І.Крип’якевич «Український світогляд»

У тексті Крип*якевич ставить перед людиною таке питання: як виникає наш світогляд? Текст поділен на дві частини. Перша частина про плив світогляду, а друга частина про культуру. Розглянемо більш детальніше про першу частину. Першу частину Крип*якевич розглядає про світогляд двох великих доб: про князівську та світогляд міщансько- козацької доби. Що стосується князівської епохи, хоч вона і проходила різні переміни у своїм розвитку, все таки виявляє деякі основні риси, що ввесь час залишалися незмінними. По тексту можна виділити їх чотири: 1) тісний зв'язок світогляду з землею, 2) військово-лицарські елементи, 3) хліборобські замилування, 4) живе, радісне наставлення до життя.Але були різні впливи, які хотіли змінити світогляд українців. Впливи находили з трьох сторін: з азійського орієнту, із скандинавської півночі та з візантійського півдня. Але давні українці так виробили свою культуру, що на неї було дуже важко вплинути та змінити. Хоча, чужосторонні набутки і впливи предки українців сприймали і перетоплювали в свою гармонійну цілість. Яскраво ми це можемо побачити у «Слові о полку Ігореві», наприклад, коли там згадуються аварські шоломи, латинські мечі, готські дівчата — і Крип*якевіч чітко підкреслює, що «це сліди різнородних культурних позичок». Що стосується міщансько-козацької доби, то тут завдяки Запорозьської Січі було об*єднано багато народів проти Польщі і Московщини, і врешті запорізьке військо з'єднало всіх до боротьби за державну самостійність.А це творить спільний національний світогляд. Крім того, любов до рідної землі давала тогочасним людям незвичайну відпорність проти чужих намов та інтриґ. Боролися усі за «вольності» та за ідею, що всі повинні бути рівні. Усе це перечислене ще більш об*єднувало різні народи того часу.У другій частині цього тексту розповідається про культуру. Культурна творчість розширювалася через колонізаційну експансію і поширення освіти, тобто відкривалося багато шкіл, друкарнь. Виникла різнородна і різнобарвна культура, що глибоко проникла в народні маси і творила їх світогляд. Отже, роблячи висновки, то найбільш характерні прикмети тогочасного світогляду такі: 1) любов до батьківщини, що виходить із зросту національної свідомости;2) свободолюбність і цінування рівности;3) зрозуміння громадської дисципліни і державного авторитету;4) консерватизм у доброму і лихому значенні.

 

33) Виникнення і розвиток української мови.

Зрозуміння культури неможливе без вивчення її мовного коду, ролі мови як форми самовираження культури і засобу її формування. Саме мова, будучи одним з основних елементів тяглості культурного життя, окреслює етнічну приналежність носіїв культури і, тим самим, стає важливим чинником етнонаціонального розвитку. У сучасному суспільстві національні мови формуються переважно на основі народнорозмовних, тому писемна мова є різновидом тієї самої мовної системи, інший різновид якої представлений усним мовленням. Як відомо, в Київській Русі від часу запровадження християнства розвинулася писемність у церковнослов’янській мові, на яку перекладали Євангеліє та інші літургічні та богословські книги. Як сакральна ця мова вживалася православними українцями, а згодом і греко-католиками впродовж всього розглядуваного періоду. На її основі створено і ту мову, якою писалися літописи, житія святих, публіцистичні пам’ятки. Природно, що до літописів, юридичних актів, приватних листів проникало так багато рис живої мови, особливостей східнослов’янських діалектів, зокрема протоукраїнських, а пізніше українських. "давньоруська мова"-мова книжних актів. Уже в XIII — XIV ст. народнорозмовна мова була не єдиною мовою, а групою близькоспоріднених українських діалектів. Ці діалекти розвинулися на базі існуючих раніше діалектів протоукраїнських племен внаслідок перегрупування і дальшого розвитку. Найбільш діалектно розчленованими є території, заселеність яких була безперервною. З другої половини XIV — початку XV ст. до нашого часу дійшли грамоти, писані українською мовою. Це була так звана ділова мова, що на цьому етапі формувалася переважно на основі народнорозмовної. Укр.мова набуває більш виражених білоруських особивостей. В діловій мові відбувається розширення жанрів літ.мови. Пам’ятки розповідні, літературні, записи судових справ писалися "західноруською" мовою, яку пізніше стали називати "простою" мовою, щоб відмежувати її від церковнослов’янської, що сприймалася як "більш високий" стиль. У пам’ятки, писані "простою" мовою, широко впроваджувалася церковнослов’янська і польська лексика, типовими для неї стали граматичні й фонетичні полонізми. Однак це не була цілком "проста" мова, а швидше своєрідний "середній" стиль, проміжний між "високим" стилем і мовою розмовною. взаємини мови писемної з розмовною були двоякими: з одного боку, розмовна мова не могла не впливати на писемну, з другого — в ряді випадків відбувалося свідоме відштовхування мови писемних пам’яток від усного мовлення.

 

34) Багатомовність середньовічної культури.

· Крім української, в Україні функціонували мови етнічних меншин: польська, німецька, єврейська. Незважаючи на те, що в Україну прибували і євреї, які розмовляли іншими мовами (насамперед євреї-сефарди, які користувалися юдео-романськими діалектами), ідиш став спільною розмовною мовою євреїв України. З часом тут витворилися характерні риси специфічно українського діалекту ідиш. Як мова культу, освіти й літератури євреями вживалася гебрайська мова (іврит). Німецька мова була поширена в середовищі німецьких колоністів у великих містах Галичини й міських поселеннях Закарпаття, однак в XV — на початку XVI ст. у Галичині її витіснила польська, яка з часом проникла і до актів. Більшість вірменів України у побуті користувалися вірменокипчацькою мовою (тюркська мова, близька до кримськотатарської), натомість у релігійному житті — старовірменською писемною мовою (грабар). Таким чином, на українських землях, крім українсько-білоруської ("руської") писемної мови, були поширені мови церковнослов’янська, латинська, польська, а в певних регіонах також німецька, гебрайська та ін. Статус кожної з них був різним, і це відбивалось на їхньому функціонуванні в системі жанрів, яка закріпилася в рукописній книжності і була успадкована друкованою книгою. Проте за всіх відмінностей щодо кожної з мов вживання церковнослов’янської, латинської, польської і навіть "простої" мов у писемності було виявом загальної закономірності розвитку мов у донаціональний період: тенденції до використання у літературі, культі та офіційних текстах не наближеної до народнорозмовної, а окремої, писемної мови, якою міг бути архаїчний варіант рідної мови (церковнослов’янська у православних слов’ян, грабар у вірменів) або й зовсім інша мова (арабська у тюркських та іранських народів, іранська — у деяких тюркомовних країнах, латинська — в середньовічній Європі, гебрайська — у євреїв тощо). Вживання однієї мови у ряді країн полегшувалося тим, що графічно ідентичні тексти мали різну вимову: в Росії "ять" вимовлялося як "е", в Україні — як "і", "г" в Росії звучало як експлозивний звук, в Україні й Білорусі — як фрикативний. Була різниця і в системі наголосів церковнослов’янської мови, але це не заважало функціонуванню її як засобу міжслов’янського спілкування і культурного взаємообміну впродовж значного періоду.

 

35) «Проста» та літературна мова.

Церковнослов’янська мова вживалася (переважно у літургічних книгах, церковно-богословських текстах і в літературній творчості "високого стилю") не лише в Україні, а й всіма православними слов’янськими народами, а почасти і за межами православного світу (хорвати-глаголаші) і Слов’янщини (румуни). "високою" у всіх православних слов’янських народів була саме церковнослов’янська мова, пояснюється їхнім прагненням спертися на давні традиції вітчизняної культури. Церковнослов’янська мова мала особливий престиж як мова сакральна, що своїми засобами і можливостями виразу, за твердженням тодішніх українських книжників, не поступалася латинській і навіть грецькій. церковнослов’янська, особливо у її східнослов’янському варіанті, сприймалася як літературна мова кожного зі східнослов’янських народів, то і її часто називали "руською".Як зазначалося, перші рукописи з виразними рисами української книжної мови середньої доби ("руської", "простої") відомі з середини XIV ст., поширенішою вона стає з другої половини XVI ст. "Руська" ("західноруська" за термінологією, яка нині вже сприймається як застаріла) актова мова і "проста руська", книжна — це різновиди спільної білорусько-української писемної мови. Деномінант "руський" в українській мові цілком ясний, означаючи для раннього періоду східних слов’ян, а для середнього — українців та білорусів. Слово "проста" інколи тлумачиться дослідниками в тому сенсі, що ця мова дуже близька до народнорозмовної. Насправді це не зовсім так. Ті, хто писав "простою" мовою, наближали її до розмовної настільки, щоб зробити зрозумілішою, і водночас прагнули зберегти різницю, яка засвідчила б, що це все ж не просторіччя, а своєрідний "середній стиль" писемної мови. По суті, вони свідомо робили цю мову штучною, насичуючи її "нерозмовними" словами і формами. "проста" мова протиставлялась і церковнослов’янській, і польській, але щодо останньої достатнім засобом диференціації вважалася кирилична графіка. розмовної мови "просту" відрізняла також більша нормованість. "Проста" мова була досить зрозумілою, і українські й білоруські освічені кола не відчували потреби піти за прикладом чеської та польської літератур. Отже, було три "стилі" чи, швидше, рівні престижності: найвищий репрезентувала церковнослов’янська мова, середній — "проста" мова, найнижчий — народнорозмовна або наближена до неї.

 

36) Мова друкованих видань.

Становище України між Заходом і Сходом відбилося і в тому факті, що перша відома друкована книга автора, який походив з України, вийшла в Італії латинською мовою, а перші видання, значна частина тиражу яких призначалася для України, видані церковнослов’янською мовою у Польщі друкарем-німцем. Йдеться про астрологічний трактат Юрія Дрогобича та богослужбові книги, видрукувані у Кракові Швайпольтом Фіолем. Здійснене Ф.Скориною у Празі видання Біблії вперше в друкарстві відбило тенденцію до інтеграції двох мовних систем — церковнослов’янської і "руської". Це було можливе з позицій диглосії — сприймання цих мов як різновидів однієї. Як побачимо далі, наступники Скорини пішли іншим шляхом, чітко диференціюючи церковнослов’янські та "прості" тексти. Зважаючи на те, що майже всі видання Івана Федорова були літургічними за призначенням, цілком природно, що вони вийшли церковнослов’янською мовою. Ідея зробити друковані книги зрозумілими для "простих людей" була близька Г.Ходкевичу. Особливе значення для дальшої стабілізації церковнослов’янської мови мала славетна Острозька Біблія. Щодо перекладу Біблії з латини, то, на думку Гозія, він міг би здійснюватися здавна стабілізованою церковнослов’янською ("словенською або далматською") мовою. Пожвавлення суспільно-політичного руху в другій половині XVI ст. супроводилося не тільки активізацією літературної творчості українською та білоруською літературними мовами, а й посиленням уваги до церковнослов’янської мови, виявом чого було впровадження її у школах вищого рівня, створення граматичних праць і словників. Культивування церковнослов’янської мови в Острозі було пов’язане з діяльністю колегіуму ("академії"). Надаючи великого значення церковнослов’янській мові як мові літургії, теології та "вищих шарів" культури, острозькі книжники одночасно стали на шлях паралельного вживання "простої" мови як засобу освіти, публіцистики, поточної літературної творчості. 1587 р. були написані Герасимом Смотрицьким "Ключ царства небесного" і "Календар римський новий".Твори Смотрицького — перша книга, друкована в Україні не церковнослов’янською, а "простою" мовою. К.19 ст 90ті.-розкріпачення друкарства. 1606 р. в Острозі вийшов Требник з "предмовою" Д.Наливайка "руською" мовою, в 1607 р. — двомовний (церковнослов’янсько-український) збірник. З 366 видань 1574 — 1648 рр., зареєстрованих у бібліографії, церковнослов’янською мовою надруковано 68 (18,6 %), церковнослов’янською і українською — 51 (13,9 %), українською — 41 (11,2 %), польською — 105 (28,7 %), латинською — 96 (26,2 %). Разом церковнослов’янською і українською мовами опубліковано 43,7 % усіх видань. У 1586 — 1616 рр. тексти "простою" українською мовою становили 8,5 % всієї книжкової продукції в 1616 — 1645 рр. — 9,1 %.

 

 

37) Мова як важливий чинник єдності українських земель.

Українська мова впродовж XIII — першої половини XVII ст. була важливим чинником єдності всіх українських земель, передумовою їхнього культурного єднання. Супутником історичного розвитку українського народу було вдосконалення і урізноманітнення його мови — і на рівні повсякденного мовлення, і на рівні писемності. Той факт, що спочатку як мова літургійна і головна мова писемності використовувалася мова споріднена, хоч і відмінна від народнорозмовної, сприяв поширенню грамотності, полегшував оригінальну літературну творчість. Грецька ж мова не набула такого поширення серед православних, як латинська в католицьких країнах, і це загальмувало міжнародний культурний обмін на професійному рівні. Мова галицько-волинських грамот, пізніше грамот Молдавського князівства, стала формуватися на основі української мови, ділова мова Великого князівства Литовського акумулювала риси української та білоруської мов. Формування "простої" книжної мови відбивало прагнення зробити писемність зрозумілішою ширшим колам читачів. Це було явище, типологічно подібне до процесів, що були властиві і культурам народів Західної та Центральної Європи доби Реформації. Однак там розширення середовища використання національних літературних мов мусило відбуватися на основі мов народнорозмовних, шляхом повного розриву в ряді жанрів з дотеперішньою латиномовною писемною традицією. Натомість в Україні традиційна писемність не була цілком чужою, і це стало основою для розвитку нових різновидів писемної творчості не шляхом розриву з традиційною писемністю, а шляхом її реформування. Впродовж розглядуваного часу не склалися передумови для писемності, побудованої на розмовній мові. Водночас, наскільки можна судити з фрагментарних згадок у джерелах, зростало значення тих пам’яток словесності, які виникали і розповсюджувалися в усній формі. Фольклор був явищем загальнонаціональним, а ораторське мистецтво розвивалося в середовищі освічених людей. У різного роду промовах, "ораціях", церковних казаннях використовувалися не лише мови писемності (церковнослов’янська, "проста", латинська, польська), а й мова українська. Незважаючи на відсутність державної опіки, українська мова вдосконалювалась і зміцнювала свої позиції як знаряддя соціальної комунікації.

 

38) Вітчизняне мовознавство: глосування та перші словники.

Вітчизняне мовознавство — ровесник або майже ровесник східнослов'янської писемності, але інтерес до слова існував і за дописемних часів. Він виявлявся насамперед у прагненні з'ясувати походження слова (в першу чергу, звичайно, запозиченого або архаїчного). Особливо цікавило людей походження власних назв — найменувань географічних об'єктів (топонімів) та імен людей (антропонімів). Навколо багатьох таких слів, мотивація яких уже була незрозумілою або малозрозумілого, виникали легенди. Деякі старовинні пояснення топонімів залучали до своїх оповідей літописці. Літописець Нестор використовує топоніми та фразеологізми як арґументи для своїх тверджень. З поширенням писемності, функціонуванням літературних мов перед книжниками виникали суто філологічні й лінгвістичні проблеми. Малозрозумілі та незрозумілі для непідготовленого читача слова (питомо слов'янські, в тому числі й архаїчні, та запозичені) в старослов'янських текстах давньоруські книжки пояснювали за допомогою глос — перекладів або тлумачень прямо в тексті (контекстуальні, внутрішньорядкові глоси), над пояснювальним словом (міжрядкові глоси) або на берегах (полях) книги (маргінальні, покрайні глоси). Подібним чином архаїчні, діалектні, запозичені слова пояснювалися в грецьких і старослов'янських текстах. Власне давньоруське глосування як засіб пояснення слова запозичено із грецьких та старослов'янських зразків. Найпоширенішими в давньоруській практиці були контекстуальні глоси, що вводилися за допомогою слів та словосполук-індикаторів рекъше, єже єсть сказаємо тощо. Контекстуальні глоси наявні в давньоруських перекладах із грецької мови і в ориґінальних творах. Найчисленнішими (близько 60) є глоси до залишених неперекладених грецьких слів. Пояснення слів за допомогою глос — глосографія (глосемографія) є несловниковою лексикографією. Вона сприяла виробленню давньоруського лексичного узусу. Зібрані окремо глоси утворюють словник-глосарій, що може існувати відірвано від тексту, до якого первісно глоси належали. Глосографія (глосемографія) підготувала ґрунт для наших перших словників. Відповідно до об'єктів глосемографічної праці, інтересів освічених людей у Київській Русі оформилися три головні типи словників: 1) словники-ономастикони; 2) словники символіки; 3) слов'яноруські словники. Найпоширенішими були словники-ономастикони. Популярність їх обумовлена масовим розповсюдженням нових християнських імен людей та знайомством із значною кількістю біблійних топонімів. Значення християнських імен грецького походження в середовищі освічених людей були зрозумілі. Ономастичний напрям у давньоруській лексикографії представлений трьома словниками, що дійшли із XIII ст., але могли бути створені раніше;1. "О именьхъ и глемыхъ жидовьскымь языкъмь...", що налічує 169 словникових статей. Основна частина його — переклад із грецького ономастикона. 2. "А се имена жидовьская роусьскы тълкована", який об'єднує 38 глос. Крім біблійних власних назв, тут, як і в попередньому словнику, пояснено й деякі загальні назви, в тому числі старослов'янські. 3. "РЂчь жидовськаго языка. преложена на роускоую", який містить у списку XIII ст. 174 статті. В ньому об'єднано матеріали різнорідного (а може, й різночасового) походження. У XI—XIII ст. в ходу були невеликі словнички, в яких тлумачилося алегоричне або символічне значення слова. До таких належить "Тлъкъ со неразумны(х) словесе(х)", що зберігся в списку XVI—XVII ст.Слов'яноруський напрямок давньої лексикографії репрезентує словник, що в списку XV ст. має заголовок "Тлъкованыє неудобь познавакмомъ въ писаныхъ рЂчемъ" (налічує 29 статей). Давньоруська лексикографія XI— XIII ст. була серед найбагатших у Європі. контексті європейської лінгвістики мовознавство Русі XI—XIII ст. було на належному рівні.

 

39) Староукраїнське мовознавство: творчість Л.Зизанія, М. Смотрицького, І.Ужевича.

Лінгвістична література граматичного типу на східнослов’янських землях відома ще з доби Київської Русі, але конкретних оригінальних праць від того часу не збереглося. Оригінальні конкретно-предметні граматичні праці українські мовознавці створили в кінці XVI ст. Найбільших успіхів у цьому жанрі давнього мовознавства досягнуто в XVII ст. Староукраїнська граматична теорія розвивалася у сфері європейського мовознавства, що основувалося на греко-латинській ученій спадщині. предмет дослідження — церковнослов’янська мова, що виросла на грунті старослов’янської, якою здійснено найдавніші переклади з грецької мови, освячені авторитетом слов’янських першовчителів. Заслугою староукраїнських лінгвістів є те, що вони в багатьох випадках вийшли за рамки греко-латинської теорії, виявили специфічні особливості слов’янської системи й адекватно її описали. Творчий підхід до лінгвістичних проблем характеризує творчість і Л. Зизанія, і М. Смотрицького, і І. Ужевича. Першим теорію свого часу при описі слов’янської фонетики (орфографії) та морфології застосував Л. Зизаній. Учений виявив низку особливостей слов’янської системи імені й дієслова, зокрема відкрив орудний відмінок, спробував зробити поділ слів за відмінами й дієвідмінами, осмислити систему часів церковнослов’янської мови. Але він ще міцно тримався теорії граматики, побудованої на грецькому матеріалі (навіть приписував церковнослов’янській мові артикль як окремий клас слів). Л. Зизаній — перший український лінгвіст, котрий спеціально обстежував словенороські тексти з метою наукового опису мови. Здійснюючи кодифікацію, учений намагався розмежувати традиційно-книжні елементи й живомовні східнослов’янські, але чіткої грані між цими двома компонентами він не провів, тому поруч із давніми, архаїчними формами в його книзі часто як рівноправний складник даються характерні східнослов’янські або специфічні українські форми.Найвидатнішим теоретиком слов’янської лінгвістичної системи в староукраїнському (і ширше — слов’янському) мовознавстві виступив М. Смотрицький, який у повному обсязі опрацював фонетичну, морфологічну й синтаксичну системи східнослов’янської редакції церковнослов’янської мови (українського різновиду). Створена ним загальна концепція церковнослов’янської граматики зберігала актуальність аж до XIX ст. М. Смотрицький був першим дослідником давніх слов’янських пам’яток. У його розпорядженні були, можливо, навіть деякі старослов’янські тексти, через це описана ним система загалом близька до старослов’янської пізнього періоду (XII ст.). Він досить чітко відрізняв старослов’янську (церковнослов’янську) й живі слов’янські мови, в тому числі рідну українську. У категоріях і термінах латинської граматики на прикладі української мови універсальну слов’янську систему спробував описати І. Ужевич, але це йому не скрізь удалося. Загалом ідея І. Ужевича була співзвучна ідеям тодішньої французької лінгвістики, які згодом реалізувалися в універсальній граматиці. Матеріал для своєї праці І. Ужевич брав із живої української та інших, слов’янських мов, а також із друкованих церковнослов’янських граматик. Історія староукраїнського мовознавства показує, що прогрес у науці створюється зусиллями цілих поколінь дослідників. Важливу, роль у цьому відіграє спадковість у культурі народу. Не менше значення в розвитку науки має міжнародний обмін теоретичними досягненнями. Тісні зв’язки староукраїнської граматичної теорії з греко-візантійською очевидні. Не будучи прив’язаною до конкретного текстового матеріалу (на відміну від лексикографії), староукраїнська граматична думка мала більш яскраво виражений світський характер (належність мовознавців XVI — XVII ст. до духовного стану виявлялася тільки час від часу в підборі ілюстративного матеріалу), а в середині XVII ст. перейшла в коло світських наук.

 

40.Горняткевич “Що або хто загрожує українській мові»

Стан і статус української мови — тема, щодо якої готовий висловити свою думку чи не кожен мешканець країни, від президента Кучми (якому належить тонке розрізнення між "офіційною" та "державною" мовами) до рядового українця, чи то пак представника народу України. Тож не дивно, беручи до уваги кардинальне політичне значення мовного питання, що охочих до дискусії куди більше, ніж самих тільки дипломованих мовознавців держави. Нещодавно в цій дискусії забрав слово академік П. П. Толочко, видавши книжечку "Що або хто загрожує українській мові?" [П. П. Толочко. Що або хто загрожує українській мові? Київ: "Оріяни", 1998. Далі при посиланнях на це видання, як і на всі інші, в дужках вказується сторінка.]. Хоча брошурка об'ємом невеличка, всього 32 сторінки, але заслуговує на увагу через те, що її автор — не тільки відомий науковець, але й досвідчений та впливовий публіцист. (Недавно вийшла друком його праця "Від Русі до України", в якій зібрано "науково-популярні, критичні та публіцистичні праці" останніх років). Науковий стаж академіка Толочка підсилює авторитет статей публіциста Толочка, забезпечуючи йому широку авдиторію та шанобливу увагу читачів, а іноді й викликаючи палке заперечення, як це було у випадку зі статтями на тему української "національної ідеї".Публіцистика Толочка відзначається чіткістю формулювань та виразною авторською позицією, але тон її в основному раціональний, відповідальний, зрівноважений, що теж підсилює її авторитет і викликає довіру читача. Саме тому варто застановитися, наскільки такі позитиви можуть заступити відсутність фахового знання, коли автор береться за наукову тему, з якої він не спеціяліст. Розгляньмо авторський виклад історичного розвитку української мови, на якому побудована його аргументація щодо її сучасного стану та перспектив на майбутнє. І хоч я не вважаю себе спеціялістом із соціолінгвістики, мені-таки доведеться прокоментувати деякі явища саме тієї ділянки мовознавства, що їх обговорює Толочко у своїй брошурі.Толочко розглядає тезу "без мови немає і народу" (5). Він ставить її під сумнів, кажучи, що на світі є більше народів, ніж мов. Звичайно, є мови, якими користується, як рідними, ціла низка народів. Це може бути німецька мова в Німеччині, Австрії, Ліхтенштайні, Люксембурґу чи Швайцарії; англійська у Великобританії, США, Канаді, Австралії і т. д.; французька у Франції, Канаді, Швайцарії, Бельґії, Гаїті та цілій низці африканських країн. Можна б наводити багато інших прикладів, але цих вистачить. Та існують інші мови, які, в основному, є власністю тільки одного народу, наприклад, японська, грузинська, ісландська, шведська, мадярська, словацька чи польська. Крім того, існують мови, якими користуються народності, що їх не раз зараховують у склад інших народів. Мовознавці щораз відкривають нові мови, отже, годі аксіоматично казати, що є більше народів, ніж мов, можливо, що є саме навпаки. Коли б ці народи чи народності втратили свої мови й перейшли на інші, вони, до великої міри, перестали б існувати, а їхні культурні надбання пропали б або перейшли до інших.Яскравим прикладом може бути ірландський народ. Так, на західних окраїнах острова ще почуєте ірландську мову, навіть знайдете її на державних паперах, але вона фактично здала позиції англійській. А про прекрасних англомовних поетів, прозаїків і драматургів, що вийшли з того краю, не раз думають уже як про англійських, і їхня ірландськість якось забувається. Народ утратив свою мову і тим дуже збіднів, дарма що збагачує іншу (імперську) літературу. Хоч ірландці намагаються відживити свою предківську мову, але, принаймні дотепер, без великих успіхів.Українська мова є нашою спадщиною. Інші за нас її не плекатимуть, і якщо б ми її втратили, то таки розчинилися б у чужому морі.

 

 

Злобына

Порівняння таких різних художниць, як Алевтина Кахідзе і Маша Шубіна, є плідним на кількох рівнях. Авторки демонструють типові для України стратегії успіху творчих жінок. Шубіна – побудову власного наративу через прийняття та ретрансляцію стереотипів фемінности, виконання соціяльного замовлення на красиве і пасивне жіноче тіло (лірична героїня завжди показує себе, але не діє) і, одночасно, – солідаризацію з маскулінним поглядом, символічну відмову від власної статі, заперечення існування дискримінації у суспільстві взагалі. Кахідзе натомість послідовно артикулює феміністську проблематику та створює альтернативні способи позиціонування жіночого. Популярне й інтелектуально не складне мистецтво Шубіної потроху партизанить у тилу українського ґендерного порядку, створюючи простір для автономного авто-еротичного задоволення ґламурних жінок. У ситуації, коли жінка може стати самостійним економічним суб’єктом усупереч патріярхальним традиціям та перешкодам, «маскарад жіночности» заради самого маскараду можливий – маскулінний погляд перетворюється на умову отримання насолоди, але не ціль. Однак цей метод має свої обмеження, легко вироджуючись у тупцяння на місці. Кахідзе радикальніша у творчості й феміністичних жестах: конструюючи фемінні маски в роботі зі своїм тілом і приватним життям, авторка провокує публіку на найстереотипніші очікування, які у ситуаціях, що їх вона творить, виявляються абсолютно безглуздими. Те, що перформанс «Тільки для чоловіків» не отримав жодного критичного відгуку, досить показово: радикальна зміна соціяльних ролей спричинила оніміння. - See more at: http://krytyka.com/ua/articles/maskarad-zhinochnosty-yak-uspishna-khudozhnya-stratehiya#sthash.qxZso8nM.dpuf

 

42. Б.Грінченко «Листи з України Наддніпрянської»

Хоч як високо ставив Грінченко національну справу, а нею не обмежував себе, ставлячи поруч і завдання широкого демократизму, повної емансипації трудящих людей, за якої «не буде ні експлуататорів, ні експлуатованих». «Справа національна українська,— писав Грінченко на початку 90-х років,— мусить нам бути справою українського робочого простолюду». Задля цього він, з одного боку, не перестаючи кличе інтелігенцію на шлях активної любові до рідного краю, до праці для рідного народу, з другого — народ освітою підіймає до того ступеня, на якому б він міг користуватися з усіх здобутків людського розуму й культури. Свідомі українські народолюбці повинні, на думку Грінченка, почати з цієї обопільно-примиренної роботи, «силкуючися освіту, літературу та вмілості зробити ціло-народним, а не панським тільки добром, силкуючися, щоб зникли ганебні назвища «пан» та «мужик», а щоб виробилася з української нації одна національно-самосвідома освічена громада» («Листи з України Наддніпрянської»). Ще один ключ до Грінченкової душі, а отже, й до його творчості як поета-лірика дає цикл публіцистичних статей "Листи з України Наддніпрянської" (1892-1893). Підстави тієї громадської активності, що не дозволяла авторові "Листів" залишатися осторонь національно-культурного життя дуже чітко розкриваються в його щирих зізнаннях: "Він просто українець з роду, такий, що признається до своєї народності і розумом та серцем розуміє, що значить "любов до рідного краю''. Він думає, що любить свій рідний край, він почуває себе членом української нації. І ота любов та оте почування і дають йому право говорити". У "Листах" легко прочитується визначений для себе Грінченком життєвий орієнтир, який полягає в праці над вихованням нової української інтелігенції. Звідси й "учительність, дидактичність" його творів. (109а, с.327) Дороговказом у цій праці стало пророче слово Т.Шевченка. Саме як національний пророк, як державник, що першим виразно сформулював ідею самостійності та повної незалежності своєї нації, Шевченко, на думку автора праці, зайняв у історії світової цивілізації особливе місце. В "Листах з України Наддніпрянської" Грінченко з якоюсь спокійною пророчою впевненістю й нещадною суворістю писав: "Прийде колись час, що процвіте життя українське пишним цвітом. Отоді озирнемося ми назад, щоб побачити, який шлях пройшли. Тоді згадаємо ми наших діячів, розберемо, хто робив добро, а хто зло. Виразно тоді поділимо їх на дві частини: на тих, що віддали своє життя за рідний край, і тих, що продали свій рідний край".