Олександр II: вибір нового державного курсу

19 лютого 1855 р. на російський престол зійшов імператор Олександр II (1818-1881), старший син Миколи І. Вихователі та наставники, головним се­ред яких був відомий поет Василь Жуковський, відзначали гостроту розуму, жвавий характер, душевність, добрі манери майбутнього царя. Навчання Олек­сандра закінчилося, коли йому було 19 років. Він вільно володів п'ятьма мо­вами (російською, німецькою, французькою, польською і англійською), мав добрі знання з математики, фізики, історії, географії, статистики, право­знавства, політичної економії і Закону Божого. Окрім того, він був обізна­ний з військовими науками, а паради, огляди військових підрозділів любив понад усе. Освіту Олександра завершила подорож по Росії, коли він відві­дав ЗО європейських губерній, Західний Сибір, Закавказзя. У Тобольську царевич зустрівся з деякими із засланих декабристів і звернувся до батька з проханням пом'якшити їхню участь. Олександр неодноразово виїжджав за кордон: від сімейних поїздок у Берлін до свого дідуся прусського короля Фридриха Вільгельма III і до великих представницьких поїздок столицями інших європейських держав. Під час подорожі Європою 1838-1839 р. він познайомився з п'ятнадцятирічною принцесою Марією Гессен-Дармштадсь-кою, яка у квітні 1841 р. стала його дружиною і при хрещенні прибрала ім'я Марія Олександрівна. У них народилося п'ятеро синів (Микола, Олександр, Володимир, Олексій, Сергій, Павло) та дві доньки - Олександра і Марія.

Від початку 40-х років Микола І почав залучати сина до справ дер­жавного управління. Олександр брав участь у роботі Державної ради, Комі­тету міністрів, його призначали головою двох таємних селянських комітетів (1846 і 1848), він командував гвардійською піхотою, 1850 р. побував на Кав­казькій війні. Отже, на момент вступу на престол 37-річний Олександр II не був новачком у державних справах. Він був реалістом і достатньо самостій­ним у своїх рішеннях політиком, поєднував помірковане західництво з твер­дим усвідомленням неминучості особливого шляху Росії, зумовленого її геополітичним становищем, історичним минулим і деякими рисами націо­нального менталітету. Тверезий розум, який визнавали в ньому його вчи­телі та сучасники, здатність швидко оцінювати і схоплювати проблему зага­лом, бачити головне, відсутність фанатизму допомагали йому орієнтуватися в складній внутрішньо- і зовнішньополітичній ситуації.

Із поразкою в Кримській війні, стало зрозуміло, що зовнішньополі­тичний курс миколаївської системи безперспективний, і треба якнайшвидше подолати міжнародну ізоляцію. Турбота про європейську громадську думку виявилася в перших кроках уряду Олександра II. У середині 1855 р. створю­ється нове закордонне видання - газета "Ье 1ЯогсГ у Бельгії, метою якої було "ознайомити Європу з дійсним становищем Росії", "прагнути до ліквідації безпідставних, брехливих понять про нашу вітчизну".

Влада: від ліберальних реформ до консервативної стабілізації

Іншим важливим стимулом дій Олександра II й уряду стало розумін­ня кризи внутрішньополітичного курсу миколаївської системи. "Попередня система віджила свій вік", - такий вирок одного з ідеологів цієї системи М. По-годіна, винесений через місяць після смерті Миколи І. Відмова від попе­редньої системи означала і відмову від її ідеологічного обґрунтування -теорії "офіційної народності". Новизна внутрішньої політики виявлялася в усуненні багатьох заборон: у дозволі на вільну видачу закордонних паспор­тів (від 1856 до 1859 р. виїзд збільшився в 4,5 раза: з 6 тис. до 26 тис. осіб на рік), послабленні цензурного гніту і різних утисків в університетах, ліквідації військових поселень, скороченні армії тощо. До коронації Олександра II в серпні 1856 р. було оголошено амністію політичним ув'язненим - декабрис­там, петрашевцям, учасникам польського повстання 1830-1831 р., 9 тис. осіб звільнили від адміністративно-поліцейського нагляду.

Заборона Миколи І на друковане слово, доведена в "похмуре семиліття" (1848-1855) до "цензурного терору", привела до протилежних результатів -до поширення рукописної літератури (записки П. Валуєва, О. Кошелєва, К. Ка-веліна, Ю. Самаріна, Б. Чичеріна та ін.). Чутливо вловив ситуацію О. Гер-цен. Він зрозумів потребу своєї країни в правдивому слові й після тривалого періоду мовчання в Лондоні став видавати "Полярную звезду" (1855), "Голо-са из России" (1856), "Колокол" (1857) - видання, які читала навіть імпера­торська сім'я. "Гласність" теж підштовхувала уряд до дії.

Був ще один потужний стимул реформ - економічний. Те, що кріпос­не право гальмувало розвиток землеробства і товарного виробництва зерна, було відомо урядові й раніше. Проте на той час економіка не розвалювала­ся, 1856 р. був урожайний, країна експортувала зерно. Недоліки кріпосної системи господарювання виявилися у сфері, особливо чутливій для уряду, - у фінансах. За 1853-1856 роки загальна сума дефіциту бюджету зросла з 52 млн до 307 млн руб. сріблом, на 50% зменшилося золоте забезпечення паперо­вих грошей, серед статей доходу зросла питома частка винних відкупів - з 1/3 в 1845 р. до 43% в 1853-1856 р. Країна опинилася на межі фінансової кризи, підштовхуючи "верхи" до змін.

Підготовка майбутніх реформ об'єднала навколо Олександра II групу прогресивних державних і суспільних діячів, які протистояли консервато­рам. До неї входили: брат царя, великий князь Костянтин Миколайович, тітка Олександра II, велика княгиня Олена Павлівна, пов'язаний у молодості з декабристами генерал Яків Ростовцев, урядовий чиновник Микола Мілютін та його брат, майбутній військовий міністр Дмитро Мілютін, слов'янофіли Юрій Самарін і Володимир Черкаський, юрист Сергій Зарудний, вчені Петро Семенов (Тян-Шанський), Микола Бунге та інші - представляли придворні, бюрократичні та громадські кола. У команді реформаторів не було пред­ставників торговельно-промислових кіл, які не відігравали тоді помітної ролі в суспільно-політичному житті Росії. У більшості молодих і не дуже молодих реформаторів зберігалася гегелівська упевненість у прогресі. Вони не сум-

Росія в другій половині XIX ст.

нівалися, що під їхнім умілим керівництвом російське суспільство буде ру­хатися до правового порядку, до продуктивнішої економіки і до громадянсь­кої рівності. Однак реформатори не довіряли суспільній ініціативі. Прово­дячи реформи, лише в одному випадку влада вирішила порадитися з одним із прошарків суспільства - до підготовки указу про звільнення поміщиць­ких селян було залучено дворян.

2. Скасування кріпосного права. Селянська реформа

Підготовка реформи. На початку свого правління Олександр II не мав чіткої позиції в селянському питанні. У промові перед предводителями дворянства в Москві ЗО березня 1856 р. Олександр II сказав: "Чутки поши­рюються, що я хочу дати волю селянам; це несправедливо, - і ви можете це сказати всім направо і наліво; але почуття ворожнечі між селянами і по­міщиками, на жаль, існує... Я переконаний, що рано чи пізно ми повинні до цього прийти. Я думаю, що ви поділяєте мою думку, отже, набагато краще, щоб це (звільнення селян. - Т. 77.) відбулося зверху, а не знизу". З його осо­бистої згоди міністр внутрішніх справ Сергій Ланськой під час коронації в серпні 1856 р. вів переговори з предводителями дворянства про подання ни­ми адресів на ім'я царя з проханням звільнити селян від кріпосної залежності.

Під головуванням князя Олексія Орлова 3 січня 1857 р. було створено Таємний комітет "для обговорення заходів щодо облаштування побуту по­міщицьких селян". Сформований з колишніх миколаївських сановників, у більшості своїй переконаних кріпосників, комітет намагався обмежитися роз­ширенням таких заходів, як укази 1803 і 1842 р. про "вільних хліборобів" і "зо­бов'язаних селян". Однак Олександр II прагнув домогтися від самих поміщи­ків, щоб вони виявили ініціативу щодо підготовки реформи. За домовленістю з віленським генерал-губернатором і особистим другом царя В. Назімовим, з такою ініціативою виступили поміщики трьох західних губерній - Віденської, Ковенської і Гродненської. У відповідь на їхнє звернення 20 листопада 1857 р. імператор видав рескрипт на ім 'я В. Назімова, за яким наказував створити в цих губерніях комітети для підготовки проектів селянської реформи. В ос­нову рескрипту було покладено вже апробовані варіанти розв'язання селян­ського питання - звільнення селян у балтійських губерніях у 1816-1819 ро­ках та інвентарна реформа 1848 р. в Південно-Західному краї. Рескрипт свідчив про визнання урядом якогось проміжного варіанта між інвентарями і "остзейським досвідом": вся земля залишалася у власності поміщиків, се­ляни отримували право викупу тільки садиби і користування польовим на­ділом за повинності; вотчинна влада зберігалася за поміщиком, правове становище селян визначалося неясним терміном "поліпшення побуту"; оста­точні цілі та завдання реформи надалі були невизначені. В офіційній пресі рескрипт Назімову було опубліковано 24 грудня 1857 р.: до того часу з ним ознайомилися лише губернатори. 16 лютого 1858 р. Таємний комітет пере­йменовано на Головний комітет з селянського питання, до його складу уві-

ст.

іське суспільство буде ру-кономіки і до громадянсь-пільній ініціативі. Прово­щила порадитися з одним іро звільнення поміщиць-

янська реформа

завління Олександр II не ові перед предводителями р II сказав: "Чутки поши-ведливо, - і ви можете це кнечі між селянами і по­зо чи пізно ми повинні до ку, отже, набагато краще, у, а не знизу". З його осо-ськой під час коронації в орянства про подання ни- і від кріпосної залежності. чня 1857 р. було створено облаштування побуту по-юлаївських сановників, у змагався обмежитися роз-"вільних хліборобів" і "зо-югтися від самих поміщи-їформи. За домовленістю з го.м царя В. Назімовим, з них губерній - Віденської, ення 20 листопада 1857 р. яким наказував створити елянської реформи. В ос-ріанти розв'язання селян-уберніях у 1816-1819 ро­зхідному краї. Рескрипт варіанта між інвентарями

власності поміщиків, се-ристування польовим на-

за поміщиком, правове оліпшення побуту"; оста-яачені. В офіційній пресі 557 р.: до того часу з ним р. Таємний комітет пере-ання, до його складу уві-

 

Влада: від ліберальних реформ до консервативної стабілізації

йшов переконаний прихильник звільнення селян великий князь Костянті Миколайович, який згодом став його головою.

Дворянство здебільшого було проти реформи, однак під натиском уря­ду змушене виступити з "ініціативою" повсюдного поширення рескриптів у губерніях. Упродовж 1858 р. рескрипти отримали губернатори всіх 45 губер­ній, де були поміщицькі селяни; в них було створено комітети з підготовки місцевих проектів звільнення селян (офіційно вони називалися "губернсь­кими комітетами з поліпшення побуту поміщицьких селян").

З публікацією рескриптів і початком діяльності губернських комітетів підготовка селянської реформи стала відкритою. У комітетах зустрілися пред­ставники різних поколінь і різних суспільно-політичних течій: амністовані декабристи і петрашевці, слов'янофіли і західники, прихильники і противни­ки скасування кріпосного права. Майже в кожному з дворянських комітетів утворилася ліберальна "меншість" і консервативна "більшість". Із 46 тис. поміщиків 13 центральних губерній тільки 12,6 тис. виявили згоду на "поліп­шення побуту" своїх селян.

Обговорення селянського питання посіло центральне місце в російсь­кій пресі О. Герцена і М. Огарьова за кордоном (в "Полярной звезде", "Го­лосах из России", "Колоколе") і в легальній пресі в самій Росії: в органі захід­ників "Русском вестнике" (редактор М. Катков дотримувався ліберальних поглядів у селянському питанні), у слов'янофільських виданнях "Русская беседа", "Сельское благоустройство". Найрадикальніші погляди проповіду­вав "Современник", особливо в статтях М. Чернишевського і М. Добролю-бова, які виступали за звільнення селян із землею без будь-якого викупу.

У своєрідній формі до цієї дискусії долучилися й самі селяни. На під­готовку реформи вплинули, зокрема, селянські заворушення в Естляндській губернії у квітні 1858 р. На їх придушення було кинуто війська, і влада по­бачила небезпеку безземельного звільнення селян (ще 1816 р. естонські се­ляни одержали особисту волю, але не землю).

Від середини 1858 р. в офіційній урядовій політиці набуває пріорите­ту новий напрям, який бачить кінцеву мету реформи в перетворенні селян на власників своїх наділів, у ліквідації вотчинної влади поміщиків і залу­ченні селян до громадянського життя. Головний комітет 4 грудня 1858 р. прийняв нову програму селянської реформи, що передбачала надання селя­нам їхніх наділів у власність за викуп, урядове сприяння викупові шляхом організації кредиту, запровадження селянського самоуправління в рамках

сільської общини.

При Головному комітеті 17 лютого 1859 р. було утворено Редакційні комісії, до складу яких увійшли переважно ліберально налаштовані фахівці на чолі з близьким другом царя Я. Ростовцевим. На основі поданих губерн­ськими комітетами матеріалів вони мали розробити проекти законів про звільнення селян. У серпні 1859 р. проект "Положень про селян" Редакційні комісії загалом підготували. Передбачалося обговорити його з депутатами

Росія в другій половині XIXст.

від губернських комітетів. Уряд вирішив викликати депутатів двома захода­ми (спочатку від нечорноземних губерній, а потім від чорноземних). Напри­кінці серпня 1859 р. до Петербурга прибули 36 депутатів від 21 комітету, а в лютому 1860 р. - 45 депутатів від решти комітетів. Проект "Положень" де­путати різко розкритикували.

Депутати ВІД нечорноземних губерній вважали встановлені Редакцій­ними комісіями норми селянських наділів завищеними, а повинності за них - заниженими. Вони хотіли додати до суми викупу за землю компенсацію за оброк і наполягали, щоб уряд гарантував викупну операцію. Окрім того, депутати застерігали від посилення влади урядової бюрократії, якщо вона зосередить у своїх руках всю справу управління селянами. Щоб частково нейтралізувати цю небезпеку, депутати вимагали свободи преси, гласності, незалежного суду і місцевого самоуправління. На зборах тверського дворян­ства поміщик О. Європеус (колишній петрашевець) виступив з промовою проти свавілля бюрократії, яка порушує права дворян, за це його вивезли у нове заслання — до Пермі. В'ятка стала місцем заслання для тверського гу­бернського предводителя дворянства О. Унковського. Представники від чор­ноземних губерній критикували урядовий проект ще різкіше. Вони побачили в діяльності Редакційних комісій вияв республіканських, навіть соціаліс­тичних, тенденцій. Однак вони не висували вимог гласності та різних сво­бод, тому уряд не застосував щодо них репресивних санкцій. Депутати від чорноземних губерній наполягали на збереженні в руках дворянства всієї землі, а також вотчинної влади поміщиків.

Редакційні комісії пішли на деякі поступки цим вимогам: у деяких чор­ноземних губерніях було знижено норми селянських наділів, а в нечорно­земних, переважно з розвиненими селянськими промислами, підвищено роз­міри оброку і передбачено "переоброчку" - перегляд розмірів оброку через 20 років після видання "Положень про селян".

Редакційні комісії закінчили свою роботу 10 жовтня 1860 р., і проект "Положень" надійшов у Головний комітет з селянського питання, де його обговорювали до 14 січня 1861 р. Тут проект зазнав нових змін на користь поміщиків: знову було знижено норми селянських наділів у деяких місце­востях, збільшено оброк у тих із них, де були "особливі промислові вигоди". 28 січня 1861 р. проект потрапив на розгляд останньої інстанції - Держав­ної ради. Звертаючись до її членів, Олександр II сказав: "Ви переконаєтесь, що все, що можна було зробити для вигоди поміщиків, зроблено". 16 лютого Державна рада закінчила обговорення проекту. 19 лютого 1861 р., в шосту річницю вступу на престол, Олександр II підписав "Положення про селян, які виходили з кріпосної залежності" і Маніфест про звільнення селян від кріпосної залежності. Одночасно було створено Головний комітет "про об­лаштування сільського стану", який мав здійснювати вищий нагляд за впро­вадженням "Положень", розглядати проекти законів у доповнення і розви­ток цих "Положень", зміну правового і поземельного становища інших

і£

 

Влада: від ліберальних реформ до консервативної стабілізації

гпутатів двома захода-чорноземних). Напри-ітів від 21 комітету, а роект "Положень" де-

встановлені Редакцій-■і, а повинності за них а землю компенсацію шерацію. Окрім того, юрократії, якщо вона шами. Щоб частково їоди преси, гласності, ах тверського дворян-шступив з промовою. за це його вивезли у ня для тверського гу-іредставники від чор-ікішє. Вони побачили >ких, навіть соціаліс-існості та різних сво-:анкцій. Депутати від і^ках дворянства всієї

(імогам: у деяких чор-наділів, а в нечорно-лами, підвищено роз-юзмірів оброку через

зтня 1860 р., і проект ого питання, де його ових змін на користь плів у деяких місце-

промислові вигоди". ї інстанції - Держав-і: "Ви переконаєтесь,

зроблено". 16 лютого ого 1861 р., в шосту оложення про селян,

звільнення селян від гай комітет "про об-іщий нагляд за впро-доловнення і розви-о становища інших

 

категорій селян, рішення спірних та адміністративних справ. Новий комітет очолив великий князь Костянтин Миколайович. На місцях створювалися гу­бернські в селянських справах присутності.

Зміст і впровадження реформи. "Положення" 19 лютого 1861 р. - це 17 законодавчих актів: "Загальне положення", чотири "Місцеві положення про поземельний устрій селян", окремі "Положення" - про викуп, про уст­рій дворових людей, про губернські в селянських справах установи, а також "Правила" - про порядок набуття чинності "Положень", про селян дрібно­помісних власників, про осіб, приписаних до приватних гірничовидобувних заводів тощо. Дія цих законодавчих актів поширювалася на всі 45 губерній Європейської Росії, в яких 100 428 поміщиків володіли 22 563 тис. кріпос­них селян обох статей.

Маніфест і "Положення" стосувалися трьох основних питань: особис­того звільнення селян, наділення їх землею і викупної операції. Маніфест надавав селянам особисту і загальногромадянські свободи. Селянин, який фактично був повною власністю поміщика, тепер не тільки міг вільно розпо­ряджатися своєю особою, а мав низку майнових і громадянських прав: від свого імені виступати в суді, укладати різноманітні майнові й цивільні уго­ди, відкривати торгові та промислові заклади, йти на службу, вступати в навчальні заклади, змінювати місце проживання, переходити в інші стани тощо. Водночас особиста свобода селян обмежувалася: вони залишалися єди­ним станом, який сплачував подушний податок, виконував рекрутську по­винність; до селян могли застосовувати тілесні покарання.

Маніфест передбачав також запровадження впродовж дев'яти місяців у селах колишніх поміщицьких селян "селянського громадського управлін­ня". Селяни кожного поміщицького помістя об'єднувалися в сільські грома­ди. Свої спільні господарські питання вони обговорювали і вирішували на сільських сходах. їхні інтереси представляв сільський староста, якого оби­рали на три роки. Декілька сільських громад складали волость. У волосному сході брали участь сільські старости і виборні від громад, обирали волосного старшину, який виконував поліцейські та адміністративні обов'язки. Сільські старости і волосні старшини зобов'язані були виконувати вимоги "встановле­ної влади": мирового посередника, судового слідчого, представника поліції.

Центральним у реформі було питання про землю. Закон визнавав за поміщиками право власності на всю землю в їхніх помістях, зокрема й на селянську надільну, а селян оголошували лише користувачами цієї землі. Щоб стати власниками своєї надільної землі, селяни мали викупити її у по­міщика. Доки не буде підписана викупна угода, селяни перебували в стані "тимчасовозобов'язаних", тобто виконували повинності (оброк чи панщи­ну) на користь поміщика. Розміри наділів і повинностей у кожному помісті визначали за угодою селян з поміщиком і фіксували в статутній грамоті. За­твердження і впровадження статутних грамот, посвідчення викупних актів,

 

 

складених при переході селян на викуп, розгляд суперечок між селянами і поміщиками, нагляд за органами селянського самоуправління, сільського і волосного управлінь було покладено на мирових посередників, інститут яких створено влітку 1861 р. Мирових посередників призначав Сенат із місцевих спадкових дворян-поміщиків, і вони були підзвітні повітовому з'їзду миро­вих посередників.

Визначаючи норми селянських наділів, враховували особливості місце­вих природних та економічних умов. Всю територію Європейської Росії роз­ділили на три смуги: чорноземну, нечорноземну і степову, а кожну смугу - на місцевості. У нечорноземній і чорноземній смугах встановлювали "вищу" і "нижчу" (1/3 "вищої") норми селянського наділу, а в степовій - одну, "указ-ну", норму. Закон передбачав відрізку на користь поміщика від селянського наділу, якщо дореформені його розміри перевищували "вищу" чи "указну" норми, і прирізку, якщо він не досягав "нижчої" норми. У чорноземній сму­зі відрізали від 26 до 40% землі, в нечорноземній - 10%, а загалом по країні селяни отримали на 20% землі менше, ніж вони обробляли до реформи; при­різка торкнулася від 3 до 15% селян. Землеволодіння селян було ускладне­но не тільки "відрізками", а й черезсмужжям, позбавленням селян лісових угідь, пасовищ, лугів. Однак найбільш обділеними виявилися селяни, які погоджувалися на "дарчий" наділ, що становив чверть їх законного наділу, і тому вони отримували його без викупу. Сільські громади, які погодилися на це, дуже швидко розчарувалися, тому що вижити на малесеньких наділах було нелегко, а то й неможливо. Внаслідок реформи 10 млн душ чоловічої статі ко­лишніх поміщицьких селян отримали 33,7 млн дес. землі, тобто в середньому 3,4 дес. на душу, а поміщики зберегли за собою землю, що в 2,5 раза пере­вищувала розмір селянської надільної землі.

Перейшовши на викуп, селянин набував статусу "селянина-власника". Однак землю надавали не окремому селянському двору (за винятком гу­берній, де існувало подвірне землекористування), а общині. Хоча закон пе­редбачав можливість виходу селянина з общини, але вихід було ускладнено потребою сплачувати податки, повинності та недоїмки.

В основу визначення суми викупу за селянські наділи було покладено не ринкову вартість землі, а так званий "капіталізований оброк". Держава зо­бов'язувалася провести викупну операцію, яка полягала в тому, що державна скарбниця виплачувала поміщикам відразу грошима або цінними паперами 80% викупної суми, якщо селяни одержували "вищу" норму, і 75% - якщо меншу. Інші 20-25% викупної суми селяни виплачували безпосередньо по­міщикові - грошима чи відробітками. Викупну суму, що держава виплачувала поміщикові, розглядали як надану селянам позику, яку вони мали повертати як "викупні платежі" в розмірі 6% від цієї позики щорічно впродовж 49 років.

Через різні методики обрахунків різняться думки істориків щодо оціню­вання вартості землі, яку викупили селяни. Переважає підхід, який свідчить,

Влада: від ліб еральних реформ до консервативної стабілізуй:: __

що до 1906 р. (року скасування викупних платежів) селяни виплатили дгг:;:лз близько 1 540,6 млн руб., а також близько 527 млн руб. поміщикам у вигляді оброку за період свого перебування у статусі "тимчасовозобов'язаних", тоб­то в кілька разів більше її ринкової вартості. Однак деякі сучасні історики (російські та американські) вважають, що земля, яку селяни викупили до 1906 р., коштувала 1 070 млн руб., а селяни заплатили за неї 867 млн руб.. тобто на 19% менше від її ринкової вартості.

Остаточний термін переведення селян на викуп закон не встановлював. У 9 губерніях Литви, Білорусі та Правобережної України (Віденська, Ковен-ська, Гродненська, Мінська, Могильовська, Вітебська, Київська, Подільська і Волинська) уряд указами 2 березня, 30 липня і 2 листопада 1863 р. перевів селян на обов'язковий викуп, а також зробив низку поступок: селянам по­вернули відрізані від їх наділів землі, а повинності знизили в середньому на 20%. Ці заходи були зумовлені намірами царського уряду привернути на свій бік литовське, білоруське й українське селянство в боротьбі з польсь­кими повстанцями.

Переведення на викуп селян у 36 великоросійських, лівобережноукра-їнських (малоросійських) і південноукраїнських (новоросійських) губерніях тривало понад два десятки років. Лише наприкінці 1881 р. було видано "По­ложення", яке передбачало переведення з січня 1883 р. на обов'язковий ви­куп тих 15% колишніх поміщицьких селян, які перебували в статусі "тим­часовозобов'язаних". Водночас іншим указом було знижено на 12% викупні платежі з селян, які раніше перейшли на викуп.

Проведення селянської реформи в інших регіонах Росії ґрунтувалося на основних принципах "Положень" 19 лютого 1861 р. - наданні селянам особистої свободи і надільної землі за повинності з правом викупу наділів. У 1864—1866 роках кількома законодавчими актами селянську реформу про­вели в Східній Грузії, Імеретії, Гурії та Мінгрелії, найпізніше - у Сванетії (1871). Внаслідок реформи наділи грузинських селян скоротилися в серед­ньому з 5,9 до 3,8 десятин, а повинності подвоїлися. Реформі в Абхазії (1870) передувало повстання 1866 р., після придушення якого близько 20 тис. аб­хазів переселилося в Туреччину. Кріпосне право у Вірменії і Азербайджані було скасовано "Положенням" 1870 р. Лише в 1912-1913 р. видано закони про обов'язкове переведення колишніх поміщицьких селян Закавказзя на викуп. Сприятливішими були умови селянської реформи в Бессарабії. Більшість сільського населення в ній становили царани - вільні землевласники, які за певні повинності користувалися поміщицькими землями. "Положення" 1868 р. надавало царанам землю в подвірне користування, за яку потрібно було сплачувати грошовий оброк. У подальшому всіх селян переведено на обо­в'язковий викуп.

Обнародування підписаних імператором Маніфесту і "Положень" три­вало місяць - від 5 березня (у Петербурзі та Москві) до 2 квітня 1861 р. на

Росія є другій половині XIX ст.

місцях. До губерній було скеровано флігель-ад'ютантів царської свити, які мали оголосити зміст реформи. Звичайно, селяни очікували не такої рефор­ми. Особливо вражало їх те, що потрібно і надалі відбувати панщину та оброк. Донесення про селянські заворушення надходили з усіх губерній Європей­ської Росії. За перші п'ять місяців 1861 р. відбулося 1 340 селянських заво­рушень, а за рік - 1 859. Більшість із них придушено за допомогою війська. Особливим драматизмом відзначалися події в селах Бездна Казанської гу­бернії та Кандієвка Пензенської губернії. Селянин-сектант Антон Петров, який жив у Бездні, роз'яснював селянам "справжній" зміст реформи, за якою май­же вся земля мала відійти до селян. З усіх навколишніх сіл йшли в Бездну колишні кріпаки, щоб послухати про "справжню волю". Спрямовані сюди військові підрозділи відкрили по селянам вогонь. Понад 90 осіб загинуло, а самого Петрова розстріляли привселюдно. У Кандієвці солдати теж стріля­ли у беззбройних людей, тут загинуло 19 осіб. Ці та інші звістки викликали негативну оцінку громадськості. До червня 1861 р. селянські протести пішли на спад. Наступними роками селяни більше зосереджувалися на приватних інтересах своєї громади, на використанні можливостей легальних і мирних форм боротьби, щоб домогтися найкращих умов для організації свого гос­подарства.

Реформи удільних і державних селян. На 1858 р. у 27 губерніях Ро­сії налічувалося понад 2 млн удільних селян. На основі указів 20 червня 1858 р. і 26 серпня 1859 р. вони одержали особисту свободу. "Положення" 26 червня 1863 р. визначило поземельний устрій, повинності, проведення ви­купної операції, організацію сільського і волосного самоуправління удільних селян. Вони отримали в середньому на душу чоловічої статі по 4,9 десяти­ни, тобто в півтора раза більше, ніж колишні поміщицькі селяни. Упродовж 1863-1865 років удільних селян переведено на викуп.

Підготовка реформи державних селян розпочалася 1861 р. Тоді їх було понад 19 млн осіб обох статей. Державних селян вважали "вільними сільсь­кими обивателями", але за користування землею вони сплачували грошовий оброк. 24 листопада 1866 р. було видано закон "Про поземельний устрій дер­жавних селян". Землекористування кожної громади фіксувалися в так званих "володінних записах" - документах, які відповідали статутним грамотам для поміщицьких та удільних селян. У середньому державні селяни отримали на душу чоловічої статі по 5,7 десятини землі. Але ця земля була власністю державної скарбниці. Викуп наділів селянами розпочався лише за законом від 12 червня 1886 р.

Селянська реформа 1861 р., реформи удільних і державних селян, по­при їхню "недосконалість" (насамперед умови наділення селян землею, збе­реження поміщицького землеволодіння), стали важливим кроком на шляху модернізації країни, сприяли проникненню товарно-грошових відносин у селянське господарство, переведенню поміщицьких господарств на ринко­ві, капіталістичні засади.

:-.-

Влада: від ліберальних реформ до консервативної ста білізації __