Європейська політика Миколи І 6 страница

Росія в першій половині XIX ст.

Ідеї Романтизму з його вірою у творчі сили нації, що спираються на особливий "національний дух", стали джерелом і стимулом для польської культури 30-50-х років XX ст. Саме тоді у творчості мислителів і митців було окреслено духовні цінності, що склали підвалини свідомості новочасної польської нації, яка формувалася, вбираючи елементи минулого Речі Поспо­литої, народні традиції, месіанську віру в неминучість відродження держави. Провідні ідеї польського національного руху висловлювали поети-роман-тики Адам Міцкевич (1798-1855), Юліуш Словацький (1809-1849), Зигмунт Красинський (1812-1859) та ін. Найяскравіше ознаки польського романтизму виявилися у творчості А. Міцкевича. Свої патріотичні почуття він висловив у поемах "Конрад Валленрод", "Дзяди", "Пан Тадеуш". У 1832 р. А. Міцкевич видав у Парижі "Книгу польського народу і польського паломництва", де про­голосив ідею месіанського покликання Польщі в боротьбі проти деспотизму, закликав до національної єдності та морального відродження. Патріотична тематика у творчості Ю. Словацького (драма "Кордіан", роман "Беньовсь-кий" та ін.) переплітається з ліризмом, відтворенням душевних переживань звичайної людини. У своїх драмах "Небожественна комедія", "Іридіон" та інших творах 3. Красинський виступав проти радикальних методів бороть­би за свободу, закликав до єднання шляхти і народу в ім'я майбутнього Польщі. Він писав також ліричну та філософську поезію.

У добу Романтизму в центрі уваги опинилася історія та її осмислення. Дослідження минулого розвивали члени "Товариства друзів науки", а після його закриття - перемістилися до приватних фундацій і в еміграцію. Най­більшого впливу і поширення набули в польських землях історичні праці Йоа-хима Лелевеля (1786-1861). Історик створив романтичну концепцію історич­ного розвитку Польщі, в основі якої - особливий польський дух, що походив від давніх слов'ян і характеризувався демократичними рисами (20-томна "Польща, її діяння і справи", 1854-1868). Праці історика були пройняті ві­рою в майбутнє відродження поляків на засадах "національного духу", соці­альної справедливості та демократії.

Від початку XIX ст. народні пісні міцно утвердилися у творчості поль­ських музикантів. Виняткове значення для поляків і світової культури мала творчість Фридерика Шопена (1810-1849), який найбільше спричинився до розширення жанрових можливостей музичного мистецтва загалом, збага­чення його польським фольклорним матеріалом. Він привніс польські на­родні мотиви в музичну культуру Європи. Композитор Станіслав Монюшко (1819-1872) створив першу національну оперу "Галька", яку вперше зіграли 1848 р. у Вільно в концертному виконанні. Романтичні тенденції позитивно позначилися на розвиткові інших жанрів польського художнього мистецтва -живопису, архітектури, скульптури.

Польський визвольний рух і польська культура мали визначальний вплив на національно-культурне життя литовців, українців та білорусів, які

120 '

Най

у своїй більшості до товської держави.

Литовці. Після майтське староство, ] до Росії, а Занемання литовські землі опин та Ковенської (1843) складу Варшавськогс ського опинилося в губернію. Наприкінці селення Росії.

На приєднанії: зберігалися особлив товська шляхта мала позиції в місцевій ах' судочинстві та освіті ми й частково полон різняться: питома чаї (на 1795 р.). Більшіст чому кріпосні сягали населення міст станс торгівля.

Спроби частин новлення автономног сько-французької вій полеона закінчили и Олександр І не вдавс ши більшість магнат зв'язку зі створенням Незабаром у Віленсь нізації, які виступалі неї ВКЛ. Серед них І ставники полонізоваї

Повстання 18 товських губерній. ~ станські загони навес Литви, але не змогли де були інтерновані сотні їх вивезли на нопомісних та беззе ців". Соціальний стаї

Національне питання і пробудження націй

по спираються на ом для польської слителів і митців омості новочасної чїіого Речі Поспо-одження держави. али поети-роман-9-1849), Зигмунт ького романтизму [утгя він висловив 32 р. А. Міцкевич).\іництва", де про-іроти деспотизму, ння. Патріотична роман "Беньовсь-вних переживань дія", "Іридіон" та к методів бороть-ім'я майбутнього

та її осмислення, ів науки", а після з еміграцію. Най-оричні праці Йоа- шцепцію історич-і дух, що походив мсами (20-томна були пройняті ві-.ного духу", соці-

у творчості поль-юї культури мала є спричинився до а загалом, збага-вніс польські на-аніслав Монюшко у вперше зіграли іденції позитивно іього мистецтва -

ли визначальний і та білорусів, які

 

 

у своїй більшості до кінця XVIII ст. проживали на території Польсько-Ли­товської держави.

Литовці. Після поділів Речі Посполитої більшість етнічної Литви (Же-майтське староство, Віденське і Троїцьке (Тракайське) воєводства) відійшла до Росії, а Занемання було приєднане до Пруссії. У складі Російської імперії литовські землі опинилися у складі Віленської (1802), Гродненської (1802) та Ковенської (1843) губерній. Литовське Занемання спочатку увійшло до складу Варшавського князівства (1807), з утворенням 1815 р. Царства Поль­ського опинилося в його складі, 1837 р. його виокремлено в Августовську губернію. Наприкінці XVIII ст. литовці становили 1,98%, 1858 р. - 1,58% на­селення Росії.

На приєднаних територіях за литовським населенням тривалий час зберігалися особливості станового управління - польська і полонізована ли­товська шляхта мала значні економічні й політичні права, посідала провідні позиції в місцевій адміністрації, польська мова була офіційною в управлінні, судочинстві та освіті. Унаслідок невиразного етнічного поділу між поляка­ми й частково полонізованими литовцями кількісні показники дослідників різняться: питома частка поляків на литовських землях визначається 7-10% (на 1795 р.). Більшість населення литовських земель становили селяни, при­чому кріпосні сягали майже 60% від їх загальної кількості. Значну кількість населення міст становили євреї, основними заняттями яких було ремесло і торгівля.

Спроби частини впливових магнатів і шляхти реалізувати план від­новлення автономного Великого князівства Литовського (ВКЛ) під час росій­сько-французької війни 1812 р. виявилися невдалими. Розгром і відступ На-полеона закінчили короткий період французької окупації території Литви. Олександр І не вдався до суворих репресій проти "зрадників", амністував­ши більшість магнатів і шляхти. Утім і спроби повернутися до ідеї ВКЛ у зв'язку зі створенням Царства Польського не мали підтримки Олександра І. Незабаром у Віденському університеті виникли польські патріотичні орга­нізації, які виступали за відновлення незалежної Польщі з приєднанням до неї ВКЛ. Серед них було й Товариство філоматів, до якого належали пред­ставники полонізованої місцевої шляхти.

Повстання 1830-1831 р. у Царстві Польському підтримала шляхта ли­товських губерній. Тимчасовий польський центральний уряд у Литві й пов­станські загони навесні 1831 р. встановили контроль майже на всій території Литви, але не змогли протидіяти царським військам і відступили до Пруссії, де були інтерновані. Царизм жорстоко розправився з учасниками повстання: сотні їх вивезли на каторгу і заслання, їхнє майно було конфісковане. Дріб­нопомісних та безземельних шляхтичів зачислили до категорії "однодвор­ців". Соціальний статус середньої шляхти та лояльних до царя магнатів збе-

Росія в першій половині XIX ст.

рігся. Переважна частина литовських селян і далі була кріпосними польських поміщиків.

Було скасовано Литовський статут і запроваджено російське право, ліквідовано регіональне самоуправління, російську мову запроваджували в діловодство, в судову практику та систему шкільної освіти, було закрито Віленський університет. Робилися спроби навернути в православ'я литов­ських селян римо-католицького віровизнання.

Національне пробудження литовців відбувалося в умовах майже пов­ної полонізації освічених верств населення і великого впливу католицької церкви. Ідеї романтизму викликали інтерес польської інтелігенції до литовсь­кої народної творчості. У творах А. Міцкевича відображено образи і мотиви литовського фольклору. Багатство народної мови відіграло велику роль у виникненні нової литовської літератури, засновники якої вийшли з середо­вища селянства і нижчого духовенства. У 1818р. вперше опубліковано поему "Пори року" засновника литовської літератури Христіонаса Донелайтіса (1714-1780). Попри моралізаторсько-церковну ідеологію протестантизму, характерного для автора поеми, колишнього пастора, його твір представив жи­ві та яскраві образи литовських селян, їх побуту і праці, картини природи Лит­ви. За Донелайтісом ввійшов у літературу поет Діонізас Пошка (1757-1830). Його поема "Жемайтійський та литовський селянин" яскраво зобразила со­ціально-принижене становище литовських селян. Він почав укладати слов­ник литовської народної мови. Найкращі пісні поета Антанаса Страздаса (1763-1833) сповнені симпатії і співчуття до простої людини.

У національному пробудженні важливою була участь групи литовсь­кої молоді у Віденському університеті. Ще 1825 р. поет Людвікас Реза опуб­лікував збірку народних поезій, яка зацікавила й надихнула патріотичні ко­ла литовської університетської молоді до вивчення фольклору та звичаїв народу. Вагомий внесок у цю справу зробив поет і вчений Симанас Станяві-чюс, який опублікував 1829 р. збірку народних пісень "Дайни жемайтій-ські". Випускник Віленського університету історик Симанас Даукантас (1793— 1864) написав литовською мовою низку праць з історії Литви ("Історія Литви", видана в 1893-1897 роках, "Звичаї давніх литовців" та ін.), у яких наголосив на багатстві історичних традицій свого народу. Військовий інже­нер Теодор Нарбут польською мовою написав "Історію литовського наро­ду" в дев'яти книгах.

Віленський університет та його кафедри малювання і живопису, графіки, скульптури й архітектури також активно долучилися до розвитку художнього мистецтва. Творчу діяльність художники поєднували з педагогічною пра­цею. Представником класицизму був професор П. Смуглявічюс, реалізму -професор Я. Рустем, який зокрема давав перші уроки живопису Тарасові Шев­ченку під час його перебування у Вільно. Вихованці мистецьких кафедр ство-

Національне питання і пробудження націй

рили Віденську художню школу, до якої належали скульптор К. Бєльський, художник Я. Дамель, графік В. Смоковський.

Після закриття Віленського університету центр національного життя перемістився з Вільно до містечка Варняй, де жив і працював єпископ Же-майтії Матеюс Валанчюс (1801-1875). Навколо цієї високоосвіченої людини, ученого і письменника, гуртувалася нечисленна литовська інтелігенція, яка перейнялася ідеями національного відродження. М. Валанчюс був автором історичних праць, письменником, пропагандистом здорового способу життя, поширення освіти литовською мовою серед народу, меценатом, який здо­був великий авторитет. Литовський культурницький рух першої половини XIX ст. підготував умови до політичного пробудження литовської нації.

Білоруси. Смоленщина першою з білоруських етнічних земель потра­пила до складу Російської держави під час війни з Річчю Посполитою в середині XVII ст. Ще до початку XIX ст. цю область населяли переважно білоруські селяни, а польська або спольщена шляхта поступово розчинилася в російському дворянстві. Після поділів Речі Посполитої етнічні білоруські землі було об'єднано в Білоруську губернію, а від 1802 р. вони опинилися у складі п'яти губерній - Могильовської, Вітебської, Віденської, Мінської та Гродненської. Питома частка білорусів у складі Росії знизилася від 8,34% (1795) до 5,3% (1858), переважно через низький природний приріст населення.

Більшість білорусів була селянами, польська і полонізована шляхта зберегла свої економічні й політичні права, польська мова залишалася офі­ційною в управлінні, судочинстві та освіті. У містах і містечках велику кіль­кість населення становили євреї, основними заняттями яких було ремесло і торгівля.

На початку XIX ст. білоруські землі опинилися у сфері діяльності двох суспільно-політичних рухів - польського й російського. Тутешня шляхта поділяла плани приєднання білоруських земель до автономного Царства Поль­ського. Російські декабристи мали впливи в Литовському корпусі, що роз­ташовувався у Гродненській губернії. Таємна офіцерська організація "Това­риство військових друзів" у грудні 1825 р. намагалася підняти повстання, але була розгромлена.

Повстання 1830-1831 р. у Царстві Польському шляхта Білорусі підтри­мала своїми бойовими діями. Придушивши повстання, царський уряд поз­бавив шляхетських прав насамперед дрібну шляхту, яка була найбільш ре­волюційним елементом польського руху. За указом 1839 р. білоруських греко-католиків, як і українських, було насильно навернуто в православну віру. Самодержавство намагалося усунути польські впливи з адміністрації, ос­віти і культури. Офіційна польськомовна культура поступово змінювалася офіційною російськомовною культурою. Водночас розпочалося становлення білоруської національної культури, яка спиралася на мову, звичаї, обряди, традиції народу.

Росія в першій половині XIX ст.

Польські вчені - мовознавець Б. Лінде та історик Т. Чацький - пер­шими заговорили про самобутність білоруської мови і важливість її вивчен­ня. Археограф і славіст К. Калайдович у розвідці "Про білоруську говірку" (1822) започаткував наукове дослідження білоруської мови в Росії. У пер­шій половині XIX ст. з'явилися публікації народною білоруською мовою -вірші Ф. Савича, П. Багрима, І. Легатовича, анонімних авторів.

Письменник-етнограф Павло Шпилевський був автором науково-піз­навальних творів "Подорожі по Поліссю і білоруському краї" та "Білорусь у характерних описах і фантастичних її казках". Ян Борщевський на підставі легенд та казок створив "білоруську Одіссею" - чотиритомну збірку поль­ською мовою "Шляхтич Завальня, або Білорусь у фантастичних оповідан­нях". У таких дослідженнях розкривалася багата матеріальна і духовна куль­тура білоруського народу: описані побут, житло, знаряддя праці селянина, календарно-землеробські і сімейно-побутові обряди та звичаї, фольклор (піс­ні, казки, загадки, приказки, легенди).

У першій половині XIX ст. побачили світ документи і матеріали з іс­торії Білорусі: "Літописець Литви і руська хроніка" Ігнатія Даниловича, "Пам'ятки історії Литви" Теодора Нарбута, "Акти Західної Росії", "Книги посольські Метрики Великого князівства Литовського" та ін.

Першим значним представником нової білоруської літератури став Вінцентіи Дунін-Марцинкевич (1807-1884). Син небагатого шляхтича, своїм ідеалом він бачив соціальну єдність верхів і низів народу на підставі усві­домлення національної і духовної єдності. Проблеми взаємин шляхти і селян він висловив у романтичному двомовному творі "Ідилія", де, як і в житті, пани говорили польською, а селяни - білоруською мовою. Своїми творами, напи­саними білоруською мовою, він сприяв зацікавленню народною культурою.

Українці. Історія стосунків українців та росіян починається ще в серед­ньовіччі. Переяславська угода, яку Москва уклала 1654 р. з гетьманом Укра­їнської держави Богданом Хмельницьким, стала початком поступової інте­грації значної частини українських земель до складу Російської імперії. До­слідники, українські також, неоднозначно оцінюють і саму угоду, і подальшу історію українсько-російських відносин. Очевидним є те, що якісні зміни в ідеології російської влади на початку правління Петра І, політичний вибір гетьмана І. Мазепи під час російсько-шведської війни радикально змінили російську політику щодо України. Реформа політико-адміністративного устрою України, що розпочалась 1722 р. запровадженням на її території ро­сійської владної структури - Малоросійської колегії, була безпосередньо пов'язана із заходами уряду Петра І, спрямованими на реформування систе­ми державного управління Росії за західними зразками. Станово-корпора­тивна організація Гетьманщини, і передусім Запорозької Січі, була перешко­дою на шляху подальшої модернізації Росії і потенційною загрозою само­державству. Тому 1764 р. Катерина II скасувала посаду гетьмана, а вже на-

 

Національне питання і пробудження націй

ступного року Слобідську Україну, де не було багатьох інституційних форм, що в Гетьманщині (наприклад, магдебурзького права), перетворено на зви­чайну губернію Росії.

На початку 1780-х років російське губернське управління й податкову систему було поширено й на колишню Гетьманщину. Посиленню інтеграції в Російську імперію сприяло також значне зростання економічного та стра­тегічного значення України відповідно із просуванням Росії у степові області на північ від Чорного моря. Після російсько-турецької війни (1768-1774) ро­сійські війська 1775 р. зруйнували Запорозьку Січ, а запорожців було реор­ганізовано й згодом переселено на Кубань. Козацьке військо розформували й перетворили на регулярні підрозділи російської армії. Форсувалася також соціальна інтеграція України, під час якої частину козацької старшини 1785 р. кооптовано в імперське дворянство, тоді як менш знатні змушені були за­свідчувати, часто десятиріччями, своє благородне походження. Інші соці­альні групи було знівельовано за російським зразком: вільних козаків по­ступово перевели в категорію державних селян, на українських селян було поширено кріпацтво, українське духовенство прирівняли до російського. Територія Гетьманщини й Слобідська Україна з їхніми Києво-Могилянською академією, Чернігівським, Переяславським і Харківським колегіумами, ши­рокою мережею початкових шкіл і високим рівнем письменності поступово втрачатиме свій культурний рівень, а зросійщення еліти перетворить українсь­ку мову на селянську. Попри це, кількісна перевага українців (понад 90%) збе­рігатиметься тут до середини XIX ст. переважно завдяки селянству та ще не зрусифікованому місцевому дворянству - нащадкам козацької старшини.

Правобережна Україна, "споконвічні руські землі" з погляду Петербур­га, опинилися в складі Росії після поділів Речі Посполитої 1793 та 1795 років. Утворені тут Київська, Подільська і Волинська губернії називалися Півден-но-Західним краєм і підпорядковувалися владі київського генерал-губернатора. Майже 90% населення Правобережжя становили селяни-українці, більшість яких була кріпаками. До польського повстання 1830-1831 р. ця територія бу­ла сферою польських політичних і культурних впливів, хоча поляки стано­вили, за різними даними, від 6 до 10% населення. Євреї, в яких Російська імперія успадкувала від Речі Посполитої, налічувалося приблизно 3,5% від усього населення Правобережної України.

Особливим регіоном імперії після російсько-турецьких війн другої по­ловини XVIII ст. та ліквідації Кримського ханства стала Новоросія (Ново­російський край), що охоплювала переважно територію сучасних Південної України і молдовського Придністров'я. Після завоювання Кримського ханс­тва (1783) російська влада гарантувала земельні угіддя та привілеї татарсь­кої знаті, яка була долучена до імперського родового дворянства. Татарські селяни зберегли свої земельні володіння і свій статус вільних, незалежних від поміщиків державних селян. Ісламське духовенство також зберегло свої

Росія в першій половині XIXст.

земельні володіння і вплив на освіту та культуру. Якщо 1783 р. на території Криму проживало 250 тис. татар, то вже в перші роки російського панування понад 100 тис. з них залишили свою батьківщину і перебралися до Туреччи­ни; від другої половини XIX ст. татари стали на півострові меншиною. Від початку XIX ст. Крим заселяли українські й російські селяни та іноземні ко­лоністи, серед яких були вихідці з південнослов'янських народів, німецькі меноніти - мешканці Західної Пруссії, які заклали основи чорноморської німецької общини. На середину XIX ст. понад 70% населення Новоросії ста­новили українці, переважно державні й поміщицькі селяни. Частка їх серед населення Херсонської губернії перевищувала 90%, тоді як у Таврійській, що складалася з Криму та частини чорноморського узбережжя, - майже 24%. Нові міста, серед них й Одеса, яка активно розвивалася, були етнічно дуже розмаїтими, причому помітно збільшувалася кількість євреїв.

Українці разом із росіянами взяли участь у колонізації інших окраїн імперії - рівнин і передгір'я Північного Кавказу, північноказахстанських сте­пів, районів Сибіру та Далекого Сходу. Наприкінці XVIII ст. частка українців у складі населення Росії становила 19,83%, 1858 р. зменшилася до 17,15%, що можна пояснити і долученням нових територій, і асиміляцією українсь­кого населення.

Широка інтеграція Гетьманщини в Російську імперію за Катерини II спричинила спочатку, як це засвідчують виступи українських депутатів у Законодавчій комісії 1767-1768 р., певний протест, але не сильний опір. Одна з головних причин цього - інкорпорація козацької старшини до скла­ду російського дворянства. Від часів Феофана Прокоповича та Стефана Явор-ського і аж до перших десятиліть XIX ст. українці мали великий вплив на церковне і державне життя, освіту, науку, літературу та мистецтво Росії. Саме від українців у Москві й Петербурзі довідалися, що тогочасні росіяни ведуть свою державність від часів Київської Русі. Українці створили й полі-тико-ідеологічну концепцію Малої і Великої Русі, поєднавши їх через ди­настію та православну церкву. Вони мали всі підстави називати імперію "своєю" і тому для більшості українського дворянства між "малоросійсь­ким" і "великоросійським" патріотизмом не було суперечностей. На межі ХУШ-ХІХ ст. колишня гетьманська Україна втратила власну соціально-по­літичну організацію, її життєвий уклад швидкими темпами уніфіковували із загальноімперськими зразками. Паралельно з цими процесами виникали ознаки, які згодом було сприйнято як початки формування модерної укра­їнської нації.

Під упливом ідей романтизму Україна, з її багатою природою, заду­шевністю народних пісень і героїчним минулим, привернула увагу україн­ських та російських інтелектуалів. У 1819 р. князь Микола Цертелєєв (Це-ретелі, 1790-1869), грузин з походження, який народився і жив в Україні, опублікував у Петербурзі першу збірку українських народних пісень. У

Національне питання і пробудження націй ___________

1827 р. побачила світ збірка українських народних пісень історика, етнографа, письменника Михайла Максимовича (1804-1873). Ідеї романтизму живили утворений у Харківському університеті літературний гурток, який очолював філолог Ізмаїл Срезневський (1812-1880). Він видав "Украинский альма­нах", збірку народних пісень та оригінальних поезій, що їх написали харків­ські поети. Зібрані на території Харківської, Полтавської і Катеринославсь­кої губерній українські народні пісні та думи І. Срезневський опублікував у трьох збірниках "Запорожской стариньї". Завдяки зусиллям Олексія Пав-ловського, Івана Войцеховича, І. Срезневського з'явилися перші мовознавчі розвідки. Розвивався український правопис, у якому історично-етимологічні засади змінювалися фонетичними, за принципом "пиши, як чуєш, а читай, як бачиш".

Вихід у світ 1798 р. перших частин "Енеїди" Івана Котляревського (1769-1838), написаної народною мовою, ознаменував народження нової ук­раїнської літератури. Для театру в Полтаві, який сам очолював, І. Котлярев­ський 1819 р. написав п'єсу "Наталка Полтавка", що започаткувала роман­тичні тенденції в українській літературі. Живою народною мовою писали "батько української прози" Григорій Квітка-Основ'яненко (1778-1843), Пет­ро Гулак-Артемовський (1790-1865), який започаткував переклади з євро­пейських літератур, Євген Гребінка (1812-1848), який 1841 р. видав перший україномовний альманах "Ластівка". Безсумнівно, найважливішим явищем нової української літератури була творчість Тараса Шевченка (1814-1861). Син кріпосних українських селян, лише у 24-річному віці за сприяння укра­їнців Петербурга і російських діячів - художника К. Брюллова й поета В. Жу­ковського - його було викуплено з кріпацтва. Маючи неабиякі здібності до малярства, Т. Шевченко навчався у К. Брюллова в Петербурзькій академії мистецтв, яку закінчив 1845 р. У Петербурзі Т. Шевченко почав писати вір­ші. Його поетична мова, що ґрунтувалася на місцевій селянській говірці з додаванням елементів церковнослов'янської мови, мови козацьких літописів та нових слів, які творив Т. Шевченко, відзначалася природністю і милозву­чністю. У 1840 р. побачила світ збірка його поезій "Кобзар", 1841 р. - поема "Гайдамаки", які принесли Шевченкові славу поета з непересічним талантом. Під час поїздок Україною (1843, 1845 та 1846) він написав поеми "Сон", "Єретик", "Кавказ", "І мертвим, і живим..." та інші поезії, у яких прозвучав заклик до соціального і національного визволення українців. Шевченко сво­їми творами заклав міцну основу не лише модерної української літератури, а й національної ідеології.

У цей період з'явилися й перші узагальнювальні праці з історії України: 1822 р. - чотиритомна "Історія Малої Росії" Дмитра Бантиш-Каменського (1788-1850), 1842-1843 р. - п'ятитомна "Історія Малоросії" Миколи Марке­вича (1804-1860). На формування ідеології українського національного руху особливо значний вплив мала "Історія русів" - анонімний історико-публі-

Росія в першій половині XIXст.

цистичний трактат із виразним антиросійським і антипольським змістом, на­писаний імовірно на зламі ХУІП-ХІХ ст., який 1846 р. опублікував професор Московського університету Осип Бодянський (1808-1877), українець з по­ходження.

На початку наукова та літературна діяльність української інтелігенції поєднувалася, зазвичай, з лояльністю до імперських структур влади. З ін­шого боку, російська влада толерантно ставилася до виявів українського від­родження, у яких бачила нешкідливі провінційні почуття. Від початку XIX ст. пісні, легенди, мову, і навіть історичний досвід України, освічене російське суспільство сприймало як надзвичайно мальовничу й захопливу частину "об-щерусской" ("загальноросійської") культури. Звідси, наприклад, приголомш­ливий успіх українських повістей М. Гоголя. Єдине, що не мало одностай­ної підтримки, це мовне питання. Так літературний критик В. Бєлінський, який уособлював тодішню передову російську громадськість, негативно оцінив появу україномовної літератури, творчість Т. Шевченка зокрема.

Українські землі, як і литовські та білоруські, опинилися на перехрес­ті російських і польських політичних рухів. Зокрема, у другій половині 1810-х - на початку 1820-х років діяли таємні масонські ложі у Києві, Оде­сі, Кам'янці-Подільському тощо. Одночасно діяли таємні дворянські органі­зації у військах, які складалися переважно з кадрових офіцерів, а їхні учас­ники увійшли в історію як декабристи. Два з трьох декабристських товариств у 1820-х роках - Південне і Товариство об'єднаних слов'ян - розгорнули діяльність на українських землях. Серед декабристів були вихідці з родових гнізд козацької старшини. Ідея федеративної слов'янської держави, яку ви­сунули члени Товариства об'єднаних слов'ян, мала розвиток у наступних політичних програмах українського руху.

Польський повстанський рух 1830-1831 р. на українських землях не набув розмаху, бо більшість українського населення вороже ставилася до планів відновити "історичну Польщу". Тому основним об'єктом репресій тут була польська шляхта. До кінця 1830-х років ліквідовано регіональне са­моуправління, скасовано дію Литовського статуту і введено російське право. 1839 р. у західних губерніях було припинено діяльність уніатської церкви, і всі українці та білоруси, які належали до цієї конфесії, стали православними.

Після придушення польського повстання російський уряд вирішив зміц­нити "російський" характер Південно-Західного краю. Російську мову за­проваджували в діловодстві, у судовій практиці та системі шкільної освіти, було закрито ліцей у Кременці та 1834 р. відкрито Київський університет Святого Володимира, ректором якого став М. Максимович. У 1843 р. при канцелярії київського генерал-губернатора засновано Тимчасову комісію для розгляду давніх актів. Метою створення цієї археографічної установи була публікація історичних документів, що доводили б безпідставність польських

 

Національне питання і пробудження націй

претензій на цей край. До роботи в комісії був залучений і Т. Шевченко. Са­ме в Києві він познайомився з молодими інтелектуалами - істориком, ви­пускником Харківського університету Миколою Костомаровим (1817-1885), службовцем Миколою Гулаком (1822-1899), випускником Київського універ­ситету Василем Білозерським (1825-1899), учителем Пантелеймоном Кулі-шем (1819-1897). Наприкінці 1845 р. - на початку 1846 р. вони утворили Ки­рило■-Мефодіївське братство - першу політичну українську організацію. Програмовим документом товариства стала "Книга буття українського наро­ду" ("Закон Божий"), яку написав М. Костомаров і в якій українському на­родові відводилася провідна роль у створенні загальнослов'янської федерації народів. Програма кирило-мефодіївців поєднувала національну, християн­ську та соціальну ідеї. Товариство мало за мету засобами мирної пропаганди, через культурно-освітню роботу, домогтися глибоких соціально-політичних перетворень, пов'язаних із скасуванням кріпацтва, ліквідацією самодержав­ства і встановленням республіканського ладу. Кирило-Мефодіївське това­риство проіснувало понад рік. Навесні 1847 р., після доносу провокатора, по­ліція арештувала учасників організації. При обшуках у них було знайдено й поетичні твори Т. Шевченка, у яких поліція побачила революційний зміст. Не бажаючи підштовхувати українців до союзу з поляками і враховуючи та­кож, що коло поширення ідей кирило-мефодіївців було доволі вузьким, влада вирішила не вдаватися до жорстоких репресій. Найбільше постраждав Т. Шев­ченко, його на десять років заслали до Казахстану із забороною писати і ма­лювати.