Unit 1. Scope of psychology 9 страница

Готуючись до третього питання, слід пам'ятати, що епоха Середньовіччя охоплює часовий проміжок від 5 ст. до 14 ст., вона звертається до проблем духовності, тому її основною темою є проблема духу, сприйняття світу як відображення "Священної Біблії". Для світогляду середньовічної людини характерні такі риси як теоцентризм, богоподібність, духовність, гріховність. Культура середньовічної Європи – це органічний синтез античної мисленєвої практики, християнського віровчення, раціоналізму римського права та уявлень варварів про свободу. Філософія вказаного періоду проходить три основні етапи розвитку: апологетика, патристика і схоластика.

Важливим моментом є те, що апологетика виступає в якості християнської теології, яка покликана виконувати ряд теоретично–практичних завдань, які окреслюють "проблемні" питання: питання про взаємовідносини віри та розуму; розрізнення філософії та теології, питання направленості людської історії та ідеї спасіння. Основні ідеї патристики як другого періоду середньовічної філософії найбільш яскраво представлені в творчості Августина Блаженного та Діонісія Аеропагіта.

Доцільно врахувати, що Фома Аквінський здійснив "християнізацію" вчення Арістотеля, тому онтологія видатного схоласта є спробою гармонізації грецького та християнського способів мислення. Для кращого опрацювання вказаного питання слід виділити в ньому такі підпункти: розуміння Аквінатом співвідношення віри та розуму; розрізнення сутності та існування; особливості томістської антропології; уявлення Фоми про моральні закони; проблема онтологічного аргументу; проблема зла та права; особливості доведення існування Бога. Разом з тим, необхідно звернути увагу на психологізм Оккама.

Теми реферативних повідомлень

1. Психологічний механізм та психологія пізнання в Арістотеля.

2. Психологія у середньовіччі. Трактовка душі Августином Блаженним.

3. "Сума теології" Хоми Аквінського як джерело психології.

Література

5–8, 10, 15, 17, 19, 20, 25, 27, 29, 30–33, 36–41,43–48, 50, 58–63, 65–68, 70–77

 

Тема 3. Філософські питання психології в період Відродження та Нового часу

Семінар – 1 година

1. Філософсько–психологічна думка епохи Відродження. Психологія в слов'янському Відродженні.

2. Природничо–наукове та містичне пояснення психіки людини. Психіка людини: між Богом і твариною.

Мета заняття – засвоїти значення ключових понять, що розкривають специфіку історії становлення філософських проблем психології; сформувати ставлення до різних історичних типів філософських проблем психології; виробити уміння застосовувати філософські методи і принципи щодо розв'язання психологічних проблем у різних сферах юриспруденції та гуманітарного знання.

Основні поняття: предмет філософії психології, відносність сприйняття, психологічне знання, свідомість, психологія пізнання, теорія аффектів, теорія психологічного механізму індивіда, теорія підсвідомості і самознання у Ляйбніца, психологічна орієнтація філософії Локка, теорія асоціацій Юма, психіка, психологічний ідеалізм, функції філософії психології.

Методичні рекомендації

Готуючись до першого питання, слід звернути увагу на зміни у всіх сферах життя людини, які відбувалися в кінці ХІІІ – на початку ХІV століть, що ознаменували собою цікавий та яскравий процес в західній Європі, який пізніше одержить назву – Відродження або Ренесанс. Сам термін Відродження з'явився лише в ХІХ століття для позначення особливого етапу європейської історії. Він означав: 1) відродження інтересу до античної культури в цілому (філософії, релігійно–містичних вчень, літератури). Специфіку культури і науки епохи Відродження багато в чому визначив лозунг "Назад до античності", який був не тільки формою самосвідомості цієї епохи: він свідчив про опозицію у відношенні до офіційно–церковного християнства і про прагнення до секуляризації всіх форм соціального і культурного життя; 2) в цей період ніби народжується нова культура західноєвропейських народів на противагу християнській середньовічній культурі.

Готуючись до другого питання, слід визначити історичні, наукові та соціально–ідеологічні передумови виникнення західноєвропейської філософії XVII ст., суттєвою особливістю якої була орієнтація на природознавство, тісний зв'язок з проблемами методології наукового пізнання. На цій основі формуються в філософії XVII ст. два протилежні напрямки: емпіризм та раціоналізм. Необхідно дати визначення цих двох напрямків філософії, простежити відмінність між емпіризмом та суб'єктивним, психологічним ідеалізмом (Дж. Берклі, Д. Юма).

Слід ознайомитись з поглядами філософів Нового часу, які займалися розробкою методу пізнання. Ф. Бекон (1561–1626) – родоначальник нової форми англійського матеріалізму і європейської експериментальної науки, який обґрунтував в теорії пізнання принцип емпіризму. Він заклав основи матеріалістичного розуміння природи, яке спирається на досвід, закликав при її вивченні користуватись індуктивним методом. Необхідно проаналізувати, чому діалектично поставивши питання про єдність матерії і руху, Бекон вирішив його метафізично, а також проаналізувати місце психології в класифікації наук Ф. Бекона. Інший представник філософії Нового часу
Р. Декарт (1596–1650) правильним методом пізнання вважав раціоналізм і дедукцію, тобто виявлення конкретних істин із загальних посилань, принципів, які вічно та апріорно існують в розумі. Необхідно виокремити основні складові концепції раціоналізму Декарта, а також розглянути дуалізм його філософії та специфіку теорії афектів Р. Декарта.

Доцільно звернути увагу на те, що вклад Дж. Локка (1633–1704) в розвиток філософії психології пов'язаний, перш за все, з психологічною орієнтацією філософії, а саме подальшою розробкою й обґрунтуванням принципу сенсуалізму, згідно якого всі людські знання мають чуттєве походження. Локк заперечував концепцію Декарта про "вроджені ідеї" і доводив, що людський розум від народження є "tabula rasa", тобто "чиста дошка". Все, що ми знаємо, – це результат впливу зовнішнього світу, результат виховання й освіти. У природному додержавному стані, відповідно до вчення Локка, панує природний закон, що вимагає миру і безпеки для всього людства. Необхідність подолання недоліків природного стану веде до створення суспільного договору, в основі якого заснування розумної політичної влади, що гарантуватиме кожній людині невідчужені природні права: на життя, свободу, власність. Крім того, необхідно звернути увагу на теорію підсвідомості і самознання у Ляйбніца.

Теми реферативних повідомлень

1. Антропологічність філософії Відродження.

2. Психологія протестантизму за Мартіном Лютером та Максом Вебером (порівняльний аналіз).

Література

1–4, 8, 15, 17, 19, 20, 25, 27, 29–33, 36–41, 43, 45–48, 50, 58, 60–63, 65–68, 70–74

 

Тема 4. Філософські основи психології періоду класичної німецької філософії

Семінар – 1 година

1. Особливості психології самотворення людини. Критика раціональної психології у І. Канта.

2. Феноменологічний підхід в психології. Ірраціональна психологія.

3. Марксистська психологія як заперечення психології періоду класичної німецької філософії.

Мета заняття – засвоїти особливості та генезу філософської думки, її світоглядну та методологічну роль для становлення і розвитку психології. Виявити універсальний, методологічний характер категорій, принципів філософії і їх значення для психології та діяльності психолога–правоохоронця. Усвідомити значення історико–філософської методології як універсального способу самоусвідомлення людиною самої себе, свого місця у світі й свого призначення; сформувати ставлення до різних історичних типів філософських проблем психології; виробити уміння застосовувати філософські методи і принципи щодо розв'язання психологічних проблем у різних сферах юриспруденції та гуманітарного знання.

Основні поняття: монадологія, феноменологія, волюнтаризм, свідомість, автономія особи, утилітаризм, теорія відображення, теорія відчуження, натуралізм, позитивізм у психології, психологічна етика, діяльність, феномен, детермінанти поведінки.

Методичні рекомендації

Готуючись до першого питання, потрібно підкреслити специфіку та суперечливість соціально–економічного та історичного розвитку Німеччини, що знайшло свій прояв в німецькій суспільній думці взагалі і в філософії психології зокрема. Представники німецької класичної філософії, не маючи реальних можливостей для розгортання своїх ідей і поглядів у сфері соціально–політичній, "долали" недоліки німецької дійсності в своїх філософських побудовах. Тому в них ми й знаходимо як консервативні, так і прогресивні положення, як схоластичні, відвернені від дійсності роздуми, так і чітко логічні конструкції.

Слід звернути увагу, яким чином І. Кант (1724–1804) намагався обґрунтувати, як проходить процес пізнання світу, які можливості і кінцеві висновки процесу пізнання. Філософське вчення Канта носить двоїстий, дуалістичний характер – з одного боку, він виступає як матеріаліст, з іншого – як ідеаліст – агностик; з одного – прихильник розуму, з іншого – віри; з одного боку – він за подальший розвиток природознавства і науки в цілому, з іншого – за зміцнення релігії як носія та виразника моральних засад. Кант здійснив перехід від метафізики субстанції до теорії суб'єкта. Перш, ніж пізнавати світ, вважав Кант, потрібно проаналізувати саме пізнання, встановити його межі і можливості. Необхідно простежити, як у своєму вченні про антиномії людського розуму Кант впритул наблизився до розробки діалектичної логіки, де протиріччя виступають як необхідна умова розвитку знання. Крім того, Кант проголошує людину кінцевою метою пізнання, а не засобом для будь–яких цілей, тобто визнає самоцінність людини. Також Кант є творцем вчення про категоричний імператив, сутність якого слід розкрити.

Особливу увагу необхідно звернути на психологічні погляди Канта, а саме критику ним раціональної психології, яка була розвинена передовсім школою Вольфа. Представники раціональної психології з факту мислення робили висновок про існування душі, тобто мислячої субстанції, яка як субстанція є простою і незнищуваною. На думку Канта, результатом хибного висновку є теза раціональної психології про простоту душі, безсмертя душі, а також некоректне використання категорії субстанція.

Необхідно звернути увагу, що Г.В.Ф. Гегель (1770–1831) – найбільш відомий представник філософії об'єктивного ідеалізму, який в рамках своєї філософської системи глибоко і всебічно розробив шлях проходження душею своїх формоутворень, що наближає її до абсолюту, до злиття з ним. Водночас, ствердження принципу історизму в інтерпретації свідомості, стає одним з основних предметів філософсько–психологічних пошуків у творчості
Г. Гегеля. Геніальним було відкриття Гегелем того, що свідомість формується в діяльності. Психології він відводив місце одного з розділів учення про суб'єктивний дух (індивідуальну свідомість). Він зробив спробу побудувати теоретичну модель, яка повинна була остаточно вирішити проблему тотожності мислення і буття. Заслуга Гегеля полягає також в тому, що він весь природний, історичний і духовний світ вперше подав у вигляді процесу, тобто у вигляді руху, змін, однак увесь універсальний процес він відобразив ідеалістично. Проаналізувавши ці питання, необхідно пояснити сутність основного протиріччя філософії Гегеля – протиріччя між діалектичним методом і ідеалістичною, і в той же час метафізичною системою, звернувши увагу при цьому на непослідовність його діалектики. Вона вся була звернена в минуле і не поширювалася на пояснення сучасного і майбутнього. Гегель скрізь установив абсолютні межі розвитку: в природі – людський дух, в філософії права – конституційна монархія, в історії філософії – філософська система самого Гегеля. Необхідно з'ясувати, чому філософія Гегеля вважається консервативною, а також чому К. Маркс і Ф. Енгельс назвали її "кінцем німецької класичної філософії".

Готуючись до другого питання, доцільно врахувати, що феномен – це філософське поняття, яке означає: 1) явище, яке осягається в чуттєвому досвіді; 2) об'єкт чуттєвого споглядання на відміну від його сутнісної основи. Метою феноменологічного методу є побудова науки про науку та осмислення світу повсякденного життя як основи всього пізнання. Вирішення цього завдання потрібно починати із дослідження свідомості тому, що реальність доступна людям лише через свідомість, яка має вивчатися не як засіб дослідження світу і людини, а як основний предмет філософії. Головною характеристикою свідомості є її постійна направленість на предмети, яка називається "інтенціональністю". Важливо розрізняти "чисту свідомість" (тобто смисли свідомості) і те, що поза нею, – власне об'єкти. Завдання феноменології – показати, як з'являються вторинні і первинні утворення життєвого світу. Так як людина у процесі своєї діяльності, як теоретичної так і практичної є "наївною", тобто вона не бачить тих "смислів", які вона вкладає в предмети, що нею усвідомлюються.

Готуючись до третього питання, слід в процесі самостійної роботи доцільно ознайомитися з біографічними моментами життя і діяльності
К. Маркса (1818–1883) та Ф. Енгельса (1820–1895), які дають уявлення про основні напрями творчої та суспільно політичної діяльності засновників якісно нової філософії. Маркс та Енгельс неодноразово вказували, що їх світогляд формувався під величезним впливом Канта, Гегеля, Фейєрбаха. Цей фактор особливо важливий для розуміння процесу становлення проблематики ідей, що розробляли Маркс та Енгельс. Так як, на той час, особливо гострим став конфлікт між механістичним детермінізмом і принципом активності суб'єкта у філософії Канта (критичного періоду). За Кантом, речі впливають із зовні на пасивно сприймаючий субстрат, але все знання про речі, починаючи від їх просторово–часових параметрів, конструюється самим суб'єктом. Німецькі ідеалісти – Й. Фіхте, Ф. Шеллінг, Г. Гегель – спробували повністю звільнитися від механістичного детермінізму, від усякої подібності влади зовнішніх предметів над свідомістю. У Фіхте "He–Я" (зовнішній світ) породжується активністю суб'єкта, а Шеллінг проголосив тотожність суб'єкта й об'єкта. Гегель засвоїв принцип тотожності Шеллінга, однак осмислив його як діалектичний саморух абсолютної ідеї, що породжує із себе всю багатоманітність об'єктивного й суб'єктивного буття і досягає в розвитку людського духу повної самосвідомості. Активність свідомості набула тим самим не тільки предметну змістовність (викривлено зображену), а й історичну спрямованість. Таким чином, проаналізувавши здобутки представників німецької класичної філософії, Маркс взяв за вихідний пункт реальний, а не ідеальний світ і конкретно–історичного, реального індивіда, а не чисту свідомість, але взаємодія між ними була розкрита принципово інакше, а саме як предметна діяльність, що перетворює і зовнішню природу, і саму людину. Тобто, базуючись на ідеях Фіхте та Гегеля про активну діяльність суб'єкта, Маркс вперше висуває та обгрунтовує ідею діяльності як матеріально–перетворюваної суспільної практики. Маркс звинувачує приватну власність тому, що вона кінець кінцем породжує всі форми відчуження і стверджує ідею про необхідність перетворення "приватної власності" у реальну власність кожного індивіда, а натомість – в реальне "присвоєння" людиною відчуженого від неї багатства. Йдеться про все багатство – матеріальне і духовне, тому людина майбутнього суспільства, де буде ліквідовано відчуження, – це людина, багата різнобічними потребами; інтелектуально, морально і фізично досконала. Тобто це універсальна людина, яка живе в злагоді з суспільством і природою. Водночас, Маркс гостро критикує так званий "казармений комунізм", який уніфікує людину, не забезпечує умов для всебічного розвитку особистості.

Теми реферативних повідомлень

1. Психологічні погляди Гегеля.

2. Психологічні погляди Канта.

3. Психологічна інтерпретація вчення Канта кантіанцями.

4. Психологія як одна з основ синтезу наук в ХІХ ст.

Література

1–4, 8, 15, 17–20, 22, 24, 25, 28–33, 36–41, 43–48, 50, 58, 60–63, 65–68, 70–73

 

Тема 5. Філософські проблеми головних напрямків сучасної психології (персоналізму, біхевіоризму, генетичної, структурної та гештальтпсихології, психоаналізу і психології установки)

Семінар – 1 година

1. Загальна характеристика окремих течій у психології.

2. Філософська специфіка окремих напрямків у психології:

– біхевіоризму;

– генетичної психології;

– структурної психології;

– гештальтпсихології;

– психоаналізу;

– психології установки.

3. Філософська основа синтезу різних напрямків у психологічній науці і практиці.

Мета заняття – засвоїти значення ключових понять головних напрямків сучасної психології; сформувати знання особливостей історичних етапів розвитку світової і вітчизняної філософської думки щодо ключових проблем психології та відображення їх в основних категоріях філософії психології, їх конкретизація на матеріалі юридичної психології; уміння встановлювати, застосовувати, формулювати світоглядні та методологічні підстави як при осмисленні сучасних явищ дійсності, так і при вирішенні теоретичних і практичних проблем діяльності психологічних підрозділів органів внутрішніх справ.

Основні поняття: біхевіоризм, генетична психологія, структурна психологія, інтроспективна психологія, експериментальна психологія, фізіологічна психологія, гештальтпсихологія, психоаналіз, психології установки, науковий факт в психології, натурфілософія, філософські проблеми психології, герменевтика, неофрейдизм, персоналізм, екзистенціалізм, прагматизм, генетична епістемологія, витіснення, інстинкти, сублімація, катарсис, танатос, раціоналізація, структура свідомості.

Методичні рекомендації

Готуючись до першого питання, доцільно врахувати, що диференціація на головні напрямки в психології відбулася на рубежі ХІХ–ХХ ст. Цей процес можна зрозуміти тільки на основі уточнення філософського змісту головних течій у психології. Сучасна філософія психології характеризується наявністю великої кількості різноманітних напрямків і шкіл, які демонструють суперечливу взаємодію філософії та психології. Так, волюнтаризм сформувався в працях А. Шопенгауера, який проголошував основою світу сліпу ірраціональну волю, недосяжну для пізнання розумом. Його послідовник Ф. Ніцше стверджував, що в основі космосу лежить боротьба воль, а в соціальному житті – "воля до влади", культ сили. Прихильники волюнтаризму, "філософії життя" (Ф. Ніцше, В. Дільтей, А. Бергсон, О. Шпенглер) відстоювали погляд на світ як цілісний організм, заперечуючи роль науки, яка має суто утилітарне значення, виступали проти методологізму і гносеологізму, абсолютизували розуміння філософії винятково як світогляду.

Волюнтаризм закладає теоретичні основи ірраціоналізму та волюнтаристичної психології, яка виникає як певна реакція дослідників на приниження ролі активності душі, вольового начала. Психологи цього напряму розглядають волю як специфічну енергію свідомості, в основі якої лежать імпульсивні чуття, об'єднані в комплекси емоційних переживань.
В. Вундт (1832–1920), відштовхуючись від асоціанізму, відстоює ідею "психічної причинності". Воля, за Вундтом, має причину в собі самій. Не детермінована ніякими зовнішніми впливами, вона набуває значення суб'єкта.

Близький до волюнтаризму інтуїтивізм – напрям сучасної філософії, який абсолютизує й ідеалістично тлумачить інтуїцію як єдино вірогідний вид пізнання. Представники інтуїтивізму (А. Бергсон, М. Лоський та ін.) наголошують, що наукове пізнання спроможне дати лише знання явищ і фактів, тоді як інтуїція безпосередньо схоплює сутність, загальну ідею. Особливістю інтуїтивізму є те, що він протиставляє інтуїцію науковому пізнанню, ірраціоналістично витлумачує її.

Центральним питанням філософської антропології (М. Шелер, Г. Плеснер, А. Гелен, Е. Ротхакер, Н.Е. Хенгстенберг, О.Д. Больнов) є питання про сутність людини, завдання – чітко показати, яким чином із основної структури людського буття випливають усі специфічні її прояви, звершення й справи людини: мова, совість, інструменти, зброя, ідеї справедливого й несправедливого, держава, керівництво, мистецтво, міф, релігія, наука, історичність та соціальність.

Школу структурної (інтроспективної) психології започаткував у США
Е. Тітченер (1867–1927), який вважав, що предметом психології мають бути елементи й структури свідомості. Свідомість як така не розкривається простому самоспостереженню, а має свою власну структурну організацію, свій прихований зміст. Самоспостереження дає відомості лише про об'єкти. Інтроспекція відкриває можливість вивчати самі психічні явища: відчуття, образи й почуття, що викликаються цим об'єктом.

Вюрцбурзька школа – напрям у психології і філософії, для якого характерний відрив мислення від чуттєвого пізнання і мови, а також перехід до експериментального дослідження психічних явищ шляхом інтроспекції.

Готуючись до другого питання, доцільно звернути увагу, що альтернативною до підходів, які орієнтувалися на суб'єктивне, на свідомість як предмет психології, стала школа біхевіоризму – науки про поведінку. Дж.Уотсон (1878–1958), наприклад, вважав, що предметом психології мають бути не психічні процеси, а поведінкові реакції, дії та вчинки, які можна спостерігати й об'єктивно досліджувати. Психічні процеси при цьому визначалися лише як епіфеномени, тобто явища, причинно не пов'язані з реальними, дійсними феноменами, що мають матеріальну природу. Отже, біхевіоризм – напрям у психології, що вважає предметом психології не свідомість, а поведінку людей, яку зводить до механічних реакцій у відповідь на зовнішні подразнення, а також по суті, заперечує соціальну природу психіки. Методологічну основу біхевіоризму становлять певні різновиди позитивізму.

Інший напрям у психології гештальтпсихологія, виходить з визнання цілісного характеру психічної діяльності, психічні процеси є не асоціації елементів, а цілісні структури (гештальти), що в психічних явищах первинним є ціле, структура, а не її елементи. Філософською основою цього напряму є феноменологія – термін сучасної філософії, у широкому розумінні – вчення про феномени свідомості, у вузькому – опис актів свідомості в їх відношенні до об'єктів (Е. Гуссерль). Феноменологія трактується як нова наука про свідомість, перехід від ірраціоналізму до можливості рефлексивного дослідження розмаїтих видів людського досвіду.

Необхідно врахувати, що онтологічний і аксіологічний аспекти психологічного дослідження більшою мірою представлені у феноменологічній психології Гуссерля та його послідовників (проблема психічного буття, існування трансцендентної сфери значень, інтенціональних станів свідомості, проблема "чистої" психіки та ін.) та в екзистенціальній психології (А. Камю, Ж. Сартр, К. Ясперс), головною проблемою, в якій виступає проблема цінності й смислу людського існування.

Фрейдизм пояснює людину через призму психоаналізу, намагаючись пояснити історію розвитку окремої особистості та всієї людської цивілізації з позицій особливої ролі несвідомого. У фрейдизмі особливо яскраво проявляється відхід від раціоналізму до ірраціоналізму. Послідовники
З. Фрейда (1856–1939) – неофрейдисти Е. Фромм, Р. Мей, К. Юнг, А. Адлер,
В. Рейх, К. Хорні – прагнуть вийти за рамки біологічних характеристик людини. Неофрейдизм на місце фрейдистського ірраціоналізму біологічних імпульсів висуває ірраціональність соціальну (верховенство "Понад Я").

Структуралізм проголошує себе "послідовно науковою точкою зору", що має намір "витіснити" антинаукові ірраціоналістичні спекуляції екзистенціальної філософії на основі тлумачення мови як істинної реальності людського буття. Герменевтика (В. Дільтей) теж виразно вказує на мову як конкретне втілення реальності, що є тотожністю буття, часу, історії. Доцільно звернути увагу, що герменевтика філософський метод тлумачення, розуміння феноменів культури.

На початку XX ст. виникає "третій позитивізм" або неопозитивізм
(Б. Рассел, Л. Вітгенштейн). Відбувається істотна зміна традиційного уявлення про завдання і функції філософії. Якщо і предмет, і образ є фактами, то філософія може лише виявляти характер відношень між ними, і, отже, філософська робота полягає, по суті, в створенні певного образу розуміння, більше того – філософія, перш за все, діяльність, а вже потім теорія.

Екзистенціалізм виник в середині XІX ст., набувши значного впливу в усьому світі, особливо серед інтелігенції. Біля джерел цієї філософії був
С. К'єркегор (1813–1855), а серед російських філософів – М. Бердяєв (1884–1948). Основною категорією екзистенціалізму є категорія існування, або екзистенція, що ототожнюється з суб'єктивними переживаннями людини, оголошується первинною щодо буття, а буття суспільства – вторинним. Екзистенціалісти вважають, що кожна людина сама вирішує, що слід вважати моральним чи аморальним.

Готуючись до третього питання, необхідно врахувати, що на рубежі ХХ століття виявляється неспроможність психології пояснити всю складність психічного життя, виходячи лише з категорії свідомості. Навіть практика, особливо клінічна, переконливо доводить, що суттєву роль у становленні, розвитку й функціонуванні свідомості відіграє саме несвідоме, безсвідоме, підсвідоме і навіть надсвідоме, які і підміняють на певний час собою свідомість на місці предмета психологічної науки.

У дискусіях про те, чим же відрізняється психічне від інших явищ, визріває уявлення, а надалі й твердження, що предметом психології має бути суб'єктивне, що протистоїть об'єктивному як таке, що не тільки вирізняється своєю природою, а й здатне відтворювати й творити об'єктивний світ і себе самого за своїми власними законами. У намаганні відстояти цю позицію дехто, правда, доходить висновку, що навколишній світ є нічим іншим, як продуктом функціонування душі, або духу, комплексом специфічних енергій органів чуття, нічим не детермінованої волі, або грою асоціацій, законами гештальту, чи проявом глибинного інстинктивного потягу, колективного безсвідомого тощо. Зовнішній світ, таким чином, або "анігілюється", або знецінюється, або ж характеризується як із самого початку чужий і ворожий. Реакцією на перебільшення ролі внутрішнього було виникнення наукових напрямів, що визнавали предметом психології поведінкові реакції, які можна спостерігати, досліджувати об'єктивними методами на противагу інтроспекції тощо. Тим самим робилася спроба протиставити ідеї незалежності, автономності людської психіки від зовнішнього світу твердження про існування такої залежності. Щоправда, і тут не обходиться без перебільшень, адже за такого підходу психіка як така з усіма її формами та проявами існування може взагалі бути вилучена з числа "претендентів" на завжди історично "вакантну роль" предмета психології.

Далі доцільно проаналізувати, як у спробах розвести до антагонізму, а потім ототожнити внутрішнє і зовнішнє інтроспективна і біхевіористська психологія, психологія свідомості й поведінкова психологія, суб'єктивна й об'єктивна психологія пройшли своє становлення, розквіт і дійшли закономірного фіналу, залишаючи у спадок нові емпіричні факти, оригінальні теорії, психотерапевтичні техніки і висновок про необхідність пошуку альтернативних підходів до пояснення природи психічного. Таким чином, важливо врахувати, що розмаїття дефініцій психічного відображає логіку становлення предмета психології і філософії психології залежно від того, як змінювалось уявлення про сутність психічного та його роль в осмисленні людини.

Теми реферативних повідомлень

1. Генетична психологія (за Сергієм Максименком).

2. Філософія новітніх напрямків у психології (на вибір).

3. Психологія у "великому" синтезі наук ХХІ ст.

4. ХХІ ст. як вік психології.

5. Психоаналіз: психологічна і філософська складові вчення.

6. Основні риси неофрейдизму.

7. Архетипи у вченні К.Г. Юнга.

8. Гештальтпсихологія як напрям у психології.

9. Позитивістський аналіз психіки Г. Спенсером.

10. Психологічні феномени у вченні "Агні–йога".

Література

1, 3, 5, 9, 11, 12, 14, 16, 19, 26, 30–33, 36–41, 43, 45, 46, 48, 50, 58, 59–63, 65–68, 70–76

 

Тема 6. Філософські та психологічні питання ноосферного підходу
В.І. Вернадського. Досягнення природничих наук і психологія

Семінар – 1 година

1. Вплив ноосферної теорії В.І. Вернадського на подальший розвиток психології.

2. Теолого–антропологічні трактати Тейяр де Шардена і Альберта Швейцера та їх психологічна складова.

3. Психологія і парапсихологія сьогодні: філософські підстави.

4. Теософський підхід в психології: спроба нового синтезу чи нав'язування східної (буддистської) методології.

Мета заняття – засвоїти значення ключових понять, що розкривають специфіку історії становлення філософських проблем психології; сформувати ставлення до вітчизняного етапу розвитку філософських проблем психології; виробити уміння застосовувати філософські методи і принципи щодо розв'язання психологічних проблем у різних сферах юриспруденції та гуманітарного знання.