Кейнсіанська політика дешевих і дорогих грошей і «грошове правило» монетаристів

Політика «дешевих грошей»

Як у теоретичному, так і в суто практичному плані особливо вагомими є положення Дж.М.Кейнса про при­нципи здіснення політики «дешевих грошей» та пільгового кредиту. Аналізуючи процес виробничого відтворення, Дж.М.Кейнс поставив під сумнів насамперед ефективність дії основних чинників стабілізації ринкового механізму — системи гнучкого ціноутворення на найважливіші товари включно з товаром робочої сили та процентними ставками на ринку капіталів. У докейнсіанських теоретичних концепціях саморегулюванню саме цих ринкових структур відводилась головна роль у забезпеченні економічної рівноваги.

Напротивагу цьому Дж.М.Кейнс виступив проти спонтанних цін, які, на його думку, завдають значної шкоди економічній кон'юнктурі. Він розробив концепцію регульованого ціноутворення і підконтрольної інфляції. “Накращии метод лікування. смертельно хворого індивідуалістичного ладу, — писав Дж.М.Кейнс, — полягає в усуненні можливостей випадкових чекань щодо підвищення чи зниження цін». Він зробив спробу вмотивувати не лише необхідність, але й можливість інституційного впливу держави на динаміку цін. Дж.М.Кейнс вважав такий вплив головною і визначальною функцією державної політики. Англіиськіи економіст виступив прибічником “слабкої” валюти і здіснення офіційної економічної політики «знецінення власних грошей».

Прихильність Дж.М.Кейнса до політики «дешевих грошей» стала причиною того, що в деяких дослідженнях розвитку економічної теорії його почали називати «природженим інфляціоністом». Одначе річ, природно, не в цьому визнанні. Важливо збагнути інше: теорія регульованої інфляції і теорія «керованих грошей» не лише зумовлюють одна одну, а и у своїй сукупності розкривають зміст одного з вельми ефективних механізмів стимулювання економічних процесів і ділової активності.

Йдеться про одну з центральних позицій теорії Дж.М.Кеинса з приводу того, що недостатність грошового попиту є однією з визначальних причин розвитку кризових процесів, спаду виробництва і зростання безробіття. Тому стимулювання грошового попиту через застосування політики «дешевих грошей» і відповідного використання норми процента мало під собою досить аргументоване не лише теоретичне, а и суто практичне підґрунтя.

Як діловим світом, так і наукою про народне господар­ство, писав з приводу цього Дж.М.Кейнс, давно доведено, що періоди інфляційного підвищення цін хвилюють дух підприємництва. Інфляція, підкреслював він, виступає, з одного боку, як важливий важіль стимулювання плато­спроможного попиту, інвестиційного процесу та економіч­ної активності, як засіб послаблення позицій економічно пасивного прошарку рантьє. Вона «зменшує схильність рантьє до збереження». З іншого боку, інфляція розгля­дається як матеріальна основа втручання держави у про­цес виробничого відтворення. Вона застосовується держа­вою в періоди, коли виникають труднощі бюджетного фі­нансування, в умовах загострення проблеми зайнятості.

Звісно, було б помилкою абсолютизувати симпатію Дж.М.Кейнса до політики «дешевих грошей». Як наголошу­валось, така політика розглядалася англійським вченим як інструмент антикризових заходів держави. Водночас він не лише не заперечував, але й відстоював за умов еко­номічного піднесення жорстку кредитно-емісійну політику. З 1932 р. він опублікував статтю «Дорогі гроші», де під­креслювалося, що «саме піднесення економіки, а не її криза є тим періодом, коли необхідна жорстка фінансо­во-грошова політика». Отже, йдеться про відповідну гнуч­кість політики «регульованих грошей», її глибоку корекцію щодо розвитку економічного циклу.

Грошове правило.

Фрідмен виходив з того, що грошова політика повинна бути спрямована на досягнення відповідності між попитом на гроші і їх пропозицією. Зростання грошової пропозиції (відсоток приросту грошей) повинен забезпечувати стабільність цін. Фрідмен вважав, що маневрувати з різними показниками приросту грошей досить складно. Прогнози центрального банку нерідко помилкові. «Якщо розглядати кредитно-фінансову область - в більшості випадків швидше за все буде прийнято неправильне рішення, оскільки приймаючі рішення розглядають лише обмежену область і не беруть до уваги сукупність наслідків всієї політики в цілому», - писав Фрідмен. Центральному банку слід відмовитися від кон'юнктурної політики короткострокового регулювання і перейти до політики довгострокового впливу на економіку, поступового збільшення грошової маси.

При виборі темпу зростання грошей Фрідмен пропонує керуватися правилом «механічного» приросту грошової маси, яка б відображала два фактори: рівень очікуваної інфляції і темп приросту суспільного продукту. Стосовно до США і деяким іншим країнам Заходу Фрідмен пропонує встановлювати середньорічний темп приросту грошової маси в розмірі 4-5%. При цьому він виходить з 3%-ного зростання реального ВНП (для Сполучених Штатів Америки) і невеликого зниження швидкості обігу грошей. Цей 4-5%-ний приріст грошей має йти безперервно - місяць за місяцем, тиждень за тижнем. В одній зі своїх робіт автор «грошового правила» вказує: «... стабільний рівень цін на кінцеві продукти представляє бажану ціль якої економічної політики» і «постійний очікуваний темп зростання грошової маси є найбільш істотним моментом, ніж знання точної величини цього темпу».

Отже, згідно з поглядами монетаристів гроші є головною сферою, що визначає рух і розвиток виробництва. Попит на гроші має постійну тенденцію до зростання (що визначається, зокрема, схильністю до заощаджень), і щоб забезпечити відповідність між попитом на гроші і їх пропозицією, необхідно проводити курс на поступове збільшення (певним темпом) грошей в обігу. Державне регулювання має обмежуватися контролем над грошовим обігом.