Кривава неділя і наростання революційних настроїв 4 страница

За 1907-1914 роки з общини вийшло майже 2,5 млн домовласників, або 28% від 9,2 млн общинників і приблизно 25% від загальної кількості селянських дворів. Найінтенсивніше процес виходу з общини тривав 1908-1909 р., коли понад мільйон домовласників вийшло з общини. Наступними роками їх кількість зменшувалась, а з початком Першої світової війни зни­зилась до 98 тис, 1915 р. - 35 тис, а 1916 р. вихід припинився. Столипін-ські аграрні закони скасував декрет Тимчасового уряду 28 червня 1917 р.

Під час дії аграрної реформи з общини виходили переважно бідняки й заможні селяни. Перші прагнули продати свої наділи і або йти до міста, або переселятися на вільні землі. Уряд сприяв переселенню малоземельних се­лян на незаселені землі. За 1907-1914 роки з Європейської Росії за Урал пе­реселилося майже 3,3 млн осіб. Організацією переселень займалося спеці­альне Переселенське управління. Скарбниця оплачувала проїзд і видавала позику на облаштування. Однак не всі переселенці змогли господарювати своїм господарством: майже півмільйона повернулося. Цьому були свої при­чини: погані землі, відведені для поселенців, незвичні та складні природні

Між революцією і Світовою війною (1907-1914) _________

умови, бюрократичні перепони для облаштування на новому місці тощо. Якщо від 1897 до 1914 р. населення Європейської Росії зросло від 94 млн до 128 млн (26%), то в Сибіру - від 5,7 млн до 10 млн (43%).

Значну роль у проведенні аграрної реформи відіграв створений ще 1882 р. Селянський банк. За 1906-1916 роки банк продав селянам майже 4 млн десятин казенних та удільних і 4,7 млн десятин поміщицьких земель. Се­лянський банк продавав землю на пільгових умовах (надаючи позики під заставу землі) переважно відрубникам і хуторянам, до яких перейшло май­же Уі, землі, яку продав банк.

Аграрні перетворення вимагали подальших реформ: розвитку самоуп­равління, розширення громадянських прав селян, підвищення їхнього освіт­нього рівня. Однак здійснити ці перетворення Столипінові не вдалося через протидію правих сил при дворі, у Державній думі й Державній раді. Зокрема, столипінський проект земської реформи, який обговорювали в 1907-1909 ро­ках на з'їздах земських діячів і з'їздах Об'єднаного дворянства, на вищих щаблях державної влади було визнано "шкідливим". Цей проект передбачав перехід від станових до майнових курій при виборі в повітові земства і від­мову від станового принципу заміщення основних адміністративних посад у повітовому управлінні. Проект передбачав також заміну станової селянсь­кої волості всестановою і створення першої інстанції земського самоуправ­ління - волосного земства.

Спеціальна комісія під головуванням міністра фінансів В. Коковцова ще від 1905 р. працювала над розробленням законопроектів з робітничого пи­тання. Запропоновані нею закони про організацію лікарняних кас, які б ство­рювали на кошти робітників і фабрикантів, змішаних арбітражних комісій на підприємствах для розв'язання конфліктів між робітниками і підприєм­цями, про скорочення робочого дня, про перегляд статей закону про пока­рання за страйки було передано до кабінету міністрів і після довгого обго­ворення 1912 р. внесено до Державної думи разом із запропонованим 1908 р. міністерством торгівлі законопроектом про страхування робітників. Закони про страхування було запроваджено 1912-1913 р. і поширено тільки на по­стійних робітників, які становили приблизно 20% від загальної кількості найманих працівників. Робочий день скоротили від 11,5 до 10 годин. Однак законопроект про непокарання за участь у страйках було відхилено.

У III Думі Столипін ініціював низку законів, спрямованих на поси­лення уніфікації національних окраїн, послаблення національних рухів. Ду­ма впродовж 1910-1911 р. ухвалила закони, які обмежували автономію Вели­кого князівства Фінляндського, а також внесений Столипіним у березні 1910 р. законопроект "Про порядок видання законів і постанов загальноро-сійського значення, які стосувалися Фінляндії" (закон від 17 червня 1910 р.). Він вилучав із сфери дії сеймового законодавства й оголошував загально­державними всі найважливіші сфери - фінанси, залізничний зв'язок, освіту,

Росія на початку XX ст.

суд тощо. У травні 1910 р. Державна дума ухвалила урядовий законопроект про запровадження земства в 6 західних губерніях (Вітебська, Мінська, Мо­гильовська, Київська, Волинська і Подільська), встановивши поділ виборців на національні курії - польську і російську. Щоб забезпечити в земствах більше місць російським поміщикам і православному духовенству, було ви­рішено знизити для них майновий ценз. У березні 1911 р. Державна рада відхилила ухвалений Думою закон про західне земство. П. Столипін домігся в імператора згоди розпустити на три дні Державну раду і Державну думу, упродовж яких закон набув чинності через дію 87 статті "Основних законів".

Після тривалого обговорення 23 червня 1912 р. Державна дума схва­лила закон "Про відокремлення зі складу Царства Польского східних частин Люблінської і Седлецької губерній з утворенням із них особливої Холмсь-кої губернії". На її території вводилося загальноросійське адміністративне управління, в установах і школах заборонялося спілкуватися польською мо­вою. Це призвело до активізації, з одного боку, польських націоналістів у Думі, з іншого - до протестів української інтелігенції проти зросійщення Холмщини.

Політика Столипіна в національному питанні негативно позначилася на культурному і політичному житті неросійських етносів. Однак збереглися, хоча й обмежені, свобода преси та право на створення громадських органі­зацій, які давали можливість проводити національну агітацію через різно­манітні спілки та рідномовні періодичні видання.

Часом найбільшого політичного впливу П. Столипіна стали 1908-1910 ро­ки. Владний і незалежний, він налаштував проти себе багатьох. Ліві кри­тикували його, добре розуміючи, що реорганізація економічного й соціаль­ного середовища, створення масового прошарку дрібних власників підірве їхній вплив, позбавить їх суспільної підтримки для повалення самодержав­ного устрою. Ліберали, насамперед кадети, мали б підтримати реформи, які сприяли буржуазній трансформації країни, але, погоджуючись на словах із до­конечністю перетворень, на практиці не могли підтримувати заходів, ініційо­ваних їхнім ідеологічним противником - самодержавною владою. Консерва­торів не влаштовувало, що Столипін замахувався на віковий уклад російського життя - на общину, загравав з лібералами. До його противників приєдна­лися і придворні кола, які прагнули переконати імператора, що Столипін здобув велику владу і вже "закриває" самого монарха. Навколо П. Столипі­на плели інтриги. Він відчував це і вже в березні 1910 р. говорив одному з іноземних послів: "Мій авторитет підірвано; мене потримають, скільки буде потрібно для того, щоб використати мої сили, а потім викинуть за борт". На­весні 1911 р. П. Столипін був близький до відставки, але Микола II її не прийняв. Він погодився дати прем'єрові відпустку, передавши керування урядом міністрові фінансів В. Коковцову. Перед тим як поїхати в одне зі своїх помість, Столипін мав приїхати до Києва на урочисте відкриття пам'ят-

законопроект нська, Мо-~борців земствах було ви-івна рада домігся думу, законів", гума схва-частин Холмсь-адмшістративне

------:ою мо-

У Думі,

Холмщини.

позначилася

еглися,

органі-

різно-

-1910 ро-Ліві кри-"" соціаль-підірве самодержав-реформи, які словах із до-, ініційо-Консерва-російського приєдна-Столипін Столипі-одному з скільки буде борт". На-II її не керування в одне зі пам'ят-

 

Міжреволюцією і Світовою війною (1907-1914)

ника Олександрові II, а також взяти участь у прийомі гласних земств захід­них губерній.

Наприкінці серпня 1911 р. П. Столипін прибув до Києва. 1 вересня 1911 р. під час вистави у Київському оперному театрі, де були присутні цар і міністри, Столипіна смертельно поранив Д. Богров, анархіст і колишній агент охранки. Більшість істориків схиляється до думки, що вбивство Столипіна відбулося через незграбні дії поліції. На вимогу депутатів Думи і Державної ради створили спеціальну комісію з розслідування всіх обставин справи, але її діяльність було призупинено за наказом Миколи II. А 9 вересня 1911 р., четвертого дня після смерті П. Столипіна, на посаду голови Ради міністрів було призначено Володимира Коковцова (1853-1943), який зберіг за собою і попередню посаду, і напрям політичного курсу.

Початок діяльності IV Думи. Передвиборча кампанія до IV Думи від­бувалася на тлі піднесення страйкової боротьби робітників та активізації опозиційних сил, поштовхом до чого послужив розстріл страйкарів на Лен­ських золотих копальнях (квітень 1912 р.), коли було вбито 270 і поранено 250 осіб. На знак протесту виступило понад 300 тис. робітників по всій країні.

У вересні-жовтні 1912 р. відбулися вибори до IV Державної думи. У роботі Думи, яку відкрили 15 листопада 1912 р., брали участь 442 депута­ти: октябристи - 98, націоналісти і помірковано-праві - 88, праві - 65, група центру - 33, кадети - 59, прогресисти і близькі до них депутати - 48, соціал-демократи - 14 (більшовиків - 6, меншовиків - 8), трудовики - 10, безпар­тійні - 7, польське Коло - 9, мусульманська група - 6, польсько-литовсько-білоруська група - 6. Головою Думи обрано октябриста Михайла Родзянка. У відповідь на урядову декларацію, з якою 5 грудня 1912 р. виступив прем'єр-міністр В. Коковцов, Дума зажадала від уряду "твердо і відкрито вступити на шлях здійснення основ Маніфесту 17 жовтня і запровадження строгої законності". Уряд вносив на розгляд парламенту чимало проектів (у 1912-1914 роках понад 2 тис), водночас широко практикував позадумське законодавство. Бюджет на 1914 р. було затверджено урядом й опубліковано не як закон, "ухвалений Державною думою і Державною радою", а як до­кумент, підписаний імператором і укладений "відповідно до постанов Дер­жавної думи і Державної ради".

Як і в попередньому скликанні, октябристи зберегли за собою роль центру. Однак у IV Думі частіше, ніж у попередній, складалася октябрист­сько-кадетська більшість. Вона виявила себе і в опозиційних до уряду голо­суваннях, і у спробах самостійної законодавчої ініціативи. Октябристсько-кадетська більшість 1913-1914 р. підтримала кадетські законопроекти про свободу преси, зборів, союзів тощо. Однак практичного значення це не мало: законопроекти або "осідали" в комісіях, або їх блокувала Державна рада.

Політичні партії. Спад революційної активності у другій половині 1907 р. та урядові репресії вплинули насамперед на партії соціалістичної

Росія на початку XX ст.

орієнтації. Багато членів партії есерів і соціал-демократів потрапило до в'яз­ниць, на каторгу і заслання, інші емігрували за кордон. Це призвело до знач­ного скорочення чисельності їхніх лав, зокрема, найбільша із соціалістичних партій РСДРП зменшилася приблизно всемеро.

Попри новий виборчий закон, соціал-демократи провели в III Думу 19 депутатів. Фракція соціал-демократів бачила своє завдання у викорис­танні думської трибуни для критики уряду, тому голосувала проти всіх уря­дових законопроектів. У РСДРП загострилися ідеологічні й тактичні роз­біжності. Лідери меншовиків заявили, що революція закінчилась, країна вступила у тривалу епоху капіталістичного розвитку, політичний лад Росії трансформується в бік конституційної монархії. Отже, потреба в нелегальній революційній партії відпала і РСДРП має перетворитися на партію парла­ментського типу. Ця течія в лавах російської соціал-демократії одержала назву "ліквідаторства". Ідейними центрами течії були московський журнал "Возрождение" і петербурзький "Наша заря". Серед "ліквідаторів" були П. Ак-сельрод, О. Потресов, Ф. Дан тощо. Нечисленна група меншовиків-"партій-ців", яку очолював Г. Плеханов, наполягала на збереженні нелегальних ор­ганізацій і революційного підпілля. Л. Мартов прагнув примирити сторони. Він вважав передчасною повну відмову від нелегальних організацій і револю­ційних форм боротьби, але закликав повністю відмовитися від експропріацій.

Розбіжності в тактичних питаннях виявилися й у середовищі більшо­виків. У партії сформувалася течія, яку назвали "одзовізмом". "Одзовісти", як і "ліквідатори", вважали, що самодержавство внаслідок революції втра­тило свій абсолютистський характер, і тому буржуазна революція закінчи­лася. Проте, на відміну від "ліквідаторів", "одзовісти" бачили основне зав­дання партії в підготовці пролетаріату до соціалістичної революції. На їхню думку, участь соціал-демократів у Думі компрометує партію, тому вони ви­сунули гасло: "Геть Думу!".

Частина більшовиків на чолі з В. Леніним виступила з критикою і "одзовістів", і "ліквідаторів". Вони вважали, що в країні збереглися еконо­мічні та політичні чинники для нового революційного вибуху. Тому в умовах спаду революційної боротьби потрібно поєднувати легальні й нелегальні форми роботи. Причому легальні організації (профспілки, каси взаємодопо­моги) більшовики прагнули політизувати й перетворити на "дах" для під­пільної роботи. Одночасно, граючи на суперечностях у меншовицькому середовищі, Ленін спробував відокремити від соціал-демократії одну з мен­шовицьких фракцій і розчинити в більшовизмі іншу. Таку мету мала партійна конференція в Празі (січень 1912 р.). Меншовиків-"ліквідаторів" позбавили членства у партії, однак з цим не погодилися меншовики-"партійці" на чолі з Г. Плехановим - недавні супротивники "ліквідаторів". За таких обставин від­булося остаточне організаційне розмежування більшовиків і меншовиків, до якого вони рухалися від 1903 р.

Між революцією і Світовою війною (1907-1914)

УIV Думі соціал-демократи спочатку мали одну фракцію. Однак у жовтні 1913 р. депутати-більшовики вийшли з неї й організували самостійну фракцію із 6 осіб. Очолив фракцію Роман Малиновський, який одночасно працював і на

охранку.

Після розпуску II Думи ЦК Партії соціалістів-революціонерів ді­йшов висновку, що в країні немає умов для негайного збройного повстання і висунув лозунг бойкоту III Думи. Цю тактику не сприйняли в партії ні лі­ві, ні ті, хто відстоював використання легальних форм діяльності. Прихиль­ники ультратерористичних поглядів вважали, що підняти село на революцію може тільки серія терористичних актів, здійснена "ініціативною меншістю". Ця ж "меншість" має здійснити і політичний переворот шляхом раптового масованого удару по центральній владі. Питання про терор стало головним у партії після розвінчання наприкінці 1908 р. провокаторської діяльності члена ЦК ПСР, голови Бойової організації Є. Азефа. Було оголошено про розпуск бойовиків і відставку ЦК. Однак у травні 1909 р. на засіданні ЦК перемогу здобули прихильники продовження терористичної діяльності. Між тим у громадській думці терор став асоціюватися з провокацією, а після вбивства П. Столипіна, яке здійснив колишній агент охранки Д. Богров, ця думка тіль­ки зміцнилася. Атмосфера підозрілості, спричинена зрадою Є. Азефа, давала про себе знати. Те, що однією з провідних фігур партії упродовж майже деся­ти років був провокатор, стало приводом до звинувачення партійного керів­ництва в келійності та бюрократизації. В партії розпочався розкол на групи, насамперед з питань тактики боротьби. Поступово у ПСР постала нова, більш реалістична, течія, провідники якої (М. Авксентьєв, І. Бунаков, С. Сльо-тов) висловлювалися проти терору, пропонували зосередитися на легальній

діяльності.

Інтелігентське середовище, на яке насамперед орієнтувалися у своїй діяльності конституційні демократи, після розпуску II Думи охопили апатія, розчарування, зневіра в можливість політичної боротьби з урядом. До січня 1908 р. чисельність партії кадетів не перевищувала 25-30 тис. осіб. Організаційна криза супроводжувалася змінами в її ідеологічній та політич­ній орієнтації. Значно посилилося праве крило партії. Члени кадетської партії -М. Гершензон, М. Бердяєв, С. Булгаков, П. Струве та інші - у збірнику "Ві­хи" (1909) помістили свої статті, присвячені ролі інтелігенції в російському визвольному русі. Автори "Віх" вказували на "кризу", яка охопила інтеліген­цію, на помилковість вибраного нею шляху, покладали на неї відповідаль­ність за "трагедію російської революції". Вони закликали інтелігенцію до самокритики, покаяння, вимагали радикальної реформи "інтелігентської свідо­мості", "синтезу знання і віри", "особистого удосконалення". Публікація "Віх" спричинила бурхливу полеміку в пресі: тільки 1909 р. з'явилося понад 200 ста­тей, рецензій та відгуків, переважно негативних. Свою незгоду з "Віхами" висловили й деякі керівники ліберального руху, зокрема лідер конституцій­них демократів П. Мілюков.

Росія на початку XX ст.

Партія кадетів брала активну участь у виборах до III Думи, але через новий виборчий закон здобула лише 54 депутатські мандати. З'їзд партії у жовтні 1907 р. визначив нову думську тактику, яка полягала у відмові від самостійного розроблення законопроектів і перенесення центру діяльності на серйозну критику проектів уряду. З'їзд постановив також піти на союз з октябристами і дати "рішучу відсіч" лівим. Свою роль у Думі кадети визна­чили словами "відповідальна опозиція". Однак їхні спроби продовжити опози­ційну боротьбу в Думі не принесли помітних результатів. Кадети активно використовували й інші форми легальної діяльності: виступи в пресі, чита­ння публічних лекцій, створення просвітницьких товариств тощо.

У IV Думі лідер партії кадетів П. Мілюков заявив про перехід в опо­зицію до уряду й виношував ідею створити єдиний опозиційний блок, до якого ввійшли б і сили, лівіші від кадетів, і октябристська фракція. Однак тактична лінія Мілюкова, яка передбачала одночасні "кроки праворуч і лі­воруч", щоб ізолювати уряд, не знайшла підтримки. Характерним для IV Ду­ми було посилення впливу проміжної між октябристами і кадетами фракції прогресистів.

Після розпуску II Думи не уникла організаційної кризи й партія "Со­юз 17 октября ", яка стала на шлях відкритої і послідовної підтримки столи-пінських реформ. Завдяки новому виборчому законові на виборах до III Ду­ми октябристи здобули неймовірну перемогу: 154 депутатські мандати (на 112 більше, ніж у II Думі). Практично вся діяльність партії зосередилась те­пер у рамках Думи. Як заявив лідер октябристів О. Гучков, партія підписала з урядом "урочистий договір про взаємну лояльність". Здавалося, перед партією відкриваються небачені перспективи. її фракція була найбільшою в Думі, кабінет міністрів очолював П. Столипін - "сильний прем'єр", прихиль­ник широких перетворень. Його аграрну реформу октябристи гаряче під­тримали. Октябристи прагнули співпрацювати із Столипіним і бути його вірною опорою в Думі. Опоненти навіть називали їх "партією останнього урядового розпорядження", а Думу - "столипінською". Утім час минав, а обіцяні реформи не відбувалися. Авторитет партії знижувався, вона втрачала підтримку торгово-промислового середовища. Октябристів звинувачували в нездатності впливати на уряд і забезпечувати політику реформ. Самі октяб­ристи пояснювали ситуацію тим, що П. Столипін під натиском придворних кіл і правих сил здавав позицію. "Ми, панове, очікуємо!" - ця знаменита фра­за Гучкова, звернена до уряду разом з вимогами реформ, була відображен­ням позиції партії в III Думі.

Розпуск Думи й Державної ради у березні 1911 р., щоб за 87 статтею "Основних законів" провести земську реформу в західних губерніях, спри­чинив обурення діями влади усіх фракцій, октябристів також. Однак на рі­шучий протест виявився здатний лише О. Гучков. Він залишив посаду го­лови III Думи і поїхав у тривале відрядження на Далекий Схід. Його посада

 

Між революцією і Світовою війною (1907-1914)

до III Думи, але через гандати. З'їзд партії у одягала у відмові від іня центру діяльності також піти на союз з. у Думі кадети визна-би продовжити опози-атів. Кадети активно иіступи в пресі, чита-иств тощо, ш про перехід в опо-шозиційний блок, до гська фракція. Однак "кроки праворуч і лі-зактерним для IV Ду­га і кадетами фракції

і кризи й партія "Со- ної підтримки столи-га виборах до III Ду-^татські мандати (на ртії зосередилась те-<ов, партія підписала.". Здавалося, перед і була найбільшою в ґі прем'єр", прихиль-ябристи гаряче під-іипіним і бути його партією останнього '. Утім час минав, а вався, вона втрачала:тів звинувачували в зеформ. Самі октяб­ристом придворних - ця знаменита фра-м, була відображен-

, щоб за 87 статтею их губерніях, спри-гакож. Однак на рі-залишив посаду го-й Схід. Його посада

 

 

перейшла до правого октябриста М. Родзянка, багатого катеринославського поміщика. Однак на розрив із Столипіним октябристи так і не пішли.

У IV Думі октябристи зберегли за собою роль центру, але фракція чи­сельно скоротилася й на ³Л оновила свій склад порівняно з III Думою. На листопадовій конференції партії 1913 р. Гучков, який до Думи не потрапив, оголосив про розрив "договору" між партією й урядом. Гучков вважав, що потрібно посилити опозиційний тон виступів фракції аж до відхилення уря­дових законопроектів. Лідер октябристів визнав повний крах спроб рефор­мувати царський режим. Він заявив, що Росія перебуває на порозі нової ре­волюції та закликав партію стати в опозицію до уряду. Опозиційна тактика, яку оголосив Гучков, викликала неприйняття з боку не тільки правого крила партії, а й численного центру, що призвело до розпаду фракції на три групи: лівих, земців-октябристів і правих. Проте вирішальний вплив на ухвалення рішень мала фракція земців-октябристів (54 депутати).

Після запровадження нового виборчого закону монархічно-консерва­тивні партії здобули на виборах до III Думи 140 депутатських мандатів, з них ультраправі - 50. Попри успіх, монархісти не змогли утворити єдиної фракції, що дало б змогу їм впливати на ухвалення парламентських рішень. Частина з них солідаризувалася з октябристами, висловлюючи помірковані позиції, частина відстоювала крайні праві погляди, ставлячи під сумнів са­ме існування Думи як законодавчого органу. Потреба визначитися стосовно реформаторського курсу П. Столипіна призвела до розколу всередині "Со­юзу російського народу", який поглиблювався особистим конфліктом між

лідерами.

Восени 1907 р. В. Пуришкевич відмовився від посади заступника О. Дубровіна і разом з групою своїх прихильників вийшов із СРН. Наступ­ного року вони проголосили створення "Російського народного союзу імені Михаїла Архангела". Програма нової партії майже не відрізнялася від про­грами СРН. Союз Михаїла Архангела твердо стояв за самодержавну монархію, за посилення поліцейської влади, за збереження поміщицького землеволодін­ня. Відмінність полягала в тому, що новий Союз допускав законодавчий ха­рактер Думи, а СРН наполягав на наданню їй лише законодорадчих функцій. В. Пуришкевич і його прихильники з розумінням поставилися до прагнень П. Столипіна зруйнувати селянську общину, тоді як лідери СРН прагнули всіма силами зберегти її як один із символів самобутності Росії. Розкол у цент­ральних органах СРН заторкнув усі місцеві відділення партії, поширився й на інші монархічні організації. Він супроводжувався бурхливими скандала­ми, голосними звинуваченнями, появою нових організацій. До 1910 р. О. Дуб-ровін і його прихильники втратили більшість у Головній раді СРН. Його го­ловою став граф Е. Коновніцин, а від 1912 р. лідерство захопив М. Марков. У розпал боротьби всередині правих монархічних організацій було зроблено спробу створити проурядову партію, що перебувала б на межі між традиціоналістами та лібералами і діяла б у рамках думської тактики, - На-

Росія на початку XX ст.

ціональний союз. Лідером російських націоналістів у III Думі став Василь Шульгін, який перейшов до них із фракції правих. До ради Національного союзу увійшли лідери поміркованих правих: П. Балашов, П. Крупенський, єпископ Євлогій. У січні 1910 р. відбулося об'єднання помірковано-правих і націоналістів у думську фракцію "російських націоналістів". У лютому 1910 р. було відкрито Всеросійський національний клуб, який одразу ж отримав уря­дову субсидію. Націоналісти визнавали непорушність представницького спо­собу правління, погоджувалися з наданням окраїнам господарського само­управління, виступали за свободу віровизнань із збереженням переваг право­славної церкви. П. Столипін, який поступово втрачав підтримку октябристів, спробував поставити на націоналістів. Однак вони не могли стати для нього опорою, тому що не мали за стінами Думи широкої соціальної бази.

"Полівіння" IV Думи змусило активізувати свою діяльність й пред­ставників правих, монархічних партій, які були в ній найбільшою фракцією. Найяскравіше це виявилося під час слідства і судового процесу в так званій "справі Бейліса". Приводом до масованої антиєврейської кампанії послу­жило вбивство в березні 1911 р. у Києві 12-річного хлопчика - Андрія Ющин-ського. Праві побачили в цьому злочині сліди ритуального вбивства, яке ні­бито вчинив єврей М. Бейліс. Київські праві видання - "Земщина", "Русское знамя", "Киевлянин" - заговорили про "кровожерливих євреїв". Докладні звіти про слідство публікувало багато газет. За процесом, який розпочався у вересні 1913 р., стежила вся країна. Із протестами проти сфабрикованого звинувачення виступила не тільки ліберальна інтелігенція (О. Блок, М. Горь-кий, В. Короленко), а й деякі представники правого політичного табору (на­приклад, лідер націоналістів В. Шульгін). 30 жовтня 1913 р. суд присяжних, який складався переважно із селян, виніс виправдальний вирок обвинуваче­ному. Кампанія в "справі Бейліса" не тільки не згуртувала правих сил, а й сприяла поглибленню розколу між представниками поміркованих, які від­мовилися підтримувати звинувачення, і крайніми елементами. Пристрасті навколо київського процесу вщухли тільки з початком війни.

Особливе занепокоєння російських правих і націоналістів викликав український рух, що ставив під загрозу існування "єдиної російської нації", до якої відносили й українців. Майже припинили свою діяльність осередки "Просвіти" й більшість українських періодичних видань. У 1908 р. депутат­ська більшість III Думи провалила запропонований кількома десятками де­путатів з України законопроект про запровадження української мови у нав­чальний процес початкової школи. "Клуб російських націоналістів", утво­рений 1908 р. у Києві, розгорнув бурхливу діяльність, намагаючись переко­нати українців, що вони лише "гілка" російської народності і що спільність з росіянами ґрунтується на православній релігії та спільній державності й куль­турі. На початку 1914 р. російський уряд заборонив святкування 100-річчя від дня народження Тараса Шевченка. Незважаючи на заборону, в Києві

Між;революцією і Світовою війною (1907-1914)

25-26 лютого 1914 р. відбулися демонстрації й мітинги, в яких взяли участь

декілька десятків тисяч осіб.

Напередодні Першої світової війни всі основні політичні сили Росії переживали складні часи. Панували суперечки, протистояння, недовіра, чва­ри. Монархісти-чорносотенці, з їхніми погромами та шовінізмом; більшо­вики, з їхнім неприйняттям ідеї соціального миру; есери, з їхньою романти­зацією терору, - всі сіяли в масову свідомість ідеї ненависті та ворожнечі. Ні імператор, ні центристські політичні кола не змогли зарадити сповзанню країни до революції, яку наблизила Світова війна.

2. Економіка та соціальні відносини Промисловість. Банківський капітал. Російська промисловість, що 1900 р. потрапила в смугу світової кризи, виходила з неї значно повільніше, ніж інші європейські країни, з огляду й на політичну нестабільність у держа­ві. Лише 1909 р. почали з'являтися ознаки оздоровлення, а 1910 р. настало нове промислове піднесення. Показники темпів зростання виробництва в деяких галузях промисловості виявилися вищими, ніж під час промислового піднесення 1893-1899 роках. Найвищі темпи виробництва спостерігалися в паливній промисловості, чорній і кольоровій металургії, машинобудуванні. Наприклад, обсяг продукції машинобудування за чотири передвоєнні роки збільшився в півтора раза. Зростання виробництва цих галузей промисло­вості значною мірою було зумовлене державними замовленнями на війсь­кові потреби.

Основна частина промислового виробництва надалі зосереджувалася в тих промислових районах, які виникли наприкінці XIX ст., хоча всередині цих районів відбулися деякі структурні зміни. У Центрально-Промисловому районі вагомо збільшилася частка важкої промисловості, у Північно-Захід-ному районі виросли нові підприємства текстильної й хімічної промисло­вості. Донецько-Криворізький басейн був основним осередком гірничови-добувної та металургійної промисловості, однак і тут появилися нові маши­нобудівні підприємства. У Бакинському районі, який був головним нафтовидо­бувним центром країни, виросли підприємства нафтового машинобудування.