вивчати соціальні процеси потрібно для того, щоб покращити суспільство, але, на відміну від Конта, для якого головним була соціальна стабільність, Маркс запропонував цілком новий підхід до розуміння суспільства. Карла Маркса вважають засновником теорії соціального конфлікту.

На відміну від Огюста Конта, Герберта Спенсера та інших соціологів, які були прихильниками еволюційного шляху реформування суспільства, Карл Маркс підтримував революційний шлях. Якщо для Конта нормальний соціальний розвиток передбачав стабільність, опору на традицію, відсутність різких "стрибків", то для Маркса, навпаки, нормальний соціальний розвиток — це постійний розрив з минулим, революційні перетворення і "стрибки". Соціальні та політичні реформи, на думку Карла Маркса, були штучним гальмуванням розвитку суспільства, результатом вимушених поступок або обману з боку панівних класів, або ж слабкості та нерішучості пригноблених класів.

Як і Огюст Конт, Карл Маркс визнавав історичну роль розподілу праці. Але Огюст Конт вважав експлуатацію, безробіття, злидні, однобічний розвиток особистості побічними результатами процесу розподілу праці, і передбачав, що ці проблеми будуть поступово усуватися в межах капіталістичного ладу. Його теорія зрештою, підтвердилась під час історичного розвитку. Карл Маркс вважав, що суперечності капіталізму викликані класовим антагонізмом.

Згідно теорії Карла Маркса, кожне суспільство поділяється на два головних класи: експлуататорів (власників засобів виробництва) й експлуатованих (тих, хто не мав такої власності). Він виділяв п'ять основних суспільно-економічних формацій: первіснообщинну, рабовласницьку, феодальну, капіталістичну і комуністичну. Перехід від однієї до іншої відбувався завдяки наростанню економічних суперечностей у межах кожної з цих формацій, а вирішувалися ці суперечності внаслідок класової боротьби пригнобленого класу проти експлуататорів: рабів проти рабовласників, кріпаків і залежних селян проти феодалів, пролетарів проти капіталістів. Кожна наступна суспільно-економічна формація є менш репресивною за попередні, отже, досконалішою за них. Тому Карл Маркс не вбачав у конфліктах зла, а тільки "мотор" поступу: "Революції — локомотиви історії".

Вчений вважав, що політичні ідеологи, право, релігія, освіта, уряд становлять надбудову суспільства. Економічний базис суспільства, тобто спосіб виробництва матеріальних благ і класова структура суспільства, має вирішальний вплив на формування всіх суспільних інститутів. Якщо клас розпоряджається найнеобхіднішими засобами за допомогою яких люди забезпечують своє існування, то він має можливість сформувати всі інститути, які становлять надбудову цього суспільства таким чином, щоб це відповідало його інтересам: "Буття визначає свідомість".

Вплив Маркса на соціологію є відчутним і сьогодні. Хоча його погляд про визначальний вплив на суспільство економічних чинників не завжди схвалювався, але більшість соціологів визнає їх дуже важливими у суспільному житті.

Еміль Дюркгейм (1858—1917) — соціолог, засновник французької соціологічної школи, яка розвивалася при заснованому ним журналі "Аннали соціології". Перший професор соціології в університеті м. Бордо, Франція (1887). Найбільш відомі праці: "Правила соціологічного методу" (1896), "Самогубство" (1897) та ін. Будучи духовним послідовником Огюста Конта, Еміль Дюркгейм, разом з тим, поділяв далеко не всі його погляди. Вчений вважав, що Конт — проголосивши — не зумів виконати свою ж програму — заснувати вивчення суспільства на науковому фундаменті. В основі вчення Дюркгейма — концепція соціологізму (принцип специфічності й автономності соціальної реальності). Суспільство становить особливу надіндивідуальну реальність, яка поєднує людей в єдине ціле і встановлює між ними солідарність особливого роду, а тому відмінна від звичайної механічної суми індивідів. Об'єднуючись у групи, люди відразу починають підпорядковуватися правилам і нормам, які Дюркгейм назвав "колективною свідомістю". Ця особлива соціальна реальність диктує свої установки кожному індивідові у вигляді суспільних очікувань, вимог і принципів моралі. Соціальні явища, які породжені колективними діями індивідів і через це є якісно відмінними від того, що відбувається на рівні індивідуальної свідомості, Еміль Дюркгейм назвав "соціальними фактами". Роль соціальних фактів у поведінці людей вчений продемонстрував у своїй книзі "Самогубство". У ній Дюркгейм довів, що навіть такий вчинок, як самогубство, який, на перший погляд видається зумовленим лише особистими чинниками, насправді є соціальним фактом — продуктом тих значень, очікувань і угод, які виникають у процесі спілкування людей між собою. Соціолог вказав на те, що індивіди, які мають потужнішу сітку соціальних зв'язків є менше схильними до самогубств, ніж індивіди, які слабо пов'язані з життям груп (атеїсти частіше вдаються до суїциду, ніж віруючі люди, самотні — частіше, ніж сімейні, військові — частіше ніж цивільні, а під час мирного часу — частіше, ніж під час воєн і революцій). Виходить самогубство є більш характерним для представників одних соціальних груп, аніж для вихідців із інших соціумів, а відтак — воно є явищем соціальним. Тобто, якщо вчинками людини керує її свідомість, а це свідчить, що значною мірою вона належить не самому індивіду, а соціальному цілому, частиною якого вона є. Величезний статистичний матеріал дозволив ученому дійти висновку: "Склад індивідів, які утворюють певне суспільство, з року врік змінюється, а кількість самогубств, однак, залишається постійним до того часу, доки не зміниться саме суспільство". З того часу багато держав навіть засекретили статистику самогубств як стратегічну інформацію, яка показує ступінь згуртованості нації. Еміль Дюркгейм закликав: "Вивчати соціальні факти як речі", тобто визнавати їх незалежне від дослідника існування і досліджувати їх так само об'єктивно, як вчені вивчають світ природи. Центральною проблемою у творчості Дюркгейма була проблема соціальної солідарності, тобто з'ясування того, які ж зв'язки об'єднують людей у суспільство. У властивому для XIX ст. дусі протиставлення "нового" суспільства "традиційному", він виділяє два типи солідарності, що цементують суспільство: механічна й органічна. Механічна солідарність — властива традиційному суспільству, характеризується тим, що особистість ніби поглинається колективом. Для такого суспільства характерний високий рівень репресивності та насильства, а також низький рівень розподілу праці і, оскільки усі займаються тими самими видами діяльності, мала різноманітність індивідів. Еміль Дюркгейм наводить вислів одного антрополога: "Хто бачив одного туземця Америки — бачив їх усіх". Із розвитком суспільства і поглибленням розподілу праці в індустріальному суспільстві виникає органічна солідарність, яка ґрунтується на співробітництві та кооперації членів суспільства. Обмін продуктами праці передбачає, що партнери беруть на себе взаємні зобов'язання — це форма соціальної взаємодії. Чим глибшим є розподіл праці у суспільстві — тим більша у ньому різноманітність, тим толерантнішими є люди, тим ширша база для демократії.

 

Макс Вебер

(1864—1920) — німецький соціолог, який виявив величезний вплив на сучасну соціологію — як в плані методологічному, так і в плані нагромадження соціологічного знання. Серед його основних праць такі, як: "Протестантська етика і дух капіталізму" (1904—1906), "Про категорії розуміючої соціології" (1913), "Історія господарства" (1923), "Місто" (1923).

На відміну від Огюста Конта і Еміля Дюркгейма, Макс Вебер вважав, що закони суспільства є принципово відмінними від законів природи. А тому необхідно розвивати два типи наукового знання — науку про природу (природознавство) і науку про культуру (гуманітарне знання). Соціологія ж — на його думку

перебуває на межі між цими двома сферами і повинна запозичити у природничих дисциплін причинно-наслідкове пояснення дійсності і дотримання точних фактів, а у гуманітарних — метод розуміння і віднесення до цінностей. Розуміння — вживання у внутрішній світ індивідів, розуміння їх думок і переживань. Соціолог ніби подумки ставить себе на місце інших людей і намагається зрозуміти їхні думки і почуття. Вчений вважав особистість основою соціологічного аналізу. Він був переконаний, що такі складні поняття, як: держава, релігія, капіталізм можуть бути осмислені тільки на основі аналізу поведінки індивідів. Але як виділити головне, спільне в індивідуальних переживаннях людей? Таким критерієм, згідно Вебера, стає "віднесення до цінностей". Цінності можуть бути теоретичними — істина, політичними — справедливість; моральними — добро; естетичними краса тощо. Але, якщо вони мають значення для всіх досліджуваних суб'єктів, то вони — над суб'єктні, тобто мають абсолютне значення у межах досліджуваної епохи.

Головним інструментом пізнання у Макса Вебера є "ідеальні типи". Це такі конструкції, схеми соціальної дійсності, які існують в уяві науковців. "Ідеальний" у цьому випадку означає "чистий", "абстрактний", тобто такий, якого в реальному житті не існує.

Тобто ідеальний тип варто розуміти не у морально-етичному сенсі, а в теоретико-методологічному. Під "ідеальним" соціолог має на увазі не той тип, до якого суспільство має прагнути, а той, який містить найбільш істотні, типові риси соціальної дійсності і може служити еталоном для порівняння із соціальною реальністю. Скажімо, якщо ми захочемо описати ідеальний тип сучасного українського пасажира міського транспорту, то, проаналізувавши навколишню дійсність, виявимо, що це зовсім не є чемна особа, яка завжди вчасно оплачує проїзд і поступається місцем старшим, як би нам цього всім хотілося. Ні, ідеальний тип у цьому випадку повинен у себе включати й інші характеристики, які є притаманними сучасним українським пасажирам міського транспорту — це також особа, яка іноді намагається проїхати без квитка, яка часто буває неввічливою.

Макс Вебер оперував такими ідеальними типами, як: "капіталізм", "бюрократія", "релігія", "ринкова економіка" та ін.

Ідеальні типи мають вивчатися соціологією в тій формі, в якій вони стають значимими для окремих індивідів, у якій ті орієнтуються на них у своїх діях. Соціальні дії індивідів — це дії, які співвідносять (беруться до уваги) з діями інших осіб і орієнтовані на них (не вважатимуться соціальними діями у сенсі, запропонованому Вебером, такі дії, як, наприклад, самотня молитва або панічні дії натовпу).

Макс Вебер виділяє чотири види соціальної дії: ціле раціональну, ціннісно-раціональну, афективну й традиційну.

Ціле раціональна дія передбачає і враховує поведінку предметів зовнішнього світу та інших людей (критерієм раціональності є успіх). "Ціле раціонально, — пише Вебер, — діє той, хто орієнтує свою дію відповідно до мети, засобів і побічних наслідків; і при цьому раціонально зважує як співвідношення затрат і цілей, так і цілей щодо побічних наслідків".

Ціннісно-раціональна дія зумовлена свідомою вірою в етичні, естетичні, релігійні цінності, відповідно до яких і відбувається ця дія, незалежно від того, чи принесе ця дія успіх, чи ні. "Чисто ціннісно-раціонально, — читаємо у працях М. Вебера, — діє той, хто, не враховуючи можливі наслідки, діє відповідно до своїх переконань і виконує те, чого, як йому здається, вимагає від нього його обов'язок, його розуміння достоїнства, краси, його релігійні приписи, пієтет або важливість якоїсь... "справи". Ціннісно-раціональна дія... завжди є дією відповідно до "заповідей" або "вимог", які той, що діє вважає обов'язковими для себе".

Зразком ціннісно-раціональної дії може, наприклад, вважатися заява лідера Німецької реформації XVI ст. Мартіна Лютера, який, у відповідь на вимогу папського Риму покаятися і зректися своїх поглядів, відповів: "Не можу і не хочу зрікатися, тому що небезпечно і неможливо йти проти совісті. На тому стою і не можу інакше. Хай поможе мені Бог".

8. Афективна дія — дія під впливом афектів і почуттів. У випадку афективної дії, так само, як і у випадку ціннісно-раціональної, метою дії є власне сама ця дія, а не щось інше (результат, успіх тощо); побічні наслідки як у першому, так і в другому випадку до уваги не беруться.

4. Традиційна дія — це дія під впливом звички, традиції.

Реальна поведінка індивіда, на думку Вебера, визначається, як правило, двома і більшою кількістю видів дії: у ній присутні і ціле раціональні, і ціннісно-раціональні, й афективні, і традиційні моменти. У різних типах суспільств ті або інші види дії можуть домінувати: у традиційних суспільствах переважає традиційний та афективний типи соціальної дії, в індустріальному — ціле і ціннісно-раціональний.

Що означає для суспільства та його структури зростання ролі ціле раціональної дії? Це означає, що раціоналізується спосіб ведення господарства, управління. Причому цей процес стосується не тільки економіки, але й політики, науки, культури — усіх сфер суспільного життя. Раціоналізується також спосіб мислення людей, їх спосіб відчуття і спосіб життя в цілому. Це супроводжується зростанням ролі науки, яка, за Вебером, є чистим втіленням принципу раціональності. Проникнення науки в усі сфери життя — це свідчення універсальної раціоналізації сучасного суспільства.

Порівняно з Карлом Марксом, Макс Вебер приділяв значно менше уваги класовому конфлікту і впливові економіки на суспільне життя. У книзі "Протестантська етика і дух капіталізму" (і904—і906) він дослідив взаємозв'язки між соціальною організацією і релігійними цінностями. Віра спонукала протестантів до самовідданої праці, заощадливості, особистої відповідальності за свій життєвий шлях. Ці якості сприяли розвитку сучасного капіталізму. Капіталізм, на думку вченого, сформувався і поширився у процесі розвитку науки, сучасної технології, бюрократії та раціоналізації суспільства.

 

2. Сучасні соціологічні теорії Сучасна соціологія базується на теоріях, описаних вище. Однак, із розвитком соціологічної науки, зростає її спеціалізація. Соціальна реальність є дуже складною і різноплановою, а тому існує багато різних шляхів для її розуміння і жоден з них не є вичерпним. Тобто вчений не може і не прагне осягнути всі можливі підходи до вирішення певної наукової проблеми. Науковець-соціолог зосереджується на власній теорії і відмовляється від усього, що суперечить його концепції. Концепція (з лат. — розуміння, сприйняття) — система взаємопов'язаних і сумісних поглядів на певні явища і процеси; спосіб їх розуміння і трактування; головна ідея певної теорії. Для того, щоб розмежувати різні наукові підходи до розгляду тих самих явищ, американський вчений Томас Кун запропонував поняття "парадигма". Парадигма — це сукупність переконань, цінностей і методів, які визнаються певним науковим співтовариством. Парадигма — це спільне світорозуміння, поділяючи яке, розмежовані на початках вчені утворюють згуртовану групу — наукове співтовариство. Поява парадигми є завжди результатом певного індивідуального теоретичного досягнення — біля її витоків завжди стоїть конкретний автор з його ідеями, які приваблюють інших вчених настільки, що ті беруть його твори за взірець. Вони не копіюють його творів, але ті настільки їм близькі, що головні ідеї, висловлені у цих творах, стають для них взірцями й орієнтирами. Отже, парадигма є певним науково-теоретичним, концептуальним та методологічним баченням світу, яке скеровує під певним кутом зору науковий підбір проблем та емпіричного матеріалу, що обґрунтовує теорію. Парадигма в соціології — це певний ціннісно-нормативний підхід, який визначає кут зору, крізь призму якого відстежуються, аналізуються та узагальнюються соціальні явища та процеси. Поняття "парадигма" є ширшим за поняття "теорія" чи "концепція". У межах сучасної соціології виділяють різні парадигми. Одним із варіантів є поділ на структурні парадигми, які включають в себе теорії макрорівня та інтерпретативні парадигми, що охоплюють теорії мікрорівня. Теорії макрорівня (макросоціологія). Макросоціологічні теорії вивчають великі соціальні системи, такі як: суспільство, цивілізації, їх внутрішні структури і взаємини між структурними елементами. Цей підхід більше пов'язаний з такими науками — демографія, політологія, економіка. Теорія структурного функціоналізму. Її засновником є американський вчений Толкотт Парсонс (1902—1979). ВІН починав свою кар'єру як економіст у Гарварді. Стажувався у Німеччині, де познайомився з теоріями Вебера, Зіммеля, Тьоніса. Повернувшись до Гарварда, почав викладати на факультеті соціології, щойно організованому Пітірімом Сорокіним. Основні праці: "Структура соціальної дії" (1937), "Соціальна система" (1951), "До загальної теорії дії" (1951). Якщо намагатися знайти якусь "точку відліку" розвитку соціологічної теорії у XX от., то найбільш придатною для цього виявиться саме теорія Толкотта Парсонса. Його всеохоплюючий синтез узагальнив попередні соціологічні знання і позначив шляхи його розвитку. Після Парсонса навіть ті соціологічні школи, які спиралися на інші концепції не могли залишити його теорію поза увагою. Згідно теорії Парсонса, реальність, попри те, що є неосяжною, організована логічно і раціонально, має системний характер і завдання теорії полягає у тому, щоб побудувати несуперечливі схеми, у які вкладається усе накопичене знання, і встановити логічні зв'язки між усіма попередніми теоретичними побудовами соціологів. Тому основна частина робіт Парсонса присвячена пристосуванню інших теорій і результатів чужих досліджень до власної термінологічної системи. Центральне поняття соціальної структури — рівновага. Суспільство в рівновазі — суспільство без конфлікту, в якому кожен виконує свою функцію, знає свою роль. Повної рівноваги досягнути неможливо, але суспільство повинно до цього прагнути. Суспільство, як система, для того, щоб існувати, повинно відповідати чотирьом вимогам. Ці вимоги в теорії Парсонса. позначаються як схема АСИ, — за першими літерами англійських слів, що означають їх назви: adaptation (пристосування), goal (ціль), interpretation (інтеграція), latency (підтримання взірців). Адаптація (А) — кожне суспільство повинне пристосовуватися до свого оточення. Ціль досягнення (G) — кожне суспільство повинне виробляти цілі та засоби для їх досягнення. Інтеграція (І) — кожне суспільство повинне підтримувати свою єдність. Соціальна система є не просто механічною сукупністю індивідів, — вона контролює дії індивіда в системі, забезпечує задоволення його потреб і не допускає можливих відхилень у його поведінці. Підтримання взірців (L) — кожне суспільство має прагнути до підтримання рівноваги. Цю функцію забезпечує культура суспільства. Культура є упорядкованою системою символів, які визначають поведінку індивідів і груп. Вона дає суспільству систему знань і ідей, визначає емоційне ставлення до об'єктів, а також забезпечує систему моральних норм і правил. Задовго до горбачовської "перестройки", ще наприкінці 70-х рр. XX ст., Толкотт Парсонс, аналізуючи перспективи модернізації Радянського Союзу, дійшов висновку, що радянська система неминуче розпадеться. Адже, переконував він, кожна модернізація тягне за собою весь ланцюжок системних змін, а оскільки осучаснення вимагає переходу до системи прийняття самостійних управлінських рішень, то зміни у цьому напрямку неминуче докорінно модифікують обличчя радянської соціальної системи. Систему Парсонса часто критикували за те, що його модель соціального життя утопічна, — це, мовляв, світ рівноваги, без руху, а значить і без історії, без внутрішніх джерел соціальних змін, у його теорії немає місця конфліктам, що так часто трапляються у реальному житті. Розвиток теорії Парсонса було здійснено Робертом Мертоном (нар. 1910), що вдосконалив і модифікував структурний функціоналізм свого попередника. Він вважав, що Парсонсова теорія, по суті, становить філософську систему, яку складно поєднати з емпіричним аналізом. Мертон запропонував альтернативну теорію структурного функціоналізму, що дозволяє аналізувати обмежене і конкретне коло соціальних явищ, але з врахуванням емпіричних даних. Роберту Мертону належить заслуга розробки методологічного інструментарію для так званої теорії середнього рівня. Його суть полягає в тому, щоб забезпечити зв'язок між емпіричним і теоретичним рівнями дослідження. На відміну від всеохоплюючої теоретичної системи Парсонса, теорія Мертона придатна для аналізу певної, конкретної групи фактів, характерних для окремих сфер суспільного життя. її позитивною стороною є легкість перевірки гіпотез за допомогою емпіричних досліджень. До теорій середнього рівня належать, наприклад, теорії соціальної структури, аномії, бюрократії, науки та ін. Роберт Мертон сформулював основну теорему функціонального аналізу: "Так само як одне соціальне явище може мати багато різних функцій, одна функція може по-різному виконуватися різними явищами". Дослідник наголошує, що може існувати низка структур, які можуть виконувати ту чи іншу функцію, а соціолог повинен мати на увазі наявність функціональних альтернатив (функціональних замінників). Скажімо, не всі соціальні структури є функціональними для суспільства, деякі з них можна вилучити без шкоди для суспільної структури, наприклад, Коста-Ріка не має такого елемента суспільної структури, як армія. Мертон показав, що соціальна система та її елементи можуть мати як видимі функції, так і латентні (приховані). Видимі — це ті, які відомі учасникам певного виду суспільної діяльності, латентні — ті, про які учасники не знають. Що дає соціологу подібне розмежування функцій? Це дозволяє зрозуміти стандарти соціальної поведінки, що на перший погляд здаються ірраціональними. Як приклад Мертон наводить "танець дощу" індіанців племені гопі з Нью-Мексико. Гопі вірять, що цей танець примусить пролитися дощ на їхні поля (видима функція). Однак "танець дощу", який притаманний тільки цій суспільній групі і жодній іншій, — згуртовує їх, сприяє усвідомленню своєї єдності, "інакшості" від усіх інших людей (латентна функція). Мертон розрізняє також дисфункції — негативні дії, які загрожують цілісності суспільства. Відтак, згідно з теорією Р. Мертона, структурно-функціональне пояснення конфлікту може бути досягнуте введенням розмежування між видимими і латентними функціями, а також між функціями і дисфункціями. Соціологія, за Мертоном, повинна вивчати ступінь реальної інтегрованості суспільства, видимі і приховані функції соціальних інститутів, пояснювати соціальну організацію і поведінку людей. Йому належить ідея, що суперечності у суспільстві можна подолати шляхом зміни соціальної структури і запровадження нових організацій. Критики структурного функціоналізму звертають увагу також на деякі інші його слабкі сторони, наприклад, неоднозначність такого терміну як суспільна рівновага. Запозичений з біології, у якій ознаки браку рівноваги досить легко виміряти (наприклад зміни температури тіла чи кров'яного тиску), він є дуже неоднозначний щодо суспільства (та сама структура може бути функціональною для однієї частини суспільства і дисфункціональною для іншої, наприклад, різні релігійні конфесії в одному суспільстві). Ще однією критичною думкою щодо структурного функціоналізму є та, що ця теорія, яка трактує стабільність як щось вище і визнає суспільні зміни деструктивними, є внутрішньо консервативною. Структурний функціоналізм підтримує існуючий суспільний лад, а його критики вважають, що зміни є необхідними для суспільного розвитку.

 

Теорія конфлікту.

Альтернативою для структурно функціоналістських поглядів є теорія конфлікту. П засновником вважається Карл Маркс, який наголошував на взаємній боротьбі антагоністичних суспільних класів. Сучасні теоретики Ральф Дарендорф (нар. 1929), Чарльз Райт Міллз (1916—1962), Льюїс Козер (1918—2003) не концентрують усю свою увагу на конфлікті між суспільними класами, вважаючи не менш важливими за сучасних умов й інші види конфліктів: між різними расовими, етнічними, релігійними, статевими та іншими групами.

Льюїс Козер вважає, що конфлікт внутрішньо притаманний суспільству і відіграє не тільки деструктивну, але й стабілізуючу роль: конфлікт робить чіткішими певні базові цінності суспільства, дозволяє різним суспільним групам краще пізнавати один одного і тим самим сприяє їх зближенню; конфлікт із зовнішнім ворогом допомагає підтримувати згуртованість суспільства в цілому. Козер обґрунтовує подвійну роль конфлікту у внутрішньому згуртуванні групи: внутрішня згуртованість зростає, якщо група вже достатньо інтегрована і якщо зовнішня небезпека загрожує усій групі і сприймається усіма членами групи, як спільна загроза. Цінність конфліктів полягає в тому, що вони запобігають заціпенінню соціальної системи, відкривають дорогу інноваціям.

Льюїс Козер намагався поєднати теорію конфлікту із теорією структурного функціоналізму для того, щоб подолати недоліки останнього і створити синтетичну теорію.

Ральф Дарендорф запропонував нову всеохоплюючу теорію соціального конфлікту, відому як конфліктна модель суспільства: кожне суспільство постійно змінюється, а зміни означають конфлікти нового зі старим; конфлікти всюдисущі. Картина соціального світу, з точки зору Дарендорфа, становить поле бою багатьох суспільних груп, які борються між собою, зникають і виникають, створюють і руйнують різноманітні альянси. Суспільства відрізняються одне від одного не наявністю чи відсутністю конфліктів, а тільки різним ставленням до них з боку влади. У демократичному суспільстві переважають раціональні методи їх врегулювання.

Якщо функціоналісти звертають увагу, передусім, на позитивні сторони існування певного соціального укладу, то конфліктологи розглядають суспільство як динамічне утворення, всі елементи якого перебувають у стані боротьби. Критики теорії конфлікту вказують на радикалізм її представників, їхню тенденцію концентрувати свою увагу на аспектах, які поділяють і конфронтують суспільство, не помічаючи процесів гармонізації суспільних взаємин.